«Теж мені, знайшли дівчинку на побігеньках», — злилась Аня, але зробити нічого не могла. «Коли ж я навчуся поважати себе і припиню всім догоджати?» — розмірковувала вона над своєю безхарактерністю.
— Привіт, вечерю готуй на чотирьох, сьогодні до нас мама з Жанною приєднаються, — повідомив Ані чоловік під час обідньої перерви.
— Щось вони зачастили до нас… — тяжко зітхнула Аня, втомлена від родичів Діми.
— Та й добре, разом веселіше, — підбадьорив Діма, який не бачив нічого поганого в частих візитах мами й сестри.
— Ага, веселіше… — глухим голосом повторила Аня. — Гаразд, на чотирьох, так на чотирьох.
— От і чудово, тоді до вечора, — сказав Діма й поклав слухавку.
Після розмови з чоловіком в Ані раптово зіпсувався настрій — проводити ще один вечір у компанії свекрухи й золовки зовсім не хотілося. Відтоді, як Аня й Діма одружилися, Марину Василівну наче підмінили. З ввічливої та стриманої жінки вона перетворилась на вимогливу й владну. Навіть попри те, що Аня з Дімою жили окремо, свекруха примудрялася втручатися в їхнє життя й давати непрохані поради.
— Хто ж так миє посуд, ви ж такими темпами збанкрутуєте! — обурювалась Марина Василівна, дивлячись, як невістка ополіскує тарілку під струменем води.
— А як я маю це робити? — здивувалась Аня претензії свекрухи.
— Спочатку всю посуду намочи, потім вимкни воду й усе намиль, а вже потім в окремому тазику з чистою водою все промий, — дала покрокову інструкцію Марина Василівна.
— Якісь нісенітниці, я так хіба що на дачі роблю, і то, бо там іншого вибору немає.
— І тут так роби, не вигадуй дурниць, — Марина Василівна ляснула долонею по столу.
Аня закотила очі, але послухалась і почала діяти, як сказала свекруха. Протистояти Марині Василівні їй здавалося неправильним, Аня почувалася їй зобов’язаною, тому нехотячи, але виконувала всі її вимоги, навіть найдивніші.
— Починай витирати пил знизу догори, — порадила якось свекруха.
— Навіщо? Навпаки ж краще — згори донизу, щоб пил не падав на вже чисті полиці, — заперечила Аня.
— Одразу видно, що ти не розбираєшся в гармонійному прибиранні, — зневажливо сказала Марина Василівна. — Якщо витирати пил згори донизу, з хати вся позитивна енергетика піде.
— Не знала, що ви в це вірите, — ледве стримуючи сміх, сказала Аня.
— А ти поживи з моє, ще й не в таке повіриш, — багатозначно похитала головою свекруха.
— Може й так, але мені простіше жити, не оглядаючись на всі ці забобони, — відповіла Аня.
— Не озирайся, тільки пил витирай, як я сказала. Я не хочу, щоб мій син страждав через твої хибні дії.
— Добре, обов’язково дослухаюся, — втомлено промовила Аня.
Кілька років тому Аня приїхала з невеличкого містечка, і їй було складно освоїтись у великому місті. Знайомство з Дімою значно прискорило цей процес, а той факт, що Марина Василівна одразу прийняла її в родину, як рідну, ще й зареєструвала в себе у квартирі, змушував Аню прислухатись до всіх її порад. Їй здавалося, що відмовити — це невдячність, і за доброту свекрухи вона тепер зобов’язана слухатись її завжди й у всьому.
Спочатку втручання Марини Василівни в життя сина та невістки було рідким і незначним, але з часом жінка почала нахабніти все більше. Вирішивши, що поради щодо ведення господарства — це лише початок, Марина Василівна пішла далі.
— Аню, забери сьогодні з ремонту Жаннині чоботи, бо вона не встигає, — якось попросила Марина Василівна, навіть не сказавши «будь ласка».
— Але в мене теж, швидше за все, не буде на це часу, — відповіла Аня, не очікуючи такого грубого тону.
— Час доведеться знайти, — сказала свекруха тоном, який не терпить заперечень. — На вулиці, он, які калюжі — чоботи потрібні саме сьогодні.
— А може, ви самі заберете? — запропонувала Аня.
— Звісно, з моїми хворими ногами тільки по місту й бігати, — саркастично відповіла Марина Василівна. — Ти забереш. І це не обговорюється.
— Але я справді не можу, — мало не плачучи, сказала Аня.
— А ти — через не можу, — не здавалася свекруха. — Я ж кажу — треба сьогодні. А як ти це зробиш — мене вже не цікавить.
— І звідки їх треба забрати? — здалася Аня, згадавши про свою реєстрацію у квартирі Марини Василівни.
— От це вже інша справа, записуй адресу, — з тріумфом сказала свекруха.
Саме тому від чергового візиту свекрухи й золовки Аня нічого доброго не чекала — вона точно знала, що її знову чимось навантажать.
— А ми всі разом! — вигукнув Діма, заходячи до квартири.
— Зараз вийду! — озвалась Аня з кухні.
— Щось підгорілим тхне, в тебе там усе нормально? — стурбовано крикнула Жанна.
— Та все добре, просто випадково капнуло на плиту, — відповіла Аня, виходячи в коридор з прихватками в руках. — Мийте руки, все вже готове. — вона хотіла повернутися на кухню, але Марина Василівна її зупинила.
— Тримай, це треба підшити, — грубо сунула Ані в руки якийсь пакунок.
— А що це? — здивувалась Аня.
— Жаннина сукня — вона їй задовга, треба вкоротити.
— А з чого ви взяли, що я вмію шити? — Аня не пригадувала, щоб вони колись про це говорили.
— Та що там уміти? — сказала Марина Василівна. — Якщо руки з правильного місця, то впорається навіть незграба.
— Але я ж цього ніколи не робила, — заперечила Аня. — Я можу все зіпсувати.
— От і спробуєш, навичка корисна. Але псувати не треба — сукня недешева, — і пішла у ванну, звідки якраз вийшла Жанна.
«Оце саме того я й очікувала», — зітхнула Аня, поклавши пакунок на тумбочку.
Аня виконала доручення свекрухи й підшила сукню. Вона щиро сподівалась, що хоча б трохи відпочине від безглуздих прохань Марини Василівни, але та не збиралася зупинятися.
— Аню, приїжджай, у нас треба прибратися, — сказала Марина Василівна, коли в слухавці почувся голос невістки.
— А прибиратись маю я? — уточнила дівчина, чудово розуміючи, якою буде відповідь.
— Так, ми вчора з Жанною пізно повернулися зі святкування, сьогодні в мене тиск, а Жанна йде до подруги, — повідомила свекруха.
— Ну то, може, приберете завтра? — поставила Аня логічне запитання.
— Ми завжди прибираємо щопонеділка, це не обговорюється, — твердо відповіла Марина Василівна.
— Але ж усяке трапляється. Нічого страшного, якщо ви приберете у вівторок…
— Аню, навіщо ти сперечаєшся зі мною? Мені ж краще видно, коли в моїй квартирі треба прибиратися, — з голосу свекрухи було зрозуміло, що вона вже починала сердитися.
— Так, звісно, але ж ви просите про це мене, — заперечила Аня.
— От саме. А ти замість того, щоб уже їхати до нас, продовжуєш цей безглуздий діалог.
— Послухайте, зробіть, будь ласка, виняток — приберіться завтра. Я не можу приїхати сьогодні.
— Аню, не дратуй мене, — спокійно, але з натиском сказала Марина Василівна. — Я чекаю тебе, швабра вже готова, — і поклала слухавку, щоб не чути чергових заперечень невістки.
І знову Аня підкорилася й поїхала прибирати квартиру свекрухи. Її до відчаю дістало, що нею користуються, і вона сама не може цьому опиратися. Вона злилась не лише на Марину Василівну, а й на власну м’якотілість.
— Дімо, зроби щось зі своєю мамою, вона мене вже з розуму зводить, — поскаржилася Аня чоловікові, коли повернулася додому змученою після прибирання.
— А що не так? — Діма щиро здивувався скарзі дружини.
— Ти не бачиш? — обурено спитала Аня. — Вона з мене мотузки в’є! Користується тим, що я не можу відмовити. Знає, що побурчу, але зроблю.
— Мені здається, ти перебільшуєш, — сказав Діма.
— Повір, я якраз применшую, — заперечила Аня.
— Побачиш, вона тебе просто перевіряє. Якщо ти з усім впораєшся, вона буде для тебе найкращою мамою у світі.
— Це ще що за експерименти над живими людьми? — з жахом вигукнула Аня. — Я ж не піддослідна миша! Чому вона так зі мною поводиться?
— Ти нова людина в родині, вона хоче бути впевненою в тобі, — пояснив Діма.
Слова чоловіка не заспокоїли Аню, навпаки — ще більше її засмутили. Тепер до всього додалося відчуття приниження. «Перевірки, випробування… Я ж людина, а не лабораторна тварина», — думала вона. Їй хотілося помститися, але характер у неї був зовсім не мстивий.
Щодня Аня намагалася переконати себе, що не зобов’язана виконувати будь-які забаганки свекрухи. І ось одного вечора їй нарешті випала нагода дати відсіч.
— О, сину, як добре, що ти вже вдома. Я боялася тебе не застати, — з полегшенням зітхнула Марина Василівна, зачинивши за собою двері.
— Привіт, мамо, а ти чому одна? Де Жанна? — спитав Діма, звиклий, що мама і сестра завжди приходять разом.
— Жанна вдома. Я, власне, про неї й прийшла поговорити, — відповіла Марина Василівна.
— Добрий вечір, — визирнула з кімнати Аня, не надто зрадівши приходу свекрухи.
— Вечір добрий, — кинула у відповідь Марина Василівна. — Ходімо, — покликала вона сина до вітальні. — Не будемо ж ми в коридорі розмовляти.
Вони зайшли до кімнати, де Аня саме читала книгу, і Марина Василівна одразу перейшла до справи.
— Дімо, мені потрібні гроші. Жанна вже всі вуха прожужжала, що хоче нові чоботи, а в мене зараз такої суми немає.
— А що, ті знову зіпсувалися? — втрутилася Аня, пригадавши, як возила Жаннине взуття в майстерню через пів міста.
— Не знаю, — похитала головою Марина Василівна. — Та і яка різниця — хоче нові, а що зі старими, вже не важливо.
— А скільки потрібно? — запитав Діма.
— Сім тисяч, — відповіла Марина Василівна.
— Ого! — присвиснув Діма. — Ну гаразд, зараз принесу, — і вже збирався йти в коридор по гаманець, як раптом його зупинила Аня.
— Не треба витрачати гроші на ці дурниці. Якщо Жанні так хочеться ті чоботи — нехай сама на них заробить. У її віці вже час працювати та маму підтримувати, а не сидіти в неї на шиї.
— Швидко встала й пішла варити борщ! — наказала свекруха, але відповідь невістки була несподіваною.
— Знаєте що, Марина Василівно, — Аня підвелася й поглянула на свекруху зверху вниз. — Якщо хочете борщу — кухня повністю у вашому розпорядженні. А я зараз іду з Дімою до магазину, і чоботи ми будемо вибирати мені, а не Жанні.
Діма дивився на дружину з широко розплющеними очима — чого-чого, а такого він від неї не очікував. Несподівано щось у ньому клацнуло: він подивився на Аню зовсім іншими очима. Ця впевнена й рішуча жінка подобалася йому набагато більше, ніж слухняна й м’яка, якою вона була досі. Він відчув, що готовий іти за нею куди завгодно.
— Ти розумієш, з ким розмовляєш? — нарешті отямилась Марина Василівна.
— Прекрасно розумію, — відповіла Аня. — А от ви, здається, — ні. — Вона зібрала всю волю в кулак і продовжила: — Я дружина Діми й господиня в цій квартирі. Тож давайте домовимось: надалі я вирішуватиму, хто і коли тут буде варити борщ. Ви можете приходити до нас у гості, але командувати й роздавати накази — будь ласка, десь в іншому місці.
— Ну й Анька! — лише й змогла видушити з себе розлючена Марина Василівна і швидко пішла.
— Ну що, ходімо по чоботи, — ніби нічого й не сталося, сказала Аня до чоловіка і пішла збиратись у торгівельний центр.
Марина Василівна була в шоці — невістка вирвалася з-під її контролю. Але змиритися з цим вона не збиралась. «Я тебе ще притисну», — люто думала вона, згадуючи зухвалу відповідь Ані.
— Сину, тобі не здається, що історія з чоботами вийшла якось некрасиво? — запитала Марина Василівна Діму наступного дня.
— Так, — погодився Діма. — Не дуже вийшло.
— От і я так думаю, — зраділа Марина Василівна. — То, може, все ж таки даси мені гроші? Жанна дуже хоче ті чоботи.
— Марина Василівно, ми ж це вже обговорювали, — сказала Аня, адже Діма говорив з матір’ю на гучномовці. — Нехай Жанна сама собі купить чоботи. А якщо вам так кортить зробити їй подарунок — купіть їй самі.
Спочатку у слухавці запанувала тиша, а потім пролунали короткі гудки.
Марина Василівна сподівалася, що зможе вмовити Діму й показати невістці, що її «влада» — тимчасова. Але план провалився. Вона ще кілька разів безрезультатно намагалася щось нав’язати, а потім змирилась і залишила подружжя в спокої.
Аня ще довго думала: можливо, дійшла б вона до того етапу, коли свекруха й справді стала б для неї найдобрішою мамою на світі? Чи залишилась би вічною «служницею»?
Та як би там не було — нинішній розклад її повністю влаштовував. І намагатися щось налагодити вона вже не збиралась.
Вбігши у квартиру, Марія остовпіла: чоловік був п’яний, а синочок зник…