— Алісо, люба, не переймайся так. Мама пригляне за мною. Приїдеш, коли зможеш. Не хочу навантажувати тебе ще більше. Ти й так повертаєшся з роботи виснажена, тобі б відпочити, виспатися… А тут я, постійно вимагаю уваги.
Аліса не стримала схлип.
— Костю, ти такий дбайливий, такий уважний… Все буде добре. Ми обов’язково знайдемо спеціалістів, які допоможуть. Якщо треба буде — візьмемо кредит.
Чоловік ніжно погладив її по волоссю.
— Алісочко, який ще кредит? А як потім віддавати? Тобі ще жити й жити.
Аліса стривожено подивилась на нього.
— Костику, навіть не думай про таке. Я не дозволю тобі таке говорити.
Він перевів погляд на годинник.
— Біжи скоріше, спізнишся на маршрутку.
Аліса теж подивилась на годину.
— Ні, я не поїду. Завтра з’їжджу. Сьогодні мама в нічну зміну — як ти залишишся сам?
— Алісо, ти що? Ти ж знаєш своє керівництво. Спізнишся — позбавлять премії. А як тоді? Ти ж усе підготувала. Я впораюсь, чесно.
Аліса вибігла з дому. Сльози застилали очі. Вона ніколи не думала, що опиниться в такій ситуації. Її Костя, завжди життєрадісний і енергійний, тепер важко хворів. І хвороба його була настільки загадковою, що лікарі відмовлялись ставити діагноз.
Коли один літній лікар заявив, що «на ньому можна землю орати», Костя образився й категорично відмовився продовжувати обстеження. Аліса вмовляла його, але марно. Навіть свекруха стала на бік сина. Якось вона суворо сказала Алісі:
— Що ти його тягаєш по лікарнях? Дай людині спокій. Нема чим зайнятись? Знайди підробіток. Зайві гроші не завадять. Чи годувальника нема?
Аліса налякано кивнула. Вона завжди побоювалась свекрухи. Та з самого початку дала зрозуміти, що Аліса — не та невістка, яку вона хотіла б бачити поряд із сином. На весіллі вона прямо заявила: «Ти сіра мишка. Не розумію, що він у тобі знайшов».
Аліса нічого не розповіла Кості. Не хотіла його засмучувати. Він дуже любив маму. Але сама кожного разу почувалась недостатньо хорошою поряд зі свекрухою.
Саме свекруха наполягла на тому, щоб у них поки не було дітей. Казала, що вони недовго в шлюбі, потрібно краще пізнати одне одного. Зараз Аліса думала: яка ж вона була далекоглядна. Що б вона робила, якби в них уже була дитина? Це здавалося їй немислимим.
На зупинці маршруток було багатолюдно. Всі поспішали до міста. Тут, на околиці, розташовувалися приватні будинки й дачі.
Аліса відійшла вбік. Не хотілося чути гамір юрби. Їй потрібна була тиша.
— Дозволь поворожити, красуне.
Аліса здригнулася й озирнулася. Перед нею стояла літня циганка.
— Чого злякалась? Хіба цигани коли-небудь робили тобі зло?
— Ні.
— От і не бійся. Дай руку.
Аліса, наче уві сні, простягнула долоню. Циганка довго розглядала її, потім відпустила.
— Не буду ворожити. Скажу тільки одне: скоро ти дізнаєшся, скільки людей навколо тебе дурять. Дізнаєшся зненацька, але це зробить тебе мудрішою. Не бійся бути суворою — бійся бути наївною.
Циганка зникла в натовпі, навіть не попросивши грошей. Аліса струснула головою. «Я точно з глузду з’їжджаю», — подумала вона. У її житті немає нікого, хто міг би її обдурити. Вона завжди добра до всіх, завжди старається допомогти. Та й що в неї обманювати? У неї ж нічого цінного немає.
Підійшла маршрутка. Аліса завагалася, і вільним залишилось лише місце поруч із водієм. Довелося сісти.
— Аліса? Це ти?
Вона здивовано подивилась на водія.
— Міша? Не може бути! Звідки ти тут?
— Уже пів року працюю на цьому маршруті. А ти, мабуть, рідко тут буваєш?
— Так, раніше не доводилось. Тепер — частіше.
— Розкажи, як живеш? Відтоді, як я пішов в армію, нічого про тебе не знаю.
Юнак усміхнувся.
— Знаєш, коли йшов в армію, думав: повернусь, ти подорослішаєш — одружуся з тобою. А приїхав — ти вже заміжня.
Аліса засміялася.
— Ну ти й фантазер! Сам би підріс. Ми ж вчилися в одному класі.
— Справді? Точно! Ти ж у мене списувала.
— Це ти в мене списував! Міш, десять років минуло, а ти зовсім не змінився.
— А навіщо змінюватись? Життя прекрасне.
Аліса посумнішала.
— Можливо. Але не для всіх.
— Що сталося, Аліс? У тебе проблеми?
Очі знову наповнилися сльозами. Вона махнула рукою.
— Мішо, не питай. Чоловік хворіє. Лікарі нічого не можуть зробити. Він згасає на очах. Попросив залишити його на дачі, щоб не заважати мені.
— Чому на дачі? Чому не в лікарні?
— Лікарі не можуть зрозуміти, що з ним відбувається… Лише гроші витрачаємо.
— Тобто кажуть, що він здоровий?
Аліса кивнула, ледве стримуючи сльози.
— Уяви, ніхто не може сказати, що з ним. Зовсім ніхто.
— Тобто ви були вже у всіх лікарів?
— Так, ми обійшли безліч спеціалістів. А тепер він просто відмовляється від лікування. Та й лікарі нічого не призначають.
— Дивно все це. Зазвичай, навіть якщо діагноз незрозумілий, пацієнта підтримують, обстежують, лікують. Як же його відпустили? Чи він сам пішов?
— Мішо, ти не повіриш. Йому жодного разу не запропонували лягти в лікарню. Наше медичне забезпечення — ніби все для «своїх».
Міша подивився на неї з подивом.
— Алісо, а тобі не здається, що тут щось не так? У вас з чоловіком хороші стосунки?
— Я знаю, про що ти думаєш — що він прикидається. Але ні… Я ж бачу, як йому погано.
Міша знизав плечима.
— Ну, тут ти, звичайно, краще знаєш. Тобі видніше.
Він написав номер телефону на папірці.
— Не зникай, телефонуй. Якщо що — теж дзвони. У мене є машина, допоможу.
— Дякую, Міш. Приємно було побачити тебе.
Міша серйозно подивився на неї.
— І мені теж. Дзвони в будь-який час. Я живу сам, так що не потурбуєш.
Аліса помахала услід маршрутці й глибоко зітхнула, ніби нарешті змогла вдихнути на повні груди.
Минув тиждень. Усі вихідні вона провела у свекрухи. Втомилася морально більше, ніж за весь робочий тиждень. «Аліса, зроби це», «Аліса, принеси те», «Аліса, ти все робиш не так». Вона все прибрала, приготувала їжу на тиждень.
Лише ввечері неділі повернулася до міста. Гроші залишила там. Усю зарплату. На проїзд і дрібні витрати лишила собі копійки. Кості можуть знадобитись ліки. Та й харчуватись йому треба добре.
Свекруха лише скривилася: «Боже, яка жалюгідна зарплата. На таких грошах довго не протягнеш».
Аліса хотіла заперечити, що отримує цілком гідно. Але передумала. Все одно почула б чергову порцію моралей про те, як її синові «не пощастило».
З самого ранку вона не могла додзвонитися до чоловіка. Назбирала сміливості й зателефонувала свекрусі.
— Алісо, звідки мені знати, що з твоїм чоловіком? Напевно, спить. Я ж на роботі.
Алісу обурила така байдужість. Урешті-решт, це ж її син. Вона одразу звернулася до керівництва, щоб відпроситися. Вирішила перевірити, як там Костя, прихопити фруктів.
За годину вона вже підходила до дому. Костя зрадіє. Він її сьогодні не чекає, тим паче так рано. Знає, що вона на роботі до шостої.
Вона спробувала відчинити двері, але ключ не входив. Двері були зачинені зсередини. Дивно, як він зміг замкнутись? Він же ледве ходить.
Аліса обійшла дім, знайшла гілочку й відчинила кухонні двері, як колись це зробила свекруха, коли загубила ключі.
У домі стояла тиша. Аліса злякалась. Обережно відчинила двері до кімнати й завмерла. У голові спалахнули слова циганки: «Не бійся бути суворою, бійся бути дурною». Чоловік міцно обіймав незнайому дівчину. Поруч із ліжком стояв столик із залишками вчорашнього свята: шампанське, коньяк.
Аліса намагалася зібратися з думками, але не змогла. Тихо зачинила двері, вийшла з дому й попрямувала до зупинки. До маршрутки — дві години. Вона дістала телефон.
— Мишо, ти вільний?
— Алісо, що з твоїм голосом? Щось трапилось? З чоловіком? Помер?
Аліса слабо усміхнулась.
— Так. Для мене — помер. Де ти? Я зараз приїду.
— Чекаю на зупинці.
Аліса трохи посиділа, потім зателефонувала свекрусі.
— Я ж просила не надзвонювати!
— Це надовго. Коли побачите сина, скажіть, щоб забирав свої речі. Сьогодні я все зберу.
— Що? Ти кидаєш помираючого чоловіка?
— Помираючого? Я щойно була у вас удома. Прощавайте, Ірино Сергіївно. Сподіваюсь, ми більше не побачимось.
Вона вимкнула телефон і відкинулася на спинку лавки. Сліз не було.
— Бачу, прозріла, — пролунав голос.
Аліса здригнулась. Поряд стояла та сама циганка й усміхалась.
— Не переймайся. Тепер ти дізнаєшся, що означає жити по-справжньому.
Циганка повернулась, щоб піти, але Аліса підхопилася.
— Почекайте, скажіть…
Жінка похитала головою.
— Більше нічого не скажу. Тепер усе у твоїх руках.
До зупинки під’їхала машина. З неї вискочив Міша.
— Алісо, що сталось?
Вона прошепотіла:
— Мішо, як я рада тебе бачити!
Дорогою до міста вона розповіла усе. Говорила спокійно, без емоцій. Міша уважно слухав. Потім спитав:
— Аліс… Як ти взагалі могла вийти за такого чоловіка? Я ж завжди казав — твоя довірливість до добра не доведе. Давай адресу — куди їхати?
— Не знаю… Не хочу додому. Висади мене на набережній, просто прогуляюсь.
Міша кивнув.
— Тоді я з тобою.
— Міш…
— Що?
— Чому ти завжди з’являєшся саме тоді, коли ти найбільше потрібен?
Він усміхнувся.
— Не знаю, мабуть, відчуваю.
Аліса теж усміхнулась, згадавши їхню першу зустріч. Вона йшла до школи, коли старшокласник випадково налетів на неї й почав кричати. Її портфель опинився в кущах, вона плакала. Але тут з’явився Міша — молодший, але рішучий. Він заступився за неї та відтоді став її захисником.
Додому Аліса повернулась лише ввечері. Квартира здавалася порожньою, але на душі стало легше. Вона думала про майбутнє без чоловіка і бачила в ньому лише плюси. Головне — тепер це її дім.
Телефон знову задзвонив. П’ятдесят пропущених від Кості. Цього разу вона відповіла.
— Алісо, що відбувається? Чому не береш слухавку?
— Костю, а твоя подружка вже пішла?
Тиша на тому кінці.
— Значить, мама не збрехала. Що ж ти хочеш? Сама в усьому винна. Подивись на себе!
— Костю, мені байдуже, що ти про мене думаєш. Я зберу твої речі й надішлю їх тобі. За мій рахунок.
— Почекай, так не можна. Це не те, що ти думаєш…
— Заспокойся. Я все вирішила. Завтра подаю на розлучення. Більше не дзвони.
Вона вимкнула телефон і заблокувала його номер.
Через тиждень Костя приїхав. Вона не пустила його в дім, виставивши валізи в під’їзд.
— Як так? Навіть не пустиш? Це ж і мій дім!
— Ні. Цей дім належить мені. Ти тут більше не живеш.
Він зло подивився на неї.
— Дивно. Не думав, що ти можеш бути такою жорсткою.
Аліса мовчки зачинила двері.
Через два тижні зателефонував Міша.
— Як ти там? Перестала ревіти? Ходімо в кіно.
Вона усміхнулася. Міша завжди був таким упевненим, що проблеми оминали його стороною.
— Домовились!
Після кіно вони гуляли містом. Алісі було легко й вільно. Ніхто не вимагав її уваги, вона ні за кого не відповідала.
— Знаєш, Міш, мені так добре, ніби я знову підліток.
— Мені теж.
— Пам’ятаєш, як ти просив мене вийти за тебе?
— Коли це було? — здивувалась вона.
— Під шкільною акацією.
— Міш, це ж було в сьомому класі! — розсміялася вона.
Він удав, що образився.
— Але ж ти тоді погодилась!
Вони засміялися.
До її дому дійшли після півночі. Аліса зупинилась, заглянула йому в очі, взяла за руку — і вони разом увійшли в під’їзд.
А за три місяці вони зіграли весілля. І це була найкрасивіша церемонія.
Фаршировані пальчики: ідеальна страва для святкового столу