Я сиділа на кухні, механічно помішуючи давно охололий чай. Старий годинник на стіні відраховував час, їхнє цокання відлунювало у скронях монотонним нагадуванням — уже місяць, як я сама. Місяць, як Віктор зібрав свої речі й пішов. До неї. До Лариси з третього поверху.
— Галю, зрозумій, так буде краще для всіх, — сказав він тоді, запихаючи сорочки в стару валізу. — Ми з тобою давно чужі.
Тридцять років спільного життя вмістилися в одну фразу. Тридцять років, коли я варила йому борщі, прасувала сорочки, терпіла його спалахи гніву й періоди мовчання. Колись мені здавалося, що це і є любов — терпіти, прощати, підлаштовуватися.
— Ти ж розумієш, що це несерйозно? — запитала я тоді, намагаючись зберегти гідність. — У твоєму віці бігати за молодою сусідкою…
— Лариса мене розуміє, — відрізав він. — З нею я відчуваю себе живим.
Живим. А зі мною, значить, мертвим? Тридцять років повільного згасання — от як він це бачив. Я дивилася, як він ішов, і всередині щось обривалося. Не серце — ні, щось глибше. Наче рвалася невидима нитка, що зв’язувала мене з минулим життям.
Перші тижні я жила на автопілоті. Прокидалася, йшла на роботу до бібліотеки, поверталася в порожню квартиру. Сусідки шепотілися за спиною, деякі намагалися втішити. А я не хотіла ні втіхи, ні жалості.
— Галино Петрівно, ви тримайтеся, — казала мені Ніна Степанівна з сусіднього під’їзду. — Чоловіки — вони всі такі. Сивина в бороду — біс у ребро.
А я дивилася на своє відображення в дзеркалі й не впізнавала себе. Коли я встигла стати такою — згаслою, покірною, ніби вицвілою? Коли дозволила собі перетворитися на тінь власного чоловіка?
Поступово щось почало змінюватися.
Спершу я записалася в басейн — просто щоб зайняти вечори. Потім купила абонемент на курси англійської. Діти телефонували щодня, але я намагалася не навантажувати їх своїми проблемами. У них своє життя, свої турботи.
— Мам, може, до нас переїдеш? — пропонувала донька. — У Львові тобі сподобається.
— Ні, Лєночко, — відповідала я. — Це мій дім. Тут усе моє життя.
І ось тепер, через сім місяців, дивлячись на своє відображення в темному вікні, я раптом зрозуміла — я більше не плачу вночі. Не прислухаюся до кроків на сходах. Не чекаю, що він схаменеться й повернеться.
Я допила охололий чай і пішла спати, не підозрюючи, що завтрашній день переверне все моє життя. Знову.
Дзвінок у двері пролунав, коли я заварювала ранковий чай. Наполегливий, вимогливий — зовсім не схожий на делікатні дзвінки сусідок. На порозі стояла Лариса — нафарбована, в обтягуючій сукні, з якоюсь текою в руках.
— Нам треба поговорити, — без привітання заявила вона, заходячи у квартиру. Від неї пахло терпкими парфумами й самовпевненістю.
— Про що? — я машинально поправила домашній халат, почуваючись незручно під її оцінювальним поглядом.
— Про квартиру, — Лариса плюхнулась на кухонний стілець, закинувши ногу на ногу. — Віктор вирішив, що час усе оформити офіційно. Він має право на половину.
Всередині щось знову обірвалося. Але тепер це був не біль — це був гнів.
— Що значить — має право? — мій голос звучав несподівано твердо.
— Те й значить, — вона витягла з теки якісь папери. — Тридцять років у шлюбі — усе нажите навпіл. Ми з Вітею плануємо одружитися, щойно він отримає розлучення. І свою половину квартири він хоче оформити на мене.
Я дивилася на неї й не вірила своїм вухам. Ця жінка, яка була молодша за мене років на п’ятнадцять, сиділа на моїй кухні й говорила про мою квартиру так, ніби вона вже їй належить.
— Ларисо, — повільно вимовила я, — а Вітя розповів тобі, звідки взялася ця квартира?
Вона знизала плечима:
— Яка різниця? Спільне майно ділиться навпіл — це закон.
— Це квартира моїх батьків, — я відчула, як усередині підіймається хвиля гніву. — Вони подарували її мені ще до шлюбу з Віктором. І він це прекрасно знає.
— Послухай, Галино, — Лариса нахилилася вперед. — Давай без цих драм. Вітя сказав, що якщо ти будеш впиратися — ми подамо до суду. Ти ж не хочеш судових розглядів?
У той момент щось у мені перемкнулося. Наче луснула остання нитка, що пов’язувала мене з колишнім, покірним життям.
— Геть з мого дому, — тихо, але твердо сказала я.
— Що?
— Геть! — я встала, відчуваючи, як тремтять руки. — І передай своєму Віті, що якщо він хоче суду — буде йому суд. Я більше не та жінка, яка мовчки ковтає образи.
Лариса усміхнулась, збираючи папери:
— Ти пожалкуєш про це, стара дурепо. Ми тебе по світу пустимо.
Коли за нею зачинилися двері, я опустилася на стілець і розридалася. Але це були не сльози відчаю — це були сльози люті й рішучості.
Того ж дня я подзвонила своїй подрузі Тамарі — вона працювала в юридичній консультації.
— Галочко, правильно зробила, що звернулася, — сказала вона, переглянувши документи на квартиру. — Дарча від твоїх батьків — це бетонний аргумент. Таке майно не ділиться при розлученні.
Я сиділа в її кабінеті, розглядаючи стоси тек на полицях. Тамара щось швидко набирала на комп’ютері.
— Знаєш, що мене найбільше вражає? — вона підвела на мене очі поверх окулярів. — Твій Вітько чудово знає, що квартира лише твоя. Він просто вирішив, що ти, як завжди, поступишся.
Ці слова були як ляпас. Все життя я поступалася — в дрібницях і в головному. Коли він наполіг, щоб я кинула аспірантуру. Коли продав мамине піаніно, бо «занадто багато місця займає». Коли одноосібно керував нашим сімейним бюджетом…
— А тепер слухай план дій, — Тамара простягнула мені аркуш із нотатками. — Перше: подаємо заяву на розлучення. Друге: готуємо документи, які підтверджують твоє право власності. Третє…
У двері постукали. На порозі стояла молода дівчина-секретарка:
— Тамаро Миколаївно, до вас чоловік. Каже, терміново.
— Хай чекає, — відмахнулася Тамара, але в цей момент до кабінету буквально влетів Віктор. За його спиною маячила Лариса.
— Так ось ти де! — він навис наді мною. — Уже побігла жалітися?
Я згорбилася за звичкою, але відразу ж вирівнялася. Ні, більше не боятимусь.
— Вікторе Михайловичу, — крижаним тоном промовила Тамара, — покиньте приміщення. Або я викличу охорону.
— Галко, — він знизив голос до загрозливого шепоту, — ти ж розумієш, що я все одно доб’юся свого? Думаєш, не знайду, як тебе дотиснути?
— Ні, Вітю, — я встала, дивлячись йому прямо в очі. — Це ти зрозумій: я більше не та затуркана жінка, якою можна командувати. Квартира моя, і крапка.
— Ах ти… — він замахнувся, але Тамара вже тиснула кнопку виклику охорони.
Коли їх виводили, Лариса озирнулася:
— Ми ще зустрінемося в суді!
— Обов’язково зустрінемось, — спокійно відповіла я. — І знаєш, що найцікавіше? Я більше не боюся цієї зустрічі.
Наступні тижні перетворилися на справжнє нервове випробування.
Віктор то надсилав погрозливі повідомлення, то намагався тиснути через спільних знайомих. Лариса чатувала на мене біля під’їзду, демонстративно показуючи якісь папери.
— Мамо, може, й справді переїдеш до нас? — хвилювалася донька телефоном. — Навіщо тобі ці нерви?
— Лєночко, — я посміхнулася, дивлячись на старі сімейні фотографії на стіні, — це вже не просто про квартиру. Це про моє життя, про мою гідність.
Одного вечора я перебирала старі документи й натрапила на пожовклу теку. Усередині лежав заповіт батька, складений ще у вісімдесятих.
— Доню, — казав він тоді, — ця квартира — твоя фортеця. Що б не трапилося, тут ти завжди будеш у безпеці.
Пам’ятаю, як Віктор кривився, коли батько наполіг на дарчій до весілля. «Не довіряє мені твій татусь», — бурчав він. А тато наче щось передчував…
Я дістала телефон і набрала номер Тамари:
— Пам’ятаєш, ти казала про якісь додаткові документи?
— Звичайно, — пожвавішала вона. — Завтра зранку чекаю тебе. І знаєш що? Я тут порилася в справах твого благовірного. Виявляється, у нього є непогашені кредити. Думаю, тому він так відчайдушно й намагається відібрати твою квартиру.
Це багато чого пояснювало. Я згадала, як останній рік Віктор постійно позичав гроші, щось приховував…
— Галино Петрівно! — гукнула мене сусідка, коли я виходила з під’їзду. — Ви вже пробачте, але я все тоді бачила… Як Віктор Михайлович з тією… — вона похитала головою. — Якщо треба буде свідчення дати — я готова.
— Дякую, Анно Василівно, — я вперше за довгий час щиро посміхнулася. — Знаєте, раніше я б посоромилася прийняти таку допомогу. А зараз розумію — не треба боятися бути сильною.
Увечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Віктор — уже не грізний, якийсь пом’ятий, з поглядом, що бігає.
— Галю, давай поговоримо по-доброму…
— Ні, Вітю, — я похитала головою, не запрошуючи його всередину. — Більше ніяких розмов.
— Ти ж розумієш, я в складній ситуації, — він спробував просунути ногу у дверний проріз. — Ці кредити…
— А, то ти вже визнаєш кредити? — я усміхнулася. — Знаєш, що найдивніше? Мені вже навіть не злість. Просто байдуже.
— Галю, — в його голосі з’явилися благальні нотки, — може, хоч кімнату виділиш? Ларка мене вигнала, коли дізналася про борги.
І тут я розсміялася. Голосно, від душі — вперше за довгі місяці. Переді мною стояв не грізний чоловік, якого я боялася все життя, а просто жалюгідна людина, що сама загнала себе в кут.
— Ні, Вітю. Ні кімнату, ні кут, нічого. Забирай свої документи на розлучення й іди.
— Ти пожалкуєш! — він знову спробував зобразити загрозу, але вийшло невпевнено.
— Знаєш, про що я справді шкодую? — я подивилася йому прямо в очі. — Про тридцять років, які витратила, боячись бути собою. Але це вже в минулому.
Я зачинила двері й притулилася до неї спиною. У квартирі було тихо — лише цокав старий годинник на стіні, відраховуючи вже не гіркі, а спокійні хвилини мого нового життя.
Через місяць суд офіційно визнав моє розлучення і моє одноосібне право на квартиру. Віктор на засідання не з’явився — кажуть, поїхав в інше місто. Лариса удає, що не помічає мене в під’їзді.
А я нарешті купила нове піаніно — точно таке ж, як те, мамине. Вечорами його звуки линуть по квартирі, і я відчуваю, як оживає моя душа. Наступного тижня їду до Львова — навідати онуків і заодно подивитися місто. Потім, може, й у Європу з’їжджу — я ж не дарма ходила на курси англійської.
Тепер це справді моя фортеця — не лише квартира, а й моє життя. І я нарешті навчилася його захищати.
«Дівчата, не сваріться»