Гримлячи ключами в замковій щілині, Маргарита відчинила двері квартири. З кухні долинали голоси, і вже знайомий запах борщу заповнив передпокій. Серце дівчини забилось частіше, а щелепи мимоволі стиснулись. Знову. Вікторія Павлівна з’явилась у її домі без попередження.
— Олеже, ну який плов вона тобі варить? Це ж не їжа, а знущання! — пролунав із кухні пронизливий голос свекрухи. — Я он курочку привезла домашню. Від тітки Зіни з дачі, не цю магазинну хімію.
Маргарита повільно зняла пальто й акуратно повісила його на гачок. Стараючись не рипіти дошками, вона крадькома підійшла до кухонного отвору. Олег сидів за столом із виразом повного блаженства на обличчі, поки Вікторія Павлівна господарювала біля плити, ніби була вдома.
— Мамо, ну навіщо? Ріта ж казала, що приготує вечерю, — промовив Олег із повним ротом, закидаючи в себе чергову ложку супу.
— Та що вона вміє готувати? — фиркнула Вікторія Павлівна, нарізаючи овочі. — Я бачила, як вона ті котлети робить. Хіба це котлети? Тюфтельки якісь!
Маргарита стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. Більше не в змозі стримуватись, вона зайшла на кухню.
Маргарита намагалася звучати нейтрально:
— Добрий вечір. Не знала, що в нас гості.
Вікторія Павлівна здригнулась і обернулась. На її обличчі майнуло невдоволення, швидко змінене фальшивою усмішкою.
— Ріта, дорога! А я ось вирішила вас погодувати нормальною їжею. Олежка ж після роботи голодний приходить, а тобі ніколи, — її голос капав солодким отруйним медом.
Олег підвівся з-за столу, чмокнув дружину в щоку і, задоволено погладжуючи живіт, промовив:
— Мама борщ зварила. Будеш?
— Дякую, я не голодна, — Маргарита відсторонилась від чоловіка. — Ми ж домовлялись, що сьогодні вечерю готую я.
— Ну так мама вже все зробила, — знизав плечима Олег. — Навіщо тобі тепер напружуватись?
Вікторія Павлівна тріумфально усміхнулась і повернулась до плити.
— Олеже, можна тебе на хвилинку? — Маргарита кивнула в бік кімнати.
У вітальні Маргарита щільно зачинила двері й різко обернулась до чоловіка.
— Скільки це ще триватиме? — запитала вона, схрестивши руки на грудях. — Твоя мати приходить без запрошення, господарює на моїй кухні — і мені це набридло!
— Та що тут такого? — Олег розвів руками. — Мама дбає про нас. Принесла продукти, приготувала вечерю. Інші б раділи!
— Мене це принижує, — Маргарита стиснула пальці до скронь. — Вона удає, ніби я нічого не вмію. Постійно критикує. А ти навіть не помічаєш!
— Ти перебільшуєш, — махнув рукою Олег. — Мама просто звикла турбуватись. Вона ж для мого блага старається.
— А я хто в цій квартирі? — голос Маргарити затремтів. — Нагадаю: це квартира моєї бабусі! А твоя мати поводиться так, ніби вона тут господиня!
— Не починай, — Олег закотив очі. — Я з роботи втомлений, хочу спокійно поїсти. Невже не можна просто порадіти, що про нас піклуються?
У цей момент двері без стуку відчинились, і на порозі з’явилась Вікторія Павлівна з рушником у руках.
— Дітки, що ви тут шепочетесь? — її тон був надмірно бадьорим. — Ріта, не стій стовпом, іди їж. Олеже, я тобі зварила компот, той самий, твій улюблений.
Олег засяяв і, кинувши на дружину попереджувальний погляд, попрямував назад на кухню.
— Дякую, мамо, ти найкраща!
Маргарита залишилась стояти одна, дивлячись услід парі, що віддалялась — своєму чоловіку та його матері. Недільні обіди, випрані сорочки, новий одяг — усе це було лише зовнішнім шаром їхніх дивних стосунків. Під ним ховалась повна залежність Олега від материнської опіки.
— Ріто! — долинув до неї голос свекрухи. — Я помітила, у вас сіль закінчилась! Я завтра ще привезу, і олію соняшникову. Ви таке купуєте — там одна хімія!
Маргарита стиснула зуби. У свої тридцять п’ять її чоловік так і залишився маминим синочком, а вона, сама того не помітивши, опинилася в дивному трикутнику, де була явно зайвою.
Через тиждень Маргарита повільно поверталась додому. На роботі видався важкий день. Хотілося просто відпочити та ні про що не думати.
Підійшовши до свого будинку, Маргарита помітила новеньке чорне BMW, що гордо виблискувало на сонці посеред двору. Поруч із машиною стояв Олег, по-дитячому збуджений, розмахуючи руками, ніби щось пояснював невидимому співрозмовнику. Вікторія Павлівна кружляла навколо сина, мов квочка навколо найціннішого курчати. Маргарита на мить зупинилась, спостерігаючи цю картину збоку.
— Ріто! — Олег, помітивши дружину, кинувся їй назустріч. — Дивись, що мама подарувала! Уявляєш?!
Вікторія Павлівна сяяла, усміхаючись на всі зуби, і навіть здалеку було видно, як вона торжествує.
— Подарувала? — Маргарита нерозуміюче перевела погляд з чоловіка на свекруху. — Звідки у твоєї мами гроші на таку машину?
— Неважливо, — відмахнувся Олег, нетерпляче смикаючи Маргариту за рукав. — Ходімо, я тобі все покажу. Тут шкіряний салон, навігація, клімат-контроль…
Вікторія Павлівна наблизилась, не зводячи очей із невістки.
— Для щастя сина нічого не шкода, — вимовила свекруха, виділяючи кожне слово. — Ось що таке справжнє кохання.
Очі Маргарити звузились.
— Ви ж на пенсії, — тихо сказала вона. — Звідки у вас мільйони на машину?
— Це не твоя справа, — відрізала Вікторія Павлівна. — Головне, що мій хлопчик щасливий. Не те, що з тобою — вічно на всьому економите.
Олег, захоплений новою іграшкою, не чув цієї розмови. Він налаштовував радіо й водночас намагався розібратись із сенсорною панеллю.
— Ви не відповіли на моє запитання, — наполягала Маргарита.
— А ти не лізь, куди не слід, — різко кинула Вікторія Павлівна, але, помітивши, що син обернувся, одразу змінила тон на солодкавий: — Олеже, ти задоволений? Як приємно бачити твою щасливу усмішку!
Вдома Маргарита вирішила розставити крапки над «і».
— Олеже, нам треба поговорити, — сказала вона, коли чоловік нарешті відірвався від нової машини й повернувся у квартиру. — Звідки у твоєї мами такі гроші?
— Не знаю, — знизав плечима Олег, відкриваючи холодильник. — Може, назбирала. Яка різниця?
— Велика, — Маргарита стала перед чоловіком, схрестивши руки. — Твоя мама працювала бібліотекаркою. У неї скромна пенсія. Така машина коштує цілий статок.
— Ріто, ти завжди знайдеш до чого причепитись! — Олег грюкнув дверцятами холодильника. — Мама зробила подарунок. Просто порадій за мене!
— Я хвилююсь, — Маргарита понизила голос. — А раптом вона продала свою квартиру?
— Дурниці, — відмахнувся Олег. — Мама б сказала.
— Але…
— Досить, — Олег підняв руку, зупиняючи її. — Я поїду покататись. Хочу звикнути до машини.
Він схопив ключі й вийшов, залишивши Маргариту наодинці з тривожними думками.
Минув місяць. Коли ейфорія від нової машини трохи вщухла, Маргарита повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай. День був важкий — дві контрольні й батьківські збори. Вона мріяла про гарячу ванну і тишу. Відчинивши двері, Маргарита завмерла.
У передпокої стояли три величезні валізи. На одній з них вмостилася Вікторія Павлівна, гортаючи глянцевий журнал.
— Що тут відбувається? — видихнула Маргарита, не вірячи своїм очам.
— А, ось і ти! Дочекалась, — Вікторія Павлівна відклала журнал.
Лоб Маргарити вкрився потом.
— Що ви тут робите? — запитала вона.
— Квартиру я продала, — з гордою усмішкою оголосила Вікторія Павлівна. — Треба ж було якось купити Олегу машину.
Маргарита притулилась до стіни, щоб не впасти. Її найгірший кошмар ставав реальністю.
— Ви продали квартиру заради машини? — Маргарита ледве вимовляла слова. — І навіть не порадилися з сином?
— А навіщо радитися? — Вікторія Павлівна підвелася, обтрушуючи спідницю. — Я доросла людина, сама вирішую. Олежик завжди мріяв про таку машину. Ти б йому ніколи не купила.
— І де ви збираєтесь жити? — Маргарита вже знала відповідь, але все ж спитала.
— Тут, звичайно, — Вікторія Павлівна вказала на валізи. — Ми з Олежиком уже все обговорили. Він сказав, що місця вистачить на всіх.
Маргарита відчула, як зсередини підіймається лють, затінюючи всі інші почуття.
— Ви витратили всі гроші на сина, а тепер хочете жити в моїй квартирі? — голос Маргарити прозвучав несподівано твердо.
— Ой, тільки не починай, — скривилась Вікторія Павлівна. — Я мати Олега і маю право жити з сином.
— Але це моя квартира, — Маргарита випрямилась. — Моєї бабусі. А не ваша й не Олега.
Вікторія Павлівна впевнено проспівала:
— Ми ж родина! Де мій син — там і я маю право бути.
У цей момент вхідні двері відчинились. І зайшов Олег, насвистуючи веселу мелодію.
— Мама вже розповіла?
Маргарита відрізала:
— Так. І ми маємо поговорити. Негайно.
У спальні Маргарита зачинила двері. Потім обернулась до чоловіка.
— Ти запросив свою матір жити з нами, не порадившись зі мною?
Кожне слово давалося їй важко.
Олег щиро здивувався:
— А що тут обговорювати? Мама продала квартиру, їй нікуди йти.
Маргарита прохолодно сказала:
— Вона продала квартиру, щоб купити тобі машину, яку ми собі дозволити не можемо. І ти вважаєш це нормальним?
Олег уперто відповів:
— Це її рішення. І взагалі, чому ти завжди так ставишся до моєї мами?
Маргарита вигукнула:
— Олеже, твоя мама контролює кожен аспект твого життя! Вона вирішує, що тобі носити, що їсти, а тепер ще й наш дім хоче захопити!
Олег почервонів:
— Не кажи так! Я знаю, ти її ніколи не любила. Але мама зробила для мене те, чого ти не змогла. Вона дбає про мене!
— А я хто? Сусідка? — очі Маргарити блиснули. — Я твоя дружина, а не конкурентка твоїй матері. Але ти, схоже, цього не розумієш!
Двері спальні розчахнулись, і на порозі з’явилась Вікторія Павлівна з обличчям, перекошеним від люті.
— Я все чула! — закричала вона. — Ти налаштовуєш сина проти рідної матері! Невдячна!
— Мамо, заспокойся, — спробував втрутитись Олег.
— Ні, синочку, — Вікторія Павлівна театрально притисла руку до серця. — Я все віддала заради твого щастя. А вона… Вона хоче зруйнувати нашу родину!
— Маргарито, вибачся перед мамою, — вимагав Олег, обіймаючи матір за плечі.
— Вибачитись? — Маргарита не вірила власним вухам. — За що? За те, що не хочу, щоб твоя мама жила в моїй квартирі? За те, що вважаю ненормальним у тридцять п’ять бути маминим синочком?
— Все, з мене досить, — Олег стиснув кулаки. — Або ти приймаєш мою маму, або…
— Або що? — Маргарита схрестила руки на грудях.
— Або нам не по дорозі, — закінчив Олег.
Маргарита неприємно усміхнулась:
— Як добре, що це сказав саме ти! Геть із моєї квартири!
За тиждень Маргарита подала на розлучення.
Через пів року, сидячи у своїй оновленій квартирі, Маргарита дивилась на захід сонця. Вона переставила меблі, замінила штори й нарешті повісила картини, які Олег вважав «бабськими прикрасами». Тепер це був повністю її дім — світлий, затишний, наповнений лише тими речами й людьми, яких вона обрала сама.
Задзвонив телефон, змусивши Маргариту здригнутися.
— Привіт, — голос подруги звучав бадьоро. — Як ти там? Не нудьгуєш?
— Ні, — усміхнулась Маргарита, поглядаючи на улюблені книги, акуратно розставлені на полицях. — Я нарешті дихаю на повні груди.
— Нічого я вам не винна! Вимагати в готелі будете, куди ви зараз підете!