Вихідні — єдиний час, коли я могла дозволити собі забути про будильники, плани та обов’язки. Я обожнювала це відчуття — коли не треба поспішати, коли можна розтягнути ранок, загорнувшись у теплу ковдру, слухаючи, як за вікном повільно прокидається місто. Але тієї суботи все пішло не за планом.
Я ще ніжилася у напівсні, коли телефон на тумбочці затремтів від вібрації. Зазвичай я ігнорувала повідомлення до першої кави, але щось змусило мене простягнути руку.
«Олено, доброго ранку. Моя сестра з чоловіком і дітьми сьогодні до вас заїдуть. Пожити треба тиждень. Вони вже в дорозі».
Повідомлення від Лариси Петрівни, моєї свекрухи. Без «будь ласка», без «чи не проти ви», просто констатація факту — приймайте гостей.
Я втупилася в екран, сподіваючись, що це просто поганий сон. Та, на жаль, повідомлення від Лариси Петрівни було реальністю. За десять секунд прийшло друге:
«Май на увазі — Віка вибаглива. Дітям потрібні окремі ліжка. І без твоїх експериментів на кухні — суп, котлети, як усі нормальні люди їдять».
Я відчула, як усередині підіймається злість. У мене навіть не запитали. Просто поставили перед фактом. Вибаглива Віка — її сестра — та сама, що на моєму весіллі сказала: «Ну, міг би й кращу наречену знайти». Так, мені її дуже «бракувало» в домі.
Я сіла на край ліжка, в голові шуміло. Чоловік іще спав, блаженно розвалившись на подушці. Я торкнула його за плече:
— Сашко, вставай. У нас гості.
— Хто? — він розплющив одне око.
— Твоя тітка. З чоловіком. І дітьми. На тиждень. Твоя мама вже всіх відправила. Вони в дорозі.
Він різко сів:
— Що? Ти жартуєш?
— Хотіла б.
Він зітхнув, потер обличчя, але нічого не сказав. Як завжди. Він ніколи не сперечався з матір’ю. Вона була для нього авторитетом, навіть коли поводилася як танк.
До першої години дня у двері подзвонили. Я відчинила — і одразу отримала натягнуту усмішку від Віки:
— Привіт, Оленко. Ну ти хоч прибралася? Діти в мене не люблять пил.
Я стиснула зуби. За нею зайшов її чоловік, великий і завжди мовчазний чоловік, і двоє дітей років шести й восьми, кожен із телефоном у руці та пакетом чипсів.
— А де у вас можна руки помити? — одразу запитав хлопчик.
— Проходьте, — видушила я.
До вечора кухня нагадувала поле бою. Віка відкривала всі шафки, коментувала, критикувала. «Оливкова олія? Фу, у мене від неї печія». — «Ти миєш посуд руками? А де посудомийка?» — «Мої діти таке їсти не будуть». — «Ти хіба не знаєш, як смажити котлети, щоб вони не розвалювалися?»
Лариса Петрівна приїхала ввечері «перевірити, як улаштувалися». Вона зайшла на кухню й одразу насупилася:
— Це що? Чому не накритий стіл? Це моя сестра, ти мала приготувати як належить!
— Я працюю, у мене троє своїх дітей, я не збиралася весь день стояти біля плити, — сказала я спокійно.
— Але ти господиня! У домі має бути порядок! — її голос став голоснішим.
— Я не рабиня. І ніхто не запитав, чи зручно нам узагалі приймати гостей на тиждень. Мене поставили перед фактом.
— Так не можна розмовляти з матір’ю чоловіка! — втрутилася Віка, — Якби мій чоловік одружився з такою…
Я не дала їй закінчити. Я встала, витерла руки об рушник і глянула прямо на них:
— Давайте так. Хочете жити — знімайте квартиру. Хочете їсти — готуйте самі. Хочете спокою — поводьтеся з повагою. А якщо вам це не подобається, он двері.
Лариса Петрівна була в шоці. Сашко мовчав, як завжди. Але ввечері, коли всі вляглися, він підійшов до мене:
— Знаєш… ти мала рацію. Я мав сказати їм це сам. Пробач.
Це був перший крок. За день Віка з’їхала до готелю — «неможливо жити з такою невісткою». Ще через три — поїхала додому. Лариса Петрівна залишилась, але вже мовчки. А ввечері, коли я розливала чай, вона тихо сказала:
— Я не очікувала, що ти… що в тебе є характер. Це непогано. Мій Сашко — м’який. А ти — стрижень. Пробач мені.
Цей конфлікт став поворотною точкою. Я зрозуміла, що дозволяти — означає погоджуватися. Що голос — це не хамство, а захист себе. І що навіть свекрусі треба інколи почути: «Досить. У цього дому — господиня я».
Я підскочила з ліжка і, не встигнувши навіть умитися, вже на автоматі готувала на кухні сніданок, паралельно оцінюючи масштаби лиха. «Сестра з чоловіком і дітьми»… Це, прости Господи, не просто «гості на тиждень». Це маленький ураган, що увірвався до нашого дому без дозволу.
Лариса Петрівна, моя свекруха, завжди поводилася так, ніби наша квартира — її приватна вотчина. І дача — також. Я давно звикла до її наказів, але такі сюрпризи — це вже занадто.
— Це моя сестра! — кричала вона трохи пізніше на кухні, уже після того, як я, задихаючись від образи, висловила своє невдоволення.
— А в мене були свої плани на вихідні, — спробувала я заперечити.
— Ти мала приготувати все, як належить! Тобі що, важко було завчасно наварити борщу, насмажити котлети та прибрати в домі? — продовжувала вона, не слухаючи.
Я стояла, втиснувши плечі, і відчувала, як клубок підступає до горла. Так, це лише тиждень, але чому я знову маю бути «винна»? Чому ніхто не спитав, зручно це, чи хочу я гостей? Я ж теж людина, у мене робота, діти, клопоти.
Гості приїхали вже на обід — галасливі, з купою пакетів, іграшок, надувних матраців. Чоловік сестри Лариси Петрівни, дядько Валерій, одразу завалився на диван із пивом і ввімкнув телевізор. Їхні сини тут же збудували барикади з подушок, а донька пішла за мною по п’ятах, випрошуючи Wi-Fi.
— Я ж попереджала, — тихо сказала свекруха. — Приймай, як є. Рідня — це святе.
Я стиснула зуби. Так, рідня — святе, але хіба це дає право так вдиратися в чуже життя?
Увечері я ледве дочекалася, коли чоловік повернеться з роботи.
— Сашко, — прошепотіла я, зачинивши за ним двері. — Ми знову ніхто у власному домі. Мені важко. Дуже важко.
Він стомлено видихнув, опустився на табурет і прошепотів:
— Я поговорю з мамою. Так не має бути.
І я вперше за довгий час повірила, що, можливо, у цьому домі незабаром усе зміниться…
Наступного ранку я прокинулася від звуків, що долинали з кухні. Це був голос Лариси Петрівни. Вона голосно обговорювала з сестрою, як я «не так приймаю гостей», як «у домі холодно», як «кава вчора була не та». І все це — так, щоб я чула.
Я лежала, втупившись у стелю, і думала: а хтось узагалі помічає, як я втомилася? Дім, діти, робота, тепер ще й непрохані гості. Де я в цьому всьому?
На кухні мене чекав новий сюрприз: сестра свекрухи зайняла мій улюблений стілець, ногами вперлася в табурет, а мої чашки — улюблені, з квіточками — уже кимось «розібрані».
— Оленко, — Лариса Петрівна зранку вже була бадьора й активна. — Винеси сміття, а то смердить. І підмети в коридорі, діти вчора натоптали.
Чоловік, як на зло, поїхав на зміну. Учора обіцяв поговорити з мамою — але, як завжди, не встиг. Чи не захотів.
Я виконувала все мовчки. Тому що знала — будь-яке слово обернеться новим скандалом. А ввечері, коли я мила посуд, Лариса Петрівна підійшла з докором:
— А чому ти не приготувала Олів’є? Моя сестра його обожнює. Це повага, між іншим.
— А ви мене поважаєте? — вирвалося в мене. — Чи я просто безплатна прислуга?
Свекруха округлила очі, ніби я сказала щось жахливе.
— Це моя сестра! Ти повинна розуміти! Родина — це святе!
— А я? Я не родина? — голос тремтів. — Чи я — додаток до вашого сина?
Запала пауза. На кухню зайшли діти, тиша стала ніяковою. Лариса Петрівна різко розвернулася й пішла, грюкнувши дверима.
Я сиділа за столом, витираючи мокрі від сліз руки об фартух. Мені не було соромно — мені було боляче.
Наступного дня чоловік таки поговорив з матір’ю. Я не чула розмови, але ввечері вона підійшла до мене й, опустивши очі, сказала:
— Завтра сестра поїде. Вирішили, що не варто. Вибач, якщо перегнула.
Це було не «пробач», не визнання провини, але це було хоч щось. Я кивнула. І раптом уперше за багато років відчула: мене почули. Не до кінця, не в усьому — та все ж почули.
Після того як сестра Лариси Петрівни поїхала, в домі стало тихіше. Але не спокійніше. Свекруха мовчала, ходила з виглядом ображеної королеви, і я знала: будь-якої миті все може спалахнути знову. Чоловік намагався бути поруч, але між нами стояла стіна — з років мовчазного підкорення його матері.
Одного вечора, коли я прибирала на кухні, він підійшов і тихо сказав:
— Я все зрозумів. Пізно, але зрозумів. Ми повинні жити своїм життям, а не маминим. Ти втомилася. Я це бачу. Пробач.
Я не знала, що сказати. Слова застрягли в горлі. Він обійняв мене — вперше так по-справжньому за довгий час.
На вихідних ми з дітьми поїхали на дачу. Я хотіла хоч трохи тиші. Літо було в розпалі, яблуні цвіли, повітря пахло м’ятою й землею. Я стояла на ґанку й уперше за довгий час відчувала себе… собою. Не дружиною, не невісткою, не кухаркою. А жінкою. Втомленою, але живою.
Чоловік приїхав увечері з пакетом продуктів. Сам. Без вказівок матері. Ми разом готували вечерю, діти гралися в саду, а за столом він раптом сказав:
— Давай зробимо ремонт у домі. Без мами. На свій смак. Ти вибереш, що хочеш. Я хочу, щоб цей дім став нашим.
Я ледь не розплакалася. Маленькі кроки. Але такі важливі.
За тиждень Лариса Петрівна приїхала. Без попередження, як завжди. На її обличчі читалася тривога. Я вийшла до неї в сад, витираючи руки об фартух.
— Привіт, мамо, — сказала я спокійно.
Вона дивилася довкола з недовірою:
— Ти тут… все переробила?
— Ми. Разом із Сашком.
Пауза. Довга. Вона сіла на лавку під грушею й раптом промовила:
— Ти знаєш… я ж просто хотіла, як краще. Я боюся залишитися сама. От і лізу. Пробачити зможеш?
Я сіла поруч. Довго мовчала. А потім тихо відповіла:
— Я не зла, мамо. Але в нас своє життя. І якщо ви хочете в ньому бути — будьте поруч. А не над нами.
Лариса Петрівна кивнула. Не сказала «добре», не розплакалася — просто кивнула. Цього було достатньо.
Минуло три місяці. Наш дім став іншим. Сашкові знадобився час, але він став іншим — уже не підлеглим, а партнером. Лариса Петрівна тепер телефонує, перш ніж приїхати. Іноді приходить із пирогами. Іноді — просто на годину, поспілкуватися з онуками. Я не чекаю, що вона зміниться повністю. Але й цього — досить.
А головне — я знову відчуваю, що живу своє життя. Не чуже. Не за чиїмись сценаріями. І, знаєш… це найцінніше, що я могла повернути собі.
Діти підросли, а Галкін помітно постарів: Максим Галкін опублікував нові фото з дітьми, Пугачовою та Орбакайте