Ультиматум невістки

— Віро, де ти ходиш? Ми вже годину стоїмо на майданчику! Нормальна господиня, дружина й мати повинна бути вдома в цей час! А ти? — Зінаїда Петрівна, ледь волочачи важезні баули й водночас підштовхуючи свого чоловіка Сергія до дверей, висувала претензії невістці.

Віра й гадки не мала, що свекруха навідається в гості. Тож візит став для неї справжньою несподіванкою. До того ж жінку збентежила кількість величезних валіз і сумок.

Віра припустила, що Зінаїда Петрівна з чоловіком приїхали надовго. І, приховуючи тривогу, якнайделікатніше запитала:

— Зінаїдо Петрівно, а чому ж ви не попередили? Я ж не знала, що ви вирішите нас провідати! Ви надовго?

Зінаїда Петрівна важливо відповіла:

— Не знаю, любонько. Як вийде. Це ж дім мого сина. Я можу залишатися тут стільки, скільки захочу.

Така відповідь Віру не влаштовувала. Але вона зберегла ввічливість і приязно мовила:

— Проходьте. Я вам рада. Ви ж нечасто буваєте у нас! Ставте сумки біля порогу. Я зараз щось придумаю до столу.

Свекруха пирхнула. Вона поставила баули біля стіни, штовхнула чоловіка ліктем і заявила:

— Чемодани треба розпаковувати, а не біля дверей ставити. Я ж сподіваюся, ти не виженеш нас на ніч?

— Та ні, звісно. Просто я ще не вирішила, де вас розмістити. Поліна після розлучення тимчасово живе з нами. Вона зайняла свою дитячу кімнату. У спальні ми з Михайлом. Виходить, що вам доведеться поселитися в залі. Там розкладається диван!

— Теж мені вигадала! — обурилась свекруха. — У вас зал — прохідний. Ви туди-сюди ходитимете. А нам у нашому віці потрібен спокій. Я ж нещодавно 80 відзначила. А Сергій Іванович і взагалі на два роки старший!

Віра зрозуміла: свекри приїхали надовго. І всі незручності тепер ляжуть на неї з чоловіком. Виганяти ж Поліну з її кімнати не можна — дочка важко переживає розлучення, їй потрібна тиша.

А отже, доведеться віддати спальню гостям, а самим перебратися до зали. Віра зітхнула — іншого виходу немає.

Жінка заходилася накривати на стіл. Вона знала: Зінаїда Петрівна дуже перебірлива в їжі, а з віком стала ще вибагливішою. А вдома, як на зло, не було нічого делікатного.

Віра нашвидкуруч зробила салат, налила суп по тарілках і запросила батьків чоловіка до столу.

Зінаїда Петрівна відразу зморщила носа:

— Я курячого бульйону не їм. Звари мені суп на яловичій кісточці! А замість чаю дай компоту!

— Зінаїдо Петрівно, не ображайтесь. У домі немає ні яловичини, ні сухофруктів. Повечеряйте тим, що є. Завтра піду в магазин і все куплю, — Віра намагалась говорити м’яко, аби не образити свекруху.

Та конфлікту уникнути не вдалося. Зінаїда Петрівна одразу вибухнула:

— Як це в домі немає яловичини й сухофруктів? А чим ти Мишка годуєш? До речі, де він? У твоєму віці, Віро, треба стежити за харчуванням! Ти, як дружина, зобов’язана дбати про здоров’я чоловіка!

— Тато не проти курки. А сухофрукти він не переносить, — озвалася Поліна. Вона почула голоси гостей і вийшла з кімнати.

— Привіт, бабусю! Привіт, дідусю! — Поліна привіталась. Вона була менш делікатною, ніж мати, тож одразу запитала:

— Ви що, надовго до нас приїхали? У вас стільки речей, ніби жити збираєтесь місяць!

— Ну, може не місяць, але поживемо, — зітхнув дідусь. Сергій Іванович у всьому слухав дружину. По ньому було видно: ідея зупинитися у сина його не втішає.

Але подітися йому нікуди. Тож він був готовий терпіти всі незручності, аби тільки не злити кохану дружину.

Зінаїда Петрівна суворо сказала:

— Поліно! А коли батько повернеться? У мене для вас новина. Але скажу її, коли всі зберуться.

Віра напружилась. Зазвичай свекруха з’являлася тільки з неприємними новинами. Точніше, вона ставила всіх перед фактом і озвучувала те, що їй спало на думку. І всі повинні були виконувати її забаганки.

Минулого разу Зінаїда Петрівна вирішила поїхати в круїз по Дніпру. Михайлу з Вірою тоді довелося взяти кредит, щоб відправити стареньку в подорож.

Віра перезирнулась із Поліною. Але діватися нікуди. Доведеться чекати, коли прийде Михайло. Переконати Зінаїду Петрівну неможливо — вона зробить так, як сказала.

Слухаючи нескінченне бурчання й докори свекрухи, Віра взялась до хатніх справ. Вона знала, що чоловік повернеться десь за годину. Тож намагалась триматися від свекрухи на відстані й не сперечатися зайвий раз. Інакше дісталося б і чоловікові.

Нарешті повернувся Михайло. Він обійняв матір, поцікавився її здоров’ям і поставив те саме запитання:

— Мамо, тату! Ви надовго?

— Віро! Подай нам чаю, — скомандувала свекруха. — Настав час розповісти вам, що я надумала! Сідайте й слухайте!

Віра нервувала. Вона передчувала, що поява свекрухи з валізами — не випадковість. Напевно, та задумала щось, що виб’є з колії всю родину. І не помилилася.

Зінаїда Петрівна підвелась зі стільця і, спираючись на палицю, чітко промовила:

— Я продаю квартиру. Ми з батьком поживемо у вас! Це вже вирішено. Ми ж не молоді. Традиції зобов’язують шанувати батьків. Ми, Михайле, дбали про тебе, допомагали, коли ти одружився. Тепер ваша черга повертати борги.

Віра поперхнулась чаєм. Життя зі свекрами в одній квартирі здавалося їй абсурдом. Це неможливо. Зінаїда Петрівна має деспотичний характер.

Вона всюди нав’язує свої порядки й не рахується з чужою думкою. Першою оговталась Поліна. Вона задумливо мовила:

— Але ж ми тут усі просто не вмістимось! І чому ти вирішила продати квартиру, бабусю? Щось трапилось? Вам терміново потрібні гроші? Може, ми разом знайдемо інший варіант?

— Нічого вигадувати не треба! — категорично відповіла Зінаїда Петрівна. — Все вже обдумано без вас! Ми з дідом вирішили: годі нам самим мучитись. У нас же є син, невістка й онука! Продамо квартиру, покладемо гроші на рахунок і житимемо з відсотків. Гарна надбавка до пенсії! Нічого, потерпите — нам не довго лишилось!

— Але, мамо, — зміг вставити слово син, — продаж квартири — справа не швидка. Треба знайти добросовісного покупця, упевнитись у його платоспроможності.

— Не хвилюйся! Я продаю квартиру своїй сестрі, твоїй тітці Марії! Вона нас не обдурить. Ми вже все вирішили. Її донька, так само як і Поліна, вирішила розлучитися на старості років! А куди їй діватися? Сидіти під маминим боком — не життя! А ви ж одружені, вам другі половинки не треба шукати. А Поліна нехай зніме квартиру! Вона ж добре заробляє!

— Мамо, чому ти не порадилась із нами? Подумай сама: як ми тут усі розмістимось? Нам із Вірою доведеться спати в залі!

— Ну, Поліна ж колись з’їде, — спокійно відповіла Зінаїда Петрівна й відпила чай. — Давайте, допивайте й розходьтесь. Пізно вже. Пора спати!

— Бабусю, зараз тільки восьма! Ми ніколи так рано не лягали!

— То раніше не лягали, — впевнено мовила Зінаїда Петрівна. — А тепер доведеться дотримуватись правил спільного проживання. Я рано лягаю й рано встаю. О четвертій вже на ногах. Я жайворонок. І Сергій за мною не відстає.

Дідусь кивнув у знак згоди. Віра вирішила трохи розрядити обстановку. Вона м’яко сказала:

— Зінаїдо Петрівно, я зараз постелю вам. Можете відпочивати. Двері в нашу спальню зачиняються. А ми з Михайлом ще хочемо подивитися серіал.

Зінаїда Петрівна поблажливо подивилася на невістку й зауважила:

— Краще б, Віро, книжку почитала. Було б корисніше.

Віра не знайшлася, що відповісти. Вона зайшла до спальні й почала готувати постіль для гостей. Коли ті вийшли, вона прошепотіла чоловікові:

– Мишо, треба щось робити. Ти ж розумієш, ми не зможемо ужитися з твоєю мамою! Вона бадьора й повна сил. Навіщо їй продавати квартиру? Та й твій батько на здоров’я не скаржиться!

– Віро, я все розумію! Але маму не переконати. Ти ж сама знаєш. Доведеться потерпіти. Квартиру ще не продали. Набридне їм — і вони поїдуть, – легковажно відповів Михайло.

Але Віра точно знала: якщо щось засіло в голові Зінаїди Петрівни — вона так просто не відступиться. Треба щось робити! Але що?

Усю ніч Віра крутилася на незручному дивані. Їй було шкода себе, шкода Поліну, якій і без того боляче після розлучення. Шкода й чоловіка — дожив до сивини, а досі боїться перечити матері.

І тоді Віра вирішила: вона нічого не робитиме. Хай усе йде своїм шляхом. Михайло сам переконається, що життя з матір’ю під одним дахом — нестерпне, і попросить її не продавати квартиру.

Звичне життя змінилося вже наступного дня після приїзду свекрухи. Зінаїда Петрівна зажадала на сніданок варені яйця й сир. Ба більше — заявила, що не переносить, коли при ній їдять щось інше.

Довелося й Вірі, і Михайлу, і Поліні їсти те ж саме. Батько родини мовчав. Він так звик підкорятися дружині, що просто виконував усі її накази.

Потім Вірі довелося пересунути шафу — за словами свекрухи, вона стояла не на місці й затуляла сонце. А ближче до вечора Зінаїда Петрівна обійшла всю квартиру й повимикала телевізори.

Категоричним тоном нагадала:

— Я лягаю спати о восьмій. До цього часу в домі має бути тиша! Інакше я не засну. Так, Сергію? – звернулася до чоловіка.

Той кивнув на знак згоди. Вірі й Поліні довелося відмовитися від перегляду улюблених серіалів, а Михайлу — від футболу. Уся родина лягла спати о восьмій. Звісно, ніхто не заснув.

Усі крутилися та подумки лаяли буркотливу стару. А на світанку, тільки-но Вірі вдалося задрімати, пролунав гучний гуркіт. Вона зірвалася з ліжка.

У напівсні їй здалося, що хтось провалює підлогу. Жінка подумала, що комусь стало зле — може, свекрусі або свекру. Вона розбудила Михайла:

— Мишо, у кімнаті такий галас. Подивися, будь ласка! Мені страшно. А раптом щось сталося?

На шум із кімнати вийшла й Поліна:

— Що за тупіт? У когось потоп?

Михайло остаточно прокинувся й кинувся до кімнати батьків. Те, що він побачив, вразило його до глибини душі.

Зінаїда Петрівна в спортивному костюмі весело стрибала через скакалку. Здавалося, вона забула, що вдень ходила з палицею. Батько мирно спав — мабуть, уже звик до ранкового гуркоту.

Зінаїда Петрівна побачила сина, зупинилася й спокійно пояснила:

— Лікар порадив мені для підтримання здоров’я легке фізичне навантаження! Я вирішила стрибати на скакалці. Я й у молодості так робила, коли хотіла схуднути!

— Мамо! Але ми ще спали!

— Уже п’ята! Давно пора вставати! Віро, ти б уже подумала про сніданок! Ми з Сергієм вдома снідаємо о шостій! А ти спиш до восьмої!

Віра зрозуміла, що заснути вже не вдасться, і встала. Вона пішла на кухню, щоб приготувати всім сніданок. Услід пролунало:

— Броколі! Сьогодні маємо їсти тушковану броколі!

— Де мама візьме броколі о п’ятій ранку? — стала на захист матері Поліна. — Бабусю, ти перегинаєш палицю!

— Поліно, от ти завжди перечиш і в усьому бачиш негатив. Тому твій чоловік тебе й покинув! — відрізала Зінаїда Петрівна.

Поліна розплакалася. Кожна згадка про розлучення боляче відгукувалася в її серці. Рани тільки почали гоїтись, а тут бабуся знову зачепила найболючіше.

Віра кинулась заспокоювати доньку. І тут Михайло нарешті зрозумів: поки його мама житиме в цьому домі, спокою не буде нікому! І добре б ще вона була немічна чи слабка — але ж вона здоровіша за нього самого!

Михайло вирішив дізнатись, коли має відбутися угода з продажу маминої квартири, і зробити все можливе, щоб її зірвати.

Коли в домі запанував відносний спокій, Михайло почав телефонувати сестрі. Та жила у сусідньому будинку й знала про мамині справи значно більше.

Катерина одразу відповіла на всі його запитання:

— Миш, я ж казала мамі, що ідея з продажем квартири — погана. Але хіба її переконаєш? Вона собі вбила в голову, що має право жити в тебе. Угода вже через два дні. Я вчора бачила тітку Машу, і вона мені сказала, що всі документи готові. Мені шкода твою Віру. Намучиться вона з мамою!

— І що ж робити, Кать? — розгублено спитав Михайло.

— Скажи прямо, що не готовий жити з мамою під одним дахом. Інакше Віра піде. Май на увазі. Мама хоче вижити невістку. Вона має намір стати повноправною господинею у твоїй квартирі. Повір, я знаю, що кажу!

Михайло не розповів рідним про цю розмову. Прямо вказати матері на двері він не міг. Вихований у суворості, він досі її боявся.

Але й Віру втрачати не хотів. А вона вже трималася з останніх сил. Зінаїда Петрівна змушувала її готувати тричі на день, пересувати меблі, витирати пил там, де його зроду не було.

Діставалося і Поліні. Зінаїда Петрівна постійно дорікала дівчині, що її покинув чоловік. На думку бабусі, вона була надто повна, незграбна й нудна.

Вірі було боляче дивитися, як страждає донька. І нарешті вона наважилася на відкриту розмову зі свекрухою. Хай Михайло обирає, хто йому дорожчий.

Віра рішуче сказала чоловікові:

— Мишо, я, звісно, розумію — Зінаїда Петрівна твоя мама! Але вона має хоча б дотримуватись елементарної ввічливості! Уявляєш, вона сьогодні сказала мені, що перебуває у своєму домі! А я і Поліна повинні виконувати її вказівки!

Ми жили щасливо без неї. У нас були свої порядки й правила. Якщо вже вона вирішила на старості літ жити з нами, то саме вона має нас поважати! Я не буду жити у власному домі за її правилами!

Ми з Поліною з’їдемо. Я не залишу доньку в такій ситуації. Їй зараз важко. А твоя мама постійно зачіпає її за найболючіше. Михайле, ти повинен захистити свою родину!

Михайло опустив очі. Але розумів: складної розмови з матір’ю не уникнути. Побачивши обличчя Поліни, що виглядала нещасною, він зміцнів у рішучості. Донька вже навіть почала обдзвонювати орендодавців за оголошеннями.

Михайло занепокоївся. Він не хотів втратити ні дружину, ні доньку. Чоловік зібрався з духом і звернувся до матері:

— Мамо, мені здається, що ти поспішила з продажем квартири. Катя сказала, що угода вже за два дні. Негайно скасуй її! Поверніться з татом додому. Я не відмовляю вам у допомозі. Я навіть готовий найняти людину, яка буде допомагати по господарству, й сам оплачуватиму її послуги. Але, мамо, зрозумій — я через це втрачаю свою родину!

— Ой, яка трагедія! Знайдеш іншу жінку! Хочеш, я тебе з донькою подруги познайомлю?

— МАМО! — розлютився Михайло. — Я з Вірою прожив 40 років! У нас доросла донька! Я не хочу іншої!

— Зіно, Михайло правий, — раптом підтримав сина Сергій Іванович. — Погостювали — і досить. Я з самого початку був проти цієї угоди. Але ж тебе не переконати! Ти поводишся огидно. У чужому домі встановлюєш свої порядки!

Зінаїда Петрівна образилася. Закричала, що більше й хвилини не залишиться в домі, де її не цінують. Старенька кинулась збирати речі. Сергій Іванович був задоволений таким поворотом подій.

Він охоче допомагав дружині й приговорював:

— Зіночко! Дома й стіни лікують! І повітря інше! Хіба ми бідуємо? Пенсія в нас хороша. Мишко завжди допомагає. Катя заходить, ніколи не відмовляє! Навіщо дітям заважати? Хай живуть своїм життям. Ми ще на ногах стоїмо. Від квартири відмовлятись — нерозумно.

— І без тебе знаю! — бурчала Зінаїда Петрівна. — Просто хотіла відчути себе багатою! Поклала б гроші на рахунок і щодня їла б булочку з маслом!

Почувши ці слова, Михайло засміявся:

— Мамо, я тобі сам купуватиму булочки й масло кожен день! Їж на здоров’я! І клич нас у гості!

Віра й Поліна теж розсміялися. Образа й злість на Зінаїду Петрівну зникли. У старості кожен має свої «вибрики» — у кого які!