Роберт усміхнувся, коли я запитала, чому він оформив сімейну картку лише для своїх родичів. Впевнено відповів:
— Вони моя сім’я, значить, їм належить сімейна картка. Хіба в цьому є якась проблема?
Якби ти знала, хто тебе прихистив, коли ти залишилася зовсім одна, ти б не говорила такі речі.
Його самовпевнений тон застиг мене зненацька. Я замислилась, чи завжди він був таким. Він додав:
— Якщо ти вдячна, роби більше для моєї сім’ї — тоді я визнаю тебе частиною родини. Поки що це наче тимчасовий дозвіл.
Ця ідея «випробувального терміну» в шлюбі була для мене новинкою. Але Роберт наполягав, що я поки не є повноцінним членом родини. Якщо мені щось не подобається — я можу піти будь-коли. На цей момент наша «родина» — це лише вони вп’ятьох. А нас із ними він назвав дармоїдами.
Я зрозуміла його ставлення і без зайвих слів скасувала всі спільні кредитні картки. А потім просто зібрала речі й пішла.
Мене звати Настя, мені 27 років, я фриланс-ілюстраторка. Раніше працювала у великому рекламному агентстві, але після весілля з Робертом два роки тому вирішила перейти на вільний графік.
Моїх батьків не стало, коли я була ще дитиною. Мене виховували бабуся з дідусем по маминій лінії. Коли вступила до університету, повернулася до квартири в центрі міста, де колись жила з батьками.
З Робертом ми познайомились в італійському ресторані, де він працював офіціантом. Ми швидко зблизились, незабаром усі нас вважали парою, а потім несподівано було весілля. Тоді я його любила. Вирішила залишити роботу і почати працювати на себе.
Роберт залишився в ресторані, працював у різний час, через що нам було важко дотримуватись стабільного розпорядку. Попри це, наш шлюб починався щасливо.
Приблизно через рік Роберт раптом сказав, що його сім’я хоче приїхати в гості. Я погодилась, хоча до цього майже з ними не спілкувалась. Подумала, що це гарна нагода краще їх пізнати. Я завжди захоплювалась ідеєю великої родини, бо своїх батьків втратила рано.
Але коли його сім’я приїхала, я втратила дар мови.
Його 32-річна сестра, на п’ять років старша за нас обох, відразу запитала:
— А де моя кімната?
Її грубий тон різко контрастував із ввічливим першим знайомством. Його молодша, 18-річна сестра стояла осторонь мовчки. Попри їхню холодність, я провела сестер у гостьову, а батьків Роберта розмістила в кімнаті, яка раніше належала моїм батькам. Це була єдина кімната в японському стилі, і я подумала, що їм там буде зручно.
Щойно вони облаштувались, старша сестра Роберта заявила:
— Раз ми тепер живемо разом, ти повинна почати правильно обслуговувати нашу родину.
Я в подиві подивилась на Роберта в пошуках підтримки, але він лише сміявся — так, як я ніколи раніше не бачила.
Виявилось, що його сім’я просто позбулася свого будинку й переїхала до моєї квартири, навіть не спитавши мене. Роберт, вибачаючись, пояснив, що їм довелося терміново виїхати, а іншого житла в них немає.
Хотілося б дізнатись про це заздалегідь. Я думала, що вони приїдуть на кілька днів, а не назавжди. Роберт попросив прихистити їх тимчасово, поки не знайдуть нове житло. Я не могла просто вигнати родину чоловіка, особливо в скрутний момент, тому неохоче погодилась.
Але згодом дуже про це пошкодувала.
З першого ж дня вони не проявили жодної стриманості. Усі четверо нічого не робили, залишивши мені всю хатню роботу. Вони навіть не намагались шукати житло чи роботу.
Коли я запитала про роботу, на мене чекав новий шок. Старша сестра Роберта звільнилась з підробітку в супермаркеті й, як з’ясувалось, не мала постійної роботи зі школи. Батьки Роберта теж покинули свої підробітки перед переїздом, а молодша сестра взагалі була безробітною, хоч і видавала себе за студентку.
Коли я спитала, чому вони не працюють, сестра Роберта заявила:
— А навіщо мені працювати, якщо я тепер частина заможної родини?
Вона сказала, що я отримала велику компенсацію і страховку після загибелі батьків, а оскільки в мене немає іпотеки — мені й не потрібно заробляти.
Я спробувала поговорити з Робертом, але він став на бік своєї родини. Мовляв, вони втомилися й потребують відпочинку.
Ситуація лише погіршувалася.
Мене почали сприймати як прислугу. Просили гроші на розваги, а коли я давала — просто витрачали, навіть не намагаючись працювати. Коли я намагалася дізнатись, на що саме йдуть кошти, мене звинувачували у брехні.
Роберт казав, що поговорить із ними, але з часом я зрозуміла — сенсу говорити більше немає. Єдине, що змінилось — прохання про гроші стали рідшими. Можливо, Роберт і справді втрутився, але гроші, які я їм дала, мені так і не повернули.
Через три місяці я помітила тривожну деталь — витрати по кредитці різко зросли.
Перевіривши виписки, я побачила, що все витрачено через «сімейні картки». Там були продукти, книги, ігри, дорогий одяг і аксесуари від брендів.
Кожна картка мала номер від 1 до 5. Виявилося, що Роберт оформив п’ять додаткових карток для членів своєї родини. Причому вони були прив’язані до мого рахунку.
Коли я зажадала пояснень, чому він зробив це без мого відома, він лише розсміявся:
— Ну а що мені було робити, якщо в них немає грошей? Невже ти можеш так говорити про родину, яка тебе прихистила?
Я завмерла від шоку. Невже Роберт завжди був таким?
Він продовжив:
— Якщо ти вдячна, роби більше для моєї родини — тоді я визнаю тебе своєю дружиною. А поки ти як водій з тимчасовими правами.
Я зрозуміла, що переді мною зовсім не та людина, за яку я виходила заміж.
У одну мить кров відлила від обличчя.
Я замислилась: а чому взагалі вийшла за нього? Адже з самого початку він був не моїм типажем. Я любила серйозних, зрілих чоловіків, які спокійно й розумно розмовляють.
А Роберт…
Він був типовим красунчиком, який умів зачаровувати жінок. Особливо таких, як я — недосвідчених, які лише починали будувати кар’єру.
Згадуючи нашу першу зустріч, я раптом усвідомила, що він почав проявляти інтерес до мене після того, як почув від мого колеги, що я заможна й живу сама.
Ось воно що.
Мене переповнювали злість і сором. Хотілося все рознести в будинку. Але я була не настільки дурна.
Я вирішила помститися.
Роберт маніпулював мною? Тоді я змушу його родину танцювати під мою дудку.
Я терпіла це пекло лише заради помсти.
Я думала, що його внесок у бюджет хоч трохи полегшить мою ношу. Оглядаючись назад, розумію, що це була дурна надія. Але тоді я була засліплена любов’ю до Роберта й просто йшла в нього на поводу.
Ким би він себе не вважав, Роберт, мабуть, думав, що він — глава родини й той, хто мене забезпечує. Саме тому він так легко називав мене дармоїдом.
Але насправді все було зовсім інакше.
Більшість витрат покривала я — комунальні послуги, їжа, розваги, навіть соціальні витрати. Тепер, коли до мене додалось ще п’ять справжніх дармоїдів, справлятися з цим стало неможливо.
Я хотіла позбутися їх якомога швидше.
Але удавала, що нічого не помічаю, і терпіла.
Стиснувши зуби, дозволяла родині Роберта вільно витрачати гроші, нагадуючи собі, що сміятися останньою буду саме я.
Минуло три місяці з того моменту, як я вирішила розлучитися. І ось нарешті настав день діяти.
— Я втомилась. Обирай — або я, або твоя родина.
Я поставила Роберта перед вибором.
Він здивувався, але мені було байдуже.
— Жоден член твоєї родини навіть пальцем не поворухнув, щоб допомогти по господарству, — продовжила я. — Вони просто скинули на мене всі обов’язки. Ти ж знаєш, що я працюю з дому. Я не просто «сиджу без діла», але вони називають мене нахлібницею й кажуть, що мені слід «знати своє місце», бо це ти мене забезпечуєш.
Я більше так не можу.
Я розридалась, висловлюючи все, що накопичилось.
Але Роберт лише посміхнувся:
— Ну то йди. Я ж казав тобі раніше — ти поки не частина родини. Якщо ти так легко здаєшся, значить, не заслуговуєш свого місця тут.
Я удала, ніби шокована, подивилася на нього так, ніби не вірила власним вухам.
— Чому ти дивуєшся? — усміхнувся він. — Якщо тобі не подобається жити з моєю родиною — йди. А, так, і оскільки це не моя провина, я заберу собі квартиру як аліменти. Ну і половину твоїх заощаджень — у рамках поділу майна.
Ось як…
Так ось навіщо вся ця травля.
Ось чому його сім’я так намагалася вижити мене.
Я давно це підозрювала, але почути це вголос було справжнім ударом.
Ця людина, яку я любила… за яку вийшла заміж…
Та тепер у мене не залишилося сумнівів.
— Добре, — сказала я, твердо вирішивши розлучитися. — Але квартира моя. І я теж не винна в розлученні.
— Що?..
— Причина розлучення — те, що ти без мого дозволу поселив тут свою родину. І те, що твої родичі ігнорували мене.
Я дивилася прямо йому в очі.
Він був шокований.
Він не очікував, що я так просто відхилю його вимоги. Завжди ж погоджувалась, поступалась. Скільки разів за ці роки я просто підкорялась?
Але більше — ні.
— Я не збираюся тут залишатись, — сказала я. — Але і ви всі теж готуйтеся до виселення.
— Це якийсь дурний жарт? Це наш дім, ми нікуди не підемо! — закричав Роберт. — Ти взагалі чула про право проживання? Не можна просто вигнати людей, якщо вони тут живуть!
Я навіть не слухала. Просто вийшла з квартири й поїхала до бабусі з дідусем.
Я розповіла їм усю правду і попросила тимчасово пожити в них, поки все не владнається.
Вони були приголомшені, коли дізналися, через що мені довелося пройти.
— Чому ти раніше нам не сказала?! — сердито спитала бабуся, ледь стримуючи сльози.
— Бабусю… дідусю… Пробачте, що змусила вас хвилюватися. Але тепер зі мною все добре.
Я спробувала усміхнутись, хоча в очах стояли сльози.
Наступного дня
Щойно я пішла, Роберт одразу ж зв’язався зі мною.
— Що це означає?!
— Що саме ти маєш на увазі?
— Це повідомлення… офіційне?!
Я була вражена, як швидко спрацював мій адвокат.
Учора, коли я повідомила, що йду, він одразу ж підготував документи на розлучення.
— Я не збираюся платити аліменти! І з квартири не піду, щоб ти знала! — заявив Роберт.
— За законом ти зобов’язаний, — спокійно відповіла я. — І в тебе немає прав надалі жити у моїй квартирі.
— Що ти мелеш?! Це і мій дім, ми ж у шлюбі! Якщо ти наполягаєш, заплати мені половину його вартості!
— Абсурд.
— Говорити з тобою марно. Відтепер спілкуйся з моїм адвокатом, — сказала я і поклала слухавку.
Але, звісно, наступного дня він знову зателефонував.
— Що це означає?!
— Що саме?
— Чому картки не працюють?!
Я усміхнулась.
— Бо я їх заблокувала. Картка була оформлена на мене, а ти просто користувався сімейною.
Перед тим як піти, я перевела всі контракти на іншу картку та анулювала стару. Звісно, всі додаткові картки теж стали недійсними.
— Але ж ти платиш за квартиру, податки, обслуговування!
— Вірно. Рівно два місяці, як ми домовлялись. Якщо хочеш, можеш вирахувати цю суму з аліментів, які маєш мені сплатити.
У трубці було чути крики.
Я знала, що Роберт платив лише перші два місяці, а потім вигадував відмовки. То робота, то ще щось… але насправді просто припинив платити.
— Отже, Роберте, тепер твоя черга покривати витрати.
— Поділи наші заощадження! Це спільне майно!
— Звісно, — погодилась я. — Давай поділимо.
Я поклала слухавку.
Через кілька днів
— Чому в поділі майна стоїть нуль?!
— А що ти очікував? — усміхнулась я.
Вони думали, що в мене повно грошей від страховки та компенсацій.
— Якщо не віриш — звернись до спеціаліста. А поки що… відтепер — тільки через мого адвоката. Ми з тобою більше не спілкуємося.
Я заблокувала номер Роберта.
Два місяці потому
Роберт і його родина нарешті з’їхали.
Не тому, що передумали.
Вони просто більше не могли там жити.
Роберту не вистачало ресурсів на п’ятьох. Вони звикли до безлімітних витрат на моїй картці.
Тепер, коли її не було, родина почала красти гроші у самого Роберта.
У довершення всього їм відключили електрику, газ і воду.
І я про це подбала.
Квартира оформлена на мене, і без мого дозволу ніхто не міг відновити жодну послугу.
У спеку й духоту вони не витримали й пішли.
Роберт тримався найдовше, але зрештою теж здався.
Я перемогла.
Розлучення було завершено.
Я знову вільна.
– Ти злодійка! – прошипіла свекруха до невістки. – І тепер я зможу це довести.