— Тоню, тобі погано? Що сталося?
Антоніна мовчала, лише лежала на боці.
— Мамо, завтра я приїду додому не одна, а з нареченим, — ошелешила Антоніну телефоном дочка Лариса. — Я виходжу заміж!
Антоніна розгубилася:
— Як це, заміж? Коли ти встигла нареченого знайти? Ну що ж, приїжджайте, чекатимемо. Добре, що попередила, я скажу про це твоєму батькові.
Жінка вимкнула телефон і вийшла на ґанок.
Чоловіка вона застала на городі, той ремонтував паркан, замінюючи зіпсовані дошки на нові.
— Ромо! — покликала його Антоніна. — Кидай усе. Завтра донька приїде не одна, а з нареченим! Знайомитися будемо!
Вечір видався насиченим. Антоніна з чоловіком крутили фарш і ліпили вареники, а до пізньої ночі Антоніна поралась біля печі, готувала пироги та пекла млинці, поки Роман мив підлогу у всіх кімнатах.
Родина Анохіних старанно готувалася справити гарне враження на нареченого їхньої єдиної доньки.
Наступного ранку в домі панувала ідеальна чистота, а стіл у вітальні ломився від частувань. Роман поспіхом підмітав подвір’я, а Антоніна в домі завершувала останні приготування, прикрашаючи стіл вазами з варенням та цукерками.
І от нарешті гості прибули, здивувавши господарів розкішним автомобілем, який із гучною музикою заїхав у двір.
Першою вийшла Лариса з великим букетом білих троянд у руках. Слідом за нею з’явилася худорлява жінка у строгому пальті. Вона почекала, поки молодий чоловік, який вибіг із-за керма, відкриє багажник і подасть їй коробку з тортом.
Гостя окинула поглядом дім, і її очі зупинилися на Анохіних.
— Добрий день, — усміхнулася вона. — Ларисо, познайом нас.
Донька хвилювалася, її руки помітно тремтіли.
— Мамо, тату, це Валентина Геннадіївна, мама Олега. А це Олег, я вам про нього розповідала.
Антоніна з цікавістю подивилася на гостей і жестом запросила їх до хати. Материнське серце підказувало їй, що Валентина Геннадіївна не в захваті від вибору свого сина, але тримається з гідністю, як справжня леді.
«Але це тільки спочатку», — похолоділо у грудях у Антоніни.
Під час знайомства стало очевидно, що її материнське передчуття не обмануло.
— Я пропоную дітям обійтися без весілля, навіщо зайві витрати, — говорила Валентина за столом. — Нехай розпишуться і посидять удома. Я, наприклад, не люблю галасливих гулянь і натовпів гостей. Лариса отримала диплом, тож одразу можна підшукати їй роботу у місті. Через пів року молоді зможуть взяти іпотеку. І було б чудово, якби ми трохи допомогли їм обзавестися житлом. Я дам Олегові невелику суму, яку відкладала для нього. Звісно, це не мільйон, але краще, ніж нічого.
Майбутня сваха з надією поглянула на батьків Лариси.
— Раз уже так, то й ми не залишимося осторонь, — сказав Анохін. — У нас теж є деякі заощадження, і коли молоді вирішать придбати власне житло, ми передамо їх нашій доньці.
Після того як Лариса вийшла заміж за міського хлопця, Анохіни з радістю взялися допомагати молодій сім’ї. У їхньому господарстві були кури, кілька овець, корова і бичок.
З настанням зими бичка забили на м’ясо. Частину яловичини Анохін відвіз у місто, розділивши між родиною доньки та свахою. Він затримався в гостях на кілька днів.
Антоніна телефонувала чоловікові щогодини, але Роман спочатку відповідав, що гостює у Лариси, а потім і зовсім вимкнув телефон.
Антоніна не нудьгувала, бо мала безліч справ у господарстві. Вона зварила сир, зробила масло, збила сметану. Усе це вона відклала, щоб передати свасі. Їй дуже хотілося заслужити її прихильність.
Але незабаром у дім Антоніни прийшла біда. Її чоловік Роман повернувся додому лише для того, щоб зібрати речі й піти. Він сухо пояснив дружині, що давно чекав, поки їхня донька влаштує своє життя, щоб розійтися. І зізнався, що більше не має до неї почуттів.
— Я більше не хочу жити з тобою. Залишаю тобі дім і господарство й прошу зрозуміти мене, — сказав Роман. — Я давно хотів піти, але чекав, поки Лариса влаштує своє життя. Тепер вона в порядку, і мені немає сенсу більше прикидатися. Відпусти мене.
Антоніна розплакалася, судомно вхопилася за куртку чоловіка й благала його залишитися. Але Роман обережно розтиснув її пальці й пішов.
Люди, які здатні витримувати удари долі, справді сильні. Але Антоніна не мала такого дару.
Вона лежала на ліжку, одягнена у ватник, а на ногах були чоботи. Сусідка, яка зайшла до її хати зранку, побачила господиню і занепокоїлася:
— Тоню, тобі зле? Що сталося? Давай я покличу нашого фельдшера.
Антоніна нічого не відповіла, лише продовжувала лежати на боці.
Через годину біля її хати зібралося мало не все село, люди обговорювали між собою:
— Кажуть, від Тоні чоловік пішов.
— Як пішов? Куди? — хвилювалися бабусі.
Кращий друг Романа, Равіль, вийшов із натовпу:
— Пішов Роман до іншої жінки, у місті вона живе. Інших подробиць я не знаю.
— Ну і негідник! А з Тонею що?
— Та незрозуміло. Лежить, не встає, ні на що не відповідає. Фельдшер оглянув її, каже, що це схоже на інсульт. Він викликав лікарів, зараз приїдуть, подивимося, що скажуть.
Новина про те, що мати занедужала, швидко дійшла і до Лариси. Вона кинула всі справи й приїхала з міста, почала метушитися біля матері.
Хвороба прикувала Антоніну Анохіну до ліжка, жінка пролежала в реанімації два тижні.
Перший час вона не могла говорити, і її очі постійно були мокрі від сліз.
Роман Анохін категорично відмовився бачитися з дружиною. Він сухо повідомив доньці, що подав на розлучення і не збирається повертатися додому.
Він сказав Ларисі:
— Я не вірю в її хворобу. Вважаю, що вона вдає й маніпулює мною, щоб я повернувся.
Лариса була шокована словами батька.
Роман жив із новою жінкою й боявся, що ситуація, що склалася, змусить його повернутися до дружини.
Він навіть у серцях сказав зятеві, що було б краще, якби Антоніна «відмучилася» і звільнила доньку від тягаря.
Лариса не могла зрозуміти, як батько міг сказати таке про людину, з якою прожив багато років. Вона була в жаху і гніві від його слів.
Дівчина взяла на роботі відпустку, перевезла матір до себе в орендовану квартиру й добровільно доглядала за нею.
У селі сусіди та приятелі Анохіних теж не сиділи склавши руки — у відсутність господарів вони доглядали за худобою.
Олег злився на молоду дружину через навалені проблеми:
— Це не життя. Скільки твоя мати буде так лежати? Рік, два чи, може, все життя? Як довго нам доведеться витрачати гроші на ліки та її догляд? Вибач, але коли я одружувався з тобою, не розраховував, що доведеться возитися з тещею.
Того ж дня свекруха Валентина прийшла провідати родину. Вона похитала головою:
— Ларисо, ти мене, звісно, вибач, якщо мої слова здадуться тобі різкими, але ми всі, включно з твоїм батьком, схиляємося до того, що Антоніну потрібно відправити в якийсь пансіонат. Або повернути її в село й найняти помічницю, яка виконуватиме обов’язки доглядальниці. У тебе ж сім’я, робота, ти не можеш усе кинути заради хворої людини.
Лариса, весь цей час тримаючи матір за руку, байдужо подивилася на свекруху:
— Валентино Геннадіївно, мама і є частиною моєї сім’ї. І навіщо ви втрутилися в її життя? Адже до вас пішов тато. Чому ви дозволили йому з вами жити? Як це взагалі могло статися?
Гостя не захотіла відповідати на запитання й відразу повернулася спиною.
Олег зрозумів, що Лариса не піддасться на його вимоги, і теща залишиться жити в них.
Він попросив розлучення, пояснивши, що сімейне життя виявилося не таким, як він собі уявляв.
Лариса погодилася на розлучення, не приховуючи сліз. Вона думала про те, яке це щастя, що вона не встигла завагітніти й не придбала спільне житло з Олегом. Їм не було про що сперечатися.
Гроші, які лежали на банківському рахунку Лариси й були призначені для початкового внеску на іпотеку, виявилися дуже доречними. На них Антоніна та Лариса жили: орендували квартиру біля лікарні, купували їжу, ліки, оплачували масажі й реабілітаційні процедури.
На одній із таких процедур Антоніна познайомилася з усміхненою Раїсою. Ця п’ятдесятирічна жінка відновлювалася після дорожньо-транспортної пригоди. Попри те, що Раїса була прикута до інвалідного візка, вона залишалася життєрадісною й активною.
Розговорившись, жінки обмінялися номерами телефонів, так і почалася їхня дружба.
— Я б усе віддала, щоб повернути собі можливість ходити, — ділилася з Антоніною Раїса, її слова були наповнені болем. — До хвороби я була звичайною людиною, але жила як амеба. Постійно сиділа в кріслі, лінувалася вийти на прогулянку. Я нудьгувала, хоча в мене було все: власна дорога машина, гарна робота й квартира. Але найголовніше — у мене є найкращий у світі син. Однак раніше я цього не цінувала й жила в депресії. Щовечора я вигадувала собі проблеми.
Тепер, коли я втратила можливість ходити, я усвідомила, як багато маю. Я хочу встати на ноги й повернутися до свого звичного життя. Як тільки ми одужаємо, підемо в ресторан.
Антоніна скромно усміхнулася:
— Я жодного разу не була в таких місцях.
Раїса здивувалася:
— Ти кажеш це серйозно? Тоді тим паче підемо. Я хочу знову опинитися у пристойному місці, серед гарно вдягнених, усміхнених людей.
Спочатку Тоня самостійно сіла на ліжку, потім навчилася обережно спускати ноги на підлогу. І зрештою, встала з ліжка й навчилася заново ходити.
Увесь цей час поряд із нею була улюблена донька, яка вірила в неї, терпляче доглядала й масажувала ноги.
Антоніна запевнила Ларису, що до ресторану дійде сама, без пригод.
Донька все одно пішла слідом за нею. Коли прийшли у призначене місце, їх зустріла Раїса.
Вона сиділа в інвалідному візку, який котив молодий чоловік.
— Вітаю, Тонечко, — усміхнулася подруга. — Знайомтеся, це мій син Андрій.
— А це моя донька Лариса.
Лариса засоромилася, Андрій теж почувався ніяково.
— Коли мама вирішила піти в ресторан, я не міг її відпустити саму. Подумав: який ще ресторан? Вона ж тільки-но виписалася з лікарні.
Лариса, прикривши рот рукою, стримала сміх:
— Я теж здивувалася, але вирішила супроводити маму. Все ще хвилююся за її здоров’я.
У ресторані панувала затишна атмосфера, неголосно грала класична музика. Жінки вибрали столик і сіли за нього.
Лариса збиралася йти, але завмерла.
В кутку за столиком сидів її батько, і він був не один — з колишньою свекрухою Лариси, Валентиною.
Анохін не відводив очей від доньки.
— Ларисо, — на його обличчі промайнула жалюгідна посмішка, він махнув їй рукою.
Антоніна теж помітила парочку зрадників і застигла.
— Можна мені піти? — запитала вона.
Антоніна бачила, як її чоловік спокійно сидить за столиком, ніби нічого не сталося. Її охопив гнів, і вона відкрила меню.
— А ми що, дарма сюди прийшли? Ларисо, доню, сядь за стіл. І ви, Андрію, будь ласка, сідайте.
Антоніна насолоджувалася спілкуванням і їжею, думаючи про те, що буде радіти життю.
Світ не зійшовся клином на її колишньому чоловікові. Вона більше не засмучуватиметься: пішов — туди йому й дорога.
Анохін увесь вечір поглядав на столик, де сиділи Антоніна й Лариса. Йому дуже кортіло підійти й дізнатися, що вони роблять тут. Адже ресторан — дороге місце, яке навряд чи може собі дозволити хвора жінка з села.
Після недовгих стосунків Андрій одружився з Ларисою. На своє весілля вона не запросила батька.
Ларисі пощастило з чоловіком і свекрухою — вони виявилися чудовими людьми.
Раїса почала ходити за допомогою милиць, але на святі сиділа в інвалідному візку, а поруч із нею постійно була Антоніна.
Після весілля доньки Антоніна повернулася в рідний дім. Равіль, колишній друг Романа, який жив один і доглядав за худобою під час відсутності господині, продовжував приходити.
Він допомагав жінці всім, чим міг. Можливо, Антоніна зверне на нього увагу, і два самотніх серця поєднаються.