Не спитавши дозволу, свекруха нахабно запросила на нашу дачу всю свою галасливу рідню

— Ірочко, а ти продуктів достатньо купила? — о шостій ранку подзвонила мені свекруха Раїса Петрівна.

— Що? Яких продуктів? Ви про що? — розгублено відповіла я, нічого не розуміючи зі сну.

Дзвінок пролунав несподівано й, звісно, розбудив мене. Учора ми з чоловіком і дітьми приїхали на дачу пізно. Поки розклали сумки, повечеряли та помилися — була вже глибока ніч. Тож дзвінок від свекрухи був як грім серед ясного неба.

— Ой, ну хто там? Невже не можна дочекатися, поки нормальні люди встануть? — сонно пробурмотів Костик, перевертаючись у ліжку.

— Хто-хто? Твоя мама, — відповіла я чоловікові невдоволено й продовжила говорити з нетерплячою свекрухою. — Я не зрозуміла вашого запитання, Раїсо Петрівно.

Мені теж не дуже подобалося, що свекруха розбудила мене ні світ ні зоря, але правила пристойності змушували розмовляти, якщо вже матуся Костика вирішила мене розбудити.

— І чого ти не зрозуміла? Я спитала — чи достатньо ти купила продуктів? Ювілей — це ж не жарти! Треба відсвяткувати як слід, — бадьорим голосом мовила мати чоловіка.

На відміну від нас, вона прокинулася давно. Це було чути з її голосу.

— Ой, ну ви знову за своє? Ми вже як слід відсвяткували, якщо що. Нагадую вам: два дні тому Костя зібрав увесь свій колектив і друзів у ресторані. І вас туди теж запрошував, тільки ви чомусь проігнорували запрошення, — я вже починала злитися. Свекруха знову завела мову про день народження сина.

Хотілося ще поспати, поніжитися. Адже в дітей щойно почались канікули, а в нас із чоловіком — невелика відпустка. Ми й приїхали сюди, на нашу нову дачу, яку так вдало придбали два місяці тому, саме для цього. Відпочити після гучного ювілею чоловіка — днями йому виповнилося тридцять п’ять. Розслабитися на природі, подалі від метушливого міста та вічно заклопотаних людей.

— Те, що ви гуляли з чужими людьми, не рахується. Зрозуміло? Треба відзначити з рідними. Обов’язково! З тими, хто любить Костика, хто пам’ятає його малим і щиро побажає йому добра й здоров’я.

Ідея зібрати всю свою численну рідню на якесь свято у Раїси Петрівни з’явилася вже давно. Але якщо раніше вона лише витала у повітрі без чітких меж, то з наближенням дня народження сина перетворилася на конкретний план дій.

— Так, Костю, я вирішила — треба покликати всю нашу рідню на твій ювілей. І гідно його відсвяткувати, — почала свекруха метушитися ще за місяць до святкової дати.

— Ой, мамо, ну ні! Тільки не це, не хочу. Що ти знову вигадала? Колег і друзів запрошу, і на тому досить. Розумієш, половину з тих людей, про яких ти говориш, я навіть не пам’ятаю! А ти хочеш, щоб я їх кликав до себе на день народження. Навіщо? Це ж абсурд. Нам навіть говорити буде ні про що, — намагався він відмовити матір від цієї витівки.

А тепер виявилось, що свекруха досі плекала свою мрію зібрати цілу юрбу, щоб відсвяткувати Костін ювілей.

— Ви відсвяткували, а я — ні! Я що, не можу за свого сина випити? Сказати йому добрі слова в урочистій обстановці? Отак от? — наполягала мати чоловіка. — Так, я в ресторан не пішла, це мій вибір. Я там нікого не знаю, ви ж одну молодь поназапрошували, ну і що я там робила б, серед того галасу?

— Хочете сказати синові добрі слова і побажання — будь ласка. Хто вам заважає? Приїжджайте до нас на дачу, ми сьогодні зібрались шашлики смажити. І продуктів нам вистачить, не хвилюйтеся, — я вирішила, що виконала свою місію, і вже хотіла покласти слухавку. — А рідню свою у себе вдома збирайте!

Але свекруха все ж вставила пару фраз, на які мені варто було звернути увагу відразу. Тоді б я зрозуміла, що вона мала на увазі. Але дуже вже хотілося спати. І щоб свекруха мене більше не чіпала.

— Так, Ірино, я обов’язково приїду. І продуктів ще прихоплю з собою — зайвими вони не будуть. І напої теж. Краще все ж перестрахуватися. Я так думаю.

Раїса Петрівна нарешті відключилася, а я спокійно лягла досипати. Ранок був тихим і прохолодним, і спалося так солодко… Так, як ніколи в місті не спиться. Але якби я знала, який «сюрприз» нам готувала мати Кості, то в ту ж мить зібрала б дітей, розбудила чоловіка і безоглядно помчала назад до міської квартири.

А тим часом Раїса Петрівна часу даремно не гаяла. Вона подзвонила своїй рідній сестрі.

— Надю, привіт! Ну що ви там, зібралися до Кості? Ну й добре. А хто ще з вами приїде?

— Ну, як я вчора й казала: ми з Іваном, Василь з дружиною Тетяною, усі наші онуки. На другій машині будуть донька з зятем та своїми дітьми. І вони ж прихоплять мою куму Алевтину. А потім пізніше, як усі справи перероблять, під’їдуть і Геннадій з Клавдією. У них же господарство, ти ж знаєш. От як впораються, всіх нагодують — так і приїдуть. Їм тільки адресу треба буде сказати, бо вони не знають, в якому районі у вас дача.

— Добре, Надю. Я їм пізніше подзвоню, все поясню, як добиратися. Ти мені краще скажи, ви випивку купили? Ну добре, молодці. Недарма я на вас надіялася. І закуски ще треба докупити. Все-таки їдете з сюрпризом. А раптом в Іринки й Кості частування не вистачить — на всіх же треба.

— Добре, щось купимо, Раю, не хвилюйся. За нами не заржавіє, ти ж знаєш, — пообіцяла сестра.

— І за мною не забудьте заїхати! — наказала вона наприкінці розмови.

— Ой, ну й насмішила! Звичайно, куди ж ми без тебе, Раєчко! Нас без тебе туди навіть не пустять, я так підозрюю.

Ранок був чудовим. Світило сонечко, співали пташки. Чоловік із дітьми встановлювали надувний басейн, а я, нагодувавши всіх ситним сніданком, вирішила трохи позасмагати на зеленій галявині, поки не стало надто спекотно. Давно вже мріяла просто полежати на сонечку, ні про що не думаючи.

«Як добре, що чоловік переконав мене купити цю дачу. А я ж спочатку була проти. А тут така благодать! Просто диво! І жодних морів не треба — усе поруч і своє», — думала я, ніжачись під лагідними променями сонця.

Це був невеликий, але капітальний будинок на ділянці, де росла полуниця, було кілька кущів малини й смородини. Крім того, попередні власники посадили кілька плодових дерев, що вже обіцяли гарний урожай. Територія будинку була доглянута й затишна. На ділянці стояли баня й альтанка, де можна було посидіти після пари з чаєм або чимось міцнішим.

«Довелося влізти в борги, взяти кредит, але воно того варте. Он як радіють діти! Та й нам із чоловіком тут затишно й добре», — продовжувала розмірковувати я, лежачи на шезлонгу неподалік розлогого яблуневого дерева.

Раптом мої приємні думки перервав різкий звук. Біля воріт хтось настирливо сигналив.

— Костю, подивися, хто це, — підвівшись на лежаку, покликала я чоловіка. — Напевно, Раїса Петрівна на таксі приїхала. Вона ж обіцяла зранку приїхати тебе вітати. Ото й сигналить, щоб ми всі урочисто вийшли її зустрічати.

Але яке ж було наше здивування, коли за воротами ми побачили не одну, а цілих дві машини! І ще й вщент набиті численними гостями.

Усі вони почали вивалюватися з автівок з галасом і гамом, вітаючи мене й розгубленого Костю.

— Привіт, дорога наша Іринко! Як давно ми тебе не бачили! — по черзі обіймали мене ті, хто виходив із машин — близькі й далекі родичі чоловіка.

Чесно кажучи, деяких із них я бачила вперше. Інших — пару разів, але навіть імен не пам’ятала. Від мене всі гості по черзі переходили до чоловіка, якого теж обіймали й гучно казали:

— Зі святом тебе, Костику, з ювілеєм! От і дісталися ми до тебе, щоб привітати й випити чарочку за твоє здоров’я!

Останньою з машини вийшла свекруха. Вона відводила погляд і удавала, що не розуміє нашого з Костею здивування й навіть обурення.

— Ось, проходьте сюди. Не соромтеся, мої дорогі. Подивіться, який будинок мій син купив, який тут двір і сад, як тут затишно. І баня є, і мангал, і альтанка також. Розташовуйтеся, почувайтеся як удома, — командувала Раїса Петрівна.

Численна юрба гостей тягла за собою сумки та пакети з провіантом, який вони одразу почали викладати просто на стіл в альтанці. Родичі гучно перемовлялися між собою, обговорюючи новини та тих родичів, яким не пощастило сюди потрапити.

— Раїсо Петрівно, а що тут відбувається? Ви не хочете мені нічого пояснити? — спитала я свекруху, схопила її за рукав і буквально силою відтягла за кущі, що щільною стіною росли навколо альтанки. — Тільки не кажіть мені, що вони самі приїхали. Це ж ви все організували, правда?

— Іринко, ну що ти! Навіщо ти поводишся як грубіяна? Свято ж, у сина день народження. От я й запросила всіх відзначити. Що в цьому поганого? Вони ж усі нам рідня!

— То й запрошували б до себе додому! У чому проблема, я не розумію! Ми з родиною приїхали сюди відпочити, а не зустрічати вашу орду! — я ледве стримувалася, щоб не наговорити їй грубощів.

Від того умиротворення й відчуття спокою, які я відчувала ще десять хвилин тому, ніжачись на шезлонгу, не залишилося й сліду.

— Припини! Не ганьби мене перед родичами! Що це таке! Зрештою, це не лише твій будинок, а й мого сина. А отже, будь ласка, потерпи нас трохи. І усміхайся, усміхайся! Нема чого кисле лице перед гостями робити.

Вона розвернулася й демонстративно пішла від мене. Зробивши кілька глибоких вдихів і видихів, я теж вийшла до гостей.

Картинка була колоритна. Одні накривали в моїй альтанці стіл, інші бавились із дітьми, яким привезли стільки солодощів, ніби то був Новий рік. Діти верещали й реготали від захвату.

«Знову в Даші алергія почнеться», — втомлено подумала я, знаючи, що моїм дітям не можна стільки солодкого.

Костянтин у цей час з похмурим виглядом розпалював мангал. Я розуміла, що діватися чоловікові нікуди — гості ж на подвір’ї, треба готувати м’ясо. Мені було добре видно, що чоловік теж здивований і приголомшений витівкою матері, але сваритися зі своїми рідними, а тим більше з мамою, він не збирався.

Незабаром під’їхала ще одна машина — прибули довгоочікувані дядько Гена з тіткою Клавою. Гучні вигуки, обійми, жарти й сміх супроводжували цю радісну для всіх (окрім нас із чоловіком) подію. Так, наші обличчя в той момент треба було бачити.

Гості вже сиділи за столом п’яту годину. Додому їхати ніхто не збирався. Усім було дуже весело.

Мені довелося делікатно натякнути всім присутнім, що ми з чоловіком не маємо наміру залишати когось на ніч у нашому домі. Дивно, але гості виявилися не дурними — натяк зрозуміли.

А от реакція Раїси Петрівни була іншою. Свекруха з незадоволеним виглядом висловила нам із чоловіком, що рідню можна було б і залишити переночувати, щоб наступного дня ще й баньку натопити. Виявляється, вона пообіцяла всім ще й сауну з віничком.

— Мамо, ніяких бань! Нехай усі їдуть додому. У нас тут не готель, — твердо сказав Костя.

— Ну тоді я теж поїду! Раз ви такі негостинні, поїду до Наді, — маючи на увазі свою рідну сестру, демонстративно видала мати чоловіка.

Я встигла підійти до свекрухи, перш ніж та сіла в машину. Треба було сказати їй пару «теплих» слів.

— Ви знаєте, Раїсо Петрівно, а в мене ж теж дуже багато родини. Уявляєте? І я також давно їх не бачила. Так ось, я сьогодні вирішила, дивлячись на вас, що запрошу їх якось до вас у гості! Всіх! Сюрпризом! Яке там у вас найближче свято? Як вам моя ідейка, а?

— Ну знаєш, це вже нікуди не годиться! Навіщо мені твоя рідня? — незадоволено відповіла вона, розуміючи, що я зараз просто віддзеркалюю її ж вчинок.

Раїса Петрівна сіла в машину й демонстративно грюкнула дверцятами просто перед моїм носом.

Звісно, мені й на думку не спаде поводитися так, як вона. Просто дуже вже хотілося сказати улюбленій свекрусі щось таке, щоб вона замислилася над своєю поведінкою.

Хоча… про що я? Це точно не про неї.