— А що, нічого іншого немає? — скривився Олег, коли перед ним опинилася тарілка з гречаною кашею та двома сосисками. — Я ж не їм гречку. Ти ж знаєш, брате.
— А що б ти хотів, щоб я приготувала? — голос Інни став небезпечним.
— Ну… хотілося б м’яса, звісно, але курка теж згодиться.
Інна повернулася з роботи, принесла пакунок із продуктами й одразу пішла на кухню. День був важкий — клієнти смикали, начальник чіплявся до дрібниць, а кондиціонер сьогодні вирішив бути просто елементом інтер’єру.
Хотілося впасти на диван, заплющити очі й провалитися в тишу. Але ні. Вона перевзулася, зібрала волосся у хвіст і ввімкнула плиту. Картопля з куркою, салат, суп на завтра — усе за розкладом.
У домі завжди має бути свіжа вечеря. Це негласне правило якось непомітно стало обов’язковим. А Льоша? Прийшов раніше, але вдома не затримався — як завжди, пішов до брата.
Олег — це нова постійна фігура в їхньому житті. Нещодавно він придбав квартиру у сусідньому під’їзді й зараз сам робив там ремонт. Його дружина й діти поки жили у батьків, а Льоша практично перебрався до нього. То цвях потримати, то шафу донести на сьомий поверх, то плитку покласти, щоб зекономити на плиточнику.
«Ну він же брат!» — казав Льоша й зникав на весь вечір. А домашні справи — вони нібито самі собою робилися.
Коли вечеря була готова, Інна зателефонувала Льоші:
— Усе готово. Приходь їсти, поки гаряче. І вже пізно…
— Зараз будемо, — коротко відповів він.
«Будемо» насторожило Інну. За п’ятнадцять хвилин у передпокої пролунали кроки та голоси. Льоша дійсно прийшов — але не сам. За його спиною стояв Олег, у будівельних штанах і запиленій футболці, на якій ще був свіжий слід від штукатурки.
— О, як смачно пахне! — вигукнув він, проходячи на кухню й сідаючи за стіл. — Я прям відчував, що встигну на вечерю!
Інна застигла з половником у руці. Льоша усміхався, наче нічого не сталося, і вже діставав тарілки.
— Ну що ти завмерла? Накладай їсти.
Інна подивилася на чоловіка, а той лише удав, що не розуміє її натяків.
Це був уже третій чи четвертий раз, коли Олег нібито приходив у гості, але насправді — просто поїсти. Інна тяжко зітхнула, прикусила губу й почала розкладати картоплю з куркою по тарілках. Вона мовчки поставила тарілки перед чоловіками, без тіні усмішки на обличчі.
Олег, зручно вмостившись за столом, голосно втягнув носом аромат їжі й одразу, з повним ротом, пробурмотів:
— Слухай, Інн, а першого немає? А то я весь день нічого не їв… як зранку кави хильнув, так і все.
«Я тобі хто, їдальня? Може, ще й компот?» — промайнуло в неї в голові. Але вголос вона лише глухо сказала:
— Є. Зараз наллю.
Вона підійшла до плити, підсунула каструлю ближче й налила суп у глибоку тарілку, а потім поставила її перед Олегом. Той навіть не подякував. Просто почав їсти, наче так і має бути.
Після вечері чоловіки відсунули порожні тарілки до краю столу, і Льоша ліниво потягнувся:
— Ооо, добре пішло… Інн, ну ти майстриня кулінарії, як завжди.
Олег у цей час підвівся, потягнувся всім тілом, хруснувши спиною, і пішов у напрямку вітальні. Підійшов до дивана, збираючись плюхнутися на нього просто в брудному будівельному одязі, коли за його спиною раптом пролунав гучний, майже пронизливий голос:
— Нііі!!!
Він здригнувся й обернувся. Інна стояла у дверях кухні, притиснувши руки до грудей, і дивилася на нього, як на вибухонебезпечний об’єкт.
— У цьому одязі — не смій сідати на диван! Він новий, між іншим.
Олег підняв брови, здивовано озирнувся на Льошу, мовляв, «що з нею таке?». Але Льоша лише знизав плечима й знову втупився в телефон.
Інна витерла руки об фартух і вийшла з кухні. Її голос був спокійним, але крижаний:
— Якщо ви голодні — я нагодую. Але вибачте, гостинність без меж — не моя спеціалізація. Це дім, а не ремонтна зона відпочинку. Олег, у тебе своя квартира — будь ласка, відпочивай там. Або хоча б приведи себе до ладу, перш ніж вмощуватись у нас на дивані. Льоша, ти — господар, але я тут не прислуга.
І з цими словами вона вийшла з кухні та зачинилася у ванній. За дверима було чутно, як ввімкнулася вода. Олег стояв посеред кімнати, почухуючи потилицю, а Льоша насупився.
— Чого вона так завелась? — спитав він у брата.
Після того вечора Олег більше не з’являвся у них. Ні наступного дня, ні через два, ні навіть у неділю — що саме по собі було дивним. Інна стримано раділа. Всередині сиділо полегшення, змішане з легкою тривогою:
«А раптом він просто затаївся?»
Минув тиждень. Інна вже майже повірила, що її слова мали ефект, і Олег нарешті зрозумів, що не варто ходити в чужий дім, наче в їдальню. Але у п’ятничний вечір, коли вона тільки встигла скинути туфлі й поставити каструлю з гречкою на плиту, в замку провернувся ключ. Зайшов Льоша, гучно чхнув, а потім озирнувся й крикнув назад:
— Заходьте, чого стоїте?
Інна завмерла. Спочатку в передпокої з’явився Олег — із задоволеною міною та в дивно чистій футболці. За ним — його дружина Лєна з високо зібраним волоссям та впевненим поглядом. А слідом — два хлопчики: один із рюкзаком, інший — з пластиковим мечем і шоколадом навколо рота.
— Привіт, Інн! — весело сказала Лєна. — Сподіваюсь, не зарано? Ми тут, поки Олег довозить останні коробки, вирішили забігти. Все одно тепер поруч живемо!
Інна мовчки кивнула, повільно повернулася до плити й вимкнула конфорку. Гречка закипіла й засичала, як її власне роздратування. Вона витерла руки об рушник і обернулася:
— Вибачте, але я тільки-но з роботи.
— Ой, та що ти, ми ж на хвилинку! — заметушилася Лєна, влаштовуючи дітей на кухонних стільцях. — Гришко, не чіпай ніж! Антоне, не лізь руками в салат! Ну що ти стоїш, Льош, дай хлопцям ложки.
— Інн, може, я збігаю за піцою? — раптом запропонував Льоша, відчувши наростаючу напругу.
— Не треба. Зараз я зварю сосиски. Дістань тістечка з верхньої полиці, — спокійно сказала Інна, дивлячись просто в очі чоловіку.
Олег почухав ніс і озвався:
— Та годі тобі, Інн, ми ж родина! Ну що ти, як чужа? Ми ж по-сусідськи…
Інна глибоко вдихнула й почала мовчки знімати обгортку з сосисок.
— А нічого іншого немає? — скривився Олег, коли перед ним з’явилася тарілка з гречаною кашею та двома сосисками. — Я ж гречки не їм. Ти ж знаєш, брате.
У кімнаті запала тиша. Лише Гришко колупав виделкою в сільничці.
— А що б ти хотів, щоб я приготувала? — голос Інни став небезпечним.
Вона сперлася руками об стіл і нахилилась до дівера.
— Ну… м’яса хотілося б, звісно, але курка теж підійде.
— Так, Олег звик до домашньої їжі. Ми таке майже не їмо.
— Та невже? — усміхнулась Інна. — Нагадай-но мені, Лєно, ти працюєш?
— Ні, але до чого тут це? — обурилась Лєна.
— А до того, що я щойно прийшла з роботи. І коли, по-вашому, я мала встигнути накрити на шістьох?
Лєна з Олегом переглянулись.
— Інно, ти чого? — прошепотів Льоша.
— А не треба мені вказувати. Її чоловік щодня обідав у нашому домі. І вона ще буде мені розповідати, що він їсть, а що — ні.
Інна кинула фартух до мийки й пішла в спальню.
— Раз так, то ми краще підемо! — саркастично сказала Лєна, однією рукою намагаючись відібрати сосиску в старшого сина. — Ходімо додому. В нас і своя кухня є!
Олег зітхнув, пробурмотів щось на кшталт «ну гаразд, гаразд» і почав збирати дітей. За кілька хвилин вхідні двері зачинились.
Інна продовжувала сидіти на ліжку в спальні, коли туди зайшов чоловік.
— Ти могла б бути м’якшою, — тихо сказав Льоша, підходячи ззаду.
— А ти міг би хоча б іноді радитись зі мною перед тим, як вести гостей додому.
— Я не думав, що для тебе це настільки важко…
— Настільки важко? Я взагалі не хочу готувати після роботи. Ні готувати, ні прибирати, ні пилососити. Я просто хочу лежати та дивитися в стіну. Мені потрібен відпочинок. А ти знову й знову тягнеш свого брата до нас. Щось я не пам’ятаю, щоб ми отак нахабно навідувались до них. Лєна завжди каже повідомляти заздалегідь і кличе нас тільки на великі свята. А сьогодні що? Новосілля, яке вони вирішили відзначити у нас? Як ти не розумієш — Олег користується твоєю добротою і поступливістю, а ти ще й радий!
Льоша почухав потилицю, вислухавши монолог дружини. Мовчки сів на край ліжка, переплівши пальці. На обличчі було видно напругу, ніби всередині точилася боротьба.
— Я справді… не думав, що тобі настільки важко, — нарешті вимовив він. — Ти завжди така зібрана, така господарська… Я думав, тобі це не в тягар.
Інна сіла поруч, трохи схиливши голову.
— От саме. Ти «думав». А спитати не здогадався. Ти навіть не уявляєш, як іноді хочеться, щоб ти просто сказав: «Іннусик, відпочинь. Я сам повечеряю».
Льоша зітхнув і опустив очі.
— Пробач…
Інна подивилася на нього з тихою втомою в очах.
Відтоді все змінилося. Льоша став завчасно попереджати Інну, якщо хтось збирався в гості. Але, правду кажучи, такі візити ставали дедалі рідшими. Після «гречки з сосисками» Олег почав з’являтись усе рідше. Його гордість була зачеплена.
Він справді надовго зник з їхньої квартири. Кілька тижнів Інна не чула його гучного голосу й не ловила косих поглядів Лєни, ніби Інна особисто винна їм пироги з начинкою на вибір. У домі нарешті запанувала тиша.
Але одного дня після роботи Інна застала Льошу на кухні — він говорив телефоном. Кивав і в трубку повторював:
— Ага… так, зрозумів. Зараз уточню.
Побачивши дружину, одразу заговорив:
— Інн, Олег хоче зайти. Один. Ти як, не проти?
Інна мовчки відкрила холодильник. Там, акуратно складені на тарілці, лежали вчорашні відбивні. Добре просмажені, з рум’яною скоринкою — але все ж вчорашні. Вона зачинила дверцята, розвернулась і знизала плечима:
— Хай заходить.
Льоша кивнув і швидко передзвонив брату. За двадцять хвилин у двері подзвонили. Інна в цей час уже лежала у ванні з книжкою, краплями піни на плечах. Вона чула, як Олег увійшов, почовгав кросівками й на порозі кухні спитав:
— А що у вас на вечерю?
— Відбивні. Зараз підігрію, — спокійно відповів Льоша.
Олег завмер. Почулося, як він цокнув язиком:
— А… ні. Вчорашнє я якось не дуже. Може, краще каву?
— Добре, — Льоша ввімкнув чайник.
— Я буду еклери, — сказав Олег, закинувши ногу на ногу.
— Але тістечок немає… — навіть Льоша здивувався з такої нахабності. — Є шоколадка й печиво. Будеш?
— Та уж… я в шоці з твоєї дружини. Мало того, що навіть не привіталась, так ще й не приготувала нічого.
Коли Інна вийшла з ванни, Олег уже збирався йти. Він мляво попрощався — і більше один не приходив. Інна іноді бачила його на вулиці — з пакетами з супермаркету чи з дітьми, але додому він більше не навідувався. Лєна теж не телефонувала.
Олега більше не влаштовував рівень «обслуговування», і він, не довго думаючи, перебрався з усією родиною до своїх батьків — «там затишніше, й бабуся млинців нажарить».
А у квартирі Інни й Льоші запанувала тиша. Якось Льоша навіть сам узявся зварити суп — щоправда, трохи пересолив. Інна лише розсміялась і запропонувала розбавити бульйоном.
А ще ввечері, коли Інна лежала у ванні з книжкою, Льоша тихо постукав у двері й сказав:
— Інн, я замовив суші. Давай просто побудемо разом?
Інна прикрила очі й вперше за довгий час відчула себе по-справжньому щасливою.
Теща вивезла моїх собак на присипляння, поки мене не було вдома