План коханки

— Я хочу розлучитися, — відводячи погляд, заявив Вадим, коли Богданові було шість місяців.

— Це з якого такого дива? — щиро здивувалася Вероніка Вікторівна.

— Все як завжди — покохав іншу… — демонстративно розвів руками чоловік.

— І коли ти встиг!

***

Вадим перебував майже у відчаї — йому стукнуло 30 років, ані гідної роботи, ані квартири, ані вдачі — хай би вона пропала!

Він так сподівався виграти в тоталізаторі! Поставив всю свою премію! І нічого. Добре хоч, що не вліз у борги.

Ото й залишалося виснажувати себе в спортзалі, вдосконалюючи тіло — а що як, знадобиться!

Він саме прямував до фітнес-центру, коли на парковці побачив розкішне, яскраво-червоне авто, а поруч із ним — не менш розкішну блондинку.

Струнка, з дуже рівною спиною, короткою стильною стрижкою і в стриманому, але явно дорогому одязі, з незадоволеним виразом обличчя вона розглядала спущене колесо на своїй іномарці.

— Дівчино, вам допомогти? — Вадим подарував незнайомці свою найкращу усмішку.

— Ні, — вона навіть не повернула голови в його бік.

— Даремно відмовляєтесь — я найкращий шиномонтажник у цьому місті, — не здавався він, хоч і слабо уявляв собі процес заміни колеса.

Та нічого — розбереться!

Незнайомка нарешті повернулася до нього, оцінила з ніг до голови й зневажливо кинула:

— Ви справді думаєте, що я дозволяю абикому торкатися своєї машини?

Вадим остовпів і вже не так упевнено запропонував викликати майстра, на що отримав різку відмову.

Уже у фітнес-центрі він запитав у адміністратора Олега, чи не знає він, хто ця дама на червоному авто.

— А! Це якась бізнесменка з сусіднього міста. У неї мережа квіткових салонів, у нас теж хоче відкрити точку. Що, сподобалась?

— Різка якась.

— Та? Ну, не знаю, я з нею не спілкувався — застара для мене.

— Та ну! Їй років 35, ну, не більше сорока…

— Та де там! Лізка казала, що їй майже п’ятдесят! То ти, брате, помилився.

П’ятдесят?! Вадим щиро здивувався. Видно, добре стежить за собою, та й косметолог із хірургом, мабуть, не з дешевих.

Грошей, значить, купа… Шкода, що не познайомилися.

Та удача усміхнулась йому ще раз буквально за два дні.

Він застав незнайомку, що нерішуче стояла біля виходу з торгового центру — йшов дощ, а до її машини ще треба було добігти.

Вадим, не роздумуючи, скинув із себе шкіряну куртку й тримав її над головою жінки, поки вони йшли до її авто.

Усе відбувалося мовчки. Так само мовчки вона кивнула на пасажирське сидіння — відмовлятись було б нерозумно…

Вадим щосили намагався сподобатися Вероніці Вікторівні.

Він досить швидко зрозумів, що вона не любить відвертих лестощів і пустих балачок.

Він здебільшого мовчав і регулярно тішив її маленькими подарунками та власноруч приготованими сніданками й вечерями.

Став супроводжувати її всюди й навіть допомагав у бізнесі.

Вони одружилися за рік після знайомства, без помпи розписавшись у РАЦСі, і вирушили на два тижні за кордон.

Вероніка Вікторівна подарувала чоловікові машину й дала банківську картку, на якій регулярно з’являлись суми, що дорівнювали утричі більшій його минулій зарплаті в офісі — звідти він, звісно ж, швидко звільнився.

Загалом, дружина Вадима не надто балувала, але з нею було комфортно в усіх сенсах. Вирішивши закріпити свої позиції, він запропонував їй завести дитину.

— Я, звісно, дуже рада, що ти в мене віриш, але боюсь, що на такий подвиг я не здатна, — заявила Вероніка Вікторівна. — Хоча…

Вадим напружено чекав продовження й мовчав.

— Є клініка, де зберігається пара моїх яйцеклітин. Можна підібрати сурогатну матір… — із сумнівом промовила дружина.

— Я знав, що ти в мене дуже розумна жінка! Значить, вирішено?

— Подумаю.

— Якщо ти наслухалася тих диких історій про сурогатних матерів, які не віддають дітей?.. Або про чоловіків, що до них ідуть?..

— Ого! А звідки в тебе такі знання? Чи ти сам збираєшся долучитися?

— Та ти що?! Просто я не розумію, чому ти не хочеш дитину… — Вадим віддано подивився дружині у вічі. — Ми ж кохаємо одне одного. Чи… ні?

— Хочу… і кохаємо. Але треба все зважити, — Вероніка Вікторівна не поспішала одразу погоджуватись із чоловіком.

Взагалі, у неї була доросла донька, але вона вже давно жила за кордоном. У них були рівні стосунки — без обожнювання, але й без сварок.

Крістіна отримувала від матері певне утримання, займалася своєю справою і приїжджала в гості раз на два-три роки.

Нового чоловіка матері вона ніколи не бачила наживо, а їхнє весілля прокоментувала, буквально знизавши плечима:

«Ну, якщо тобі так краще, мамо, то я вас вітаю».

Мабуть, було б непогано зараз поняньчити малюка.

Свого часу Вероніка Вікторівна власну доньку бачила не надто часто — після тяжкого розлучення з її батьком жінці доводилося багато працювати.

Дівчинку здебільшого виховувала бабуся по материнській лінії — і треба визнати, що вихована вона була доволі добре.

За кілька тижнів після тієї розмови Вероніка Вікторівна заявила чоловікові, що згодна.

Вони довго й ретельно обирали сурогатну матір через якесь дуже елітне агентство. І ледь не припустилися фатальної помилки…

Мила Діна, 25 років, вже бувши на п’ятому місяці вагітності, раптом вирішила, що Вадим стане чудовим чоловіком для неї та прекрасним татом її п’ятирічної Даші.

— Я ж не вічно буду вагітна… — зітхаючи, шепотіла вона Вадиму. — Ну зізнайся, я ж тобі подобаюся.

— Діно, ти з глузду з’їхала?! — відсахнувся від неї Вадим. — Забудь про це! Я кохаю Вероніку й хочу виховувати з нею нашу дитину!

Він був щиро здивований такими зазіханнями. За два роки життя з дружиною він жодного разу їй не зрадив і навіть не поглянув на іншу жінку.

Він зовсім не збирався втрачати ситого життя. З якого дива ця Діна вирішила, що зможе його спокусити й одружити на собі?! Невже надивилася серіалів?!

— А якщо я Вероніці Вікторівні скажу, що ти до мене чіплявся? — примружилася Діна.

— Не варто, — холодним голосом промовила несподівано з’явившись Вероніка Вікторівна. — А от можливо, варто розірвати з тобою договір?

Вадиму з великим зусиллям вдалося вмовити дружину не скаржитися на Діну в агентство. Вони ж уже так багато пройшли!

І дитина — їхній спільний син — вже скоро мав народитися! Сама сурогатна мати, обливаючись сльозами, просила вибачення й клялася, що поводитиметься гідно.

Що ж. Вероніка Вікторівна й сама не хотіла втратити дитину. У результаті Діна на порозі їхнього дому більше не з’являлася. Подружжя зустрічалося з нею лише разом і лише на квартирі.

Богдан народився вчасно й абсолютно здоровим. Жодних чергових «сюрпризів» від Діни не було, і малюка передали батькам.

На власне здивування, Вероніка Вікторівна одразу полюбила сина, та й Вадим не міг натішитися спадкоємцем.

До речі, Богдан у день народження став власником розкішної двокімнатної квартири в центрі — так вирішила на радощах його мама!

Як би не старалася Вероніка Вікторівна проводити більше часу з сином, їй часто доводилося їздити у відрядження — бізнес вимагав постійної уваги.

Богдан залишався з татом і нянею Анною Василівною — 50-річною колишньою вчителькою англійської мови, суворою, але дуже турботливою.

Навіть сама собі Вероніка Вікторівна не зізнавалася, що взяла на роботу саме її, бо все ж таки остерігалася залишати Вадима наодинці з якоюсь молоденькою дівчиною.

А чоловік і справді останнім часом поводився якось інакше. Вже не телефонував їй десять разів на день, не напрошувався супроводжувати — казав, що хоче побути з сином.

Але Вероніка Вікторівна точно знала, що його часто немає вдома — відеокамери на під’їзді не обманюють! — та реальних підстав для ревнощів у неї все ж не було.

У бізнесі виникли труднощі — нічого критичного, але вирішувати доводилося, — і Вероніка Вікторівна тимчасово забула про Вадимові «відлучки». А дарма.

— Я хочу розлучитися, — відводячи погляд, заявив Вадим, коли Богданові було шість місяців.

— Це ще з якого дива? — щиро здивувалася Вероніка Вікторівна.

— Все як завжди — покохав іншу… — демонстративно розвів руками чоловік.

— І коли ж ти встиг?!

— Слухай, тебе вічно немає вдома! А коли ти є, то або спиш, або займаєшся Богданом! А я молодий чоловік — мені теж потрібна увага!

— А ти про це подумав, коли вирішив, що нам потрібна дитина? Без цього бізнесу ми взагалі на вулиці опинилися б!

— Ой, ти можеш зараз казати що завгодно! Нічого вже не зміниш.

— Хто вона?

— Яка різниця? Сподіваюся, як серйозна та розсудлива жінка, ти не будеш перешкоджати розлученню.

— Ще не вистачало так принижуватись, — презирливо кинула Вероніка Вікторівна і вийшла з кімнати.

Вадим провів її поглядом і з полегшенням зітхнув — здається, все йде за планом. Все ж таки розумна в нього Регінка!

Познайомилися вони три місяці тому в кав’ярні, де він перекушував після тренування.

Ефектна брюнетка сама до нього підійшла й завела розмову.

Він і сам не помітив, як закохався. По-справжньому. Хоч вона й працювала звичайною продавчинею в магазині одягу, жила в орендованій квартирі з двома подругами й не мала ні копійки за душею.

Зате з Регіною було весело, та й в усьому решта — класно!

Вона й підштовхнула його до розлучення, заявивши, що майно ділиться навпіл і вони чудово заживуть на гроші його «старезної жінки».

І Регіна правильно припустила, що дружина не буде за нього чіплятись, але ось далі її прогнози не справдились.

— Яке майно? — здивувалась Вероніка Вікторівна. — Ти шлюбний контракт читав, дорогенький?

— Н−ні… Я ж тобі вірив!

— А дарма. Втім, я теж була надто довірливою… Ну, то почитай! Він у комоді, на верхній полиці.

Вадим прочитав. Але вже запізно! У контракті чорним по білому було написано: у разі розлучення йому не дістається нічого! Взагалі нічого!

— Так і бути, машину й усі подарунки можеш собі залишити, — презирливо заявила майже колишня дружина.

— …ва!

Ця …рва тиждень ридала ночами через зраду чоловіка, але йому про це знати не слід було.

— Так, — замислено протягнула Регіна, коли коханий повідомив їй невеселі новини. — Ну нічого. У нас є інший план.

— Який?! — з захопленням подивився на неї Вадим.

Поки Регіна викладала план, його очі ставали все більшими. Яка ж вона кмітлива!

— Я вирішив, що Богдан житиме зі мною, — заявив Вадим дружині, діючи згідно з планом коханки. — Так буде краще. Тебе ж усе одно вдома ніколи немає.

— А де ж ти з ним житимеш? — з цікавістю спитала Вероніка Вікторівна.

— У нього є квартира, якщо ти забула.

— Ага, — раптом розвеселилась дружина. — А на що ви жити будете?

— Як це на що? Ти ж платитимеш аліменти на дитину, та й немалі, — Вадим поки не розумів іронії дружини, план Регіни здавався йому бездоганним.

— Припустімо, суд визначить фіксовані аліменти — кілька прожиткових мінімумів. Особливо не розженешся. І з чого ти взагалі взяв, що сина залишать із тобою?

— Ну як… Ти мало з ним часу проводиш, не цікавишся, тебе постійно немає вдома… — Вадим говорив усе менш упевнено, підозрюючи, що дружина з нього глузує.

— Ну-ну. Хочеш судитись? Вперед! Тільки на перемогу не розраховуй, — уже з відвертою іронією сказала Вероніка Вікторівна.

— Побачимо!

Вадим уже збирався йти, але наступна фраза дружини зупинила його на порозі.

— Добре, зекономлю твої сили, нерви та гроші. Та й свої теж, — раптом заявила Вероніка Вікторівна. — Богдан — не твій син. І я легко це доведу.

— Що ти несеш?!

— Любий, я — успішна підприємиця, і вмію прораховувати наперед.

Такий розвиток подій я теж передбачила, хоч і сподівалась — не приховую! — що ми житимемо довго й щасливо.

Коротше, сурогатній матері підсадили ембріон, створений за допомогою донорського матеріалу від аноніма.

— Як ти могла?! Ти… ти…

— Вгамуйся! Я можу все. І, до речі, якщо твоя подружка раптом порадить тобі подати на мене до суду, то май на увазі — в договорі все прописано.

— В якому договорі?

— У тому, що ти підписав у клініці. Який, як завжди, не читав, — вже зі співчуттям сказала дружина. — Копію візьми, перечитаєш на дозвіллі.

Вадим мовчки вискочив з квартири, грюкнувши дверима. Такий класний був план…

Богдана вони з коханою хотіли відправити до мами Вадима, а самі збирались жити у своє задоволення…

Нічого! Регіна ще щось придумає!

На жаль, коханка нічого не придумала. Хоч не покинула його, і на тому спасибі.

Йому довелося влаштуватись на роботу й знімати квартиру на двох із Регіною.

Вони мріють про легкий і швидкий спосіб розбагатіти, але поки що — без успіху.