Улюблена теща

— Усе, розлучаюсь! — Сергій кинув на крісло велику спортивну сумку.

— Оце так… — здивувався Олексій. — Що сталося? Ти ж зовсім нещодавно хвалився, що в тебе не життя, а малина. Навіть із тещею пощастило: хороша.

— А от саме в тому й біда, що надто вже хороша.

— Нічого не розумію. Давай-но спочатку, — зажадав Льоша.

***

Одружитися Сергій вирішив рік тому. Не надто рано, не надто пізно. Тридцять років — самий розквіт. На роботі вже чогось досяг, із житлом порядок, із зарплатнею теж усе чітко.

Наречену вибирав уважно, виважено: щоб і око тішила, і підтримати розмову могла, і почуття викликала справжні. Зупинився на Оленці. А що? Дівчині всього двадцять три, приїхала з якоїсь глибинки, а подивись — вивчилась, улаштувалась на роботу в їхню фірму без протекцій. Молодець: амбітна, значить, і не дурна. Та ще й красуня: волосся густе, каштанове з рудуватим відтінком, майже до тонкої талії, очі зелені, вії довгі, шия лебедина. І всі потрібні жіночі принади — на місці.

Олексій вибір друга загалом схвалив. Хіба що тривожила його та сама глибинка, звідки вилетіла Олена:

— Слухай, ти впевнений, що вона тебе кохає? Може, просто хоче зачепитися в місті. А як зачепиться — так і почнуться візити її численних родичів. А хто їх знає, які вони? Ти ж навіть із тещею ще не знайомий.

— Не накручуй. Родичів не буде. Олена з ними не спілкується. А з тещею познайомимось. Думаю, в такої, як Олена, і мама буде порядна.

— Ну, дай Боже.

***

Після знайомства з тещею Сергій прийшов на роботу ніби на крилах.

— Даремно ти панікував! — поділився він із Льошею. — Теща в мене просто казкова. На Олену, щоправда, не схожа… Зовсім інша формація жінки. Така собі українська красуня: приємної повноти, м’яка, домашня. І дивовижно молода! Всього сорок два. Рано вона мою Олену народила. Тестя, видно, не буде. Бо Олени батька Марія Іванівна вигнала давно.

— На весілля хоч приїде твоя красуня-теща? Прямо цікаво стало, — засовався Льоша на стільці.

— Приїде. Вона таке не пропустить. Довго нас умовляла святкувати в неї. Я навіть не був проти. А що? Автентично, незвично. Але Олена стала на диби: «Не хочу я ваших веселих застіль! Хочу нормальне весілля. Знімемо ресторан, запросимо пристойних людей. Я й родичів кликати не збираюся. Ти, мамо, приїжджай, а більше нікого не треба. Осоромлять!»

— Треба ж, яка в тебе Олена. Я думав, вона дівчина-провінціалка, а вона у тебе — справжня молода акула. Родичі не відповідають «бренду» — геть їх! Дивись, і тебе відсуне, будеш під ногами плутатись.

— Не відсуне, — відмахнувся Сергій. — Любить вона мене.

Олексій промовчав: навіщо псувати настрій другу перед самим весіллям. Може, й справді любить.

***

Марія Іванівна Олексію справді сподобалася. Симпатична жінка: тиха, якась по-домашньому тепла й на диво гарна. Начебто без яскравого макіяжу, вбрання теж скромне: чорна спідниця, біла блузка — а погляд чіпляє, змушує повертатись знову і знову.

Але Марія Іванівна пішла рано. Доньку привітала, Сергію щастя побажала — і зникла тихо. Вочевидь, ніяково їй було серед «породистих і достойних». Сергія її відхід засмутив, а от Олена, здається, навіть зраділа.

«Чудова теща!» — подумав тоді Льоша. — «Пощастило Сергію: така пиляти не буде, кров не питиме. Видно одразу. Та й живе далеко. Усе в нього добре, аж противно».

Втім, заздрив Олексій недовго. Щось у сімейному житті друга не складалося. І пів року не минуло, як щастя з його дому зникло. Льоша це бачив, хоча Сергій і намагався тримати марку. Лише один раз поскаржився:

— Щось у нас з Оленою не клеїться. Наче вона все така ж сама, тільки от те, що раніше мені в ній подобалось, у подружньому житті стало дратувати.

— Поясни. — Льоша від’їхав від комп’ютера на офісному кріслі.

— Ну ось ця її краса й фігура. Дивитися на це все — класно. Але терпіти щодня її нескінченні підрахунки калорій, маски на всі частини тіла, манікюри, педикюри, епіляції й інше — просто сил нема.

— Ну, друже, краса потребує жертв. Хотів гарну дружину — терпи. Вимогливий ти якийсь! — сказав Льоша.

— Та якби тільки це. Її амбіції дратують ще більше. Вона ж тільки про роботу й говорить. У мене вдома таке відчуття, що ніби робочий день закінчився, а з офісу я так і не вийшов.

— Це, звісно, мінус. Але чого ти хотів? Це проблема всіх пар, які працюють разом.

— Та й з коханням… Наче й повторює це «кохаю» щодня, але я не вірю. Не від серця воно. Ну от як «добрий день» — кажеш усім підряд, бо так заведено у вихованих людей. Але ж це не значить, що ти реально бажаєш усім здоров’я.

— Щось ти плутаєш, Сергію. — Олексій уважно подивився на друга. — Щось ти недоговорюєш.

— Та ні, мабуть, просто хандрю. Минеться, — зам’яв розмову Сергій.

Льоша відстав. Тим паче, що деякий час Сергій виглядав щасливим і веселим. Може, справді був, а може, просто добре грав.

***

І от тепер він сидить на кухні у Льоші, похмурий як грозова хмара, і каже про розлучення. Але з чого? Невідомо.

— Ти ж знаєш, що до нас теща в гості приїхала? — запитав Сергій.

— Ну, — кивнув Льоша. — І що з того? Ти ж наче з нею в хороших стосунках?

— У хороших… — Сергію було явно ніяково.

— І?.. Виявилась гадюкою?

— Ні…

— То в чому справа? Та перестань уже м’ятись! Кажи!

— Я її кохаю! — сказав Сергій і замовк.

— Кого? Тещу?! Оце так номер… А нащо ж ти тоді на Олені одружився?

— Бо не знав…

— Чого не знав? Що не кохаєш наречену, а задивився на її маму? Та не повірю! Ти ж як від тещі вперше приїхав, так світився весь від захвату. Більше скажу: ти про Олену ніколи так не говорив, як про її маму. Мені ще тоді це здалося підозрілим. Тепер зрозуміло, звідки ноги ростуть у твоїх претензій до дружини!

— Так, неправильно це все! — Сергій виглядав глибоко нещасним. — І не треба мене підозрювати в чортзна-чому. Кажу ж — не знав. Сподобалась мені Оленина мама — так, правда. Але ж мені багато хто подобався за все моє життя. Я й уявити не міг, що це все так серйозно. А от приїхала вона — і все! На дружину дивитися не можу: дратує кожна дрібниця. Олена нічого не розуміє. Теща — тим паче! Думає, що вона — причина наших негараздів. Треба наче все чесно пояснити, але як? От і втік я, по-дурному. Пересиджу в тебе. Потім розлучусь. А там побачимо.

— Ну й д.урень! — тільки й зміг видушити з себе Льоша. — Ромео недороблений.

— Знаю. Коротше, якщо Олена питатиме — мене в тебе немає. У шефа я відпросився. Мені треба пару днів — голову до ладу привести.

— Ну з головою, то ясно. Лікувати її треба. А от з Оленою негарно… Вона в тебе, звісно, ще та штучка, але такого удару під дих точно не заслуговувала. Я взагалі не очікував. Ти ж так уважно дружину собі обирав, мало не зі списком вимог — в Олени майже все збігалося! А виявилося, тобі потрібно зовсім інше.

***

Пересидіти в Сергія не вийшло. Олена з’явилася в Льошиній квартирі наступного дня. Та не сама — з мамою.

— Здав мене Олексій? — здогадався Сергій. — Оце друг…

— Ми не про нього поговорити прийшли. Хоча й дивно було з твого боку сподіватися, що Льоша тебе довго прикриватиме. Можна подумати, ти мене не знаєш. Я звикла добиватися свого! — сказала Олена. — А зараз я хочу зрозуміти, що трапилося? Можу припустити, що ти посварився з мамою. Бо саме після її приїзду ти став зовсім неадекватний. Мама, щоправда, усе заперечує. Хочу послухати твою версію.

— Заходьте. — Сергій зрозумів, що розмови не уникнути.

Вони вмостилися за Льошиним столом: розгублений Сергій на стільці, засмучена Марія Іванівна й розлючена Олена — навпроти, на дивані.

— По-перше, ми ні з ким не сварилися. Дарма ти на маму наїжджаєш. Вона тут взагалі ні до чого. Тобто до чого, але не так, як ти думаєш, — Сергій заплутався й замовк.

— Добре, а що по-друге? — підштовхнула його Олена.

— А по-друге… ти хіба не бачиш, що ми з тобою зовсім не підходимо одне одному?

— Оце новина! І з якого це часу ми не підходимо? Раніше наче підходили. — Олени брови зійшлися на переніссі.

— І раніше не підходили. Просто я цього не розумів.

— Чудово! А коли зрозумів?

— Остаточно — після приїзду твоєї мами, — Сергій не дивився на дружину, копирсався в серветці на столі.

— Та що ж я такого зробила? Олено, чесне слово, я тут ні до чого. Ми ж майже й не розмовляли, — занервувала Марія Іванівна.

— Відпусти скатертину й поясни! — вимагала Олена у Сергія. — Поводишся, як підліток в істериці.

І Сергій наважився: з відчаєм подивився на тещу, потім на дружину й заговорив, ніби в ополонку пірнув:

— Я завжди думав, що дружину треба вибирати головою. От із тобою — наче все збігається: працюємо разом, обидва молоді, привабливі, з амбіціями й розумом. Значить, має бути щасливе життя. А от і ні!

Обирати треба серцем. Я ж коли твою маму побачив, мене ніби блискавкою прошило з голови до п’ят. Ось вона — справжня жінка! Поруч із такою — тепло й спокійно. І краса в неї проста, природна. Без усіх цих масок, спортзалів і дієт.

Я, звісно, все це списав на тимчасове помутніння. Ну, нерви перед весіллям. Потім заспокоївся, хоч мене й дуже засмутило, що твоя мама так рано зі свята пішла. Невиправдано сильно засмутило.

Потім ми з тобою зажили — і тут я остаточно прозрів: я ж не з жінкою одружився, а з колегою. З колегами працювати треба, а не сім’ю будувати. Усе в тобі почало дратувати. А тут твоя мама приїхала в гості — і все. Я зрозумів, що більше не можу з тобою жити. І з нею нічого не буде. Бо ти — її донька. Ось і втік.

— Чудово! — Олена добре тримала удар. — Дякую, мамо, дякую, Сергію! Ідіть ви обидва під три чорти. Живіть як хочете, а я більше вас бачити не бажаю.

Встала і, не озираючись, вийшла. Грюкнули вхідні двері. Зять із тещею залишилися вдвох.

— Я, мабуть, теж піду. Треба речі зібрати, додому повертатися — справ повно. Та й не потрібна я тут, — Марія Іванівна підвелася з-за столу.

Сергієві закортіло її зупинити, переконати, що вона потрібна. Йому потрібна. Але він залишився сидіти, розуміючи — усе марно. Нічого вже не виправити. Вийшло по-дурному, безглуздо й прикро. Зовсім не так, як мріяв.

***

Ранок був сонячний і свіжий. Серпень — останній подих літа. Марія Іванівна вийшла на ґанок. «Треба буде сьогодні зателефонувати Олені, може, поговоримо нарешті, — думала вона. — Я ж не винна. Жодного приводу Сергієві не давала, навіть уявити не могла, що він до мене з почуттями… Дивина якась. Ми ж такі різні. Він — міський, молодий, успішний, весь із себе модний, навіть до шнурівок на кросівках. А я — звичайна сільська розлучена жінка, і вже не першої свіжості. Олена ж має це зрозуміти!»

Але донька й слухати не хотіла. «Дякую, мамо. Розлучилися. Ні його, ні тебе більше, ні бачити, ні чути не хочу!» — це все, що Олена сказала матері після тієї розмови. А вже й місяць за місяцем минув…

— Маріє Іванівно, — відволік її від сумних думок чоловічий голос. — Я тут довго збирався до вас у гості, і ось — зібрався.

Колишній зять переступав з ноги на ногу біля хвіртки.

— Ох, дарма, Сергію, — зітхнула Марія Іванівна.

— Сподіваюся, ви мене з порога не виженете, — Сергій відкрив хвіртку, зайшов і зупинився перед нею.

«Прямо як цуценя нашкодивше: погляд винуватий, ноги тремтять, хоче, щоб пустили, але боїться», — подумала Марія Іванівна.

— Ну, заходь, — дозволила вона. — Тільки ненадовго. І без тебе з Оленою помиритися не можу, хоча, здається, нічого поганого їй не зробила. Утнув ти, Сергію. Одним махом стільки всього зламав!

— Гаразд, нехай ненадовго, — погодився Сергій.

— І чого ти від мене хочеш? — поцікавилася Марія Іванівна, коли вони сіли на кухні.

Сергій не відповів.

— То навіщо ти приїхав? Адже нічого ж не вийде. Занадто багато «проти». Та й не вірю я в кохання з першого погляду, — продовжила Марія Іванівна. — Тож подихай повітрям, відпочинь, пообідай, а ввечері — на станцію.

Сергій похитав головою:

— Ні, Машо, вибачте, але ні. Нікуди я не поїду. Я хату недалеко від вас купив. З роботи давно звільнився, квартиру продав. Житиму поруч із вами. Може, й не вийде те, чого я хочу, зате того, чого не хочу — більше не буде! Працюватиму віддалено, бачитимусь із вами хоч іноді. І чекатиму! Я терплячий.

— Дурний ти, а не терплячий! — розсердилася Марія Іванівна. — Ну, як знаєш! Чекай! Тільки дарма час витратиш.

Сказала наче твердо, але Сергій помітив маленьку паузу, легку невпевненість, порожевілі від збентеження щоки колишньої тещі. Значить, у нього є крихітна надія. А йому поки що цього досить. Чекатиме скільки треба. І вірить, що дочекається.