Галина любила ці ранкові години. Коли за вікном ще стелиться туман, а в домі панує затишна тиша. Вона сиділа на своїй маленькій кухні, де кожна річ зберігала слід прожитих років. Порцелянова чашка із золотою окантовкою — подарунок чоловіка на першу річницю — гріла долоні. Василь завжди знав, що їй до душі. Минуло три роки, як його не стало, а вона досі не могла звикнути до цієї гулкої порожнечі.
Діти давно роз’їхалися. Старший, Андрій, у Львові — якийсь важливий начальник, вічно зайнятий. Молодша, Наталка, на Хмельниччині — чоловік військовий, перевели по службі. Дзвонять рідко, все ніколи. Тільки у свята та на день народження згадують, що мама є.
Галина відсьорбнула чай і скривилась — вистиг. Встала, щоб підігріти, і тут телефон завібрував, глухо стукнувшись об клейонку. На екрані висвітилось: «Ліда». Серце здригнулося і стиснулось. Сестра телефонувала рідко — лише з «особливих» причин. І всі ці «причини» були однаковими — гроші.
— Алло, — голос Галини був рівний, хоч усередині все вже стискалось від передчуття.
— Галь! — голос сестри був надто бадьорий, показово веселий. Так говорять, коли щось хочуть випросити. — Як ти там? Давно не бачились!
«Давно не бачились» — це точно. З похорону Василя, мабуть. Минуло три роки, а згадала тільки зараз.
— Нормально, Лідо. Потроху живу.
— Слухай, тут така справа… — Ліда на мить замовкла, але швидко набралася духу. — Нам дуже потрібна твоя допомога. Ти ж знаєш, родина має триматися разом! Підтримувати одне одного в скрутну хвилину…
Галина прикрила очі. Скільки разів вона це вже чула? «Родина має допомагати», «ми ж рідні», «ти завжди можеш на нас розраховувати». Остання фраза чомусь викликала гіркий усміх. Коли їй самій було важко, коли Василь хворів — ніхто не приїхав, не допоміг. Тільки іноді дзвонили, питали, як справи. І всі ці роки після… Вона була потрібна лише тоді, коли комусь були потрібні гроші.
— Що сталося? — спитала вона, намагаючись говорити спокійно.
— Та Христинка моя… — Ліда говорила тепер швидко, ніби боялась, що її переб’ють. — Взяла кредит на бізнес. Пам’ятаєш, вона ж хотіла відкрити салон краси? Вклалась, обладнання купила, а тут ця криза… Клієнтів мало, доходів майже нема. А платити треба! Якщо не внесемо платіж — там такі відсотки нарахують!
«А я ж казала їй, що зарано лізти в це», — подумала Галина, згадавши, як племінниця відмахувалась від її порад на родинній вечері рік тому. «Тітко Галино, ви не розумієте! Зараз інший час, треба ризикувати!»
— І скільки треба? — запитала вона, хоча вже знала — сума буде захмарна.
— Триста тисяч, — випалила Ліда. — У тебе ж є! Ти завжди така економна була, все відкладала… І пенсія в тебе хороша, після Василя ж…
Галина відчула, як усе всередині похолоднішало. Пенсія після смерті чоловіка. Так, вона тепер отримувала більше — його військову пенсію додали до її учительської. Але чомусь від цих слів стало боляче аж фізично.
— Я подумаю, — тихо сказала вона.
— Галь, тут нема коли думати! — у голосі сестри з’явилися істеричні нотки. — Нам терміново треба! Через тиждень платіж, а не заплатимо — борг подвоїться! Ти ж не кинеш племінницю в біді?
Галина дивилася у вікно, де повільно розчинявся ранковий туман. Колись вона любила ці години за їхню тишу і спокій. Тепер ця тиша здавалась гучною, аж тисла на вуха.
— Я передзвоню, — сказала вона й, не слухаючи заперечень сестри, натиснула відбій.
Телефон тут же завібрував знову, але вона не відповіла. Підійшла до раковини, вилила охололий чай і довго дивилася, як вода закручується у вирі. Чомусь здавалося, що цей дзвінок щось змінив. Зрушив якусь глибинну плиту в її житті. Вона ще не розуміла, що саме сталося, але чітко відчувала — дороги назад вже не буде.
Після розмови Галина не знаходила собі місця. Ходила квартирою, перебирала старі фотографії в серванті, безцільно відчиняла й зачиняла шафи. На одній зі світлин — вицвілій, із загнутими кутами — вони з Василем ще зовсім молоді. Галина у білому платті, Василь — у парадній формі. Весілля… Тоді здавалося, що попереду — ціле життя, і все буде тільки добре.
— Що б ти сказав, Васю? — прошепотіла вона, проводячи пальцем по фотографії. — Як вчинити?
Чоловік завжди був розсудливим. «Родині треба допомагати», — казав він. Але й про майбутнє думав. Щомісяця щось відкладав, навіть коли ледве зводили кінці з кінцями. «На чорний день», — пояснював. І ось тепер цей день настав, тільки його поряд вже немає.
Галина підійшла до вікна. Весняне сонце вже піднялося вище, заглядало до кімнати, висвітлюючи пилинки в повітрі. Скільки разів вона давала в борг? Десять? П’ятнадцять? Причини завжди знаходились. То в Ліди чоловік захворів — гроші на операцію. То племінниці Христині на навчання не вистачало. То ще щось…
Вона дістала зі шафи старий зошит у коричневій обкладинці. Тут записувала всі борги — звичка ще з молодості. Відкрила, прогортала сторінки. Цифри, дати, імена. Ось, п’ять років тому — сто тисяч Ліді на лікування чоловіка. Три роки тому — вісімдесят тисяч Христині на останній курс університету. Два роки тому — сто п’ятдесят тисяч знову Ліді — на ремонт після прориву труби…
Галина сіла в крісло — те саме, улюблене Василеве, оббите потертим коричневим велюром. Він завжди казав: «Головне — здоров’я, Галю. Гроші — діло наживне». Але тепер, коли вона залишилася сама, коли попереду — невідомість…
Триста тисяч. Майже половина всіх її заощаджень. А що потім? Хто допоможе їй, якщо, не дай Боже, захворіє? Діти? Вони самі ледве виживають. Ліда? Вона ніколи не повертала боргів, завжди щось вигадувала: то немає, то витрати неочікувані…
Телефон знову завібрував. Повідомлення від Христини: «Тітко Галю, мама сказала, що ви думаєте. Будь ласка, допоможіть! Ми ж родина!»
Родина. Галина гірко усміхнулась. Коли Василь хворів, коли потрібні були дорогі ліки — де була ця родина? Ліда зателефонувала кілька разів, спитала, як справи. Христина забігла на пів години, привезла фруктів. А потім — тиша. Лише зрідка дзвінки на свята.
Вона встала, підійшла до комода. У нижній шухляді, під старими светрами, лежала скринька. Проста, дерев’яна, з потьмянілим лаком. Галина дістала її, відкрила. Тут зберігались найважливіші документи: паспорт, пенсійне посвідчення, ощадкнижка. І конверт — той самий, із грошима.
Вона перерахувала повільно, купюру за купюрою. Шістсот п’ятдесят тисяч — усе, що вдалося зібрати за останні роки. Їхні з Василем гроші. Їхній захист на майбутнє.
Руки тремтіли, коли вона складала купюри назад у конверт. У горлі стояв клубок, а в голові звучав голос чоловіка: «Бережи себе, Галю. Ти в мене одна».
Вперше в житті вона відчула, що має право сказати «ні». Не тому, що не хоче допомогти. А тому, що повинна захистити себе. Бо якщо не вона — то хто?
Телефон знову задзвонив. На екрані висвітилось: «Ліда». Галина глибоко зітхнула і натиснула «відповісти».
— Лідо, я подумала, — Галина намагалася говорити твердо, хоч серце калатало, як шалене. — Я не можу дати ці гроші.
У слухавці зависла така тиша, що стало чути, як цокають старі годинники на стіні — ті самі, які батько колись привіз із відрядження з Німеччини. Тік-так, тік-так… Ніби відраховували секунди до вибуху.
— Що значить… не можеш? — голос Ліди змінився, став низьким, із металевими нотками. — Галю, ти що таке кажеш? Як це — не можеш?
— Не можу, Лідо. І не хочу, — Галина стиснула трубку міцніше, відчуваючи, як холод проходить спиною. — Це всі мої заощадження. Мені теж на щось жити треба.
— Жити?! — Ліда майже вигукнула це слово. — А ми що, по-твоєму, не жити хочемо? Христинка в боргову яму влізе! Ти цього хочеш? Щоб твоя племінниця на вулиці опинилася?
Галина прикрила очі. Як легко вони перекладали відповідальність на інших. Христина сама взяла кредит, сама вирішила ризикнути з бізнесом. Але винна чомусь вона — тітка Галя, яка не хоче віддати свої гроші.
— Лідо, я…
— Ні, ти послухай! — сестра не дала їй договорити. — Все життя ти жила краще за всіх! Чоловік військовий, пенсія хороша, квартира своя. А ми що? Ми все життя по чужих кутках! І коли просимо допомоги — ти носа вертиш?
Галина відчула, як до горла підкотився гіркий клубок. Краще за всіх? Так, Василь був військовим. Тільки десять років вони по гарнізонах мотались, поки нарешті квартиру не отримали. Жили в гуртожитках, у бараках. А Ліда тим часом залишалась у місті, в батьківському домі. І коли будинок продавали після смерті батьків — левову частку грошей забрала собі — бо наймолодша, бо «найбільше потребує».
— Я завжди вам допомагала, — тихо сказала Галина. — Завжди, коли просили. Але ви жодного разу… жодного разу не повернули. Навіть копійки.
— А, ось воно що! — у голосі Ліди пролунав злий сміх. — Почала рахувати? Рідну сестру по рахунках перевіряєш? Та в мене все життя не складається! Чоловік хворіє, нормальної роботи немає…
— У мене чоловік помер, — Галина й сама не впізнала свій голос — такий він став жорсткий, чужий. — Три роки тому. Ти навіть не приїхала тоді. Тільки подзвонила.
— Я не могла! У мене…
— Завжди є причини, Лідо. У всіх вони є. Але я зараз одна. Зовсім одна. І ці гроші — все, що в мене залишилось. Моя подушка безпеки.
— Подушка безпеки?! — Ліда вже майже кричала. — На що ти їх збираєш? У труну з собою забереш? У тебе ж є діти, онуки! А ти…
— Діти? — Галина гірко усміхнулась. — Вони давно живуть своїм життям. У них свої клопоти. А хто мені допоможе, якщо я захворію? Хто заплатить за ліки? За операцію, якщо знадобиться? Ти?
У слухавці знову запанувала тиша. Лише важке дихання Ліди.
— Значить так, — нарешті прошипіла вона. — Значить, обрала ти свої грошики замість рідної крові. Ну що ж… Згадаєш мої слова: прийде час — пошкодуєш. Залишишся одна, нікому не потрібна. І от тоді згадаєш, як сестрі відмовила!
Галина відчула, як по щоці скотилася сльоза. Вона змахнула її вільною рукою.
— Я вже одна, Лідо. Вже давно одна. Просто зараз нарешті це усвідомила.
Вона натиснула «відбій», не чекаючи відповіді. У тиші, що настала, годинник продовжував відмірювати секунди. Тік-так, тік-так… Ніби ставив крапки наприкінці речень її життя.
Галина підійшла до вікна. Сонце вже хилилось до заходу, фарбуючи небо в рожеві відтінки. Дивно, вона навіть не помітила, як минув день. Телефон у руці знову завібрував — цього разу повідомлення від Христини. Галина навіть не стала його відкривати. Вона вже знала, що там. І знала: дороги назад більше немає.
До вечора розболілась голова. Галина дістала з аптечки пігулку, запила теплою водою. За вікном згущалися сутінки, а у квартирі було тихо-тихо — лише холодильник тихенько гудів на кухні. Вона не вмикала світло — сиділа в напівтемряві й дивилась, як у вікнах сусідніх будинків запалюються вогні.
Телефон вона вимкнула. Не хотіла більше чути ані дзвінків, ані повідомлень. Знала: Ліда так просто не зупиниться. Почне всіх підіймати — дітям зателефонує, родичам. Жалітиметься, плакатиме, звинувачуватиме…
Як у воду дивилась. Домашній телефон задзеленчав близько дев’ятої вечора. Галина здригнулась від несподіванки — цей номер знали одиниці, здебільшого діти.
— Алло?
— Мамо, що ти витворяєш? — голос Андрія, зазвичай спокійний і врівноважений, звучав схвильовано й трохи роздратовано. — Мені тітка Ліда дзвонила. Каже, ти їм у допомозі відмовила? Христинка в біді, а ти…
— Привіт, сину, — перебила його Галина. — Давно ти мені телефонував. Як справи? Як невістка, онуки?
У слухавці зависла пауза.
— Мамо, не переводь тему. Що відбувається? Тітка Ліда каже…
— А ти сам коли востаннє дзвонив? — у голосі Галини з’явилися сталеві нотки. — На Новий рік? Чи на день народження?
— Ну мамо, ти ж знаєш — робота, діти, часу не вистачає…
— Звичайно, сину. Я все розумію. У всіх свої турботи.
Вона почула, як син важко зітхнув.
— Мамо, послухай. Христині справді потрібна допомога. Ти ж не можеш…
— Можу, Андрійчику. Можу і не допомагати. Це мої гроші, і я маю право розпоряджатися ними так, як вважаю за потрібне.
— Але ж це сім’я! — в його голосі з’явились ті самі нотки, що й у Ліди. — Ми повинні допомагати одне одному!
— Повинні? — Галина встала, підійшла до вікна. — А хто повинен допомагати мені? Хто допоможе твоїй матері, якщо вона захворіє? Якщо їй буде потрібна операція? Ліки? Догляд?
Знову тиша. Довга, важка.
— Мамо, ну що ти… Ти ж ще… У тебе ж є ми…
— Ви? — вона невесело всміхнулася. — Андрію, сину. Коли твій батько вмирав — хто був поруч? Минуло три роки — ти хоч раз приїхав мене провідати? А твоя сестра?
— У мене ж робота…
— У всіх робота, сину. У всіх справи, клопоти, проблеми. Я не в докір — я розумію. Але чому, коли мені потрібна допомога — всі зайняті, а щойно в когось проблема з грошима — одразу «ми ж родина»?
Телефон у передпокої знову задзеленчав. Галина навіть не здригнулась — ніби скам’яніла, застигла біля вікна.
— Мамо, — голос Андрія став якимось безпорадним. — Ну не можна ж так…
— Як, сину? Правду казати не можна? Чи про себе подумати не можна? Знаєш, я все життя жила для інших. Для тебе, для Наталки, для тітки твоєї… Усім допомагала, всіх підтримувала. А зараз зрозуміла — час уже і про себе подумати. Поки не пізно.
Домашній телефон надривно дзвенів.
— Візьми слухавку, — сказала Галина втомлено. — Це, мабуть, Наталка. Тітка Ліда вже і їй, напевно, зателефонувала.
— Мамо…
— Все добре, сину. Справді добре. Я просто нарешті зрозуміла одну просту річ: якщо я сама про себе не подбаю — ніхто не подбає.
Вона натиснула «відбій» і повільно опустилася в крісло. Домашній телефон змовк, але за хвилину задзвонив знову. Галина не ворухнулась. Дивилася, як по склу повзуть краплі дощу, що щойно почався, і думала, що найстрашніше вже позаду. Маски зняті, правда сказана. І від цього — дихати стало легше.
Телефон ще кілька разів дзвонив. Потім прийшло повідомлення на мобільний — від Христини. Галина увімкнула телефон, прочитала:
«Тітко Галю, ви нас зрадили! Ми думали, що ви добра, а ви… Ви просто егоїстка! Жадібна стара, ось ви хто! Сподіваюсь, вам буде добре з вашими грішми!»
Вона перечитала повідомлення кілька разів. Дивно, але болю майже не було. Лише сум — світлий, спокійний. І розуміння: ось вона, справжня правда. Ось — істинне обличчя «родинної любові».
Галина встала, підійшла до серванта. Дістала старий фотоальбом — той самий, де були світлини з усіх родинних свят. Скільки усмішок, скільки обіймів, скільки гучних слів про любов і вірність… А насправді — лише гроші. Все впиралося у гроші.
— Дякую, Христино, — прошепотіла вона, дивлячись на фотографію усміхненої племінниці. — Дякую, що нарешті сказала правду.
Минув тиждень із того злощасного дзвінка. Галина сиділа на кухні, бездумно помішуючи чай, коли зателефонувала сусідка — Ніна Петрівна.
— Галю, чого не заходиш? Захворіла, чи що?
— Та ні, — Галина невільно всміхнулась. — Із родичами посварилась.
— Ой, та кинь ти! — у голосі сусідки прозвучало обурення. — Знову, мабуть, грошей просили? Моя зовиця теж вічно випрошує. То на те, то на інше…
Галина зітхнула. Ніна Петрівна вгадала влучно.
— Уяви, племінниця кредит узяла. А тепер розрахуватись не може. Просили триста тисяч.
— Та ну! — обурилася сусідка. — Зовсім совість втратили! А ти що?
— А я відмовила.
— І правильно зробила! — у слухавці щось дзеленчало — видно, Ніна Петрівна гриміла чашкою. — Слухай, та приходь до мене. Посидимо, чайку поп’ємо. А то загризеш себе сама зі своїми думками.
Галина хотіла відмовитися, але раптом подумала — а чому б і ні? Ліпше, ніж сидіти наодинці в чотирьох стінах.
Ніна Петрівна, як завжди, все підготувала — чай, пиріжки з капустою, варення. Від знайомого з дитинства запаху випічки в животі забурчало — Галина раптом зрозуміла, що нормально і не їла ці дні.
— Їж-їж, — примовляла сусідка, підкладаючи ще пиріжків. — А я тобі що скажу… Я коли овдовіла, теж думала — все, життя скінчилось. А потім зрозуміла — воно тільки починається. У хор записалась, на танці ходжу. Торік до Трускавця їздила.
— До Трускавця? — Галина підвела очі від чашки. — Одна?
— А що такого? — Ніна Петрівна знизала плечима. — Я, між іншим, путівку в інтернеті сама забронювала. Онук показав, як.
Галина замислилась. І справді — що такого? Вона все життя жила для інших. Може, пора й для себе пожити?
Увечері, повернувшись додому, вона дістала заповітну скриньку з грошима. Перерахувала — на хорошу путівку вистачить, і ще залишиться. Сіла за комп’ютер, відкрила браузер. «Санаторії біля моря», — набрала тремтячими пальцями в пошуку.
Телефон знову задзвонив — цього разу Наталя, донька.
— Мамо, ти що робиш? Тітка Ліда плаче, Христина в істериці…
— Я їду на море, — перебила її Галина.
— Що?
— На море, доню. В санаторій. Путівку от дивлюсь.
У слухавці повисла пауза.
— Сама, чи що?
— Сама.
— Ти з глузду з’їхала? У твоєму віці…
— А що мені — помирати вже? — раптово обурилась Галина. — Все життя горбатилась на інших. Досить.
Вона натисла «відбій», не дочекавшись відповіді. Руки тремтіли, в очах стояли сльози. Але вона вперто повернулась до комп’ютера. Знайшла відповідний варіант — двотижнева путівка в Одесу, номер із виглядом на море. Усі процедури включені.
«Ось і все, Васю, — подумала вона, дивлячись на фотографію чоловіка. — Ти ж хотів, щоб я була щаслива. Тепер буду».
— Твого кота я віддав товаришеві, моя мама проти тварин у квартирі, — заявив мені чоловік