Бездомна

— Мамо, чого це в Наталії Іванівни у всіх вікнах світло горить? Може, Марина приїхала?

Я поставила сумки на підлогу та обійняла свою дорогу матусю. Лише два тижні не бачилися, але я завжди за нею сумую. Переконувати маму переїхати до міста я вже втомилася. Тож між нами тепер аж сто десять кілометрів, через що бачимося рідко.

— Ні, Катюша, Марини давно не було. Це Іванівна чудить. Каже, що в неї в домі завівся домовик, а насправді, мабуть, їй самотньо. Тому й увімкнула світло в усіх кімнатах, щоб здавалося, ніби в хаті повно людей.

Мама обійняла мене у відповідь і надовго затримала в обіймах. Звісно, мама теж сумує, хоча й не запалює світло у всіх кімнатах нашого старого дому.

У Наталії Іванівни будинок точнісінько як у нас, із купою приміщень, які зараз майже не використовуються. У нашому селі таких будинків багато. Окремі хліви, льохи, сарайчики. Є приміщення для теплих загонів, сіновали. Трохи далі стоїть баня та маленький сарай, де наші дідусі, що були кращими друзями, вовтузилися з залізяччям. У їхні майстерні нам забороняли заходити. Тож, думаю, окрім залізяк, дідусі могли там виготовляти заборонений тоді самогон. Дід Марини, певно, точно. Часто, повертаючись із сараю, він ледве тримався на ногах. А моя бабуся, сварячись із дідусем, нерідко обіцяла спалити його сарай.

— У вогонь його сарай, чуєш? — кричала вона.

У наші безтурботні дитячі роки я та Марина були найкращими подругами. Ми вчилися в одному класі школи, де наші матері працювали вчительками. Наталія Іванівна викладала українську мову й літературу, а моя мама — математику. Жодних поблажок нам із Мариною не було. Як на мене, навіть більше вимагали, ніж із решти дітей. Напевно, тому я досі так добре знаю математику, що чоловік жартома називає мене «Ковалевською».

Марина після школи вийшла заміж і поїхала до Києва. Чотири роки тому помер батько Марини, і Наталія Іванівна залишилася зовсім одна. Кілька місяців тому Марина розлучилася з чоловіком. Ми сподівалися, що вона повернеться або вмовить маму переїхати до неї, але Марина здивувала всіх — знову вийшла заміж і переїхала до Іспанії.

Я приїхала до мами погостювати на тиждень. Через сім днів ми з чоловіком вирушаємо на відпочинок. Мій відпустка почався трохи раніше, ніж у Вані, тож я вирішила провести ці дні в селі.

Наступного ранку в наше вікно постукали.

— Я його бачила! — закричала Наталія Іванівна.

— Кого? — мама відчинила двері, впускаючи гостю.

— Домовика! Він зайшов у сарай і зачинив за собою двері.

— І що?

— І я до вас!

— Наташо, ти в своєму розумі? А якщо це злодій або бездомний?

— Занадто низький зріст! І товстенький. На дорослого чоловіка не схожий, а дітей із таким статурою у нас у селі наче немає, — виправдалася Наталія Іванівна.

— Тим більше треба перевірити!

Мама поставила чайник, а я, сміючись, відкинула ковдру. Який тут сон, коли такі справи!

— От ти й перевір, якщо така смілива, — звернулася Наталія Іванівна до мами. — А я боюся туди заходити!

— Чого боїшся? Домовика? Наташо, ти ж колишня вчителька!

— Для домовика байдуже, ким я працювала, — Наталія Іванівна насупилася, наливаючи чай.

— Давайте після сніданку разом перевіримо, — запропонувала я.

— Здрастуй, Катюша! — привіталася Наталія Іванівна. — Розквітла як! Як це тебе чоловік одну в село відпустив?

— У вашому селі, Наталіє Іванівно, немає конкурентів моєму чоловікові. Тільки домовики!

Ми всі разом засміялися, а після сніданку вирушили до сараю Наталії Іванівни.

Я сміливо розчинила двері й першою зайшла до сараю. Тут фактично нічого не змінилося з часів мого дитинства, хіба що господаря, дідусі Марини, вже давно немає на цьому світі.

Сонячні промені освітили невеличке приміщення. Усередині нікого не було.

— І де твій домовик? — усміхнулася мама, подивившись на Наталію Іванівну.

— Та точно кажу вам, я його бачила!

— Наташа, якщо ти так хотіла покликати нас у гості чи сама завітати, то не варто вигадувати такі небилиці. Приходь у будь-який час, ми тобі завжди раді.

— Ох, тебе! Навіщо мені вигадувати про домовика?! Я його раніше тільки чула, а сьогодні своїми очима побачила!

Поки вони сперечалися, я оглянулася і помітила, що на верстаку, заваленому дрібними інструментами, лежить половинка батона, а поруч стоїть пляшечка з-під питного йогурту.

— Подивіться, ваш «домовик», мабуть, тут снідав.

І мама, і Наталія Іванівна одразу увійшли до сараю і уважно роздивилися сліди перебування ранкового гостя.

— Треба повідомити дільничному, — сказала мама. — Можливо, у твоєму сараї ховається злочинець, і поки ти займаєшся такими дурницями, він замишляє когось пограбувати чи навіть гірше.

— Що гірше? — Наталія Іванівна аж зблідла.

— Уяви, якщо б не ти його помітила, а він тебе? Утікач може навіть убити!

— Кого?

— Та тебе, Наташа! Досить уже в казки грати, думай головою.

— Ну, не знаю, — задумалася Наталія Іванівна, — занадто малий цей злочинець, і форми у нього округлі.

— А може, це не злочинець, а злочинниця? — припустила я. — Схожа, Наталіє Іванівно, ваша «домовик» на жінку?

— На жінку? Цілком можливо. А що ця жінка забула в моєму сараї?

— Може, їй ніде жити, от вона й знайшла собі тимчасовий притулок.

— Бомжиха, чи що?

Я знизала плечима.

— Йогурт на сніданок явно не якийсь пияк вживав.

Ми з мамою все ж таки вмовили Наталію Іванівну викликати дільничного, але його прихід нічого не дав. Жодних утікачів чи розшукуваних злочинців у нашій місцевості не було. Бомжі у нас у селі теж не водилися. Що їм тут робити? Це ж не місто.

Наталія Іванівна категорично відмовилася залишатися ночувати у нас. Сказала, що якщо вже домовика не злякалася, то з якоюсь бомжихою сама впорається.

Вранці мене розбудив напівшепіт, напівкрик, який долинав через відкрите вікно. Звісно, сперечалися знову моя мама й Наталія Іванівна. Я усміхнулася, очікуючи ще одного цікавого дня в їхній компанії, але почула такі слова:

— А якщо вона сама комусь розповість? Почне по селу питати, де ще може бути її донька?

— Прошу, Наташа, тихіше! Раптом Катя почує!

Мені стало страшенно цікаво, що там такого сталося, про що я не повинна знати. Але підслуховувати негарно, тому я навпаки відійшла від вікна подалі.

Цілий день мама була сама не своя. Я бачила, що її щось тривожить, але не наважувалася запитати прямо, боячись ще більше її засмутити. Після обіду я зібралася піти до магазину, але мама повела себе дуже дивно. Вона запитала, коли я планую повертатися додому.

— Мамусю, але ж я казала, що пробуду з тобою майже тиждень. Іван усе одно поки працює.

— Це вдень Іван працює, а вечорами нудьгує без тебе. Та й навіщо тобі так довго сидіти в селі? Краще сходи в місті до салону краси чи прогуляйся по магазинах перед відпусткою.

— Встигну, мамо, і до магазину, і до салону, — засміялася я. — Ти ніби хочеш мене випровадити?

— Ні! Що ти. Просто за Івана переживаю, як він там один.

— Нормально, Іван один. Дорослий чоловік, домовиків не боїться. До речі, як там у Наталії Іванівни справи, не об’являлася її небажана гостя?

Мама замовкла. Брехати вона ніколи не вміла, бо була категорично проти брехні.

— Мамо, щось сталося?

— Нічого не сталося. Піду сама до магазину, мені ще треба зайти на пошту.

Мама пішла, а я, помивши посуд, вийшла у двір. На старому тополі біля паркану, ще за часів мого дідуся, були встановлені гойдалки, які досі залишалися там, хоч і трохи зблякли від часу. Я сіла на них і почала повільно розгойдуватися. Дідусь був мені замість батька, він проводив зі мною багато часу, навчив кататися на велосипеді та плавати. Справжнього батька я ніколи не знала — він загинув ще до мого народження.

— Вибачте, можна вас запитати? — пролунав голос, і я обернулася. Біля паркану стояла жінка. Невисока, кругленька, дуже схожа на ту, яку описувала Наталія Іванівна.

— Так, звісно, слухаю вас.

Я зістрибнула на землю й підійшла до неї.

— Я шукаю будинок колишньої вчительки, Галини Аркадіївни.

— Це моя мама, — розгублено усміхнулася я.

Цікаво, яке діло цього «домовика» до моєї матері? Можливо, її візит якось пов’язаний із тим, що мама і Наталія Іванівна обидві працювали в школі? Не встигла я запропонувати жінці зайти, як біля хвіртки з’явилася мама.

— Що вам потрібно? — збліднувши, промовила вона. — Що ви тут винюхуєте?

— Ви Галина Аркадіївна, колишній викладач?

— Яке вам діло? Я не збираюся спілкуватися з вами! Йдіть! — мама зачинила хвіртку й зайшла у двір. — Катю, зайди до хати, будь ласка! — звернулася вона до мене, але я не наважилася залишити її саму з цією дивною жінкою, чий візит так засмутив мою маму.

— Не хвилюйтеся, мені нічого не потрібно, лише побачити її хоча б раз, а потім я поїду, і ви більше ніколи мене не побачите. Благаю вас, не позбавляйте мене цієї радості, це останнє, що в мене залишилося!

Після цих слів незнайомки мама зовсім знітилася й тихим голосом сказала:

— Заходьте.

Потім ми всі троє увійшли до будинку. Мама важко сіла на стілець і звернулася до нашої гості:

— Дайте тільки спершу я сама все їй поясню.

Жінка кивнула й залишилася стояти біля порога.

— Катю, ти знаєш, твій батько загинув незадовго до твого народження. Ми з ним із самого дня нашого весілля мріяли про доньку, але так і не встигли її народити. Коли Михайла не стало, я вирішила удочерити дівчинку. Мені допомогли взяти дитину, від якої щойно відмовилася мати. Так у мене з’явилася ти, Катю. Ця жінка стверджує, що вона твоя рідна мати, але я хочу, щоб ти знала: для мене ти моя донька і нічиєю більше не була і не будеш!

Кілька секунд я стояла й дивилася перед собою. Суть сказаного не доходила до моєї свідомості, ніби мама говорила не про нас із нею, а про когось зовсім стороннього. А потім я зрозуміла, що мамі зараз дуже боляче, і кожна секунда мого мовчання ранить її ще більше. Я кинулася до неї, присіла й обхопила її коліна.

— Мамо, перестань, не думай про це! Яка різниця, що там було багато років тому? Я з тобою! І завжди буду поруч! Не засмучуйся, будь ласка!

Я все говорила й говорила слова втіхи, зовсім забувши про присутність тієї жінки, поки від дверей не почулися схлипи.

Ми з мамою озирнулися й побачили, що гостя, прихилившись до стіни, плаче. Нам обом одразу стало соромно. Хто б вона не була і що б не зробила, вона явно потребувала підтримки. Ми, не змовляючись, провели жінку до кухні й посадили її за стіл. Я налила їй води й на всяк випадок увімкнула чайник.

— Я знаю, що не мала приїжджати сюди, — промовила жінка, залпом випивши склянку води. — Але мені це було необхідно, розумієте?

— Але чому саме зараз? — мама майже заспокоїлася, але я все одно стала поруч і взяла її за руку.

Гостя опустила голову.

— Мені залишилося недовго, я хотіла побачити її востаннє й попросити вибачення, — останні слова жінка вимовила майже пошепки й нерішуче підняла на мене очі. Її погляд був затуманений, і щось кольнуло в моїй душі. Мені стало жахливо шкода її, і я запитала:

— Вибачте, як вас звати?

— Анна, — відповіла вона й спробувала усміхнутися.

— Анно, а чому ви вирішили, що я ваша донька?

Вона важко зітхнула.

— Я знала, що мою дитину забрала до себе вчителька з цього села. Сама я останні роки мешкала в столиці, і моя знайома випадково розговорилася з однією дівчиною. Вони разом робили зачіски в салоні краси, і та виявилася дуже балакучою. Сказала, що родом із цього села, а її мати в минулому була вчителькою. Я з великими труднощами знайшла адресу тієї дівчини, але мені повідомили, що вона нещодавно переїхала. Тоді я приїхала сюди, сподіваючись, що Марина колись з’явиться тут. Глупо було ховатися в очікуванні дива, але потопаючий завжди хапається за соломинку. Учора ваша знайома застала мене біля входу до свого сараю й змусила в усьому зізнатися. Коли я зрозуміла, що помилилася, то почала шукати іншу доньку колишньої вчительки.

Її розповідь звучала дещо нелогічно, і в мені ще жевріла надія, що все це виявиться неправдою. Нехай мама й зізналася, що колись удочерила мене, але я не хотіла бачити свою іншу матір. Моє життя завжди було сповнене материнської любові, і ніжності моєї мами мені цілком вистачало, щоб відчувати себе щасливою. Я не хотіла нічого змінювати й краще б і надалі залишалася в невіданні.

І все ж я наважилася запитати нашу гостю:

— Чому ви залишили свою дитину?

Анна вчепилася в порожню склянку, її пальці побіліли.

— Колись у мене було все. Прекрасна сім’я, чоловік і донька. Ми чекали на другу дитину, і через вагітність, коли я почувалася не дуже добре, чоловік і донька поїхали без мене. Чоловік віз доньку до заміського табору, ми завжди забирали Надю додому на вихідні, бо вона дуже сумувала за нами. До табору вони не доїхали: на трасі в них врізалася вантажівка, у водія якої зупинилося серце прямо за кермом, і всі вони загинули. Я не пам’ятаю того часу, навіть не пам’ятаю, як народила дитину, лише окремі спалахи свідомості підтверджували цей факт. Я пам’ятаю тільки те, що не хотіла навіть бачити цю дитину, вважаючи другу доньку причиною смерті першої. Або причиною того, що я не пішла разом із ними. А я хотіла саме цього, мене тоді більше нічого не цікавило. Я підписала відмову від дитини, а, вийшовши з пологового будинку, кинулася з мосту. Мене врятували й помістили до психіатричної клініки, але, вийшовши звідти, я повторила спробу. У тій лікарні я провела майже рік, але якимось дивом вижила. Потім я поїхала з міста. Жебракувала, жила де прийдеться. Не знаю, чому смерть ніяк не хотіла забрати мене тоді, у неї було чимало приводів для цього. Мене нічого не брало: ні голод, ні холод, ні хвороби. В один із моментів просвітлення я опинилася біля воріт церкви, просила милостиню.

Тоді я й познайомилася з матушкою Ксенією. Вона змогла пробудити в мені щось, чого я раніше не відчувала. Я нарешті зрозуміла, що є й інші сили, які не бажають моєї загибелі. Я почала боротися із собою, почала працювати там же, при монастирі. П’ять років тому за рекомендацією матушки Ксенії я переїхала до Києва. Там працюю в монастирі. Тепер моє життя сповнене спокою, саме час покинути цей світ. Нещодавно в мене виявили рак, четверта стадія, жити залишилося зовсім недовго. Якби моя знайома не зустріла тоді Марину, я б не наважилася на цю подорож. Але наче хтось із середини керував мною, — Анна на хвилину замовкла, а потім додала: — Коли я ще була в психіатричній клініці, до однієї з медсестер приходила її подруга. Вона працювала в пологовому відділенні й, упізнавши мене, повідомила, що мою доньку забрала одна вчителька й назвала село, де та жила. Мені тоді було не до того. Я навіть багато років думала, що все це — плід мого хворобливого уявлення, і, можливо, такого села взагалі не існує. Але коли моя знайома розповіла про Марину, я спробувала співставити факти. Мені також допомогли дізнатися, що дівчинку дійсно удочерили в тій області, звідки я родом.

Після сповіді Анни, коли вона замовкла, моя мама встала і налила всім нам чаю. Поставивши на стіл печиво, мама сказала:

— Не сумнівайтеся, Катя ваша донька. Хоча правила забороняють видавати інформацію про родичів дитини, але люди дуже люблять говорити. Мені про вас усе розповіли. І про те, що ваша сім’я незадовго до пологів загинула, і про те, що ви не змогли впоратися зі своїм горем. Подальшої вашої долі я не знала, але перший час дуже боялася, що ви з’явитеся тут і захочете повернути свою доньку.

Я ще довго сиділа, не проронивши ані слова. Ця розмова перевернула моє життя, але я більше не шкодувала про це. Ніхто не винен у тому, що сталося з нами всіма. Людина — істота дуже ранима, і втрата близьких, особливо дітей, може зламати її остаточно. У такі моменти людина не володіє собою, і звинувачувати її у чомусь безглуздо.

Я тоді прямо сказала Анні, що зовсім не звинувачую її ні в чому. Навпаки, завдяки їй я та моя мама є одне в одного. Після моїх слів Анна ніби просвітліла. Риси її обличчя розгладилися, і я помітила, що вона доволі красива. Красива якоюсь неземною красою, що йшла з глибини її душі, адже це правильно, Анна вже не належала цьому світу. Там, за порогом, на неї чекала її родина, та, без якої вона так і не навчилася жити.

Того року ми з Іваном скасували нашу поїздку на море. Замість цього ми повезли Анну до Києва й залишалися з нею там до її останнього дня. Анна пішла рано-вранці, коли промені сонця лише почали осяювати її скромне житло. Невелика кімнатка, куди ми серед ночі приїхали з готелю, викликані знайомою Анни, ніби наповнилася не лише сонячним світлом. Поруч із нами сяяли мільйони маленьких світлих і переливчастих точок. Було таке відчуття, ніби я бачу шлях, яким Анна йшла до своїх коханих.

Ми перевезли тіло Анни назад до нашого міста й поховали її поруч із могилами мого батька та маленької сестрички. Я часто приходжу сюди, щоб поговорити з ними, розповідаю про все, що відбувається в моєму житті. А головне — про те, що, побувавши в монастирі, де працювала Анна, ми з Іваном нарешті змогли стати батьками. Усе в житті невипадково, але якщо вірити в хороше, то будь-яка подія приведе лише до щастя. Це єдиний правильний шлях! Вірити в хороше!