— Яка різниця? — зовиця розвела руками. — Головне, що брат пообіцяв допомогти. А тепер, коли гроші є…
— Стоп, — Анна різко випрямилася, ніби розірвавши невидиму павутину. — По-перше, це не «у нас» є гроші. Це мої гроші — спадок від тітки Віри. По-друге, я нічого нікому не обіцяла.
***
Анна сиділа на старому кухонному стільці й дивилася у вікно, не в змозі повірити власним очам. Тітка Віра, рідна сестра її матері, пішла з життя, залишивши їй чималу суму. Її руки тремтіли, коли вона знову і знову перечитувала лист, не бажаючи усвідомлювати його зміст. Тітка… спадок… а що тепер із цим робити?
— Мамо, що там? — у дверях з’явилася Катя, восьмирічна дівчинка з кісками, тримаючи в руках свою іграшкову ведмедицю.
Анна обійняла її й спробувала посміхнутися:
— Хороші новини, люба. Ми зможемо відправити тебе до тієї музичної школи, про яку ти мріяла.
Катя застрибала по кімнаті, мов радісне зайченя:
— Справді?! Я буду вчитися грати на піаніно?!
— Звісно, — Анна зітхнула з полегшенням, дивлячись на доньку. — А Мішу відправимо на курси англійської. Тепер у нас є на це гроші.
У голові одразу вималювалася картина — її діти, нарешті, здобудуть ту освіту, про яку вона завжди мріяла для них. Міша, п’ятнадцятирічний, з амбіціями й ідеями, давно просив додаткові заняття, але грошей, як завжди, не вистачало.
Телефон голосно задзвонив. На екрані висвітилося ім’я її чоловіка. Анна підняла слухавку, не приховуючи радості:
— Діма, ти не повіриш! Тітка Віра залишила мені спадок!
— Що? — голос чоловіка потьмянів. — А що сталося?
— Я й гадки не мала! Ми зможемо оплатити дітям навчання, про яке я завжди мріяла…
— Почекай, — перебив він. — Нікому поки не кажи. Я скоро приїду, все обговоримо.
Анна, ошелешена його відповіддю, з подивом подивилася на мовчазний телефон. Дивна реакція чоловіка гасила її радість. Чому він не радий? Чому так закрито реагує?
Увечері, коли діти вже спали, Дмитро тихо підійшов і сів поруч на диван. Він виглядав задумливим.
— Аню, — його голос був м’яким, майже тривожним. — Я радий за тебе, чесно. Але є одна проблема…
— Яка ще проблема? — Анна насторожилася.
— Марина дзвонила. У неї знову проблеми з бізнесом. Потрібні гроші.
Анна насупилася. Марина, сестра Дмитра, знову втрапила в якусь авантюру, а тепер ще й допомоги просить.
— І яке це має відношення до нас? — Анна глянула на чоловіка, намагаючись не видати свого роздратування. — Ці гроші — для наших дітей.
Дмитро замовк. Він не знав, як пояснити, що вже одного разу пообіцяв сестрі допомогу.
— Але… розумієш, я якось сказав їй, що якщо у нас будуть гроші…
— Що?! — Анна сіла рівно, обличчя зблідло. — Ти пообіцяв мої гроші своїй сестрі?!
— Не обіцяв, просто… — Дмитро відвів очі, ніби йому було соромно. — Вона зараз у складному становищі… Може, дамо їй у борг?
Анна похитала головою:
— Ми вже давали їй у борг. Тричі. Де ці гроші, Діма?
Він мовчав, знаючи, що Марина нічого не повернула.
Наступного ранку у двері постукали. Анна відкрила й побачила Марину — високу, впевнену в собі жінку, яка влетіла в дім, мов ураган.
— Анечко! Ти не уявляєш, як я рада тебе бачити! — Марина обійняла її, не звертаючи уваги на холодність у відповідь.
Анна, натягнуто посміхаючись, зачинила за нею двері.
— Діма сказав, що тобі дістався спадок? Як вдало! Я якраз…
— Марина, — перебила її Анна, — ці гроші призначені для дітей.
— Та ну, кинь! — Марина махнула рукою, сідаючи на кухонний стілець, закинувши ногу на ногу. — Дітям не варто думати про гроші! А от мій бізнес…
— Який цього разу? — Анна не стрималася від сарказму.
— Я сестра твого чоловіка. Ми рідні, і маємо допомагати одне одному! — Марина була впевнена у своїй правоті.
— Допомагати, так, — Анна кивнула. — Але не спонсорувати твої авантюри. Твої апетити ростуть з кожним разом. Скільки можна просити гроші, не маючи совісті? Ці гроші я витрачу на освіту наших дітей.
Марина схопилася, її очі блиснули, як загроза.
— Значить, так? Ну, подивимося.
Наступний тиждень перетворився на справжню бурю. Марина обдзвонювала всіх родичів, скаржачись на жадібність Анни, ніби її серце зроблене зі сталі. А на вихідних — сімейна вечеря. Все, як завжди, з «традиціями», але повітря було важким, як свинець.
Анна ставила тарілки на стіл, коли почула, як на кухні здійнявся шум.
— Мамо, ну скажи їй! — голос Марини дзвенів від обурення. — Чому вона завжди думає тільки про себе?!
— Доню… — Віра Павлівна зітхнула, майже як старий годинник. — Може, Аня має рацію? Це ж для дітей…
— А я що, чужа? — Марина зірвалася, і в її голосі була справжня сльоза. — У мене теж проблеми! Я більше не можу тягнути.
Вечеря почалася, але атмосфера була важкою, ніби мокра ганчірка на голові. Марина мовчала, як змія, кидаючи на Анну погляди, наповнені отрутою. Дмитро, мабуть, вирішив підіграти мовчанню й колупав виделкою в тарілці, ніби там було щось неїстівне.
— Так… — раптом, без попередження, Марина поклала виделку й випросталася. — Давайте вже відверто.
Усі завмерли. Анна стиснула серветку, передчуваючи удар.
— Діма, — Марина повернулася до брата, її голос звучав, як вирок. — Ти щось хотів сказати?
Дмитро розгубився, ніби його раптово загнали в кут.
— Марин, я не…
— Ні, ти ж обіцяв! — Марина вдарила долонею по столу. — Коли я просила допомоги, ти сказав: «Допоможу, як тільки з’являться гроші». І ось вони є! Так що будь чоловіком. Тітки вже пів року немає, їй вже байдуже, на що підуть гроші.
Анна перевела погляд на чоловіка. Той сидів, схиливши голову, як засуджений.
— До того ж — продовжувала Марина, її слова різали повітря. — Ми з Дімою домовилися, що як тільки в сім’ї з’являться гроші, частина піде на розвиток мого бізнесу. Ти що, підкорився дружині? А слово хто буде тримати?
Анна підняла голову. Слова Марини звучали, як ніж у спину.
— Цікаво, коли ж ви встигли це обговорити? — її голос напружив повітря.
— Яка різниця? — Марина розвела руками. — Головне, що брат пообіцяв допомогти. А тепер, коли гроші є…
— Стоп, — Анна різко випросталася, ніби розірвавши невидиму павутину. — По-перше, це не «у нас» є гроші. Це мої гроші — спадок від тітки Віри. По-друге, я нічого нікому не обіцяла.
Віра Павлівна спробувала втрутитися, але все пішло не так.
— Дівчата, може, не варто… — її голос був як слабка спроба зупинити бурю.
— Ні, розберімось! — Марина підвищила голос, її слова знову прорізали простір. — Коли мені потрібна допомога, ти раптом стаєш жадібною? А скільки разів я вам допомагала?
— Чим ти нам допомагала, Марино? — Анна сказала це так спокійно, що слова, здавалося, застигли в повітрі. — Тим, що брала у нас гроші й ніколи не повертала?
— Та як ти смієш?! — Марина схопилася зі стільця, її обличчя почервоніло від люті. — Я твоя рідня! Рідна сестра твого чоловіка!
— Саме так, — кивнула Анна, її обличчя було тверде, як камінь. — А Катя й Міша — мої діти. І ці гроші підуть на їхню освіту.
— Та що ти заладила, діти, діти! — Марина вигукнула. — Подумаєш, музична школа! А в мене бізнес на межі банкрутства!
Анна стиснула кулаки під столом, але не дозволила собі здатися. Дмитро мовчав, його погляд був загубленим.
— Марино, — Анна повільно встала. — Я скажу один раз. Ці гроші призначені для моїх дітей. Крапка.
— Ах так? — Марина примружилася, в її очах майнула загроза. — Тоді я розповім, як ти виманила ці гроші у тітки Віри! Літню жінку легко обдурити, так?
У кімнаті запала тиша. Анна зблідла від такої нахабності.
— Що ти несеш? Тітка Віра була мені як мати! Я доглядала за нею останні роки, поки ти…
— От саме! — перебила її Марина. — Втерлася в довіру, щоб отримати спадок!
— Досить! — усі обернулися. Дмитро нарешті підняв голову.
— Марино, припини. Я справді казав, що допоможу тобі, якщо буде можливість. Але ця спадщина — не моя можливість. Це гроші Ані.
Марина втупилася в брата, ледь відкривши рота.
— Ти що, зраджуєш мене? Рідну сестру?
— Ні, — похитав головою Дмитро. — Я просто виправляю свою помилку. Я не повинен був обіцяти тобі чужі гроші.
— Чужі?! — верескнула Марина. — Ви ж сім’я! У вас усе спільне!
— Ні, не все, — твердо сказала Анна. — І я не дозволю відібрати у моїх дітей їхнє майбутнє.
Марина обвела всіх поглядом — її очі, як дві вуглинки, готові зайнятися полум’ям.
— Значить, так? Ну що ж, я все зрозуміла, — її голос різав, як скрегіт ножа по склу. — Тільки потім не прибігайте до мене за допомогою!
— Не хвилюйся, — спокійно відповіла Анна, навіть не глянувши в її бік. — Не прибіжимо.
Марина схопила сумку, ніби збиралася втекти назавжди. Грюкнула дверима так, що аж стіни здригнулися. В їдальні запала тиша — така, що її можна було різати ножем.
— Аню… — почала Віра Павлівна, але Анна перебила її.
— Ні, — коротко і безапеляційно сказала вона. — Я не хочу це обговорювати. Вибачте, нам пора додому.
По дорозі додому Дмитро мовчав. Він був схожий на тінь, яка не може відірватися від свого хазяїна. Лише біля під’їзду, ледь стримуючи голос, прошепотів:
— Пробач мені. Я не повинен був…
— Не повинен був що? — Анна зупинилася, ніби ці слова вдарили її. — Обіцяти мої гроші? Чи мовчати, коли твоя сестра мене ображала?
Дмитро опустив погляд, ніби людина, що загубила себе.
— Я просто хотів допомогти їй. Марина завжди була такою… беззахисною.
— Беззахисною? — Анна гірко усміхнулася, ніби відчула ніж у своєму серці. — Діма, вона маніпулює тобою. Завжди маніпулювала.
— Може, ти й маєш рацію, — зітхнув Дмитро. — Але вона все-таки моя сестра.
— А Катя і Міша — твої діти, — нагадала Анна, не приховуючи болю. — І ти навіть не вступився за їхні інтереси.
Вдома Анна довго не могла заснути. У голові луною віддавалися слова Марини: «Ти видурила спадщину», ніби важкий пил, що осів на серці. Як можна було до такого додуматися? Тітка Віра була для неї другою матір’ю. Як вона могла подумати, що Анна могла б скоїти таке зрадництво?
Зранку, не витримавши, Анна вирушила до банку. Потрібно було все оформити, покласти гроші на спеціальний рахунок для дітей. Виходячи, вона раптом побачила Марину. Ту саму — стоячу біля входу, мов буря, що ось-ось вибухне.
— Нам треба поговорити, — промовила Марина, перегороджуючи шлях.
— Нам нема про що говорити, — Анна спробувала пройти повз, але золовка схопила її за руку, ніби намагаючись тримати в полоні.
— Ні, є про що, — Марина стиснула її руку так, що, здавалося, шкіра зараз трісне. — Я знаю, що ти зробила. Ти заховала гроші…
— Відпусти мене, — Анна впевнено подивилася їй у вічі. — Негайно.
— Анна!
І ось він, Дмитро. Він, мов бик, кинувся на допомогу, не помічаючи нічого довкола. Побачивши сцену біля входу, йому все стало зрозуміло.
Марина відпустила руку, ніби обпеклася, але щось у її погляді затремтіло.
— А, братику, прийшов захищати свою принцесу?
— Так, прийшов, — Дмитро став між сестрою та дружиною, як стіна. — І більше не смій торкатися до Ані.
Марина відступила на крок, явно не очікуючи такого повороту.
— Діма, ти що, зовсім з глузду з’їхав? Я ж твоя сестра!
— Саме тому я терпів твої витівки, — його голос був важким, мов молот. — Але всьому є межа, Марино.
— Які витівки? — Марина змахнула руками, удаючи ображену. — Я просто хочу справедливості!
— Справедливості? — Дмитро гірко всміхнувся. — А справедливо вимагати чужі гроші? Гроші, призначені для дітей?
— Та що ти все про дітей! — Марина, заливаючись злобою, тупнула ногою. — У мене бізнес розвалюється!
— Який за рахунком? — спокійно запитала Анна, не приховуючи сарказму. — Третій? Четвертий?
Марина глянула на невістку так, що по спині пробіг холодок.
— Ти нічого не розумієш у бізнесі! — її голос був сповнений злості, як у людини, якій раптом показали порожній гаманець.
— Ні, Марино, — Дмитро похитав головою. — Це ми нічого не розуміли. Занадто довго потурали твоїм примхам.
Марина відкрила рота, готова вибухнути. Але щось у її очах блиснуло — вона замовкла. І в тому погляді було щось тривожне, щось зрадницьке. Потім вона тихо, як жінка, яка втратила все, прошепотіла:
— Значить, ось як? Рідний брат зраджує мене заради…
— Заради своєї сім’ї, — твердо відповів Дмитро, підійшовши ближче. — Заради дружини та дітей. І знаєш що? Я шкодую лише про те, що не зробив цього раніше.
Марина різко розвернулася, її підбори застукотіли по асфальту, як відлуння зникаючого життя. Анна стояла, дивлячись їй услід, і в грудях було якесь дивне полегшення, наче з плечей спала тонна тягаря.
— Дякую, — ледь чутно вимовила вона.
Дмитро обійняв дружину, притискаючи до себе, ніби беріг її від усього світу.
— Це тобі дякую, — сказав він. — За те, що відкрила мені очі.
Той вечір був спокійним. Діти вже спали, і в будинку, здавалося, не залишилося ні краплі тривоги. На кухні ледь чутно закипав чайник. Чашки з чаєм парували, а у вазочці лежало улюблене печиво Анни. Вона дивилася на чоловіка, і на його обличчі читалася відповідь.
— Знаєш, — почав Дмитро, — я весь час думаю про Марину. Про те, як довго дозволяв їй маніпулювати мною. У нас з нею одні батьки, а ми — два різні світи.
Анна накрила його долоню своєю:
— Ти просто любиш сестру. Це нормально.
— Так, але є різниця між любов’ю та сліпим потуранням, — Дмитро зітхнув, і в його очах пробігла тінь, яку він не хотів показувати. — Я ж завжди знав, що вона не поверне борги. Знав, що її бізнес-ідеї — це просто пастка, щоб витягти гроші.
— Чому ж мовчав? — Анна заглянула йому в очі.
— Напевно, боявся визнати правду, — Дмитро подивився на неї з якимось дивним полегшенням. — Але коли вона почала погрожувати тобі, щось у мені, мабуть, зламалося.
Анна тихо усміхнулася:
— Я пишаюся тобою. Ти вчинив правильно.
— Тепер я знаю, що таке справжня сім’я, — Дмитро міцніше стиснув її руку. — Це не той, хто вимагає та маніпулює. Це той, хто підтримує та піклується.
Тієї ночі Анна вперше за довгий час заснула спокійно. Вона не боялася нових візитів Марини, не боялася нових вимог, не думала, що хтось знову використає її, як надувну кульку. Все було на своїх місцях. Все стало так, як і повинно було бути.
Вранці, за сніданком, Катя раптом запитала:
— Мамо, а коли ми підемо записуватися до музичної школи?
Анна переглянулася з чоловіком:
— Хоч сьогодні, сонечко.
— А можна я теж з вами? — підняв голову Міша, ніби вирвавшись із якогось сну. — Подивимося щодо моїх курсів англійської?
— Звісно, — усміхнувся Дмитро, а його очі світилися справжнім щастям. — Це наш сімейний день.
Після сніданку, збираючи дітей, Анна ловила себе на думці, що давно не відчувала такого справжнього щастя. Того, коли не потрібно боятися, що завтра знову все обрушиться, коли поруч є людина, готова підтримати, готова йти з тобою до кінця.
Телефон дзвонив кілька разів — це була Марина. Але Анна вже не боялася цих дзвінків. Золовка більше не могла втручатися в її життя, як тінь. Її номер одразу пішов у чорний список. І це було остаточне рішення.
Увечері, в затишній вітальні, вся сім’я зібралася разом. Катя захоплено розповідала про музичну школу, Міша ділився планами щодо англійської. Дмитро обіймав Анну, і в його очах світився той самий теплий вогник, що гріє серце.
— Знаєш, — прошепотів Дмитро, — я так вдячний тобі.
— За що? — здивувалася Анна.
— За те, що навчила мене бути сильним. За те, що показала, що таке справжня сім’я.
Анна пригорнулася до нього, слухаючи сміх дітей, спостерігаючи, як вони живуть своїм життям, більше не боячись, що хтось його зруйнує. Тепер вона точно знала: що б не сталося, вони пройдуть через все — разом. І ніхто не зможе їх зупинити.
А гроші тітки Віри тепер були не яблуком розбрату, а тим наріжним каменем, на якому будувалося їхнє майбутнє. Як і мало бути. Як і було написано долею.
Минуло кілька місяців. Катя стала однією з найкращих у музичній школі, а Міша впевнено крокував вперед, як орел, на своїх курсах.
Марина? Вона зникла. Просто пішла з їхнього життя, як порожня пляшка, викинута в річку.
Час від часу Анна чула про неї чутки — то про її нові бізнеси, то про борги й проблеми. Але для Анни це більше не мало значення. Це були чужі турботи. Їхню родину вже ніщо не могло похитнути.
А на комоді стояла фотографія тітки Віри. Щоранку, дивлячись на неї, Анна тихо дякувала — не тільки за спадок, а й за урок, який зробив її сім’ю ще міцнішою.
Зрештою, гроші — це лише інструмент. Головне — люди. Головне — ті, хто поруч, і те, як вони поводяться у важкі моменти.
А тепер Анна точно знала, хто гідний бути частиною її сім’ї.
Ксюшу в компанії не обговорював тільки ледачий. Переважно плітки розпускали жінки, а чоловіки лише знизували плечима.