Раїса вийшла з кімнати, де лежав її напівпаралізований чоловік, і вхопилася за дверну раму. «Краще б ти одразу помер, ніж усе це…» — знову майнула в неї думка, така ж, як у перший день, і всі наступні, коли вона під різними приводами ховалася від нещастя й не навідувала Петра. Усе сталося в Чернігові, де жили його батьки, а самі вони були з Вінниці, і лише через півтора місяця Раїса приїхала до нього. Вона тихо зачинила двері, за якими залишився лежати нерухомий Петро, й зупинилася, не розуміючи, куди йти, неначе впала в короткий ступор. Її обличчя було блідіше від простирадла. Відновивши дихання, Раїса швидко зиркнула на свекруху, але не змогла витримати цей войовничий, гострий погляд. Вії затремтіли, губи сіпнулись.
— Він мене не впізнає. Не впізнає, розумієте? — голос її зраджував, вона ковтнула слину, відвела погляд: — він таким і залишиться? Я не можу його таким бачити…
Надія Ігорівна, свекруха, стала кам’яною. Як мати — вона була муром за сина, незламним, важким муром, навіть ноги її за останній місяць налились свинцем: лиш би встояти, лиш би вийти з боротьби з хворобою не переможеними. Вона холодно відповіла яскравій, чорнявій Раїсі:
— Реабілітація потрібна, це надовго. А ти що хотіла після реанімації й двох операцій? Я руки до крові зітру, але на ноги сина поставлю.
«Тобі він таким не потрібен — уже зрозуміло з поведінки, — подумки продовжила вона, — поки здоровий був — Петрик та Петя, а тільки біда — то вже й тарілки супу не дочекалися. А скільки ми для тебе зробили… А скільки він… Ох! Ось вам і сучасні стосунки — разом тільки поки в здоров’ї.»
Є такі моменти, коли людина мовчить, лише дивиться — але так проникливо й виразно, що ти точно знаєш, про що вона думає. Раїса остаточно розгубилася під поглядом свекрухи — відчула осуд жінки й материнський біль.
— Я піду… Мама з Полінкою чекають, до них їхати півтори години автобусом. Ви тут самі, я бачу…
Протиснувшись повз свекруху, Раїса навпомацки, пальцями ніг, намацала свої балетки — очі нічого не бачили, фокус розбігався. Незграбно поправила задники, накинула плащ на одне плече й узялася за ручку дверей.
— Сумку не забудь, — кивнула Надія Ігорівна на банкетку.
— Ах так… — озирнулася Раїса й вихопила сумочку так різко, ніби її хтось утримував, — ну, я пішла?
— Іди. Мені що, — байдуже кинула свекруха.
— Ну… до побачення…
Поки спускалася з четвертого поверху, здавалося, що її спину продовжує свердлити погляд Надії Ігорівни — різкий, зневажливий, ворожий, відсторонений. Але щойно вона виринула з під’їзду, як полегшено видихнула — дихати стало легше. Сонце світить, пташки щебечуть, на майданчику граються діти, машина виїжджає задом з паркінгу… Життя триває. І її життя триває. Хіба зобов’язана вона покласти свою молоду, сповнену сил, життєву енергію на вівтар служіння чоловіку-інваліду? Легко давати клятви про те, що будете разом і у хворобі, і в здоров’ї, стоячи біля вівтаря в білому платті. Хто тоді думає про хвороби? Та й залежить, яка хвороба — одне діло застуда або зламана нога, а інше — коли людина стає овочем і від тебе чекають самопожертви…
Деякий час вона йшла безцільно, минала зупинки, перестрибувала через квітневу сльоту й дивувалася, який теплий цього року видався квітень. Трохи більше ніж місяць тому все ще було вкрите снігом, донька каталась на «ватрушці» з пагорба, а зараз сніг зійшов і вода швидко вбирається в землю, лише на тротуарах подекуди блищать калюжі в ямах.
Як би Раїса не намагалася відігнати образ чоловіка — не виходило. Чи помітив він її взагалі? В очах — порожнеча, жодного усвідомлення реальності… Череп після трепанації весь у бинтах… Права рука й ноги нерухомі, а він якось безладно ворушив лише лівою кистю. Може, хотів, щоб Раїса взяла його за руку? Вона взяла й почала щось питати, але він дивився крізь неї відсторонено, а потім закочував очі до стелі, ніби намагався хоч щось згадати… Його загострений ніс, щоки впалі — як у всіх тяжкохворих, специфічний запах ліків і нерухомого тіла… Сіра шкіра зі щетиною і кістляві пальці, виснажені… Раїсу охопила огида, їй стало зле, задушливо, хотілося якнайшвидше втекти.
І того ж дня вона втекла до матері в село — без особливого почуття провини. Вона ж не на таке підписувалася! Чоловік — це той, хто заробляє, забезпечує сім’ю, робить життя жінки комфортним, а не той, хто висить мертвим вантажем на шиї, не працює. Чоловік не має бути інвалідом, за яким треба доглядати. Так, він не винен, що так сталося, але й Раїсі не усміхалося тягнути все на собі: і працювати (а ж працювати доведеться!), і доглядати, і дитину ростити… А як добре все починалося!
Познайомилися вони на озері: Петро відпочивав у наметах із друзями, а Раїса була з місцевих, прийшла туди скупатися з матір’ю. Яскрава брюнетка з не зовсім слов’янськими рисами одразу впала Петрові в око. Згодом виявилося, що батько Раїси був вірменином. По зйомних квартирах молоді не поневірялися довго — трапилася дуже вигідна пропозиція у Вінниці: квартира вщент убита після якогось п’яниці, і батьки Петра купили її синові перед весіллям. Петро не був сильно прив’язаний до роботи за місцем проживання — він займався вантажними перевезеннями, тож проблем із переїздом не виникло.
Так і жили: Петро весь час був у роз’їздах, а Раїса, поки не завагітніла, через день працювала “дівчиною на кіоску” — однією з тих, хто цілий день сидить у скляній будці біля торгового центру, де продають чохли для телефонів, біжутерію, парфуми на розлив і всяку дрібницю. Напарницями її були студентки, які намагалися заробити хоч якісь гроші. Робота була не важка: можна було й книжку почитати, й конспекти писати. Але Раїса нічого не читала і взагалі майже нічого не робила — тільки мазала губи блиском, дивилась на себе в дзеркальце і “зависала” в телефоні. Її освіта обмежувалась одинадцятьма класами сільської школи — в їхній родині серед жінок не було прийнято здобувати професію. Батько вважав, що жінка взагалі не повинна працювати — це справа чоловіка.
Декрет звільнив Раїсу від необхідності зображати якусь діяльність. Навіть коли дитині виповнилося п’ять років, вона продовжувала прикриватися «материнським обов’язком», хоча Петро на неї не тиснув — сприймав як даність філософію улюбленої дружини і її родини. Просто працював більше. А потім — ще більше.
— Петре, заїдь до нас, відпочинь хоч пару днів, — просила, хвилюючись, мати.
— Через пару днів, мамо, от тільки ще один вантаж завезу…
Їздив Петро і в сніг, і в дощ, і в лютий мороз, у справжню негоду. Якщо вже зовсім замітало — зупинявся й ночував на стоянках. І знову в дорогу: Верховина — Косів — Коломия — і вже рідна Вінниця. Іноді зупинявся, щоб перепочити, милувався здалеку крижаною гладдю Синевиру, перекурював, обтирав обличчя снігом, вигукував «Гей-гей!» у засніжений простір. Стояв, слухав, як його голос відбивається від льоду, — і знову в рейс. Полтава — Київ — Чернігів — Суми — Харків…
А Раїса тим часом жила собі безтурботно: гроші є, доньку сплавила в село до бабусі — на свіже повітря, а свекри без упину передавали м’ясні консерви (батько Петра й досі працював на м’ясокомбінаті й мав змогу купувати продукцію за собівартістю). Консервація була хороша, якісна. Завдяки їй Раїса й забула, як готувати м’ясо. А навіщо? Відкрила банку — і в спагеті її, чи в пюрешку, або й узагалі ложкою з’їла, якщо вже зовсім лінь. А свекри — раді старатися, думали, що допомагають молодим, не підозрюючи, що так ще більше розбещують Раїсу. Та якби ж вона сама все те їла! Якби ще використовувала в господарстві ті речі, що дарувала їй свекруха! Більша частина добра завжди прямувала до матері в село. Що б не подарувала свекруха, що б не привіз Петро з поїздки — все туди, до матусі: їй, мовляв, потрібніше, там родина велика, небагата. Каструлі, ложки, ополоники, пледи, постіль, другий телевізор — усе для мами й тата, а самі вони якось переб’ються, їм багато не треба.
— Раїсо, ти мене вибач, звісно, — говорила, з подивом дивлячись, свекруха, — але я хочу пояснити, чому в нас все є, а у вас досі, вважай, квартира порожня. Бо я, на відміну від тебе, усе берегла й нікому не роздавала. Тому в мене й досі зберігаються і родинні цінності, і золоті сережки прабабусі, і подушки з ковдрами, і постіль, і взагалі ціла гора, здавалося б, дрібниць… А життя, воно ж з дрібниць і складається. Отак ми та наживали майно, дачу, дві машини… Тому щороку і їздимо відпочивати. І обоє працюємо. А ти — все мамі та мамі…
На жаль, жодні слова Надії Ігорівни, чужої для Раїси жінки, не доходили до неї. Як відвозила вона все до матері, так і продовжувала — під приводом, що дитину треба навідати. А як росла та дитина! Дівчинка була зовсім нерозвинена, до чотирьох років — ні слова, в дитячий садок не ходила, інших дітей, окрім родичів, не бачила. Лише в п’ять почала щось мугикати. Свекруха плакала — Раїса не давала їй внучку, тільки влітку на місяць, і от що встигала свекруха за літо навчити, показати, розвинути — те й залишалося при дитині.
Тієї зими, коли з Петею сталася біда, він, на щастя, саме був у Чернігові — дорогою заїхав до батьків на день відпочити. Це був кінець лютого, і Петро вирішив піти з давньою подругою і її сином на гірку — хлопчику хотілося покататися на ватрушці. Петро сам ту ватрушку затягав на гору, бо малому було лише чотири роки. У якийсь момент Петро нахилився за ватрушкою… І в голову йому вдарив різкий, пекучий, пекельний біль, ніби окріп розлився всередині черепа. Петро зойкнув, похитнувся, схопився за голову… і знепритомнів — настільки сильним і раптовим був той біль.
Треба сказати, що раніше в Петра траплялися напади тривалого головного болю, але жодне обстеження не виявило причин.
А цього разу — у Петра стався розрив аневризми. Стан — вкрай тяжкий. Батько з матір’ю миттю примчали до лікарні слідом за каретою швидкої. Цілий місяць вони боролися за життя сина, полишали лікарню тільки на ніч — і то не завжди, зняли кімнату поруч із медзакладом, з ранку до ночі були біля Петра, забувши про роботу, їжу, усе… Бо Петро міг померти будь-якої миті — стан був нестабільний. Вони доставали лікарів питаннями, бігали за будь-якою дрібницею, купували все необхідне, домовлялися, підтримували одне одного, молилися за сина… Вони мусили бути поряд — якщо, не дай Боже… Петро майже не приходив до тями, а як приходив — нікого не впізнавав, не говорив, нічого не розумів, ніби душа його блукала в густому тумані. Пам’ять стерта, навички втрачені.
Невдовзі після першої операції на мозку в Петра виявили ще одну аневризму — теж загрозливу, готову от-от розірватися. Батьки, молячись, пережили й другу операцію… Череп йому розкрили майже наполовину, обіцяли, що як тільки все загоїться і він увійде у стійку ремісію, поставлять титанову пластину. Але до того ще було далеко. Надія Ігорівна з чоловіком чергували в лікарні, боялися зайвий раз ступити за її поріг. Знали, що Раїса весь цей час у матері — тобто в тій же області, — начебто терміново допомагає, а про Петю хвилюється, тільки от приїхати ніяк не виходить…
— Раїсо, ну приїдь хоч раз, побудь у нашій квартирі, звари нам хоч супу, так хочеться супу, ми вже скільки днів на сухом’ятці сидимо, — благала її Надія Ігорівна.
— Добре, добре, приїду, от тільки звільнюсь… — обіцяла Раїса.
Та обіцяти — це не значить робити. Так вона жодного разу й не приїхала, поки Петро лежав у лікарні: то у Вінниці буцімто справи, то до мами — все ніколи.
І Надія Ігорівна вже тоді, в лікарні, зрозуміла: Раїса Петра кине. Це було ясно з тону голосу, з рідкісних дзвінків, та й взагалі — яка жінка буде сидіти склавши руки, коли з чоловіком таке сталося? Не минуло й двох тижнів, як Раїса почала промацувати ґрунт:
— Він же у вас порядна людина, правда, Надіє Ігорівно? — муркотіла в слухавку Раїса з помітним хвилюванням. — Він же не стане подавати на мене на аліменти… як інвалід?
— А чого ти питаєш?
— Хочу розлучитися… Але ж він має розуміти, що в нас дитина, мені її утримувати! І жити десь треба.
— От як він до тями прийде — тоді й спитай, — холодно відповіла свекруха. — А з квартири тебе ніхто не виганяє, живи скільки хочеш, тільки за комуналку плати сама. Тепер усе сама — нам і так зараз важко. Я з роботи пішла, щоби за Петею доглядати й займатись його реабілітацією, а це також немалі гроші. Я поставлю сина на ноги!
Та Раїса не вірила. Вона бачила, на що перетворився Петро. А оскільки працювати вона не звикла й не хотіла, жити в місті стало важко. Вона повернулася назад у село, до батьків. У батьків навіть туалет був на вулиці — просто дірка в підлозі, — але Раїсу це не бентежило: аби не працювати!
Надія Ігорівна героїчно взялася рятувати синове здоров’я: логопеди, лікувальна фізкультура, масажі, нескінченні поїздки в реабілітаційні центри… Згодом Петро почав якось ходити, але говорив і досі погано, слина текла, обличчя перекошувалось, і він нічого з цим не міг удіяти. Виходили вони з ним надвір — і обов’язково траплявся хтось зі старих знайомих, хто пам’ятав Петра красивим, сильним, високим, життєрадісним… А Петрові було соромно. Жахливо незручно за те, що тепер він — жалюгідний, перекривлений, безпомічний, що слина капає, що око сіпається, що губи розпливаються в неусвідомленій посмішці… Та й мало кого він упізнавав — пам’ять поверталась важко, ніби в болоті потонула, і щоб щось спливло — треба було добряче поборсатись.
Надія Ігорівна помічала: сина почала роз’їдати депресія… Минув рік після трагедії. Петро вже й говорив більш-менш, і ходив не так криво, міг сам дійти до магазину або до сусіднього будинку. А далі — губився, міг заблукати, самостійно його відпускати було небезпечно. І Надія Ігорівна стежила за ним: як бачила, що він у прострації — підходила, вела додому, пояснювала орієнтири, як малій дитині, нагадувала елементарні речі…
Петро змінився. Став менш відкритим, похмурішим, не хотів виходити з дому — не хотів ганьбитись перед колишніми друзями. Думав собі: от якби почати все з нуля, в іншому місті, де його ніхто не знає — там би, може, й легше було… А тут — усе на очах. І мати, яка знала сина як свої п’ять пальців, одного разу сказала:
— Петю, а давай переїдемо? Почнемо життя заново, з чистого аркуша.
— Ви готові на це заради мене? Усе покинути?
— Ми заради тебе на все готові.
— Але спершу я мушу дещо зробити. Розлучитися. Мені нічого від Раїси не треба — нехай живе, як знає, — вперто сказав він.
І почали вони готуватися до переїзду, зайнялися продажем нерухомості — не своєї, а тієї, що була у Вінниці, ще й дачу продали. Батьківську квартиру вирішили не чіпати — все одно доведеться повертатися на реабілітацію, а лікарі, яким вони довіряли, були саме в цьому місті. Мало що…
— Якщо що — телефонуйте в будь-яку годину дня й ночі, я завжди на зв’язку, — запевнив їх лікар, ще доволі молодий, який пройшов із Петром усі етапи лікування.
— Та ну, ви про нас і не згадаєте, забудете, хто це такий, — не погодилась з усмішкою Надія Ігорівна.
— Жартуєте? Ви думаєте, в мене багато таких, як Петро, з такою складною картиною хвороби й таким прогресом? Одиниці! — заперечив лікар. — Ти пам’ятаєш, Петю, яким ти до мене прийшов? Слова не міг сказати, слина по підборіддю текла. А тепер? Хо-хо, — усміхнувся доктор і дружньо поплескав пацієнта по плечу, — Тобі є чим пишатися. І мені також. Ми разом пройшли це пекло.
Новий город підбадьорив Петю, додав йому впевненості, любов до життя почала повертатись. Адже він любив життя! І цінував його тепер удвічі більше. Минув ще рік, і ніхто зі сторони, якщо не придивлятись, не сказав би, що Петро — інвалід. Ні, звісно, він не був цілком здоровим: хода сповільнена, аби себе не видати, рука іноді неконтрольовано рухалась… Але Петро не сумував і намагався виглядати, як усі. Доньку забирав час від часу, а Раїсу бачити не хотів. Дитину передавали від колишньої дружини до Надії Ігорівни, а потім — до нього.
Важка робота вже була не для Петра, але сидіти вдома на шиї у батьків — теж не варіант. Влаштувався охоронцем у дитячий садок. Так і працює там тихо й спокійно, діти його обожнюють.
А Раїса? Вона, побачивши в соцмережах фото Петра й почувши від доньки, що тато почувається добре й навіть працює, усе частіше стала телефонувати колишній свекрусі, натякаючи, що не проти була б повернутись. Надія Ігорівна — до Петра. Але Петро не хотів.
— Ні, мамо. Я довго не міг її розлюбити, але вона кинула мене в найкритичніший момент. Навіщо мені така дружина? Бути зі мною — поки я в здоров’ї? Хіба такій людині щось можна довірити? — категорично відповідав він. — Не хочу її більше й бачити. До того ж, я не сам. Є одна жінка… Вона зі мною працює в садочку.
— Ой! — радісно сплеснула руками Надія Ігорівна. — І яка вона?
— Хороша, добра. Я їй усе розповів, навіть шрами показав — думав, злякається… А вона каже, що пройшла щось подібне — за чоловіком доглядала після аварії. Але він помер через два місяці, так і не отямившись.
— Ой, Господи!
— Я приведу її до вас познайомитись, — сказав Петро. — Але це… вона трохи старша за мене — на чотири роки, та це непомітно.
— Та яка різниця, аби людина була хороша! — поспішила погодитись мати.
— І дитина в неї є…
— Та хоч двоє, Петрику, аби ти був щасливий, синочку!
Бабусин заповіт