Марина дивилася на Віктора Сергійовича, і її серце наповнювалося знайомим відчуттям гіркоти. Її ставлення до цього чоловіка залишилось незмінним — холодним і пронизаним усвідомленням його справжньої сутності. Колись, у минулому житті, вона була наставницею цього ще молодого лікаря. Уже тоді було очевидно, що з нього вийде посередній спеціаліст, але він навіть не намагався виправитися. Його байдужість до професії викликала у Марини роздратування, і вона не соромилася висловлювати свою думку. Зауваження, які вона йому робила, завжди були по ділу. А тепер, погляньте: він розжирів, наче старий мішок з картоплею. Живіт ледь вміщувався за столом, а обличчя виражало самовдоволення людини, яка досягла всього лише завдяки зв’язкам та часу, а не таланту.
— Марино Андріївно, — почав він, відкидаючись на спинку крісла, наче король на троні. — Давайте без зайвих розмов, ми ж дорослі люди. Я б ніколи вас не взяв на роботу, але все-таки візьму. Знаєте чому? Щоб потішити своє его.
Його слова різонули по слуху, але Марина лише сумно усміхнулася. Вона знала, що він правий, але не збиралася показувати свій біль.
— Абсолютно вірно. Ви завжди були розумною жінкою, — парирувала вона, зберігаючи спокій.
— Ба більше, лікарем, звісно, вас ніхто не візьме. Швидше за все, навіть медсестрою вам не вдасться влаштуватися. А от посаду санітарки можу запропонувати хоч сьогодні, — Віктор розплився в неприємній усмішці, показуючи всі свої жовті зуби.
— Ну, нічого іншого я, власне, і не очікувала, — відповіла Марина, внутрішньо стискаючись від приниження.
— А як ви думали? З вашим послужним списком ви й за це маєте сказати дякую.
— Дякую. Коли приступати?
— Знайдіть старшу медсестру, вона вам усе пояснить. Усього доброго, Марино Андріївно.
Марина намагалася вийти з кабінету з рівною ходою, хоча всередині все клекотіло. Її справді нікуди не брали. Ні за фахом, ні на будь-яку іншу роботу. А все тому, що за плечима було сім років в’язниці. Сім довгих років за те, що вона вбила свого чоловіка.
Історія була банальною, непривабливою і давно вирішеною. Марина любила свою роботу. Вона віддавала їй багато часу, а чоловікові це не подобалося. Йому хотілося, щоб вся увага була тільки йому. Спочатку він ображав її словами, а потім за кожне запізнення з роботи почав бити, щоразу сильніше. Поступово Марина перетворилася на зацьковану істеричку, яка боялася власного дому.
Одного разу, коли чоловік надто розійшовся, вона схопила перше, що трапилося під руку, і вдарила його з усієї сили по голові. Це була сковорідка. Хороша, важка, чавунна. Марина завжди любила якісний посуд.
Ніхто, включно з її адвокатом, не повірив, що в її сім’ї відбувалося таке. Чоловік був шанованою людиною, допомагав притулкам для тварин, а от про неї останнім часом склалася зовсім інша думка. Про те, що чоловік її бив, Марина нікому не розповідала. Було надто соромно. А от її нервові зриви на роботі залишилися непоміченими.
Загалом, відсиділа «від дзвінка до дзвінка». Вийшла — жити ніде. Родичі чоловіка їхню квартиру, звісно ж, забрали. Дякувати тітці — вона прихистила, але відразу попередила, що довго з кимось жити не зможе.
— Я не зможу довго жити з кимось, бо все життя прожила одна. Зрозумій, Мариночко, я добре до тебе ставлюсь, але не звикла до сусідів. У мене ось тут це лежить, он там — те. Трохи зсунеш — не помітиш, а мені вже ніяково. Ми тільки сваритися будемо. І не тому, що є за що, а тому, що обидві так жити не зможемо.
Марина розуміла, що тітка абсолютно права. І навіть була їй вдячна за відвертість. Пообіцяла неодмінно щось придумати. Їй була потрібна робота. Поки що хоч якась, аби не сидіти у тітки на шиї. А далі вона шукатиме та обов’язково щось знайде.
З тих, хто раніше працював у цій лікарні, майже нікого не залишилося. Як розповіла їй по секрету баба Зіна, яка працювала тут санітаркою вже тридцять років і за цей час стала просто «бабою Зіною», через цього самодура і крадія всі порозбігалися.
Марина усміхнулася:
— Бабо Зіно, щось ви його надто суворо. Мені здається, він просто трохи дурний і самозакоханий.
— Нічого не суворо. Ось попрацюєш тут — сама дізнаєшся. Господи, що ж у світі коїться? Лікарів не вистачає, а хорошого доктора — в санітарки. Жах, що робиться!
Баба Зіна підхопила своє відро й пішла мити підлогу, не забуваючи нарікати й час від часу хреститися.
Марина Андріївна відпрацювала всього тиждень, але вже розуміла, наскільки баба Зіна мала рацію. У лікарні панував повний безлад. Люди самі приносили ліки своїм рідним-пацієнтам. Пацієнти лягали в стаціонар зі своєю постільною білизною. А те, що подавали в їдальні під виглядом їжі, й згадувати не хотілося.
Марина не розуміла одного: це скрізь так зараз чи тільки в них? Якось завела розмову з одним із лікарів. Той втомлено махнув рукою:
— Зараз всюди не мед, а в нас — узагалі пік.
— А чому, Павле Івановичу? Чим відрізняємося? Коли я тут працювала, такого безладу не було.
— А тому, Мариночко Андріївно, красти треба, коли є з чого. А коли брати нема з чого, але хочеться — то маємо отаке.
— Так, ви вже не перший, хто в цій лікарні говорить про крадіжки. І чому всі мовчать?
— А що, ви пропонуєте зверху обійти начальство й написати заяву? Це ж нерозумно. Ніхто жодних доказів не має, а безлад нині скрізь. Не здивуюсь, якщо на горі вже й не пам’ятають, що й коли виділяли.
Марина дізналася, що тепер, виявляється, у лікарень є спонсори, які виділяють кошти на різні потреби. А ще дізналася, що один із таких спонсорів зараз лежить тут же, в найрозкішнішій палаті. Йому готують окремо. У нього персональна медсестра. Загалом, усе, щоб він не здогадався, що в решті лікарні все дуже погано.
Хоча, як казали дівчата-медсестри, йому вже все одно, що тут коїться, бо він помирав. Лікарі боролися, змінювали один препарат на інший, але поліпшення не було.
Як сказала баба Зіна:
— Шкода його, хороший чоловік. Ганяв нашого Віктора ні за що, а тепер, бачиш, і сам лежить.
Марина запитала:
— Якщо в нього багато грошей, чому не поїде лікуватися за кордон?
— А він, Мариночко Андріївно, наче махнув на себе рукою. Нічого йому не хочеться, нічого не цікавить. І ж не старий. Точно не знаю скільки, але п’ятдесяти точно нема.
Увечері після відбою Марина вирішила сходити подивитися на цього мільйонера. Їй було дуже цікаво. Цікаво було подивитися не на людину, що помирає, а зовсім на інше.
Річ у тому, що ще в інституті вони з хлопцями думали над ліками саме від цієї хвороби. Поступово ті, хто міркував і експериментував, відсіювались. І до того часу, коли всі вже самостійно працювали, цією цікавою темою займалася тільки Марина.
Звісно, наодинці просунути дослідження до випробувань вона не могла, але все одно періодично поверталася до нього. Там не було нічого надприродного. Просто дуже точно розраховувалися пропорції різних препаратів, утворюючи таку гримучу суміш на межі, яка діяла саме в потрібному напрямі. Але ні на кому випробувань не проводили, тож про побічні ефекти ніхто нічого сказати не міг.
— Можна? — тихо спитала Марина, прочиняючи двері палати. Її голос був ледве чутний, але в ньому вгадувались нотки напруги.
Чоловік повернув голову, його погляд був важким, але не позбавленим зацікавлення:
— Так.
Марина зайшла, обережно присіла на край стільця й уважно подивилася на обличчя пацієнта. Усе збігалося. Кожен симптом, кожна деталь — як у тих підручниках, які вони колись ретельно вивчали.
— Як ви себе почуваєте? — спитала вона, намагаючись приховати хвилювання.
Він усміхнувся, оглядаючи її уважним поглядом:
— А як ви думаєте? Ви ж не лікар?
— Ну, зараз — ні, — відповіла Марина, внутрішньо готуючись до наступного запитання.
— Це як? — чоловік підняв брову, явно зацікавлений.
Марина усміхнулася, хоча її серце калатало від передчуття:
— Мабуть, я розповім вам свою історію, щоб ви не подумали про мене ще гірше, ніж є.
В очах чоловіка з’явився інтерес:
— Ну, цікаво.
За двадцять хвилин Марина розповіла все — від арешту до роботи санітаркою в цій лікарні. Так багато вона не говорила вже багато років, і язик ніби шелестів у роті, видаючи слова швидше, ніж вона встигала їх обмірковувати.
Коли вона замовкла, чоловік глибоко зітхнув:
— Та вже, історія варта пера письменника. І як вам працюється під керівництвом Віктора Сергійовича?
— А як ви думаєте? — парирувала вона, намагаючись зберігати спокій.
Він зітхнув:
— По-хорошому, вигнати його звідси мітлою. Але… Хай цим займаються інші.
— А чому не ви? Ви ж бачите, що тут коїться, — обережно спитала Марина.
— Те, що я бачу, мене цілком влаштовує. Але все ж хотілося б знати — ви ж не просто так до мене прийшли? Поскаржитись на керівництво?
— Та ні, що ви. Не скаржитися. Навіть не знаю, як пояснити, але загалом…
Марина так давно не говорила, що навіть втомилася, відчуваючи, як язик стає ватним. Чоловік кивнув на тумбочку:
— Там є вода. Взагалі, дуже цікаво. Скільки там мені ваші ескулапи відводять? Місяць?
— Ну, приблизно так, — вона опустила очі, відчуваючи, як щоки налилися червоним. — Вибачте.
— Та припиніть, я ж доросла людина. Жити, звісно, хочеться. А через скільки я помру, якщо й ваш препарат не допоможе?
— Не знаю. Він може не допомогти, але вбити не повинен. Ми всі так думали і досі думаємо.
— А я ж нічого не втрачаю. Зовсім нічого. Натомість у мене з’являється маленький, крихітний шанс. Скільки часу його треба приймати?
— Усього три рази, з інтервалом у тиждень.
— Я згоден. Що потрібно? Гроші?
Марина почервоніла:
— Треба купити препарати. Вони не дуже дорогі, але, як розумієте, зараз у мене просто немає коштів.
— Дайте мені телефон, — він тремтячою рукою потягнувся до екрана.
Через десять хвилин телефон Марини сповістив про надходження коштів. Олександр, так звали мільйонера, переказав гроші, і вона попрощалася:
— Тоді до завтра?
— Так, я знову в нічну зміну.
Увечері Марину вже чекала делегація в кабінеті Віктора Сергійовича. Він не дав їй навіть слова сказати:
— Ну от про що ти тільки думала? Я ж тебе на роботу з жалю взяв, а ти…
— Ех, я наївний дурень. Як можна вірити людині, яка щойно з тюрми? Я ледве вмовив наших спонсорів, щоб тебе знову не запроторили за ґрати. Дякуй, що люди добрі. Це ж треба — красти ліки, на які нам спонсори гроші дають, і продавати потім! Ви ж хворих без лікування залишили. Негайно геть з лікарні! Звільню тебе по статті.
Він випхав її з кабінету, не давши й слова сказати. Сльози застилали очі. Марина кинулася до своєї комірчини, але зупинилася. Олександр чекає. А що як йому допоможе? Тоді він наведе лад.
Вона влетіла до палати, витягла з кишені згорток:
— У нас лише кілька хвилин.
— Зачекайте, що сталося? Ви плакали?
— Довго розповідати. Ваші товариші-спонсори взяли нашого Віктора за горло, мабуть, хтось поскаржився. Ну і він швиденько все звалив на мене. Я ж сиділа. Мовляв, ліки крала і продавала. Все з лікарні винесла.
Олександр округлив очі:
— Та це ж нісенітниця! Одна людина не може стільки винести й продати!
— У нас зовсім немає часу. Якщо мене тут побачать — просто викинуть у вікно. Давайте руку. Не бійтеся. Головне — нічого не бійтеся.
Вона повільно вводила ліки, молячись, щоб їм ніхто не завадив.
— Спочатку може трохи нудити, але за пару годин стане краще. Запам’ятайте мою адресу: Лугова, 27. Рівно за тиждень треба зробити наступний укол.
Марина вискочила з палати якраз вчасно. Вона тільки зачинила двері в комірчину, як з-за рогу з’явилась ціла делегація на чолі з Віктором. Вони прямували до палати Олександра.
Довго там не затримались. Олександру було погано. Вийшовши, Віктор з удаваною скорботою вимовив:
— Зовсім недовго залишилось нашому дорогому пацієнту.
Вранці Віктор Сергійович насамперед повернувся до палати:
— Треба все підготувати. Аналізи взяти. Смерть скоро прийде, тож слід документально підготуватись, щоб не було зайвих питань.
Він увійшов у палату — й завмер. Олександр Григорович сидів на ліжку й пив чай. Уже місяць, якщо не більше, він не сідав.
— Добрий день, Вікторе Сергійовичу.
— Д-добрий… — Віктор потер очі.
— Та не варто так нервуватись. Ви не могли б надіслати якусь санітарку, а краще санітара? Дуже хочу хоча б душ прийняти, а сам поки не можу.
Віктор мовчки кивнув і вискочив за двері.
Марина ходила з кутка в куток. Сьогодні рівно тиждень, як вона зробила укол Олександрові. А якщо не приїде? А якщо забув адресу?
Тітка не витримала:
— Маринко, сядь, не метушись. Ти ж сама казала — чоловік серйозний, бізнесмен. Якщо забув адресу — знайде, в лікарню повернеться. То сиди й чекай. І молися. Раптом гірше стало? От тоді тебе на років двадцять посадять. Навіщо ти взагалі в це влізла?
Тітка тільки встигла договорити, як біля будинку зупинилася машина. З-за керма вискочив чоловік, відчинив пасажирські двері й допоміг комусь вийти.
— Це він! Тітко, це він! Сам іде!
Тітка усміхнулась. Хоч і старалася виглядати серйозною, щоб Маринка не надумала залишитися, але все частіше ловила себе на думці, що жити самій — не так уже й добре, як із племінницею. І обід зварений, і все чисто, і обіймуть, і поговорять, і вислухають.
— Бачу. Молодчина ти. Розумниця.
Після другого уколу Олександр затримався в них на кілька годин. Пили чай, розмовляли. На третій укол приїхав зранку — та до вечора і просидів. Розповів, як вигнали Віктора, як у лікарні все змінюється.
Увечері, йдучи, спитав:
— Марино, а можна запросити вас до ресторану?
— Ви нічого не забули? Я ж сиділа!
Олександр усміхнувся:
— А я в дитинстві в однокласників обіди з портфелів крав.
Марина здивовано глянула на нього, а потім розсміялась:
— Ну, в такому разі — звісно, так.
А тітонька, почувши це, вклонилася кулакові:
— Дякую. Хороша Маринка дівчина. Заслуговує щастя.
— Твоя премія тепер піде на оплату навчання мого племінника, — заявив чоловік за вечерею з сестрою, навіть не поцікавившись моєю думкою