— Як ти міг? — Катя дивилася на чоловіка, не впізнаючи його. — Чому ти не сказав мені?
— Тобі яка різниця? — Денис роздратовано міряв кроками кухню. — Квартира була моя, що хотів, те й зробив.
— Твоя? — вона нервово засміялася. — Ми шість років у шлюбі, Денис. Шість років знімаємо житло, кожного місяця рахуємо гроші до зарплати. А ти отримуєш у спадок квартиру і мовчки віддаєш її сестрі?
— У неї діти, а ми можемо й на орендованій жити, — різко відповів Денис. — Ти розумієш? Двоє малюків! І третій скоро буде.
— А в нас із тобою що? — Катя підійшла до вікна. За склом мрячив дощ, сірий і похмурий, як їхня розмова. — Ми колись плануватимемо своїх дітей? Чи так і будемо знімати квартири, поки твоя сестра народжує одного за іншим?
— Не перебільшуй.
— Я не перебільшую. Я намагаюся зрозуміти, коли мій чоловік став чужим? У який момент ти вирішив, що можна приховувати від дружини такі речі?
Історія почалася три тижні тому. Катя поверталася з роботи, коли зустріла біля під’їзду сусідку згори.
— Чула новину? — заторохтіла та. — Наталя, сестра твого чоловіка, квартиру отримала. Кажуть, брат подарував, такий щедрий!
Катя тоді лише розсіяно кивнула. Яка квартира? Звідки? У Дениса самого ніколи не було житла, вони познайомилися на орендованій квартирі, там же почали зустрічатися, потім одружилися.
Увечері вона спитала чоловіка прямо. Денис відмахнувся — мовляв, що за дурні розмови. Але через кілька днів Катя випадково знайшла в його робочій сумці документи. Свідоцтво про право на спадщину. Дарча на ім’я сестри. Усе акуратно оформлено, всі печатки на місці.
— Знаєш, що мене найбільше вражає? — Катя повернулася до столу. — Не те, що ти віддав квартиру. А те, як ти це зробив. Тихо. Навшпиньки. Наче злодій якийсь.
— Я знав, що ти влаштуєш скандал.
— Тобто ти вирішив збрехати? — вона похитала головою. — Шість років шлюбу, Денис. Шість років ми вирішували все разом. А тепер ти раптом вирішив, що можеш одноосібно розпоряджатися нашим майбутнім?
— Це не наше майбутнє! — він ударив долонею по столу. — Це моя спадщина від мого дядька!
— Якого ти навіть жодного разу не бачив, — тихо додала Катя. — Я правильно пам’ятаю?
Денис відвернувся до вікна.
— Так, не бачив. І що?
— А те, що ти навіть не подумав, чому він залишив квартиру саме тобі, — Катя підійшла ближче. — Може, в нього були причини? Може, варто було хоча б дізнатися, чому незнайома людина обрала тебе спадкоємцем?
— Мені байдуже, — буркнув Денис. — Наталя потребує більше.
— А я тепер розумію, чому в неї вічно немає грошей, — Катя невесело всміхнулася. — Навіщо працювати чи планувати бюджет, якщо є брат, який усе віддасть?
— Припини! — Денис різко розвернувся. — Ти не розумієш! У неї чоловік мало заробляє, вони ледве зводять кінці з кінцями!
— А ми, значить, купаємося в розкоші? — Катя обвела рукою орендовану квартиру. — Щомісяця тридцять тисяч на оренду віддаємо. На їжу економимо. У відпустку третій рік не їздимо. Але ми, звісно, жируємо!
Денис мовчав. За вікном згущалися сутінки, у сусідньому будинку засвічувалися вікна. Кожне сяюче вікно — чиєсь житло. Чиєсь власне помешкання.
— Вона твоя сестра, я розумію, — тихо сказала Катя. — Але я твоя дружина. Була нею всі ці роки. Пам’ятаєш, як ми починали? Два стільці, надувний матрац і чайник? Пам’ятаєш, як збирали на ліжко? На холодильник? Я ніколи слова не сказала, коли ти віддавав сестрі гроші. Кожного разу, щойно вона заїкалася про допомогу, ти мчав стрімголов.
— У неї діти, — знову почав Денис.
— Яких вона народжує одного за одним, не маючи власного житла! — Катя підвищила голос. — І кожного разу ти кидаєшся їй допомагати. Але зараз ти перевершив сам себе. Віддати квартиру! Мовчки! Не порадившись із дружиною!
У двері подзвонили. На порозі стояла Наталя — розчервоніла, в розстебнутій куртці.
— Ой, ви що, сваритеся? — Наталя зайшла на кухню, безцеремонно поклала сумку на стіл. — Через квартиру, так? Катя, ну ти ж розумієш, Дениско просто хотів як краще. У мене ж діти.
— Звісно, — Катя посміхнулася. — Діти. Як вони, до речі? Старшому п’ять, молодшому три, скоро третій. І всі без власного житла. Але замість того, щоб чоловіку натякнути про контрацепцію, ти народжуєш і народжуєш. А брат потім має вирішувати твої проблеми?
— Як ти можеш! — Наталя притиснула руки до грудей. — Діти — це щастя! Денисе, скажи їй! Вона зовсім мене не розуміє!
— А ти розумієш, як це — дізнатися, що чоловік за спиною провернув таку справу? — Катя обернулася до Наталі. — Напевно, сама й натякала йому потихеньку? «Ой, братику, нам так важко, дітки в тісноті».
Наталя зблідла.
— Ні. — Повернулася до Дениса, задерла голову. — Брате, ти справжній чоловік. Дуже достойний вчинок. І я б ніколи, ні разу навіть не натякнула б на те, щоб він віддав мені щось!
— Та годі вже, — Катя махнула рукою. — Можна подумати, вперше. Машину твоєму чоловіку хто допоміг купити? Денис. Путівку в санаторій із дітьми? Знову він. Щоразу, як вам щось потрібно, ти починаєш скаржитися про дітей, про важке життя. І братик біжить рятувати.
— Катю, досить! — Денис ударив кулаком по столу. — Ти не маєш права.
— Ні, любий, — вона подивилася йому в очі. — Це ти не маєш права. Не маєш права вирішувати такі питання самотужки. Не маєш права приховувати від дружини важливі речі. Не маєш права ставити сестру вище сім’ї.
— Але ми ж сім’я, — пискнула Наталя. — Ми ж рідні. Яка різниця, що квартира не моя? У мене ж діти.
— Так? — Катя усміхнулася. — Тоді чому документи оформлювали нишком? Чому боялися мені розказати? Сім’я — це довіра, Наталю. А ви з братом чомусь вирішили діяти за моєю спиною.
Вона вийшла з кухні, залишивши брата і сестру переглядатися в розгубленості. У спальні Катя дістала валізу, почала складати речі. Руки тремтіли, але рішення було прийнято.
Вечір за вікном ставав усе темнішим. Десь там, в іншому районі міста, стояла квартира. Двокімнатна, в хорошому місці. Квартира, яка могла стати їхнім домом. Їхнім із Денисом майбутнім. Початком нового життя.
Тепер ця квартира належала Наталі. Втім, справа була не у квартирі. А в зраді. В обмані. У тому, як легко чоловік вирішив долю їхньої сім’ї, не сказавши їй ні слова.
На порозі з’явився Денис.
— Що ти робиш?
— А на що це схоже? — Катя продовжувала складати речі. — Йду. До подруги переїду поки, а там зніму кімнату.
— Через квартиру? — він сперся на одвірок. — Серйозно? Ти готова все зруйнувати через гроші?
Катя завмерла з блузкою в руках: — Гроші? Ти справді думаєш, що справа в грошах?
— А в чому?
— У тобі, — вона кинула блузку в валізу. — У твоєму ставленні. У тому, як легко ти зрадив нашу довіру.
З кухні долинув голос Наталі: — Може, чаю поп’ємо? Поговоримо спокійно?
— Ні, дякую, — крикнула Катя. — Наговорилися.
Вона застібнула валізу і випрямилася: — Знаєш, що найбільше прикро? Я ж завжди підтримувала тебе. Коли ти сестрі допомагав — розуміла. Коли останні гроші їй віддавав — мовчала. Але квартира… Це вже занадто.
— Чому?
— Бо ти навіть не подумав обговорити це зі мною! — вона розвела руками. — Ми могли б разом вирішити, як розпорядитися спадщиною. Може, продати й розділити гроші? Допомогти та Наталі, і про себе не забути? Або здавати квартиру, а гроші від оренди…
— Я не хотів тебе засмучувати.
— Чим? Правдою?
До кімнати заглянула Наталя: — Катю, ну не роби дурниць. Ти ж розумієш, нам справді потрібніше. У мене діти, скоро третій…
— А в нас із Денисом що? — Катя обернулася до неї. — Ми дітей не плануємо? Не мріємо про свій дім? Чи ти думаєш, твої діти важливіші за наших майбутніх?
— Але ваші ж іще не народилися…
— І не народяться, поки ми по орендованих квартирах поневіряємося! Поки кожну копійку на оренду відкладаємо!
Денис зробив крок до дружини:
— Катю, давай усе обговоримо…
— Ні, — вона похитала головою. — Пізно обговорювати. Ти вже все вирішив. За нас обох вирішив.
— Дениско завжди був добрим, — вставила Наталя. — Завжди про мене дбав…
— А про дружину? — Катя подивилася на чоловіка. — Про мене ти подумав? Про наше майбутнє? Чи для тебе головне — бути «добрим братом»?
Вона взяла валізу:
— Знаєш, що я згадала? Як рік тому ми повз новобудову йшли. Пам’ятаєш? Ти тоді сказав: «Уяви, колись у нас буде свій дім. Народимо дітей, заведемо собаку…» А тепер виявляється, що все це — порожні слова. Бо щойно ти отримав реальний шанс на власне житло, ти відразу віддав його сестрі.
— Катю…
— Ні, — вона направилася до виходу. — Усе сказано. Ти зробив вибір, тепер я роблю свій.
У передпокої Катя зупинилася, подивилася на Наталю:
— І знаєш що? Я навіть рада, що все так сталося. Принаймні тепер я точно знаю, хто для мого чоловіка важливіший.
Вона вийшла, обережно зачинивши за собою двері. У під’їзді було тихо, лише лампочка гуділа під стелею. Катя повільно спустилася сходами. Речей вона взяла небагато — лише найнеобхідніше. Решту забере потім.
На вулиці мрячив дощ. Вона зловила таксі, назвала адресу подруги. Денис навіть не вийшов за нею, не спробував зупинити. Напевно, зараз втішає сестру. Бідолашну, нещасну Наталю, якій так тяжко живеться…
Телефон завібрував. Повідомлення від свекрухи:
«Катю, що сталося? Наталя в сльозах дзвонила, каже, ти хочеш їх із Денисом посварити? Як тобі не соромно, вони ж рідні!»
Катя усміхнулася. Ну звісно. Наталя вже всіх обдзвонила, розказала свою версію подій. Бідна сестричка, зла дружина проти неї.
Минув тиждень. Катя жила у подруги, ігноруючи дзвінки свекрухи й повідомлення від родичів чоловіка. Денис не з’являвся — мабуть, був занадто зайнятий переїздом сестри в нову квартиру.
Увечері в п’ятницю у двері подзвонили. На порозі стояла незнайома літня жінка.
— Ви Катерина? Дружина Дениса?
— Колишня дружина, — виправила Катя.
— Мене Валентина Петрівна звати. Я сусідка Віктора Михайловича, дядька Дениса. Можна зайти? Нам потрібно поговорити.
Катя пропустила гостю в кімнату. Валентина Петрівна сіла на край дивана:
— Я все знаю про ситуацію з квартирою. Точніше, думала, що знаю. А вчора зустріла вашу свекруху, вона розповіла, що ви пішли від чоловіка. І я зрозуміла — треба втрутитися.
— Навіщо?
— Тому що Вітя, царство йому небесне, не для того залишив квартиру племіннику, щоб той її чужим людям віддав.
— Чужим? — Катя невесело всміхнулася. — Наталя його рідна сестра.
— А ви дружина. І Вітя спеціально обрав Дениса спадкоємцем. Знаєте чому?
Катя похитала головою.
— Тому що стежив за вами. Здалеку, звісно. Ніколи не підходив, не розмовляв. Але спостерігав. Бачив, як ви починали, як по орендованих квартирах поневірялися, як усе разом долали. Він часто говорив: «Оце справжня сім’я. Молоді, а такі дружні».
Валентина Петрівна дістала з сумки конверт:
— Він залишив листа. Для Дениса. Я думала, він його прочитає, коли отримає спадок. А він, виходить, навіть не поцікавився…
Вона простягнула конверт Каті:
— Візьміть. Думаю, вам обом потрібно це прочитати.
Коли гостя пішла, Катя довго дивилася на конверт. Потім усе ж відкрила.
*«Дорогий племіннику,
Ти мене не знаєш, я тебе — теж. Винна стара сварка, дурна гордість… Але я спостерігав за тобою всі ці роки. Бачив, як ти будуєш свою сім’ю. Як бережеш дружину, як підтримуєте одне одного.
Я прожив життя один. Нікому було залишити квартиру, крім тебе. І я радий, що саме ти станеш її господарем. Тому що ти знаєш ціну справжній сім’ї.
Бережи свій дім, племіннику. Бережи свою дружину. Не повторюй моїх помилок — я теж колись думав, що все встигну, що ще знайду своє щастя… Не відкладайте життя на потім.
Твій дядько Віктор»*
Катя витерла сльозу. Ось як. Старий спеціально обрав Дениса. Сподівався, що той оцінить подарунок, створить свій дім…
У двері знову подзвонили. На порозі стояв Денис — схудлий, неголений.
— Можна зайти?
Катя мовчки відступила. Він зайшов до кімнати, помітив лист на столі:
— Що це?
— Лист. Від твого дядька. Прочитай.
Денис читав, і обличчя його змінювалося. Коли він підвів очі на дружину, в них стояли сльози:
— Я не знав…
— Звісно, не знав, — тихо сказала Катя. — Ти ж навіть не поцікавився, чому він обрав саме тебе.
— Наталя вже переїхала, — невпопад повідомив він. — Діти в захваті. Бігають по кімнатах, кричать…
— Рада за них.
— А я ні, — похитав головою Денис. — Увесь тиждень дивлюся на них і думаю: що я накоїв? Чому вирішив, що маю право розпоряджатися нашим майбутнім? Чому не поговорив із тобою?
Катя сіла в крісло, вказала Денису на диван:
— Знаєш, що найдивніше? Я ж пішла не через квартиру. А через тебе. Через те, як легко ти вирішив усе за нас обох.
— Наталя постійно казала про дітей, про тісноту… Я просто не міг відмовити.
— Міг, — Катя поклала лист на стіл. — Міг порадитися зі мною. Міг разом вирішити, як краще вчинити. Міг, нарешті, просто бути чесним.
— Я боявся, що ти не зрозумієш.
— А я завжди розуміла! — вона підвищила голос. — Завжди підтримувала твоє бажання допомогти сестрі. Але тут справа в іншому. У довірі, Денисе. У нашій сім’ї.
Він опустив голову:
— Знаєш, що Наталя сказала, коли переїхала? «Дякую, братику, ти справжній чоловік». А я відчув себе останнім негідником. Бо зрадив дружину.
— І що тепер?
— Я поговорив із нею. Серйозно поговорив. Сказав, що більше не можу бути її вічною паличкою-виручалочкою. Що в мене є своя сім’я, свої плани…
— І як вона відреагувала?
— Влаштувала істерику, — невесело усміхнувся він. — Кричала, що я їй більше не брат, що зраджую рідну кров… Мама прибігла, почала голосити…
Катя мовчала. За вікном мрячив дощ — здавалося, він не припинявся з того самого дня, коли вона пішла.
— Я весь час думаю про дядька, — Денис узяв листа. — Він стежив за нами, спостерігав здалеку. Вірив, що ми правильно розпорядимося його подарунком. А я…
— А ти вчинив так, як звик — усе віддав сестрі.
— Я хочу все виправити, — він підвів очі на дружину. — Наталя вже переїхала, документи оформлені… Але ми можемо купити квартиру. Разом. Я поговорив із начальством, мені пропонують підвищення. Візьмемо іпотеку…
— Справа не у квартирі, — похитала головою Катя. — А в тобі. У твоєму ставленні до нашої сім’ї. Я маю знати, що більше не буде таких сюрпризів. Що ти не прийматимеш важливих рішень за моєю спиною.
— Я зрозумів, справді. Цей тиждень… він багато мені показав. Як я залежу від думки Наталії, як звик потакати її примхам…
У двері подзвонили. На порозі стояла Наталя — заплакана, з округлим животом.
— Ось ви де! — вона увірвалася до кімнати. — Вирішили за моєю спиною домовитися? А я, значить, тепер погана? Я, яка завжди була поруч!
— Наталю, — втомлено сказав Денис, — ми ж уже поговорили…
— Ні, ти послухай! — вона повернулася до Каті. — Це ти його налаштувала проти мене! Ти хочеш зруйнувати нашу сім’ю!
— Вашу сім’ю? — тихо перепитала Катя. — Здається, це ти руйнуєш нашу сім’ю. Кожного разу, коли тиснеш на брата, кожного разу, коли маніпулюєш ним…
— Я не маніпулюю! У мене діти!
— Яких ти народжуєш, не маючи свого житла й стабільного доходу. І щоразу біжиш до брата за допомогою.
— Досить, — Денис підвівся між ними. — Наталю, йди. Я все сказав тобі вчора. Більше цього не буде. Не буде нескінченної допомоги, не буде грошей на першу вимогу. У мене є дружина, своя сім’я…
— Ах ось як? — Наталя притиснула руки до живота. — Тобто кидаєш сестру? Мама мала рацію — ця жінка тебе повністю підкорила!
— Ні, Наталю, — Денис твердо подивився на сестру. — Це ти намагаєшся мене підкорити. Завжди намагалася. Тисла дітьми, сльозами, маминим авторитетом… Досить. Квартира твоя — живи. Але більше не звертайся до мене з проханнями про гроші.
— Невдячний! — Наталя схлипнула. — Після всього, що я для тебе…
— А що ти для мене зробила? — він підвищив голос. — Це я весь час щось робив для тебе! Гроші давав, машину допомагав купувати, тепер ось квартиру віддав. А ти? Ти хоч раз подумала про мою сім’ю? Про те, що ми з Катею теж мріємо про дітей, про власний дім?
— У вас ще буде! Ви молоді…
— Іди, — він показав на двері. — Просто йди. І мамі передай — нехай більше не дзвонить мені з докорами. Я сам розберуся зі своїм життям.
Коли за Наталею зачинилися двері, у кімнаті запала тиша. Денис обернувся до дружини:
— Пробач мене. За все пробач. За те, що зрадив твою довіру. За те, що не цінував нашу сім’ю так, як мав би…
Катя мовчки дивилася у вікно. Дощ нарешті припинився, і в просвітах між хмарами показалося сонце.
— Знаєш, — сказала вона нарешті, — я теж весь цей час думала. Про нас, про сім’ю… Ти зробив вибір, віддавши квартиру сестрі. Тепер я повинна зробити свій.
Вона помовчала і додала:
— І я обираю нас. Обираю вірити, що ти дійсно все зрозумів. Що більше не буде недомовок і таємниць. Що ми почнемо спочатку — чесно, відкрито, разом.
— Дякую, — прошепотів він. — Я більше тебе не підведу. Обіцяю.
За вікном остаточно прояснилося. Вони ще довго говорили — про все, що накопичилося за ці роки. Про те, як почнуть збирати на власну квартиру, як будуть будувати сім’ю без огляду на чужі бажання й маніпуляції.
А лист дядька Віктора Катя зберегла. Щоб пам’ятати — справжня сім’я будується на довірі, чесності та вмінні разом приймати рішення, навіть найскладніші.