— Познайомся, синочку, це Оленочка! — гордо представила свекруха дівчину прямо за сімейним обідом, не звертаючи уваги на невістку

— Познайомся, синочку, це Оленочка! — гордо представила свекруха дівчину прямо за сімейним обідом, не звертаючи уваги на невістку

За вікном уже темнішало. Галина Петрівна поставила на стіл чергову страву з гарячими пиріжками й багатозначно, з хитрою усмішкою глянула на сина.

— Оленочка у нас і спортсменка, і комсомолка, і просто красуня. А ще вона, уявляєш, у двадцять шість років уже заступниця керуючого банком! Це ж скільки треба мати розуму, щоб досягти такого високого положення? Не зрівняти з деякими.

Вона підняла вгору вказівний палець і, примружившись, кинула швидкий погляд на невістку. Та закипіла. Мало того, що свекруха дозволяє собі приводити на сімейні обіди якихось зухвалих, нафарбованих дівчат, вона ще й не гребує образами! Марині раптом відчайдушно захотілося кинути в неї наповнену салатом тарілку. Їй-богу, заслужила.

— Мамо, будь ласка, — зітхнув Андрій, старанно намазуючи масло на хліб. — Мені не дуже цікава Оленина кар’єра.

Він уникав дивитися на миловидну дівчину навпроти. Олена заправила за вухо пасмо волосся, почервоніла, щось невнятно пробурмотіла.

— Що «мамо»? — обурилася Галина Петрівна. — Я просто розповідаю про доньку моєї давньої подруги. Що в цьому такого? До речі, Олена прекрасно готує, у кулінарній школі займалася. Так, Олена?

— Так, — засоромилася Олена.

Марина, яка сиділа поруч із чоловіком, міцніше стиснула виделку, щоб не зірватися і не наговорити свекрусі зайвого. Це був третій недільний обід поспіль, на якому з’являлася чергова «донька подруги». Першою була Світлана — молода, але вже відома адвокатка, потім Аня — початківка, яка подавала великі надії піаністка.

— Андрійку, візьми ще салатик, Оленочка сама готувала.

Галина Петрівна поклала сину добавку, ніби випадково зачепивши ліктем тарілку Марини.

— Дякую, я ситий. — Андрій накрив долонею руку дружини під столом, злегка стиснув. — І взагалі, ти ж знаєш, що ми не їмо майонез.

Віктор Миколайович, який мовчки спостерігав за цією сценою, важко зітхнув:

— Галя, може досить уже?

— Що досить? — обурилася Галина Петрівна. — Я просто піклуюся про сина. Хочу, щоб він спілкувався з достойними людьми, розширював коло знайомств. Не все ж дома сидіти.

Марина голосно дзенькнула приборами об тарілку.

— Дякую за обід, Галино Петрівно, — награно ввічливо сказала вона. — Ми б ще посиділи, тим більше, що компанія така приємна, але нам пора. У мене ще робота на вечір.

— Звісно-звісно, — заметушилася свекруха, усміхнулася: — У тебе ж вічно робота, навіть і обід чоловікові ніколи приготувати. Не те, що Оленочка, вона встигає і кар’єру будувати, і сім’ї приділяти час. Причому добре заробляє!

— Мамо! — різко перебив її Андрій і підвівся з-за столу. — Ми підемо. Тато, дякую за обід.

У машині Марина мовчала, дивлячись у вікно на будинки, що проносилися повз. Три роки шлюбу, а свекруха так і не змирилася з вибором сина. Звичайна дівчина зі звичайної родини — наче це злочин. Образливо було часом до сліз. Марина не розуміла, чим так завинила, і чому її вперто не хочуть приймати в сім’ю. Вони ж щасливі з Андрієм? Більше ніж. А що ще можуть хотіти батьки для свого єдиного сина?

— Пробач за маму. — Андрій увімкнув поворотник. — Я поговорю з нею.

— Ти говориш із нею вже три роки, — сумно всміхнулася Марина. — Знаєш, а твій тато зовсім інший. Іноді дивлюся на них і не розумію, як вони взагалі можуть бути разом.

Андрій звернув у неосвітлений провулок, що вів до їхнього дому, хмикнув:

— Тато завжди був під маминим каблуком. Вона у нас командир по життю.

Марина задумливо покрутила обручку. Хто б знав, як вона втомилася від нападок владної Галини Петрівни! Протистояти їй у неї вже не було сил, а Андрій поставити матір на місце раз і назавжди не міг — надто звик її слухати і підкорятися.

Наступного дня Марина затрималася в офісі. Спеціально. Учора перед самим сном їй спала на думку цікава ідея, яку можна було спробувати реалізувати, щоб поставити на місце зарозумілу свекруху.

Вона відкрила соціальні мережі й почала методично шукати однокласників свекра. Віктор Миколайович не раз розповідав, що навчався в єдиній школі їхнього невеликого містечка. Це полегшувало пошуки.

Через дві години вона знайшла те, що шукала. Загальне випускне фото 1983 року. Клас як клас — дівчата у фартушках, хлопці в костюмах. От тільки на фотографії Віктор Миколайович дивився не в камеру, а на однокласницю з довгою косою.

— Ти сьогодні пізно, — Андрій зустрів дружину в передпокої. — Я вже почав хвилюватися.

Марина піднялася навшпиньки й поцілувала чоловіка в щоку.

— Проєкт терміновий. До речі, я тут переглядала старі фотографії твого тата…

— Які фотографії? — не зрозумів Андрій.

— Пам’ятаєш, він показував нам альбом минулого Нового року? Там ще його шкільні знімки були.

— А, ну так. І що?

— Знаєш, там на всіх фотографіях поруч із ним була одна дівчина. Віра, здається. Я просто звернула увагу.

Андрій знизав плечима:

— Уперше чую. Тато ніколи про неї не розповідав.

— А давай його розпитаємо? У суботу їдемо до них на дачу, там і поговоримо.

На дачі Марина вичекала момент, коли Галина Петрівна відійшла, і сіла поруч зі свекром. Той спокійно пив чай у теплій, натопленій кухні, на круглому столі стояли дві вазочки — з варенням і шоколадними батончиками. У кутку бубонів телевізор. Показували якийсь передноворічний концерт.

Якийсь час Марина мовчки дивилася на юнака з мікрофоном, що кривлявся на освітленій різнокольоровими вогнями сцені, потім повернулася до Віктора Миколайовича. Уже господарював грудень, у повітрі висіла важка паморозь, колючий вітер щипав за обличчя своїми крижаними щупальцями. Похмуре небо то й діло зривалося снігом. Свекор дивився крізь віконне скло, як дрібні сніжинки беззвучно сиплються на мокру землю.

— Вікторе Миколайовичу, розкажіть про вашу школу? — ніби між іншим, попросила Марина. — Як ви навчалися? Де?

— Та що розповідати, — усміхнувся свекор, виринувши зі своїх думок. — Звичайна школа була, у нашому містечку всього одна й була.

— А однокласники? Дружили з кимось?

Віктор Миколайович на мить завмер, пригадуючи.

— Були друзі, звісно. Тільки давно це було.

— А Віра? — Марина промовила ім’я й уважно подивилася на свекра, щоб не пропустити його реакцію. — Що у вас із нею було?

Віктор Миколайович зблід:

— Звідки ти знаєш?

— Я бачила фотографії. Вона всюди поруч із вами.

Свекор довго мовчав, дивлячись прямо перед собою невидющим поглядом.

— Були почуття, так. Сильні були. Тільки потім з’явилася Галя. Не знаю, як і звідки вона взялася, чесно. Загалом, вона тоді сказала, що Віра мені не пара. Що сім’я проста, що перспектив ніяких. А у Галі батько був директором заводу. От і вийшло все, — додав він і знизав плечима.

— І ви просто погодилися? — здивувалася Марина. — Не стали боротися за своє щастя?

— Молодий був, дурний. Галя характером завжди була сильна, наполеглива. А Віра — вона зовсім інша була. Тиха, спокійна. Виїхала потім до Києва, вступила до інституту. Більше я її не бачив.

— А хотіли б побачити?

Віктор Миколайович змінився в обличчі, різко повернувся до невістки, глянув пильно з-під нахмурених густих брів.

— Марино, ти що задумала?

— Нічого, — усміхнулася та й підняла вгору обидві руки. — Просто іноді доля дає другий шанс. Я її знайшла, Вікторе Миколайовичу. Віра Олександрівна зараз має мережу магазинів, живе у Києві. Ніколи не була заміжня.

— Навіщо ти мені це кажеш?

— Тому що ваша дружина намагається зруйнувати щастя вашого сина. Як колись зруйнувала ваше.

У цей момент у передпокій увійшла Галина Петрівна. Грюкнула дверима, постукала ногами одна об одну, струшуючи дрібний сніг, буркнула крізь зуби на погоду й рушила на кухню.

— Про що шепочетесь?

— Та ось, невістка цікавиться моєю молодістю, — відповів Віктор Миколайович, поглянув на настінний годинник, узяв пульт від телевізора й натиснув червону кнопку. — Ну, час і розходитися. Утомився.

Наступного ранку Марина набрала номер, який знайшла через спільних знайомих.

— Віро Олександрівно? Добрий день, мене звати Марина. Я невістка Віктора Миколайовича Соколова. Ми можемо зустрітися? Є дуже важлива розмова.

Через тиждень у невеликому кафе в центрі міста Марина сиділа навпроти елегантної жінки років п’ятдесяти п’яти.

— То кажете, Вітя досі одружений на Галі? — Віра Олександрівна сумно посміхнулася. — А я все гадала, чому він тоді навіть не спробував зі мною поговорити. Просто одного дня перестав дзвонити, перестав приходити. А через місяць я дізналася, що він одружується на Галі.

— Віро Олександрівно, у мене до вас пропозиція. За місяць у Галини Петрівни ювілей.

— Ні, — жінка похитала головою. — Навіть не думайте. Це було давно.

— Просто прийдіть на свято. Як давня знайома. Нічого не потрібно робити, нічого не потрібно говорити. Просто будьте там.

— Навіщо вам це?

— Бо іноді потрібно нагадати людям, що вони можуть втратити, якщо продовжать руйнувати чуже щастя.

День ювілею Галини Петрівни почався з метушні. Гості мали зібратися в заміському ресторані о шостій вечора, але іменинниця приїхала туди зранку — перевірити сервірування, розташування столів та оформлення залу. І, звісно, вона не була б собою, якби на святі не з’явилася чергова «більш підходяща» кандидатура для Андрія в дружини.

— Андрійку, подивися, кого я запросила! — Галина Петрівна зустрічала гостей у холі, сяючи усмішкою. — Пам’ятаєш же Олечку? Вона тепер головний спеціаліст у міністерстві! А ще — чудова, красива дівчина.

Марина стояла трохи віддалік, спостерігаючи, як свекруха вкотре намагається познайомити сина з якоюсь дівчиною, і час від часу нетерпляче поглядала на наручний годинник.

Гостя не спізнилася, прийшла, як домовлялися, рівно о шостій. Марина поспішила їй назустріч. Віра Олександрівна була в найкращому вигляді — в елегантній синій сукні, яка облягала її струнку фігуру, наче рукавичка, з ідеальною укладкою та легким макіяжем.

— Галино, з ювілеєм! — мелодійно заспівала вона, простягаючи іменинниці букет. — Скільки років, скільки зим!

Галина Петрівна застигла з відкритим ротом.

— Віра? Як ти тут? Хто тебе запросив?

— Марина запросила. Думаю, однокласниця чоловіка має право привітати давню знайому?

Віктор Миколайович, який до цього моменту щось обговорював з іншими гостями, різко обернувся на знайомий голос. Їхні погляди зустрілися.

— Привіт, Вітю, — Віра Олександрівна ледь помітно усміхнулася.

— Привіт, Віро, — він зробив крок назустріч. — Ти зовсім не змінилася.

— А ти все так само червонієш, коли хвилюєшся.

Галина Петрівна переводила погляд з чоловіка на несподівану гостю.

— Так, хвилинку уваги! Давайте всі до столу, я хочу виголосити тост!

Але гості вже самі розсілися, і Віра якимось чином опинилася поруч із Віктором Миколайовичем. Вони неголосно перемовлялися, іноді посміюючись зі спільних спогадів.

— Марино, — Галина Петрівна схопила невістку за лікоть. — Це твоїх рук справа?

— А що таке, мамо? Я думала, ви будете раді бачити давніх знайомих.

— Не грайся зі мною! Я чудово розумію, що ти задумала.

— Справді? А ось я не розумію, що задумали ви, коли кожної неділі запрошуєте нових «подруг» для Андрія.

Галина Петрівна зблідла.

— Я просто хочу для сина найкращого.

— А ви впевнені, що знаєте, що для нього краще? Як тоді, коли вирішили, що знаєте, що краще для Віктора Миколайовича?

— Ти не смієш!

— Смію, мамо. Бо я люблю вашого сина. І на відміну від вас, я хочу, щоб він був щасливий, а не відповідав чиїмось уявленням про престиж.

Весь вечір Галина Петрівна спостерігала, як її чоловік жваво спілкується з Вірою. Вони говорили про роботу, подорожі, книги. З’ясувалося, що в них досі схожі смаки та інтереси. А головне — вони сміялися. Віктор Миколайович сміявся так, як не сміявся вже багато років.

— Дякую за чудовий вечір, — Віра Олександрівна першою почала прощатися. — Галино, ще раз з ювілеєм. Вітю, було приємно побачитися.

Коли вона пішла, у залі зависла важка тиша.

— Любий, — Галина Петрівна спробувала взяти чоловіка під руку. — Ти щось стомився, може, поїдемо додому?

— Ні, Галя, — він м’яко, але рішуче відсторонився. — Я не стомився. Просто сьогодні вперше за тридцять років зрозумів, яку помилку зробив.

— Вітя, ти не розумієш…

— Ні, це ти не розумієш. Все життя ти намагалася всім керувати. Мною, сином, тепер от його родиною. Але ти не можеш вирішувати за всіх, Галя. Це не твоє життя.

Андрій зібрав батьків у вітальні через тиждень після ювілею.

— Тату, мамо, нам треба поговорити. Ми з Мариною все вирішили.

Галина Петрівна схопилася:

— Що вирішили?

— Ми переїжджаємо. У нову квартиру, в іншому районі.

— Але навіщо? У вас же прекрасна квартира поруч із нами!

— Саме тому, мамо. Нам потрібен простір. Своє життя.

— Це вона тебе налаштувала? — Галина Петрівна різко підвелася. — Це все її ідея?

— Ні, мамо. Це моє рішення. І знаєш, чому? Бо я люблю Марину. Не якусь твою ідеальну невістку з ідеальною роботою та ідеальним родоводом. А ось цю — мою дружину, яка вміє любити, вміє пробачати й приймати людей такими, якими вони є.

Віктор Миколайович поклав руку на плече дружини.

— Сядь, Галя. Послухай сина.

— Мамо, — Андрій присів перед матір’ю навпочіпки. — Ти ж бачиш, що відбувається? Своїми діями ти відштовхуєш від себе всіх. Спочатку ти позбавила тата можливості бути з коханою людиною. Тепер намагаєшся зруйнувати мою сім’ю.

— Я не… я просто хотіла…

— Чого ти хотіла, мамо? Щоб я був щасливий? Так я щасливий. З Мариною. А ти намагаєшся це щастя зруйнувати.

Галина Петрівна закрила обличчя руками.

— Я не хотіла нікого образити. Просто ви всі такі самостійні. А я боюся залишитися сама.

— Галя, — Віктор Миколайович обійняв дружину за плечі. — Ніхто тебе не покидає. Ми всі тут, ми всі тебе любимо. Але ти маєш навчитися відпускати. Дозволяти іншим жити своїм життям.

Марина, яка мовчки спостерігала за цією сценою, тихо промовила:

— Мамо, ми не виїжджаємо з міста. Ми просто хочемо жити своїм життям. І ми завжди будемо поруч, якщо ви навчитеся поважати наші кордони.

Галина Петрівна підняла заплакане обличчя.

— Справді? Ви не поїдете назовсім?

— Звісно, ні, — Андрій усміхнувся. — Будемо приїжджати в гості. Але без сватання й натяків, добре?

— Добре. — Вона витерла очі. — Я постараюся. Справді постараюся.

Через місяць Андрій із Мариною переїхали в нову квартиру. Галина Петрівна, хоч і намагалася брати участь у ремонті, але дотримувалася свого слова — жодних сторонніх дівчат більше не з’являлося на сімейних обідах.

А ще через місяць Віктор Миколайович уперше за тридцять років наважився на серйозну розмову з дружиною.

— Галя, я хочу іноді зустрічатися з Вірою. Просто розмовляти. Ти ж розумієш, що я нікуди не піду?

Галина Петрівна довго мовчала, а потім тихо сказала:

— Розумію. Тепер розумію.

Того вечора вона вперше зателефонувала Марині сама.

— Донечко, може, приїдете до нас на вихідні? Я тут пиріг спекла. Просто так, без жодних натяків і подруг. Справді.

Це був перший крок до нового життя. Життя, де любов виявилася сильнішою за контроль, а розуміння важливішим за амбіції.