— Ну як тобі? — з захопленням у голосі спитала Ірина у свого чоловіка.
— Це щось неймовірне! — відповів їй Олексій.
Він вже годину ходив по квартирі й роздивлявся меблі, які зранку привезли майстри. У повітрі витав запах свіжого ремонту та нових меблів.
— Вітальню більш-менш облаштували, завтра привезуть ліжко в спальню. А зі шафою — трохи пізніше.
— Так, — усе ще не вірячи, що він у власній квартирі, відповів чоловік.
Ірина, практична й розважлива жінка, не стала розповідати чоловікові, звідки в неї гроші й звідки взялася ця квартира. Не хотіла, вважала, що гроші люблять тишу, тому факт, що її батько за дарчою подарував їй абсолютно нову квартиру, вирішила приховати. Сказала Олексієві, що це родичі скинулися, плюс її заощадження, які вона збирала чотири роки.
У двері подзвонили. Олексій відірвався від захоплення, відкрив двері та, побачивши на порозі свою матір, засяяв від радості.
— Мамо, заходь! О, сестричко, і ти тут?
— Як же я могла пропустити таку подію! — відповіла йому Галина.
— От ти все в секреті тримав від мами, — трохи з докором сказала Тетяна Яківна. — Збирав-збирав, а мені нічого не сказав.
— Ну, мамо… — Олексій трохи розгубився. — Заходь, подивись.
Жінка і її доросла донька увійшли до вітальні. Ірина, як господиня, привіталася, але не стала втручатися у хвалебну промову чоловіка.
— Три кімнати! — гордо заявив Олексій.
— Ого! — протягнула Галина, озираючись довкола. — Вітальня яка величезна!
— Тридцять чотири квадрати! — з гордістю промовив Олексій.
— А там що? — спитала його мати.
— Тут буде спальня, а там — дитяча, — відповів Олексій і, підійшовши до дверей, відкрив їх.
— Поки що тут порожньо, завтра привезуть ліжко, ну і шафи з тумбочками та шторами — трохи пізніше.
— Ну-ну, — сказала Тетяна Яківна, заходячи до спальні, яка, мабуть, була більшою за її вітальню.
— Братик, ти крутий! — за матір’ю до спальні увійшла Галина.
Олексій випростав груди, заусміхався. Йому завжди подобалося, коли його хвалили, навіть через дрібниці. Ірина це знала, користувалася цією маленькою слабкістю чоловіка, тому, підійшовши до нього, погладила по плечу, ніби кажучи: продовжуй, продовжуй.
— Тут у нас будуть штори, жалюзі, кондиціонер поставимо трохи згодом, — він глянув униз, присів і провів рукою по підлозі. — А ламінат — чудовий!
— І скільки це коштувало? — поцікавилася Тетяна Яківна. Цього разу вона звернулася до невістки.
— О! — протягнула Ірина. — Краще у чоловіка запитайте, він у нас фінансовий геній!
Олексій хихикнув, звісно, він розумів, що ніякий не геній, але підтримка дружини в очах матері багато важила.
— Ходімо, покажу іншу кімнату! — щоб уникнути відповіді, він вийшов і попрямував до дитячої, де поки що нічого не було. Однак, коли вони зайшли туди, мати сплеснула руками — чи то через порожнечу, чи то через сонячну сторону, але кімната здалась їй величезною.
— Я пишаюсь тобою, — сказала мати й, підійшовши до сина, поцілувала його в щоку. — Ти виріс.
— Оце так! — до кімнати зайшла його сестра. — Нічого собі!
— Це дитяча, з самого початку планували на двох, — і Олексій глянув на дружину, вона хихикнула й показала йому три пальці. — Так-так, на трьох, — додав він.
— Ось, бери приклад! — заявила Тетяна Яківна й повернулася до невістки. — Ось як треба заробляти! А ти все ще сидиш на своїй посаді, пора просуватись і більше заробляти!
— Стараюсь, — без образ відповіла Ірина.
Тетяна Яківна була люблячою жінкою. Ірина знала, що бувають свекрухи, які не дають жити, але ця ще нічого — прийде, побурчить і піде. Тому Ірина не збиралася з нею сперечатися чи щось доводити.
— Без чоловіка ти б пропала, — пробурмотіла свекруха.
— Добре, що він у мене є, — Ірина підійшла до чоловіка й поклала голову йому на плече, ніби повністю погоджуючись зі словами свекрухи.
— Хоч порядок підтримуй тепер у домі.
— Старатимусь, — відповіла їй Ірина.
Галина пішла на кухню й знову почала захоплюватися простором, тоді оглянула ванну, завищала від радості й, повернувшись до брата, обійняла його.
На вулиці вже сутеніло, і останні промені заходу сонця фарбували стіни нової квартири в теплі тони, створюючи атмосферу затишку й родинного щастя.
Приблизно за пів години Тетяна Яківна почала збиратися додому. В оселі ще був безлад: коробки, коробки та ще раз коробки.
— Може, чаю на прощання? — запропонувала Ірина.
— Ні-ні, — заявила Тетяна Яківна, — от наведете порядок, усе розставите, закупите — тоді й справимо новосілля.
Олексій із гордістю поглянув на дружину:
— Звісно, мамо, запрошу.
— Ну добре, ви тут головні, а ми пішли.
Галина не дуже хотіла йти, але, побачивши, що мама вже біля дверей, поспішила за нею.
— Ну що, синку, — вона обернулася до Олексія, — ти став на ноги, тепер ти чоловік, тож, — її погляд перейшов на Ірину, потім знову на сина, — повинен допомогти мені поміняти меблі.
— Та без проблем, — одразу відповів Олексій.
Почувши це, Тетяна Яківна засяяла від усмішки. Вона поплескала сина по плечу й, задоволено відкривши двері, вийшла на сходовий майданчик. За нею, як вірний пес, пішла й Галина.
Щойно двері зачинилися, Ірина повернулась до чоловіка й невдоволено запитала:
— Навіщо ти збрехав своїй матері, що вклав гроші у квартиру?
— Не злись, — благальним голосом відповів чоловік. — Якби не сказав, вона б перестала мене поважати. Та і яка різниця, хто вклав? Це ж наша квартира, ми — сім’я.
— Так, сім’я, — погодилась Ірина, — але брехати все одно не варто.
— Не ображайся, — Олексій підійшов до дружини й обійняв її.
— А про яки меблі йдеться? Поясни мені, будь ласка.
— Ну як же, мама ж сказала, що їй треба нові меблі купити.
Ірина усміхнулась.
— Ми ж їй допоможемо? — запитав Олексій.
— Взагалі-то, у мене теж є батьки, — відповіла Ірина. — І якщо я комусь і допомагатиму, то їм…
— А як же моя мама? — з прикрістю запитав чоловік.
— Ти пообіцяв — тобі й доведеться виконувати.
— Та зачекай! — Ірина зайшла у вітальню, а Олексій поспішив за нею. — Але ж мамі треба допомогти! — та дружина йому не відповіла.
Через тиждень Ірина прийшла додому з піднесеним настроєм, підійшла до чоловіка, що чаклував на кухні, обійняла його й тихо прошепотіла на вухо:
— Привітай мене!
— Вітаю… хоча не знаю з чим, — відповів Олексій і, обернувшись, поглянув у щасливі очі дружини.
— Мене підвищили! — гордо сказала Ірина.
— Справді? — здивувався чоловік.
— Так, я вже бачила наказ — мене підвищили до старшого аналітика!
— Оце так! — захопився Олексій і, обійнявши дружину, почав її цілувати. — Уявляєш? Ти в мене — старший аналітик! — сказав він це так, ніби підвищення отримав він, а не дружина.
Його очі сяяли від радості. Він підняв Ірину на руки, вона розсміялася і, злякавшись, що впаде, попросила поставити її на підлогу.
— Тепер я отримуватиму вдвічі більше, ніж раніше!
— Це ж… — Олексієві забракло слів, він то відкривав рота, то закривав. Нарешті додав: — От тепер і заживемо!
— Ага, — відповіла Ірина і, зазирнувши через плече, подивилася, що він там готує.
— Я вже майже закінчив, — Олексій повернувся до столу, але одразу знову обернувся:
— Значить, тепер ми купимо меблі моїй мамі!
— Ні, — спокійно відповіла Ірина. Вона знала, що зараз чоловік почне ставити сто питань і переконувати, що це дуже важливо, тому поклала палець йому на губи — дала зрозуміти, щоб мовчав.
— Оце, — і вона провела рукою по холодильнику, — куплене в кредит, і це, — вона підійшла до столу й торкнулась стільниці, — теж у кредит, і в залі вся меблі взяті в кредит, — на мить замовкла й додала: — У мій кредит. Тому навіть не заїкайся про якусь там меблі для своєї мами. Ти мій чоловік і повинен мені допомогти його погасити.
Олексій почервонів — йому стало соромно, бо дійсно все, що було в новій квартирі, купила його дружина.
— Добре, — розгублено відповів він. — Тоді я зараз приготую вечерю. — І, не кажучи більше ні слова, повернувся до кухні.
Наступного дня ближче до вечора Олексій навідався до своєї матері додому. Тетяна Яківна одразу ж почала розпитувати, що ще її син придбав для квартири. Чоловік не поспішаючи перерахував нові речі, не забувши згадати кухонний гарнітур, який встановлювали майстри, книжкову шафу в залі, тумбочки та меблі для спальні.
— Пишаюся тобою! — очі жінки світилися від радості. — А як щодо мого прохання? — вона натякнула на те, що давно пора міняти меблі.
— Ну… — Олексій знітився.
— Я вже ходила в салон меблів, усе вибрала, ось! — і вона, увімкнувши екран телефона, почала показувати фото, які зробила в магазині.
— Мамо, зараз поки що… — почав він.
Але не встиг закінчити, як Тетяна Яківна заговорила:
— Мій старий диван, мабуть, ще твою бабусю пам’ятає, а ліжко тільки підходиш — уже скрипить. У моїй спальні такий безлад, що краще туди не заходити!
— Мамо, поки що не вийде, — нарешті наважився сказати Олексій.
— Що значить «не вийде»? — здивувалась вона.
— Зараз великі витрати по квартирі. Ірина купила штори, ще хоче пуф і додаткову книжкову шафу — боїться, що не влізе.
— Яка марнотратність! — вигукнула жінка. — Такі витрати!
Олексій вирішив порадувати маму і похвалився:
— Ірину на роботі підвищили.
— Нарешті, — пирхнула Тетяна Яківна. — А то сиділа у тебе на шиї. Може, тепер почне щось заробляти.
— Вона нормально, мамо, — пробурмотів він.
— Не захищай її! — злісно сказала Тетяна Яківна.
— Ірина хоче відсвяткувати підвищення в ресторані.
— Що?! — обурено вигукнула мати. — Який ще ресторан?
— Ну, звичайний ресторан, — Олексій був здивований її реакцією.
— Хай готує вдома! Що, руки не з того місця ростуть?
— Вона працює, вирішила відзначити… Там ще колеги прийдуть…
Тетяна Яківна незадоволено подивилась на сина:
— Яка марнотратність з боку твоєї дружини! Хай святкує вдома, а ресторан — це ж гроші, великі гроші! А ти кажеш, на меблі для мами грошей немає! — і жінка затрясла руками, ніби тримала невидимий стос купюр. — Ось вони! Ідуть на ресторани! А для мами — нічого! Скажи їй, хай святкує вдома, а ті гроші віддасть мені!
Олексій не став нічого доводити — характер своєї матері він знав добре, тому обережно перевів розмову на іншу тему.
У суботу Ірина, як і обіцяла, запросила друзів до ресторану відсвяткувати підвищення. Вона подивилася на годинник, взяла телефон і зателефонувала чоловіку.
— Ну ти де зник? — роздратовано запитала вона.
— Все-все, я вже під’їхав, підіймаємось, — поспіхом відповів він.
Слово «підіймаємось» Ірині не сподобалося, але розпитувати не стала.
— Уже йде? — поцікавилася в дочки Вероніка Миколаївна, мати Ірини.
— Так, і, здається, не один, — насторожено відповіла вона.
За хвилину до зали зайшов Олексій, а за ним — Тетяна Яківна з дочкою Галиною.
«Тільки цього не вистачало», — подумала Ірина з досадою.
З усмішкою свекруха підійшла до винуватиці свята, обняла її й привітала з підвищенням.
— Дякую, сідайте, — сухо відповіла Ірина.
Покликавши офіціанта, вона попросила принести ще два стільці й прибори.
Нахилившись до чоловіка, прошепотіла:
— Навіщо вони тут? Я ж просила — хочу відсвяткувати з друзями.
— Але ж ти свою маму запросила, — парирував Олексій. — Чому ж я не міг свою покликати? Врешті-решт, вона твоя свекруха й любить тебе.
— Та вже ж, — стримано відповіла Ірина.
Деякий час свекруха поводилася пристойно: привіталась із гостями, з Веронікою Миколаївною навіть хвилину щось поговорили. Але щойно зробила перший ковток шампанського, відкинулась на спинку стільця й зневажливо глянула на страви.
— Скільки ж це все коштує? — ні, вона не запитала, вона обурилась.
— Давайте просто відпочинемо, — зрозумівши, до чого йде розмова, звернулась до неї Ірина.
— Воно того не варте! Ось сьомга — ціна тут удесятеро вища, ніж у магазині!
— Прошу вас, — з усмішкою, але холодно промовила Ірина, — не треба.
Але свекруха, вдаючи, що не чує, продовжила бурчати. Їй почала підтакувати Галина. Олексій, замість того щоб зупинити матір, сказав:
— Та й справді, цей вечір недешевий.
— Треба було вдома готувати — і смачно, і приємно, і гості були б задоволені, ще й одразу б подивились вашу квартиру, — свекруха мала на увазі квартиру сина. — А так — гроші на вітер!
Ірина удала, що не чує. Вона перемикнулася на друзів, ті теж вдавали, що не помічають нарікань. Але Тетяна Яківна не зупинялась:
— Або ти не вмієш готувати, або тебе не навчили, — тут вона вже кинула камінь в город Вероніки Миколаївни, яка проігнорувала коментар. — Навіщо так витрачатись? Це їжа, чи що? Краще б віддали мені гроші на меблі!
Ірина не витримала й відповіла:
— Тут ми святкуємо, а не вирішуємо родинні справи, — й одразу ж відвернулась.
Заграла музика, хтось із гостей встав і пішов танцювати. До Ірини підійшов чоловік і галантно нахилив голову. Жінка глянула на свого чоловіка, але той навіть не поворухнув бровою. Вона встала й пішла танцювати з колегою.
— О! — обурилась Тетяна Яківна. — Просто при чоловікові з залицяльником! А завтра що? Все, він тебе кине!
Олексій розсердився — чи то на матір, чи то на дружину — піднявся і підійшов до пари.
Чоловік не став з’ясовувати стосунки, подякував Ірині за танець і відійшов убік.
— Заспокой свою маму, — попросила Ірина чоловіка.
— І що, рот їй заткнути? — сердито запитав Олексій.
— Якщо ти її привів — відповідай за неї. Це мій вечір.
— Вона має право висловитись.
Переконувати його було марно. Ірина не стала з ним танцювати, повернулась до столу й продовжила спілкування з друзями.
Вероніка Миколаївна ще хвилин п’ять посиділа, привітала дочку з підвищенням і сказала, що вже йтиме.
— Дякую, мамо, що прийшла, — Ірина піднялась, за нею встали майже всі колеги, дехто навіть пішов провести жінку до виходу.
Тетяна Яківна уважно спостерігала: принесли нові страви, відкрили вино, друзі Ірини засміялись і знову щось обговорювали.
— Скільки ж це все коштує? — знову пробурмотіла свекруха. — Перед ким ця показуха?
Вона говорила неголосно, але Ірина чула кожне слово. Однак не втручалась.
Посидівши ще трохи, свекруха зрозуміла, що на неї ніхто не зважає, окрім дочки та сина.
— Ходімо, — холодно сказала вона Галині й підвелась. — Проведи мене, — наказала Олексію, і той, з невдоволеним виглядом, попрямував за нею.
Ірина подякувала свекрусі, а друзі навіть не помітили, що вона пішла.
Тетяна Яківна підійшла до Ірини:
— Завтра я прийду поговорити серйозно.
Свекруха разом із зовицею підійшла до дверей.
— Я тебе ще раз прошу, Олексію, поговори зі своєю мамою. Я не маю наміру терпіти її допити й приниження, — Ірині було байдуже на свекруху, вона злилась на чоловіка, який увесь вечір не заступився й не попросив маму замовкнути.
— Я не затикатиму їй рота, — холодно відповів Олексій.
— Тоді наступного разу це зроблю я, — відповіла йому дружина й, розвернувшись, пішла до своїх друзів.
Наступного ранку, коли Ірина ще ніжилася в ліжку, у двері подзвонили.
— Відкрий, будь ласка, — попросила вона чоловіка, і той, бурмочучи щось під ніс, поплентався до дверей. За хвилину Олексій повернувся:
— Там мама прийшла.
— О Боже, — пробурмотіла Ірина, розуміючи, що ранок зіпсовано.
У ту ж мить двері до спальні розчинились, і до кімнати зайшла Тетяна Яківна. Побачивши її, Ірина зойкнула і накрилася ковдрою.
— Геть! — злісно закричала вона.
Свекруха фиркнула, розвернулась і вийшла.
— Це що за манери? — роздратовано мовила господиня. — А ти чого мовчиш? — запитала у чоловіка, який лише знизав плечима.
Жінка піднялась, одягла халат і, трохи привівши себе до ладу, вийшла до вітальні.
— Ви у своєму глузді? — Ірина закипала. Вона знала свій характер: тільки дай поштовх — і не зупинити. — Не смійте заходити в мою спальню, поки я сплю!
— Не каркай! — також злісно крикнула Тетяна Яківна. — До свого сина я маю право заходити!
— У себе вдома можете заходити куди хочете, — а тут, — Ірина зробила глибокий вдих і додала: — Поводьтеся з повагою у моєму домі.
— Учора був жахливий вечір, — заявила свекруха. — Стільки грошей на вітер — усе заради твоєї пихи. Захотіла похизуватись підвищенням — робила б це вдома, а не тягла всіх у ресторан.
— А вам яке діло? — здивувалась господиня.
— Через тебе мій син не може купити мені меблі!
— Через мене? — Ірина розсміялась. Вона повернулась до Олексія: — Це правда?
— Ну… — потягнув він.
Вона знала, як чоловіку подобається хизуватись. Це додавало йому впевненості, і вона, як дружина, не заважала йому.
— Ти повинна мені компенсувати! — злісно вигукнула Тетяна Яківна.
— Що саме компенсувати? — поцікавилась Ірина.
— Ті гроші, що ти витратила в ресторані. Через це Олексій не купив мені меблі.
— Ну, я обіцяв… — подав голос чоловік. — Ти маєш віддати ці гроші.
У відповідь пролунав гучний сміх.
— Ви мене насмішили, — трохи вгамувавшись, мовила Ірина.
— Що тут смішного? Ти розтринькала гроші мого сина, тож віддай їх мені.
— Ага, — Ірина показала свекрусі дулю. — Зізнаюсь чесно, той банкет я оплатила зі своєї кишені. Мій чоловік, — вона глянула на Олексія, — не вклав і копійки. — Ірина не хотіла казати, але її вже дістали претензії свекрухи. — І все оце, — вона розвела руками, показуючи на стіни вітальні, — моя квартира. Я її купила, а не ваш син. І от це, — вона торкнулась дивану, — я купила, і шафу, і крісла, і всю кухню також я купила. А що, цікаво, придбав мій чоловік? — Ірина театрально замислилась, потім вигукнула: — А! Телевізор, без нього ніяк. Ще крісло привіз — те, на якому сидить і грає в ігри. Комп’ютер — теж його. — Любий, — звернулась вона до чоловіка, — що ти придбав у наш дім?
У відповідь — тиша.
— Ідіть геть, — спокійно попросила Ірина свекруху.
— Я нікуди не піду з дому свого сина!
— Поясни мамі, — звернулась до Олексія, — чий це дім?
— Ти жінка, — заявив Олексій. — А отже, все спільне.
— Як же ти мене дратуєш, — простогнала Ірина. — Ти навіть зараз брешеш! У цю квартиру ти не вклав ані копійки, тож заткнись і не базікай про спільну власність! А вчорашня сцена з твоєю матір’ю — мені поперек горла! Ти мовчав, як страус із головою в піску! Ти боягуз, ти хвалько, ти жодного разу за мене не заступився!
Тетяна Яківна намагалася зрозуміти, що ж сказала її невістка — кому ж насправді належить квартира.
— Ідіть геть, — якнайспокійніше повторила Ірина. — І ти теж, — звернулась до чоловіка.
— Ну, досить вже, перегнули обидва, — сказав Олексій.
— Замовкни! — Ірина вкрай рідко сварилась. Але зараз вона була готова згадати всю енциклопедію лайки. — Одягайся й іди, і забери свою маму!
— Це правда, що вона сказала? — подала голос Тетяна Яківна, звертаючись до свого сина.
Але Олексій не встиг нічого відповісти, як Ірина закричала:
— Геть!
Чоловік здригнувся й з жахом подивився на дружину, а та додала:
— Забирайся!
Олексій кинувся до Ірини, щоб її заспокоїти, але в ту ж мить вона вдарила його по щоці — так гучно, що свекруха здригнулася, наче ляпас дістала вона.
Отямившись, Тетяна Яківна закричала:
— Як ти смієш його бити!
— Забирайтесь! — і рука Ірини вказала на двері. — Негайно!
— Ти… ти… — кілька разів повторила свекруха.
Олексій нарешті отямився після ляпасу, пішов до спальні, швидко вдягнув штани й сорочку і вийшов до вітальні.
— І більше сюди не повертайся, — попросила його Ірина. — Я зберу твої речі й надішлю їх кур’єром до твоєї мами.
— Якщо ти так зробиш, — закричала Тетяна Яківна, — він із тобою розлучиться!
— Прекрасна новина зранку, — саркастично заявила Ірина.
— І відсудить у тебе половину квартири!
— Та невже? — хмикнула жінка. — Хочу повідомити: квартира подарована мені за договором дарування, і ось вам! — вона знову показала дулю — спершу свекрусі, потім чоловікові. — А на меблі є документи. І ще… — вона підійшла до чоловіка й вирвала з його рук ключі від машини, — машину теж оплачувала я. А тепер — геть звідси!
Свекруха бурчачи вийшла на сходовий майданчик, за нею — Олексій. Він озирнувся, можливо, сподівався, що Ірина передумає й попросить залишитися. Але вона знову показала рукою на вихід.
Двері зачинились. Ірина підійшла, рвучко закрила защіпку.
— Дурнувата сімейка, — пробурмотіла вона й, увійшовши до вітальні, оглянула кімнату.
Свекруха ще з хвилину лаялась — то на невістку, то на сина, який її «зрадив».
Задзвонив телефон. Ірина одразу ж підняла слухавку:
— Так, мамо!
— Я не надто рано подзвонила? — запитала Вероніка Миколаївна.
— Та ні, мамо, я вже пів години як не сплю.
— Доню, а якщо ми з батьком сьогодні ввечері заїдемо до тебе в гості, як ти на це дивишся?
— О, чудово! — вигукнула Ірина й миттєво забула про існування свекрухи та чоловіка.
— Тоді будемо десь о шостій.
— Звісно, мамо! Я спечу твій улюблений яблучний пиріг, тож нічого не купуй.
— Ну все, чекай, — відповіла Вероніка Миколаївна й поклала слухавку.
У ранковому світлі квартира здавалася ще просторішою і світлішою — великі вікна виходили на схід. Повернувшись до спальні, обставленої сучасними меблями у світлих тонах, Ірина зняла постільну білизну, на якій ще донедавна спала з чоловіком, і віднесла її в прання. Потім, без емоцій, методично зібрала великі мішки для сміття й почала складати в них речі чоловіка.
За годину, перетягнувши все до коридору — включно з комп’ютером і телевізором, вона попрямувала до своєї затишної кухні, де кожна річ мала своє місце. Сонячні промені пробивалися крізь тюль і створювали відчуття спокою й домашнього затишку.
— Отже, яблучний пиріг! — радісно промовила Ірина й, відкривши свою трохи потерту кулінарну книжку із загнутими куточками, швидко пробіглася поглядом по рецепту.
У цю мить вона геть забула про Олексія, Тетяну Яківну, Галину. Тепер її думки належали тільки яблучному пирогу, який так любить її мама. Кухню заповнили знайомі звуки: шелест сторінок, дзвін посуду, який Ірина дістала з шафок, готуючись до улюбленого процесу — випічки.
— Ось твої речі. Утримувати тебе більше не збираюся, — дружина стояла в передпокої поруч із валізами