Молода, дуже приваблива дівчина крутилася перед дзеркалом у спальні, приміряючи нову, щойно куплену сукню. Вона була чудовою — тканина приємна до тіла, м’які лінії, а колір кремовий.
І тут у спальню зайшла свекруха, Анна Олексіївна, побачила, як невістка радіє покупці, й влаштувала їй справжній скандал:
— Віро! Це що таке? Ти що, нову сукню собі купила? Дай-но гляну на цінник! Ого, яка сума! Ану негайно віднеси її назад до магазину! Тобі й старий одяг до лиця, а нам економія! Так і всі гроші Микити розтринькаєш, поки його немає!
Вірі стало дуже прикро, і вона обурилася:
— Яке ваше діло? Чому ви маєте право мене повчати? І чому я повинна повертати сукню? Нас із Микитою запросили друзі в гості, тому я й купила обновку. Що тут такого?
Свекруха кинулася до своєї кімнати, дістала якісь папери й тицьнула їх під ніс ошелешеній Вірі, продовжуючи кричати ще голосніше:
— А тому, любонько, що ти, коли виходила заміж, підписала шлюбний договір! А там чорним по білому написано, що всі свої витрати ти маєш погоджувати з чоловіком і зі мною! Тож нічого без мого дозволу розкидатися грошима. У тебе он шафа повна одягу, в старому підеш. Неси сукню назад до магазину, та хутчіше, бо ще не приймуть!
Віра сіла на диван і почала уважно читати договір. Їй стало аж зле. Вона справді його підписала, але Микита казав, що це проста формальність. Вона була настільки засліплена любов’ю, що навіть не подивилася, про що там йдеться. Віра була в шоці — там були прописані лише її обов’язки, а про Микиту майже нічого. Вона машинально набрала номер чоловіка, щоб негайно все з’ясувати. Але він не відповідав, бо нещодавно поїхав у відрядження й, мабуть, був у дорозі.
Свекруха раділа й стояла в дверях, підбоченившись і відчуваючи себе господинею становища. Віра ледь видушила з себе:
— Вийдіть, будь ласка, я переодягнуся. І віднесу цю кляту сукню назад. Але як тільки Микита повернеться, я обов’язково з ним поговорю про цей договір. Я не згодна так жити. То що ж виходить, я повинна випрошувати у вас гроші на будь-які свої потреби? Це ж принизливо!
Анна Олексіївна відповіла:
— А як же! Ти маєш радіти, що тебе взагалі взяли до нашої родини. Приданого ж толкового й немає, мати в передмісті живе. Будинок ніякий. Не працюєш, сидиш на шиї в Микити. Ще й права качаєш?
Віра не витримала:
— Припиніть мене принижувати! У мене нормальна родина, не гірша за інші. І освіта є. Та тільки Микита сам мене переконав сидіти вдома, мовляв, щоб берегла сімейне вогнище. Але бачу, що ми з вами навряд чи зможемо жити під одним дахом!
Віра зачинила двері перед свекрухою, зняла сукню, акуратно її склала й розплакалася. На неї ніби відро помиїв вилили! Уся ця сцена, яку щойно влаштувала свекруха, була настільки огидною, що Віра зрозуміла — не зможе більше жити з цією сварливою й жадібною жінкою, особливо коли чоловік постійно у відрядженнях. Вона сподівалася, що Микита повернеться й вирішить усе, розірве цей шлюбний договір на шматки! Адже він каже, що любить її, то навіщо ж у договорі прописані такі принизливі умови?
Віра була настільки засмучена, що повернула сукню в магазин, ледь пережила зневажливі погляди продавчинь і вирішила піти до парку, щоб хоч трохи заспокоїтися. Додому її ноги просто не несли. Купила дорогою булочку, сіла на лавку біля ставка й почала годувати лебедів та качок. Ті підпливали зовсім близько, смішно розкривали дзьобики й з’їдали все без залишку.
Раптом дівчина почула позаду тихий, скрипучий, але до болю знайомий голос:
— Вибачте, чи не пригостите булочкою? Дуже їсти хочеться…
Віра обернулася і побачила сухеньку стареньку жебрачку. На ній був вицвілий і зношений халат, стоптані капці зі дірками, а сиве волосся було зібране в тоненький хвостик. Дівчина з труднощами впізнала у ній свою улюблену вчительку англійської мови й вигукнула:
— Галино Володимирівно? Це ви? Ось так зустріч! Звичайно, пригощу. Посидьте хвилинку, я зараз!
Віра побігла до кіоску неподалік, купила три свіжі булочки і склянку гарячого чаю. Повернувшись, простягнула старенькій:
— Пригощайтеся, їжте на здоров’я. Ви мене не впізнали? Я Віра Голубєва, ваша учениця. Як же я рада вас бачити! Але чому ви просите милостиню? Що сталося? У вас же, здається, є донька, і ви жили в самому центрі міста у власній квартирі.
Нещасна жінка жадібно їла булочку і мружилася від задоволення, запиваючи її обпікаючим солодким чаєм. Здавалося, нічого смачнішого вона не їла в житті. Повільно вона почала ділитися своїм болем:
— Ну як же, пам’ятаю тебе, Вірочко. Ти була однією з найкращих, перспективних учениць, навіть на олімпіаду їздила. Все схоплювала на льоту. А я… це довга історія. Ти права, і квартира була, і донька теж. Я свою Лідочку сама ростила, без чоловіка, пилинки з неї здувала, всю душу вкладала в свою улюблену дівчинку. Але недогледіла я десь, упустила її. Виросла Ліда егоїсткою, думає лише про себе. Довго заміж не виходила, все женихів перебирала. А потім привела в дім свого Едика, хай би йому грець. Мені цей нахаба одразу не сподобався — зарозумілий, самовдоволений індик. Ліда з ним розписалася, згодом народився мій любий онучок Андрійко. Ох, як я його любила, як доглядала! Старалася молодим у всьому допомагати. А виходило, що лише заважаю. Зять зовсім знахабнів, почав на мене кричати, мовляв, плутаюся під ногами, бурчу, життя їх вчу. І Ліда стала на його бік. Мовляв, нема чого всім разом тулитися. Вмовили мене оформити дарчу на квартиру на доньку. Ліда клялася, що продасть її розумно, а мені куплять будиночок у передмісті. Я навіть раділа, бо нестерпно було жити в такій атмосфері. Але сталося все інакше. Як тільки Ліда отримала дарчу, одразу ж вигнала мене з дому. Мене, свою рідну матір! Хотіла віддати до будинку для літніх людей. А я не хочу туди, це приниження — доживати свій вік у чужих стінах, коли є рідна сім’я. Тож я зібралася й тихенько пішла з дому вночі. Так і скитаюся вже другий місяць. То у подруги трохи жила, але її чоловік був не в захваті. То у знайомих ночувала. А зараз літо, сплю на лавці в парку. Сльози душать, так боляче й гірко. Скоріше б уже померти й не мучитися.
Віра сплеснула руками:
— Як же так можна? Рідну маму в будинок для літніх людей? Жах якийсь! А знаєте що? Я зараз мамі зателефоную. Вона в мене теж у передмісті живе, будиночок у неї, козу тримає, курей, город є. Вона завжди скаржиться, що самотньо їй і важко. Думаю, вона погодиться вас прихистити.
Галина Володимирівна зніяковіла:
— Та що ти, Вірочко, дякую, звісно, але мені ніяково. Як я буду заважати твоїй мамі?
Але Віра лише махнула рукою й подзвонила мамі:
— Привіт, матусю, як ти? Тут така справа. Пам’ятаєш мою улюблену вчительку, Галину Володимирівну Самойлову? Ось, зустріла її зовсім випадково. У неї важка ситуація — рідня з дому вигнала. І їй зовсім немає де жити. Ти не будеш проти, якщо вона у тебе поживе? Ти ж знаєш, як багато хорошого вона для мене зробила, я була найкращою в класі саме завдяки їй!
Зоя Миколаївна навіть зраділа й одразу погодилася:
— Ну звісно, пам’ятаю. Галина Володимирівна — золота людина, вона все життя школі й дітям присвятила. Нехай приїжджає. Мені тільки на радість. Удвох завжди веселіше, буде хоч з ким словом перемовитися. Тож чекаю.
Віра написала адресу на папірці й дістала гроші з гаманця. Рішуче сказала старенькій:
— Так, їдемо на вокзал. Я вас на електричку посажу й поясню, як до маминого дому дістатися. Не годиться це — щоб ви по вулицях скиталися. Ви заслуговуєте на нормальне життя. Впевнена, ви з мамою порозумієтеся, вона в мене добра й спокійна. А я буду до вас у гості приїжджати. Домовилися?
Галина Володимирівна сплеснула руками й розплакалася, їй не вірилося, що, по суті, стороння дівчина ось так просто протягнула їй руку допомоги! Вона лепетала:
— Дякую тобі, Вірочко! Добре у тебе серце! Насправді, дуже страшно ночувати в парку, і холодно. Я вже зовсім зневірилася. Я згодна, тільки в одне місце зайдемо? Я у знайомої речі свої залишила, там небагато, лише одна сумка. Я молитимусь за тебе, моя дівчинко, нехай тобі завжди й у всьому щастить. Ніколи не забуду твоєї доброти.
Зоя Миколаївна зустріла гостю привітно, баньку натопила, стіл накрила. І милувалася, дивлячись, як розпарена рум’яна жінка сьорбала чай з пирогом і розповідала про свою нелегку долю. Зоя Миколаївна теж дуже скучила за спілкуванням і поспішала поділитися подробицями свого життя:
— Я ж теж Вірочку сама ростила, тому прекрасно вас розумію, Галино Володимирівно, як це — обожнювати й любити свою єдину дитину. Слава Богу, моя донька виросла доброю, відкритою дівчинкою, серце у неї добре. От тільки дуже я за неї хвилююся. Нещодавно заміж вийшла, здавалося б, радіти треба. А на серці якось тривожно. Нікіта і його мати дуже вже скупі, прижимисті, навіть на весіллі на всьому економили. Сукню і ту взяли напрокат, а обручки я сама купувала, довго відкладала. Віра ж університет закінчила, їй би роботу саме час знайти за спеціальністю, ви ж знаєте, як вона мови знає, дітей любить. Але куди там, Нікіта заборонив їй працювати, мовляв, жінка має вдома сидіти, господарство вести та дітей ростити. Ладно б ще жили окремо, а то зі свекрухою разом. Бачу я, нелегко їй там. Приїде, очі сумні, хоч і не каже нічого, старається триматися, а в мене серце не на місці. Так хочеться, щоб Вірочка була щаслива. А ви живіть скільки потрібно, Галино Володимирівно, от сидимо, так тепло спілкуємося, добре ж. А то вже від самотності з розуму сходила. З козою своєю розмовляти почала. Тож ви мене зовсім не потурбуєте. Я вам у кімнаті доньки постелила, думаю, уживемося, що нам ділити на старості років?
Віра часто навідувала маму та Галину Володимирівну, особливо коли чоловік був у відрядженні. У рідному домі їй було так добре, так спокійно, обидві жінки й справді швидко здружилися, тепер разом пекли пироги, а скільки сміху було, коли Галина Володимирівна захотіла спробувати доїти козу Фросю! Загалом, тепер Зої Миколаївні було не до нудьги: в чотири руки та з жартами всі домашні справи ладналися вдвічі швидше, а вечорами було не так тоскно — вони разом дивилися серіали, обговорювали героїв і розмовляли про життя. Та й Галина Володимирівна змінилася, здавалося, навіть сутулі плечі розправила, посміхалася тепло, і щоранку дякувала Господу за те, що він привів її до ставка і вона зустріла Віру, свою рятівницю! Про свою доньку Лідію Галина Володимирівна намагалася не думати — Бог їй суддя, хай живе, як знає. А ось за онуком дуже сумувала, так хотілося обійняти малюка й цілувати його пухкі щічки.
Нарешті повернувся Нікіта з відрядження. Віра так раділа, скучила, вечерю приготувала. Кинулася обіймати чоловіка, той теж підхопив її на руки й цілував, примовляючи:
— Ну як ти тут, розумницею була? Мамі допомагала? За домом слідкувала? Не вередувала?
І тут свекруха язвливо зауважила:
— Ну що ж ти мовчиш, Віро? Розкажи чоловіку, як ти через день до коханця бігала! Чи совість мучить? Куди їздила? Мені сусіди вже все доповіли, що на вокзалі тебе бачили! З ким роман крутиш? А я й думаю, чого це наша Верочка вирішила собі нову сукню купити? Грошики сімейні тринькати? А вона до коханця вирішила причепуритися! Ну ж бо, зізнавайся, безсоромна!
Віра не витримала такого приниження, більше не могла слухати цю брехню й спалахнула:
Та що ви таке кажете? За що ви мене так ненавидите? Я їздила до мами, прихистила у неї свою шкільну вчительку, Галину Володимирівну! А що, не можна? Нікіто, що тут взагалі відбувається? Твоя мати змусила мене повернути сукню до магазину, тикала під ніс наш шлюбний договір! А потім ще й стеження влаштувала? Я що, у в’язниці? У мене тепер взагалі прав немає? То давай розлучимося, і справі кінець! Ніколи не думала, що буду так нещасна у шлюбі! Я ж думала, ти мене любиш, Нікіто! А ти мене загнав у кабалу цим договором! А якщо мені знадобиться нижня білизна, теж у твоєї мами дозволу просити? Якщо так, то я піду працювати, щоб шматком хліба мене не дорікали!
Віра розплакалася й побігла до спальні, довго плакала, уткнувшись у подушку. Усе, чого їй зараз хотілося — взяти все, кинути й поїхати додому, до мами. Там ніхто не образить…
Нікіта розсердився на матір і почав її дорікати:
Мамо, навіщо ти влаштувала цей жахливий скандал? Чого ти добиваєшся? Щоб ми справді розлучилися, і я знову залишився один? Скажи? Перестань ображати Віру, інакше мені доведеться з нею з’їхати, іншого виходу немає.
Анна Олексіївна тут же пішла на поступки, адже в її плани зовсім не входило, щоб син з’їжджав. Вона жила на його гроші, а так довелося б покладатися лише на свою пенсію. Хитра жінка почала виправдовуватись:
Ну прости, синку, трохи переборщила. Я й справді подумала, що твоя Вірка тобі зраджує, ще й ця сукня! Ну навіщо їй нова сукня? Куди їй у ній ходити? Вона ж удома сидить! Тільки й знає, що гроші витрачає. Та й узагалі, я більше слова не скажу, живіть, як хочете.
Нікіта зайшов до кімнати, сів поруч із заплаканою дружиною, спробував її обійняти й тихо сказав:
Ну все, сонечко, не плач. Я серйозно поговорив із мамою, вона тебе більше не зачепить. Сам не знаю, яка муха її вкусила, мабуть, ревнує мене, ніяк не може змиритися, що тепер у мене є ти. Я тобі вірю, ти мені не зраджувала. Хочеш, поїхали просто зараз, купимо ту саму сукню? Тільки не плач.
Віра повернулася до чоловіка й, дивлячись йому в очі, запитала:
Та справа ж не в сукні. Скажи, ти справді мене любиш? Навіщо тоді цей шлюбний договір? Я ж наївна дурепа, навіть його не читала, підписала не глянувши. А тепер замкнене коло виходить. Працювати ти мені забороняєш, і купити собі нічого права не маю. Я що, твоя рабиня? Мені так образливо, не можу повірити, що ти зі мною так вчинив. Чому ми не можемо зняти квартиру, я б працювала в школі за спеціальністю, і жили б, як усі? Навіщо мучити одне одного, намагаючись ужитися з твоєю мамою? Я не розумію!
Нікіта зітхнув і знову почав заспокоювати Віру, у цьому він був майстром:
Ну, люба, цей договір ми анулюємо або змінимо ті пункти, які тобі не подобаються. Домовилися? Ти зрозумій, я ж не хочу, як усі! Я починаючий підприємець, тільки стаю на ноги, мені й так кожну копійку треба заощаджувати й вкладати у справу! Це складний період, його треба перетерпіти. А потім, коли справи підуть угору, ти в мене будеш одягатися, як королева! Обіцяю. Ну навіщо віддавати чужому дядькові щомісяця купу грошей за оренду? У нас же чудовий просторий будинок. І маму я одну не залишу, у неї тиск, ти ж знаєш. Це ви просто ще притираєтесь, скоро все налагодиться. От побачиш. Ну йди до мене, моя хороша, я так скучив! І так тебе люблю!
Віра не змогла встояти перед чарами чоловіка й відповіла на поцілунок, пара помирилася. Але на душі залишився гіркий осад. Дівчина заспокоювала себе, що Нікіта правий, треба потерпіти заради сім’ї, що всі, мабуть, так живуть. Треба терпіти й звикати. Анна Олексіївна й справді притихла, перестала дошкуляти Вірі, все ніби владналося.
Але незабаром сталося те, що знову сколихнуло родину Овчинникових. Віра дізналася, що вагітна. Вона була такою щасливою, так хотіла цього малюка, бігла додому щодуху, щоб порадувати чоловіка. Той і справді задоволено усміхнувся, почухав бороду й мрійливо сказав:
— Я кохаю тебе, моя зайчику! Народиш мені спадкоємця, синочка-богатиря! Оце радість!
Віра засміялася:
— Ну ти даєш! А якщо дочка буде? Звідки ж я знаю, хто у нас народиться? Я, наприклад, буду любити всім серцем і синочка, і дочку! Навіть не віриться, що скоро мамою стану, так хвилююче!
Але Нікіта раптом насупився і різко відповів:
— Ніяких дівчаток, я серйозно! Я хочу сина і крапка! Навіщо мені соплива дівчинка, у мене й так жінок у домі вистачає! Інша справа — хлопець, я його всьому навчу, буде мені першим помічником!
Свекруха теж підбадьорювала невзначай:
— Нікіто, ти правильно міркуєш. Дівчинку ростити — жодних грошей не вистачить! Самі витрати: сукні, бантики, ляльки, а підросте — косметика, парфуми й багато чого ще. А хлопцю багато не треба. Ось і економія!
Віра нічого не відповіла, але подумала: «Вони що, ненормальні? Серйозно таку нісенітницю несуть? Невже я можу на щось вплинути? Страшно навіть від таких думок!»
Мама ж дуже зраділа цій новині, і Галина Володимирівна теж, вітали Віру й почали шукати пряжу та візерунки, вирішили вже починати в’язати пінетки. Віра літала від щастя, думала: ну тепер у них із Нікітою точно все налагодиться. Але незабаром біда прийшла, звідки й не чекали. Захворіла Зоя Миколаївна, їй стало зле прямо на городі, налякана Галина Володимирівна викликала швидку й зателефонувала Вірі:
— Приїжджай швидше, з мамою біда! Її забрали до лікарні!
Дівчина одразу поїхала туди, мамі вже полегшало, і вона рвалася додому:
— Доню, ну скажи їм, хай додому відпустять. Ну дурна я, в спеку пішла бур’ян рвати, от і напекла голову. В непритомність упала. Я вже добре почуваюся. Як же там Галя сама, а моя кізонька? А курочки?
Віра гладила маму по руці й шепотіла:
— Як же я злякалася, мамочко! Зараз тільки з лікарем поговорю, і поїдемо додому.
Але лікар її дуже засмутив:
— У вашої мами вікові проблеми із судинами та серцем. Потрібно робити операцію, бажано не зволікати з цим. І навантаження зменшити. Я поставлю вас у чергу, але самі розумієте, що це буде довго. Можна зробити платно, але сума чимала. Тож думайте. Я, звісно, випишу пацієнтці підтримувальні препарати, буде пити за схемою. Але операцію вони не замінять.
Віра відвезла маму додому, на кухні влаштували нараду. Дівчина намагалася підбадьорити маму:
— Я з Нікітою поговорю, мамусю. Ми ж сім’я, впевнена, він дасть грошей. Все буде добре, от побачиш. Тримайся, не сумуй. А я тепер частіше тебе навідуватиму й допомагатиму.
Зоя Миколаївна зітхала:
— Дякую тобі, доню. Що приїхала, у біді не покинула. Нічого, дасть Бог, дочекаюся операції. А ти додому їдь, чоловік, мабуть, хвилюється.
Галина Володимирівна вирішила по-своєму допомогти Зої й почала давати приватні уроки англійської мови вдома, а всі зароблені гроші збирала на операцію. Для неї була нестерпною сама думка, що з Зоєю може статися непоправне! Ця ще недавно зовсім незнайома жінка тепер була їй як сестра. Досвід і знання у Галини Володимирівни були колосальними, багато жителів міста її пам’ятали, тому незабаром учнів ставало все більше.
Віра теж наважилася на непросту розмову з чоловіком:
— Нікіто, ти ж знаєш, з моєю мамою біда! Я дуже переживаю, черга майже не рухається, так можна й рік чекати. Але у неї немає цього часу. Благаю, допоможи! Дай грошей, будь ласка, скільки зможеш, я повинна врятувати свою маму!
Але чоловік нахмурився й різко відповів:
— Ти що мені пропонуєш, забрати таку велику суму з обігу? Це ж зруйнує всю мою справу! Я стільки працюю, будую кар’єру, і що, все коту під хвіст? Вибач, але у мене немає таких грошей. І взагалі, тобі не можна нервувати, годі їздити без кінця в селище! Мені потрібен здоровий спадкоємець!
Віра розлютилася:
— Та що ж ти за колода бездушна? А якби з твоєю мамою таке сталося? Ти б теж не знайшов грошей? Ми ж сім’я! І досить уже торочити мені про сина! У нас дочка буде, на УЗД вже видно!
Нікіта вихопив чашку в неї з рук і жбурнув на підлогу, ледве видавивши:
— Я не хочу дівчинку! Що ж ти мовчиш? Або буде хлопчик, або роби аборт! Може, ще не пізно? Твоя сім’я тепер я і моя мама, ти сама до нас прийшла! А твоя мати хай чекає своєї черги на операцію. Для того людям і дається поліс!
Віра була приголомшена, і лише тепер до неї дійшло, з яким чудовиськом вона пов’язала своє життя! Наче рожеві окуляри впали з очей і розбилися! Жінка тихо відповіла:
— Знаєш, Нікіто, вбивати дитину я не буду, і під твою дудку танцювати теж не стану. Ми розлучаємося. І я йду від тебе прямо зараз. Я думала, ти справді мене любиш! Але тобі байдуже і на мене, і на дитину, і на мою маму. Навіщо ти взагалі на мені одружився, не розумію?
Нікіта розлютився, як бик:
— А для того, що ти мені підходиш, гарна, фігура ладна, тиха, скромна, по господарству все вмієш, без особливих запитів. Мама тебе схвалила! А мені потрібна дружина за статусом. Але останнім часом твої капризи мені набридли. Ти дивися, свої права згадала, голос на чоловіка підвищувати почала, а тепер піти надумала? А от і ні! Мій батько знаєш, як матір до тями приводив? Ремінцем! Відлупцює — і мамуся шовковою ставала! Я в дитинстві його за це ненавидів, не розумів життя, матір шкодував. А тепер бачу, що з вами, бабами, так і треба! Отож марш до кімнати і забудь про розлучення. Інакше гірше буде! Я не жартую!
Він справді почав знімати ремінь зі штанів. Вірі стало дуже страшно, вона, як мишка, прошмигнула до комірчини й зачинилася зсередини. Серце шалено калатало. Виявляється, вона взагалі не знала Нікіту!
Чоловік почав її шукати, в нього ніби вселився біс, навіть свекруха злякалася й намагалася його відмовити:
— Синочку, заспокойся! Прибери ремінь! Віра вагітна, ну не можна так! Помиритеся, все добре буде.
Нікіта смикав двері комірчини, зрозумівши, що Віра там, і махнув рукою:
— Ну й сиди там, дурепо! Так навіть краще. Може, швидше одумаєшся! І запам’ятай, якщо спробуєш утекти, сама винна будеш! Мені зараз проблеми у бізнесі ні до чого, а розлучення — тим більше. І на УЗД ще раз підеш зі мною. Може, там помилилися? Хочу хлопця! І крапка!
Віра сиділа на мішку з борошном і плакала, обхопивши голову руками. Здавалося, що це якийсь жах, що це відбувається не з нею! Вона гарячково думала, що ж їй тепер робити. Вона не залишала думки про втечу, просто чекала настання ночі. Знала, що Нікіта спить так, що гарматою не розбудиш. І сподівалася, що свекруха їй не завадить…
Їй пощастило: Нікіта так розлютився, що вирішив трохи випити, але переборщив, і тепер спав як убитий, хропів на всю спальню. Віра навшпиньки дотяглася до шафи з документами, забрала свої, швидко складала до сумки найнеобхідніше й так само безшумно вислизнула за двері. Ледве дочекалася ранкової електрички на вокзалі й весь час озиралася, нервуючи, чи не женеться за нею чоловік. Свекруха не спала, все чула й зрозуміла, але навмисне не розбудила сина. У неї був свій план. Вона потирала руки, нарешті Віра сама пішла, і вони житимуть із сином, як раніше, удвох. Її це дуже влаштовувало. Нікіта хоч і був різким іноді, але маму любив сильно, всім її забезпечував. І ніколи не кривдив. Насправді він і Віру б не чіпав, так, налякати хотів. І то його підбурила мати, тихо казала:
— Що ти за мямля? Ще б цього не вистачало, гроші віддавати сватусі на операцію, ми ж їх назад точно не побачимо. Хай сама викручується, раз не береглася. Та й твоя Вірка обнагліла, стала тут умови ставити, а була ж тихіша води, нижча трави. Ти б її припугнув, щоб знала, хто в домі господар, і дурні думки з голови викинула! Що за невістка дісталася? Навіть хлопця народити не може!
Саме мати накрутила Нікіту до краю, от він і зірвався на Віру. Вранці він прокинувся з важкою головою, звично провів рукою по ліжку, бажаючи обійняти дружину, але її там не було! Чоловік підскочив, як ошпарений, і відразу побіг до комірчини, хотів просити вибачення у Віри, що занадто перегнув палицю вчора й змусив її так нервувати. Але було вже пізно! Ні речей, ні документів, ні самої Віри вдома не було! Нікіті стало зле, він схопився за голову, покликав матір і почав нарікати:
— Що ж я накоїв, мамо! Віра пішла, втекла! Тепер точно зі мною розлучиться! Я сильно її налякав, бачив жах в її очах і все одно не зупинився! Я не хочу розлучення, я звик до неї і не можу без неї, я ж кохаю її… А як же дитина?
Анна Олексіївна була ще тією хитрунькою. Вона розуміла, що зараз не час підливати масла у вогонь і сварити невістку — син би не зрозумів. Тому вона його підбадьорювала:
— Нікіта, ну сам подумай, куди могла втекти Віра? Тільки до мами. Це ж очевидно. Більше їй просто нікуди йти. Подзвони тещі, дізнайся, чи вона там, і поки заспокойся. Нехай вона трохи охолоне, сама за тобою скучить. А через тиждень поїдеш до неї. Купиш квіти та дорогий подарунок, скажеш, що кохаєш — вона й розтане. Нічого, помиритеся. У сім’ї всяке буває. Зате вона за цей час намучиться в сільському будинку без зручностей і сама побіжить назад у наші хороми, от побачиш. Знаю я Віру, вона добра, м’яка, простить, куди вона дінеться.
Нікіта намагався додзвонитися до Віри, але вона вперто не брала слухавку. Тоді він неохоче набрав номер тещі. Та відповіла одразу. Чоловік почав:
— Добрий день, Зоє Миколаївно. Віра у вас? Дайте їй трубку, мені потрібно терміново з нею поговорити. Ми вчора посварилися. Не зрозуміли один одного. Але передайте їй, що я її прощаю і не серджуся. Нехай повертається додому!
Але жінка різко відповіла:
— Віра вдома, де її більше ніхто не буде принижувати і ображати. І бачити вона тебе, зятю, не хоче. Забудь дорогу сюди. Не думала я, що ти таким негідником виявишся! Не дзвони сюди більше й не приїжджай, я Віру нікому не дам образити, ясно? Якщо вона захоче тебе бачити, сама подзвонить. Але я б на її місці цього не робила. Якщо з самого початку подружнього життя чоловік погрожує вагітній дружині підняти руку, то що ж чекати далі?
Нікіті стало жахливо соромно, він хотів сказати, що зовсім не збирався бити Віру, але теща вже поклала слухавку. Пішли короткі гудки. На душі у Нікіти було гидко, хотів провчити дружину, налякати, але все пішло не так, як він задумав. Чоловік вирішив, що Вірі справді потрібно заспокоїтися, і вирішив зачекати тиждень. Але з кожним днем Нікіта все більше хмурнів, його не радувало ані смачна вечеря від мами, ані улюблений футбол. Він відчайдушно сумував за Вірою. Здавалося, коли вона була поруч, він цього не помічав, але тепер дім раптом став порожнім.
Віра ж не збиралася прощати чоловіка і відразу подала на розлучення. А ще почала допомагати Галині Володимирівні приймати учнів — це була чудова практика. Їй дуже подобалося пояснювати матеріал і бачити, як діти все розуміють. Особливо вона прикипіла до одного хлопчика, Єгора Серова. Хлопчик із захопленням займався, постійно розповідав, що його тато — бізнесмен, і вони живуть удвох, бо мама померла. Він хотів швидше вивчити англійську, щоб допомагати татові. Єгор мав чудові здібності — він усе схоплював на льоту, а вимова була ідеальною. Було видно, що Єгору бракує спілкування, і він із задоволенням балакав про все на світі, а ще не відмовлявся від парного молочка з пиріжками.
Але одного дня хлопчик приїхав на урок із водієм дуже схвильований. І не зміг тримати це в собі, одразу розповів Вірі про те, що його турбує:
— Дорослі дядьки хочуть зробити щось дуже погане моєму татові, а потім усе в нього відібрати! Мені так страшно. Я люблю тата і боюся, що залишуся зовсім один! Допоможіть мені!
Віра спершу не могла повірити:
— Ти впевнений? Як ти це дізнався? Може, ти щось не так зрозумів?
Але хлопчик уперто кивнув головою:
— Точно. Вчора до тата приїхали якісь дядьки, а я якраз був у нього на роботі. Водій мене туди привозить, якщо в няні вихідний. Я чекав, поки тато закінчить нараду, щоб поїхати додому. І ось коли дядьки вийшли після важливої зустрічі, вони між собою заговорили англійською. А я все випадково підслухав. Вони точно сказали, що все готово, щоб зробити татові погано і підробити документи. Тітко Віро, що робити?
Жінка задумалася і раптом сказала:
— А ти сам говорив татові про те, що чув?
Хлопчик кивнув:
— Звісно, говорив, але він мені не вірить, думає, що я фантазую і даремно переживаю. Може, треба йти до поліції та там усе розповісти? Як думаєте?
Віра заперечливо похитала головою:
— Піти, звісно, можна, але прізвищ тих людей ми не знаємо. Хто нам повірить? Знаєш що, якщо хочеш, я поїду з тобою до вас додому і сама спробую поговорити з твоїм татом. Можливо, він мене послухає?
Хлопчик зрадів:
— Так, звісно, поїхали. Ви ж доросла, вам він точно повірить. Я зараз скажу водієві, щоб відвіз нас додому.
Зоя Миколаївна відмовляла доньку:
— Віро, ну дурна це затія! Навіть якщо ти все розкажеш, яка гарантія, що батько хлопчика тобі повірить? Адже, крім слів дитини, жодних доказів немає!
Але жінка відповіла вперто:
— Ти не розумієш, мамо. Єгор дуже наляканий, і це не просто дитячі фантазії. Він серйозно боїться за життя батька. Я не знаю, чим закінчиться мій розмова з його татом, але я спробую! Інакше не можу. Ну постав себе на місце дитини. Він намагається всім сказати правду, а від нього відмахуються тільки тому, що він маленький.
Водій відвіз Єгора та Віру додому, до великого особняка за містом. Хлопчик бігав кімнатами та кликав тата, але в будинку було тихо. Єгор почав панікувати:
— Дядьку Федю? Де ж тато? У нього вихідний, він мав бути вдома. Тим більше, обіцяв, що після занять ми підемо запускати вертоліт! Він не міг нікуди піти!
Водій теж занепокоївся:
— І справді дивно. Автомобіль господаря у дворі, а пішки тут ходити нікуди. Та й двері були відчинені. І на дзвінки Максим Віталійович не відповідає. Такого ніколи не було. Давайте обійдемо будинок, можливо, він просто кудись відлучився…
Вони почали обходити величезний будинок, і на задньому дворі Віра першою помітила чоловіка, що лежав у траві у крові! Вона закричала від шоку та кинулася до нього! Помацала пульс, перевірила дихання — живий. Уже хотіла дзвонити у швидку та поліцію, але водій її зупинив:
— Зачекайте, не повідомляйте нікуди. Якщо Єгор усе правильно почув, господаря потрібно сховати. Ті люди дуже серйозні, вони й у лікарні його дістануть, якщо захочуть. Дома залишатися небезпечно.
Віра, не вагаючись, запропонувала:
— Тоді несіть його в машину, поїдемо до мене. Там його точно ніхто не шукатиме. І Єгор у нас переночує, а завтра буде видно. Рана не глибока, думаю, він скоро прийде до тями.
Так і зробили. Господаря будинку поклали на ліжко, Віра почала метушитися біля нього. Обробила та перев’язала рану на голові, дістала нашатирний спирт. Галина Володимирівна причитала:
— Ой, що ж робиться, Господи! Серед білого дня людей убивають у власному домі! Що за життя пішло? Єгорко, не бійся, тато скоро прийде до тями. Не крутися тут, не заважай. Ходімо, я тебе нагодую, поки Віра лікує твого тата.
Але наляканий хлопчик навіть не зрушив з місця і шепотів:
— Нічого я не хочу. Татку, живи тільки, ну прокинься, благаю! Як же я сам буду? Я люблю тебе, татусю! Мені страшно. Тітко Віро, він же не помре, правда?
Віра піднесла до носа пацієнта ватку з нашатирем, і він поморщився та очнувся. Усі дружно зітхнули з полегшенням. Чоловік потер очі й не розумів, де він і що відбувається. Побачив заплаканого Єгора і тут же взяв його за руку:
— Єгор? Синку? Де я? Що відбувається? Я ж чекав на тебе вдома, а потім хтось подзвонив у двері. Я нічого не встиг зрозуміти, як двоє чоловіків бризнули мені в обличчя з газового балончика. Поки я корчився від болю в очах, відчув, що мене чимось огріли по голові. Ось і все. Далі — провал, пустота, і тепер я тут.
Хлопчик майже кричав:
— Тато, ну тепер ти мені віриш? Я ж тебе попереджав, казав, що ті дядьки, з якими ти виходив з кабінету — справжні злодії! А ти не вірив! Це вони на тебе напали, я впевнений. Треба йти до поліції!
Максим потер віскі й лоба, біль була нестерпною, і погодився з сином:
— Так, сину, схоже, ти виявився розумнішим і кмітливішим за свого батька. Дякую тобі, що врятував життя!
Єгор тараторив:
— Це тьоті Вірі дякувати треба, тільки вона мені повірила й погодилася поїхати зі мною додому, щоб переконати тебе, що тобі загрожує небезпека. Ми зараз у неї вдома. Татку, мені страшно. А якщо ті люди знову на нас нападуть?
Максим пригорнув сина до себе й почав його заспокоювати:
— Не бійся, синку, тепер усе буде добре. Ти поки побудь тут, у тьоті Віри, а я поїду до поліції. І накажу приставити охорону до будинку. Нехай проведуть обшук. Не дарма ж ці головорізи до мене вломилися. Напевно, вони якісь документи шукали. Можливо, за відбитками пальців їх швидше знайдуть.
Потім Максим нарешті перевів погляд на Віру й так на неї подивився, що в дівчини аж мурашки побігли по шкірі. Вона буквально потонула в його бездонних синіх очах. Чоловік тихо сказав:
— Я не знаю, як вам дякувати, Віро. Дякую, що вислухали Єгора, що погодилися допомогти, що вам не байдужі переживання чужої дитини! Тепер я ваш боржник. Можна Єгор побуде у вас ще трохи, поки все не владнається? Мені потрібно розібратися з проблемами. І я одразу заберу сина додому.
Зоя Миколаївна схопилася за серце, почала хапати ротом повітря і зойкати. Від переживань у неї знову стався приступ. Віра кинулася до матері, стала давати їй ліки, причитаючи:
— Мамусю, тобі знову погано? Ну не лякай мене, благаю! Дихай глибше, ось, уже краще, препарат подіяв. Не можна зволікати з операцією, лікар правий. Але ми ще й третини суми не зібрали. А по полісу чекати й чекати. Якийсь глухий кут! Лягай, мамо, все позаду. Не хвилюйся, все буде добре.
Віра поклала маму в спальню й повернулася до Максима. Той схвильовано спитав:
— Вибачте за прямоту, що з вашою мамою? Вона хворіє? Можливо, я можу чимось допомогти? Я був би радий віддячити вам хоч якось.
Віра змахнула сльозу й сказала:
— Чим тут допоможеш? Потрібні великі гроші на операцію, ми всі підробляємо, як можемо, але зібрали ще дуже мало. А час підтискає. Думала, чоловік допоможе, але ні, нікому ми з мамою не потрібні. Ось, розлучаюся. Ладно, у вас своїх проблем по горло, а тут ще я…
Максим пообіцяв:
— Я допоможу вам, обов’язково. Сам рано втратив батьків, знаю, як страшно бачити, що мама хворіє, а ти нічого не можеш зробити, щоб їй допомогти. Тільки спочатку поїду до поліції. Потрібно по гарячих слідах знайти негідників. Досі не можу повірити, що мої іноземні колеги могли бути пов’язані зі злочинцями.
Максим написав заяву до поліції, підключив усі свої зв’язки, і невдовзі злочинців знайшли. Справді, це були ті самі бізнес-партнери. Але це було не все. Правда шокувала всіх, особливо Віру! Виявилося, що її чоловік Микита теж був причетний до цієї справи. І ті відрядження були лише прикриттям. Насправді в цей час він шукав багатих клієнтів, нібито для того, щоб вони вклали гроші в його бізнес. А його фірма виявилася фіктивною. Він був звичайним шахраєм, наводчиком. За кожне «замовлення» він отримував пристойні суми. І при цьому вів скромний спосіб життя, на всьому економив, їздив на старій іномарці. Саме тому він так тримався за Віру. Вона ідеально доповнювала його образ порядного громадянина, щоб у знайомих не виникало підозр про його темні справи.
Віра була настільки шокована, що не витримала й сама зателефонувала Микиті, щоб усе йому висловити:
— Як ти міг так зі мною вчинити? Провертав за моєю спиною темні справи, на рахунках величезні суми, а мені на нову сукню грошей шкодував? Кожну копійку рахував? Брехав в обличчя! Ще й совість мала скласти шлюбний договір. Ненавиджу тебе, знай це. Забудь, що я була у твоєму житті! Сподіваюся, тебе посадять, і надовго! Туди тобі й дорога, скнаро нещасний!
Микита намагався виправдовуватися, не хотів втрачати Віру, і викручувався як міг:
— Люба, ти все не так зрозуміла! Я ж для нас старався! Думав, зароблю більше, і тоді заживемо! Переїдемо подалі, нове життя почнемо. Ну пробач мене, Віро. Знаю, я зовсім тебе не цінував, та й мама часто тебе дошкуляла. А я на це закривав очі. Це вона у всьому винна, накручувала мене до краю, а я потім на тобі зрився. Охолонь, будь ласка, не поспішай із розлученням, прошу тебе. Я хорошого адвоката найняв, думаю, мене не посадять. Давай спробуємо почати все спочатку. Я змінюся, обіцяю. Ми ж сім’я, а як же наша майбутня донечка? Їй потрібен батько!
Віра вражалася нахабству чоловіка й різко відповіла:
— Ти ж не хотів дівчинку, на аборт мене відправляв, кричав, що тобі не потрібна соплива дівчинка! А тепер що? Любов прокинулась? Ні, Овчинников, я тобі більше не вірю. Ми розлучаємося, і крапка. Нам такий батько не потрібен. Сама доньку вирощу. Нам із тобою більше не по дорозі, прощавай! Заведи собі собаку й дресируй її!
Никита зовсім знітився, йому загрожував чималий строк, рахунки заблокували, гроші заморозили, а сім’я розпалася. Все його життя руйнувалося, як картковий будинок. Він надто пізно зрозумів, що накоїв. Корив себе й обзивав останніми словами: «Дурень! Ідіот! Йшов на поводу у мами, слухав її дурні поради. А мама хороша — ніби хотіла відігратися на Вірі за своє зламане життя. Сама ж страждала від чоловіка-тирана, і ніби раділа тепер, що й Вірі погано, тиснула на неї, принижувала, і я туди ж! Ось чого я вчепився у Віру через стать дитини? Сам не розумію! Ніби одержимий був, сина хотів. Ніби вона могла якось на це вплинути! Ось чого мені бракувало? Де я ще знайду таку добру, лагідну й люблячу жінку? А якщо посадять? Кому я тоді буду потрібен із судимістю!»
Чоловік нервував, став усе частіше пити, мати його пиляла, вони постійно сварилися. Никита звинувачував матір у своєму розлученні й не міг пробачити їй того, що вона не прийняла Віру до родини й робила все, щоб та пішла!
Віра жила з мамою та Галиною Володимирівною, займалася репетиторством, рахувала зібрані гроші, дуже хвилювалася, що не встигнуть. Зої Миколаївні ставало дедалі гірше, вона танула на очах, з’явилася задишка, біль, слабкість. Жінка все більше лежала, погано їла, втратила надію й вважала, що їй недовго залишилося.
І тут сталося справжнє диво — Вірі подзвонили з клініки й повідомили, що операцію оплачено, можна лягати в лікарню. Жінка плакала від щастя й одразу зрозуміла, хто благодійник. Галина Володимирівна залишилася вдома господарювати, а Віра повезла маму до лікарні. Поки тривала операція, здавалося, час зупинився. Але все обійшлося, прогнози були хороші, мама потроху одужувала. Віра цілодобово чергувала біля її ліжка, годувала, читала книги, підбадьорювала й сто разів на день говорила, як сильно її любить.
Галина Володимирівна навіть трохи заздрила, бачачи, як Віра піклується про матір. Вона тихо плакала ночами й думала: «Що я зробила не так? Адже теж всю душу вкладала у свою доньку, пилинки з неї здувала. Чому моя Ліда виросла такою бездушною? Ось пішла я з дому, а їй байдуже, ніхто не шукає. Рідній дочці не потрібна, а чужа стала мені ріднішою. Як же так буває в житті? Ось би хоч онука побачити, він, мабуть, підріс уже, може, й забув бабусю зовсім…»
Коли маму виписали додому, Віра вирішила влаштувати свято та запросити Максима й Єгора. Вона хотіла віддячити за такий благородний вчинок. Не жарт, мамі життя врятував, а вона ж йому навіть не родичка. Чоловік дуже зрадів і у призначений час прибув із сином у гості. Та не з порожніми руками – стіл просто ломився від делікатесів, та й Віра постаралася. Спекла торт «Наполеон» за маминим рецептом, приготувала курку в медовому соусі. Жінка чомусь дуже хвилювалася перед зустріччю з Максимом, і, незважаючи на кругленький животик, довго чепурилася. Посиділи дуже душевно, багато спілкувалися, жартували. Максим хвалив господиню і робив компліменти. Сам собі дивувався – не міг відірвати погляд від цієї милої, доброї жінки. Вагітність зовсім її не псувала, навпаки, Віра виглядала свіжо, щічки палали рум’янцем. Єгор уплітав частування і тихенько сказав батькові:
— От би Віра була моєю мамою! Мені вона дуже подобається. З нею цікаво займатися, а ще вона добра і дітей любить. А тобі тьотя Віра подобається? Скажи, тату?
Максим серйозно відповів:
— Дуже подобається, синку. Але у тьоті Віри скоро народиться малюк. У неї свої турботи. І я навіть боюся сказати їй, як вона мені подобається. Це непристойно.
Єгор заперечив:
— А ти спробуй. Ти ж мене сам учив, що ми, чоловіки, завжди повинні робити перший крок і бути сміливими. А сам боїшся, як малий. Тьотя Віра теж на тебе так дивиться, точно закохалася!
Максим засміявся і легенько клацнув сина по носику:
— Так-так, хтось втручається у справи дорослих. Ну-но біжи краще з песиком пограйся у дворі! Я якось сам розберуся!
Максим задумався над словами сина. А й справді, після смерті дружини він багато років взагалі ні з ким не заводив стосунків. Просто не міг дивитися на іншу жінку. Та й робота і турботи про сина віднімали майже весь час. Але до Віри його так сильно тягнуло, він весь час про неї думав, хотілося зробити їй щось приємне, бути поруч. Вона любить Єгора, це очевидно, то чому він не зможе полюбити її малюка? А що, як справді наважитися і зробити Вірі пропозицію? Максим був упевнений, що вона стане чудовою дружиною і мамою. То чого ж тягнути?
Час був уже пізній, і Максим почав збиратися з сином додому. Віра вийшла провести його до хвіртки. І чоловік наважився, несміливо взяв її за руку і запитав:
— Віро, можна я завтра до тебе приїду? Зовсім не хочеться розлучатися. Поїдемо до міста, розвіємося. Ти ж знаєш, на тебе стільки всього навалилося останнім часом, тобі треба відпочити. А ще ти мені дуже подобаєшся. Ну не дивися на мене так. Я ж не сліпий, бачу, що ти при надії. Але це нічого не змінює. Я люблю дітей, а Єгор нас уже, між іншим, майже засватав. Чесне слово, всі вуха мені прожужжав, що хоче таку маму, як тьотя Віра!
Жінка не могла повірити, що Максим кличе її на побачення! Серце шалено калатало, і вона тут же погодилася, червоніючи:
— Ну, скажеш теж, так прямо і сказав? Мені дуже приємно це чути. Я справді прив’язалася до Єгора, він розумний, обдарований, добрий хлопчик. Ми з ним якось одразу поладнали. Приїжджай у будь-який час, я завжди рада тебе бачити, Максиме. Ти правий, я так давно не відпочивала. Напевно, ще зі студентських років. Моє сімейне життя більше нагадувало кабалу. А потім проблеми навалилися, теж не до відпочинку було. Тож я зовсім не проти розвіятися. Хоч один вечір розслабитися і ні про що не думати! Тому з нетерпінням чекатиму на наступну зустріч!
Їхнє перше побачення Віра запам’ятала як найкращий момент свого життя. Вони з Максимом ходили до театру на виставу про кохання. Видовище так захопило жінку, що вона дивилася з горящими очима, не відриваючись, щиро аплодувала і не вірила, що перед нею виступають такі зірки. Потім вони поїхали до ресторану. Спершу Віра трохи нервувала, соромилася кругленького животика під сукнею, боялася осоромитися, адже вона ніколи раніше не бувала у таких закладах. Але Максим був поруч, тихенько підказував їй, що краще вибрати, невимушено вів бесіду, жартував. Незабаром Віра сама розслабилася, слухала живу музику і насолоджувалася приємним вечором із таким галантним кавалером. Уже на виході вони зіткнулися зі старим другом Максима. Той побачив Віру і підморгнув чоловікові:
— Максе, це твоя дружина? Нарешті! Вітаю! Дивлюся, вже й поповнення у сімействі намічається! Хоч би зателефонував, на весілля запросив, образливо навіть!
Віра зашарілася, ситуація була дуже двозначною, вона не знала, як викрутитися. Але Максим абсолютно спокійно відповів:
— Не вгадав, Жень. Поки що це моя наречена і кохана жінка. Її звати Віра. Але я сподіваюся, що весілля скоро відбудеться! І ти будеш першим, кого я запрошу, будь певен!
Серце Віри пішло в п’ятки. Вона не вірила своїм вухам. Тобто Максим справді налаштований серйозно і хоче з нею створити сім’ю! Їй хотілося тут же крикнути, що вона згодна, але жінка лише мило посміхнулася. А друг продовжував з усмішкою говорити:
— Навіть не роздумуйте, Віро. Максим чудовий хлопець і зразковий сім’янин, я точно знаю! Він уже всі свої таланти розкрив? Співав вам романс під гітару? Голос у Макса що треба, ми навіть у юності гурт створювали. Бажаю вам щастя і чекаю, коли ж буду танцювати на вашому весіллі!
По дорозі додому Максим обережно спитав:
— Може, заїдемо до мене, Віро? Ненадовго. Я відпущу няню, і Єгор буде радий. Якщо чесно, мене до тебе як магнітом тягне, не хочу тебе відпускати.
Жінка погодилася, їй і самій було так легко, так добре з Максимом. Вона взагалі таких чоловіків раніше не зустрічала. Підсвідомо порівнювала його з колишнім чоловіком і розуміла, що могла б прожити все життя з жадібним скнарою, буркотуном і деспотом, і жодної секунди не шкодувала тепер, що розлучилася. Єгор дуже зрадів, коли побачив Віру, пригорнувся до неї і запитав:
— Ого! Ви тепер разом, так? Тьотю Віро, ти в нас жити будеш? Мені б цього дуже хотілося! Бачиш, татку, я ж казав, що Віра тебе точно любить.
Максим з Вірою поклали Єгора спати. Жінка літала в небесах, коли чоловік узяв гітару і заспівав їй той самий романс. Кожен рядок пісні точно потрапляв у душу, а як Максим на неї дивився, з такою ніжністю, з любов’ю. А потім прошепотів:
— Мила, залишайся. Я тобі в спальні на другому поверсі постелю. Не думай нічого поганого, мені просто хочеться, щоб цей дім знову наповнився жіночим теплом, затишком. Я знаю, що ніхто інший мені не потрібен…
Віра зателефонувала мамі, попередила, що залишиться у Максима. Спала як немовля, але за звичкою прокинулася рано-вранці. Навшпиньки пройшла на кухню і стала чаклувати біля плити. Їй теж хотілося зробити сюрприз, порадувати Максима і Єгорку смачним і ситним сніданком. Чоловік прокинувся і вдихнув аромат випічки, кориці й ванілі та ще чогось дуже смачного. Він уже й забув, що так буває. І прямо в піжамі пішов на кухню. Мимоволі замилувався Вірою. Вона була така кумедна, в його сорочці, волосся недбало заколоте, кучерики весело стирчали, жінка наспівувала під ніс якусь мелодію і вправно підкидала млинці в повітрі. Максим похвалив її:
— Доброго ранку, моя фея! Яка краса! Коли ти все встигла приготувати? Мені дуже приємно!
Він підійшов ззаду і ніжно поцілував її у вушко. Від цього невинного поцілунку у Віри все перевернулося всередині, стало так добре. Тут і Єгор прибіг, радів, уплітав млинці з сиром і раптом сказав:
— Мамо Віро, не йди нікуди! Гаразд? Я зі школи повернуся, ми з тобою займатися будемо. А потім підемо гуляти в парк. І будемо тата з роботи чекати.
Сльози самі покотилися з очей Віри, серце защеміло, вона інстинктивно обняла хлопчика й пообіцяла:
— Нікуди я не піду! Люблю тебе, Єгорчику, і твого тата також. Тільки переживаю. Скоро ж моя донечка народиться. А якщо тобі не сподобається, що вона голосно плакатиме? І заважатиме займатися? Це ж твій із татом дім.
Єгор замахав руками і зовсім по-дорослому відповів:
— Можна ми назвемо сестричку Яна? Мені одна дівчинка дуже подобається у класі, її також Яна звати. Я тобі допомагатиму, я ж буду старшим братом, а значить — головним. А її захищатиму від хуліганів, усьому навчатиму. Сподіваюся, вона не буде дуже вередливою, і ми подружимося. Бо знаю я цих дівчаток, вони такі капризні…
Віра з Максимом переглянулися й засміялися, тепер точно все вирішено. Незабаром пара одружилася. Без зайвого галасу та помпезності, скромно відсвяткували в ресторані, запросили лише рідних і кількох друзів. І стали жити однією сім’єю. І мама, і Галина Володимирівна дуже раділи за Віру, бажали молодятам щастя й з нетерпінням чекали появи на світ онучки. Сама ж Віра якось поділилася з чоловіком:
— Знаєш, любий, мені так шкода Галину Володимирівну, вона нам як рідна стала. І все ж я бачу, як вона страждає, що не може бачити онука, що її дочка вигнала на вулицю. Ну не заслужила вона такої долі. Все життя дітям присвятила, майже сорок років у школі вчителем пропрацювала. Квартиру дочці віддала, а та так безсердечно з нею вчинила!
Максим замислився й запитав:
— То давай навідаємося до цієї горе-доньки. Спробуємо з нею поговорити. Мало що, може совість прокинеться. Невже вона так і не шукала матір весь цей час? У голові не вкладається, до чого люди бувають підлими!
Віра знала адресу, сама в дитинстві не раз приходила додому до улюбленої вчительки на додаткові заняття. Максим рішуче подзвонив у двері квартири. Він і Віра очікували побачити прожжену стерву й готувалися до рішучого наступу! Але двері їм відкрила заплакана розгублена жінка з величезними сумними сірими очима. Ліда впізнала Віру, вони були майже одного віку, навіть трохи спілкувалися в дитинстві.
Господиня здивувалася:
— Привіт, Віро. Ти якими шляхами? А це хто з тобою? Ви до мене?
Віра відповіла:
— До тебе, Лідо. А скажи-но мені, де твоя мама, Галина Володимирівна? Совісті в тебе немає, донька називається! Вигнала рідну матір на вулицю й живеш спокійно?
Очі Ліди знову наповнилися сльозами, і вона стала схлипувати:
— Звідки ти знаєш, що мама зникла? Може, тобі відомо, де вона? Я вже давно заявила в поліцію, шукаємо її скрізь. Всі очі виплакала. Знаю, я з нею погано поводилася, хамила, не цінувала. Я тоді заміж вийшла, Едік мій терпіти не міг маму й усе підбурював, що вона нам заважає! Ось і вмовив мене ту аферу з квартирою провернути, а маму до будинку для літніх людей відправити. Мені зараз дуже соромно про це говорити, але я погодилася. Ну не дивись на мене так, Віро! Розумію, це жахливо. Але я була ніби засліплена коханням і робила все, що казав чоловік. А коли мама зникла, я не на жарт злякалася. І мій син Андрійко досі її пам’ятає, сумує за улюбленою бабусею. А з чоловіком я все одно розлучилася, він, виявляється, ще й зраджував мені. Я не знаю, де шукати маму, не знаю, чи жива вона! Я б усе на світі віддала, щоб вимолити її прощення, щоб вона повернулася! Дивлюся на її портрет, прошу пробачення й плачу…
Віра бачила, що Ліда не бреше, і сказала:
— Твоя мама весь цей час живе у мене вдома. Вона нам як рідна стала. Якщо хочеш, можу подзвонити, поговориш із нею. Але попереджаю, якщо ще хоч раз словом образиш Галину Володимирівну, матимеш справу зі мною та моїм чоловіком! Бідна старенька ночами плаче, за онуком сумує. Хіба можна так із людьми поводитися?
Ліда опустила очі, їй було неймовірно соромно. І щойно Віра передала їй телефон, жінка закричала, плачучи:
— Мамо, матусю! Ти жива! Пробач мене, благаю, за все прости. Дурна твоя дочка! Я люблю тебе, мамо! І Андрійко тебе пам’ятає й сумує. А Едіка я давно вигнала. Повернися, прошу тебе! Не потрібна мені ця квартира без тебе!
Галина Володимирівна не вірила своїм вухам, сльози рікою текли по зморшкуватих щоках, вона в ту ж мить пробачила всі образи й відповідала:
— Звісно, повернуся, як же добре, що ти все зрозуміла! І я тебе люблю, донечко!
Прощалися довго, Зоя Миколаївна так прикипіла до Галини Володимирівни, що довго її обіймала і примовляла:
— Як же я без тебе буду, Галю? Ти ж мені як сестра. Не забувай нас, приїжджай із онуком погостювати. Ми завжди тобі раді будемо. Я рада, що ти знову з рідними житимеш. По собі знаю, як багато це значить.
З того дня в Галини Володимирівни почалося зовсім інше життя, про яке вона й мріяти не могла. Донька так змінилася, не відходила від неї, все переживала за її самопочуття, питала, чого їй хочеться поїсти. А онучок і зовсім не злазив із колін, тулився, радів, що бабуся повернулася. Тепер дві сім’ї стали дуже дружні. Часто разом відпочивали, бували в гостях у Зої Миколаївни, їм було що згадати і про що поговорити…
Віра благополучно народила в строк чарівну дівчинку, Яночку. Дивно, але Максиму навіть звикати не довелося, він одразу взяв її на руки, усміхнувся і зрозумів, що хоче ростити і любити цю малечу як рідну. Чоловік був безмежно вдячний Вірі, бачив, як змінився Єгор, адже тепер у нього з’явилася ще одна добра й любляча мама, яка приголубить, пошкодує, зрозуміє…
Пачка сиру, склянка борошна, два яйця і дві столові ложки сметани для приготування найсмачніших кексів з родзинками