— Я ж не друкую гроші! — Ірина кинула гаманець на стіл і втомлено потерла скроні. Дешевий годинник із потертою застібкою показував майже одинадцяту вечора.
Анатолій навіть не підняв погляду від телефону. Екран блакитним світлом освітив його неголене обличчя.
— Може, хоч посуд помиєш? Я ледве тримаюся на ногах після двох змін, — Ірина заправила за вухо вибилося пасмо волосся.
— Завтра помию, — буркнув Анатолій, не відриваючись від нескінченної стрічки в соцмережі.
Ірина оглянула кухню. Брудні тарілки вже третій день лежали в мийці. Порожні банки вишикувалися на підвіконні. Їхня квартира, раніше затишна й чиста, тепер нагадувала барліг.
— Толю, нам треба поговорити, — Ірина присіла на краєчок дивана.
— Знову починаєш? — чоловік скривився й відклав телефон. — Давай завтра, а? Голова тріщить.
— У тебе щодня щось тріщить! — голос Ірини тремтів. — Минуло вже пів року. Ти навіть резюме не склав!
Анатолій схопився з дивана. Його обличчя перекосилося.
— А ти думаєш, легко знайти нормальну роботу? Без знайомств, без «своїх»? Я не стану ні кур’єром, ні вантажником!
— Ніхто й не каже про таке. Але ж хоч щось робити треба, — Ірина зітхнула. — Наші заощадження тануть. Учора ти зняв п’ять тисяч. На що?
— Слідкуєш за мною? — Анатолій схопив куртку. — Я чоловік! Маю право відпочити з друзями!
— Поки я тягну дві роботи? — очі Ірини наповнились сльозами.
Колись вони мріяли про великий будинок. Про дітей. Про подорожі. Тепер їхні розмови перетворилися на безперервні докори та виправдання.
— Мені треба на повітря, — Анатолій попрямував до дверей. — Не чекай.
Вхідні двері гримнули так, що чашка на столі підстрибнула. Ірина опустилася на диван, уткнувшись обличчям у подушку. Від неї тхнуло чипсами. Колись Толя дарував їй троянди просто так, без приводу. Тепер їхні розмови нагадували «поле бою».
Ірина відкрила застосунок мобільного банку. На спільному рахунку залишилось трохи більше двадцяти тисяч. Зарплати ледь вистачало на комуналку та їжу. Ще трохи — і доведеться залізти на другий рахунок. У ті гроші, які Ірина давно відкладала на авто.
Телефон завібрував. Повідомлення від подруги Каті: «Як ти? Тримаєшся?»
Ірина гірко усміхнулась. Тримається? Вона вже з останніх сил трималася за шлюб, який тріщав по швах. За чоловіка, який став чужим.
Вона поглянула на фотографію в рамці на стіні. Їхнє весілля. Анатолій у строгому костюмі й вона у білосніжній сукні. Щасливі, закохані. Куди поділося те життя? Коли Толя перестав бути опорою й перетворився на тягар?
Ірина знала: треба щось змінювати. Інакше ця нескінченна боротьба її просто зламає. Але вона все ще любила чоловіка. І все ще сподівалася, що той Анатолій, за якого вона колись вийшла заміж, повернеться.
Вранці Ірина прокинулася раніше будильника. Очі опухли від сліз, голова гуділа. Вона тихо пройшла на кухню, намагаючись не розбудити чоловіка, який повернувся під ранок і тепер гучно хропів на дивані.
Заваривши чай, Ірина глянула на календар. Сьогодні була середа — день її додаткової зміни в бухгалтерії торгового центру. Вона зітхнула, уявивши вісім годин з цифрами та звітами, а потім ще чотири — у вечірню зміну.
— Вихідний би взяти, — пробурмотіла Ірина, масажуючи скроні.
Телефон знову завібрував. Начальник несподівано запропонував сьогодні працювати тільки до обіду — звіти здали раніше строку. А в торговому центрі справи теж завершились швидко.
Ірина не повірила своїм очам. Вперше за пів року доля зробила їй подарунок!
Весняне сонце лагідно гріло обличчя. Ірина глибоко вдихнула й вирішила піти додому пішки — всього двадцять хвилин ходьби.
Біля під’їзду Ірина сповільнила крок. Вікно їхньої квартири було навстіж відкрите. Крізь шум машин долинав голос Анатолія. Він говорив голосно, майже весело. Ірина здивувалась — чоловік рідко з кимось спілкувався телефоном.
Вона тихо відчинила двері ключем. У передпокої було темно. Голос чоловіка долинав з кухні.
— Мамо, не хвилюйся, я все продумав, — Анатолій говорив бадьоро, з ентузіазмом, якого Ірина не чула вже місяцями. — Зараз саме час вкладатися в нерухомість. Та дача за містом — ідеальний варіант.
Ірина завмерла, притиснувшись до стіни. Йшлося про дачу? Про яку дачу?
— Візьмемо твої заощадження, додамо наші з Іркою — і якраз вистачить, — продовжував Анатолій. — Дача, звісно, буде записана на мене. Ірці знати необов’язково.
Ірина прикрила рот долонею. Серце гупало так голосно, що здавалося — Анатолій має його почути. Її чоловік і свекруха за її спиною планували витратити їхні спільні гроші!
Думки Ірини заметались, мов у лихоманці. Три роки вона відкладала кожну копійку, мріючи про власне авто. Після весілля погодилася на спільний рахунок, довіряючи чоловікові. А тепер Толя, який пів року валявся на дивані, поки вона працювала на двох роботах, збирався розпорядитись її заощадженнями!
— Звісно, все оформимо вже завтра, — Анатолій розсміявся. — Ірка на роботі до вечора, часу достатньо. Я вже пригледів ділянку — шість соток із будинком. Полагоджу дах, підправлю паркан — буде краса! На все літо туди поїдемо.
Стільки років вона вірила цій людині. Любила його. А він навіть не збирався з нею радитись!
Обережно, намагаючись не скрипіти підлогою, Ірина відступила до дверей. Вислизнула з квартири й швидко попрямувала до зупинки.
У банку було небагатолюдно. Молода працівниця з ідеальним макіяжем усміхнулася Ірині.
— Чим можу допомогти?
— Мені потрібно переказати гроші з рахунку, — голос Ірини звучав несподівано твердо.
Через п’ятнадцять хвилин усе було зроблено. Ірина переказала заощадження на рахунок своєї мами.
Повертаючись додому, Ірина обмірковувала кожен крок. Анатолій не повинен одразу здогадатися, що вона все знає.
Вона голосно гримнула дверима, ніби щойно повернулася з роботи.
— Я вдома! — крикнула вона, намагаючись говорити звично.
Анатолій лежав на дивані, втупившись у телефон. Навіть не повернув голови.
— Ммм, — пробурмотів у відповідь.
Ірина пройшла до спальні, де стояли комод і старенька шафа. Дістала велику валізу, той самий, що брали на море. Майже чотири роки тому. Тоді вони ще були щасливі. Тоді Толя був іншим.
А може, вона просто не бачила, яким він був насправді?
Ірина поставила валізу на ліжко й розстібнула блискавку.
З вітальні долинало бурмотіння телевізора. Анатолій, як завжди, дивився футбол. Ірина гірко всміхнулася. Чоловік навіть не помітить, як вона збере всі його речі.
— Толю, я попрала твої футболки, — гукнула вона, витягуючи його одяг із шафи. — Розкладу по полицях!
— Угу, — долинуло з кімнати.
Ірина швидко відкрила другу валізу й почала складати туди його сорочки, штани, шкарпетки. Десять років шлюбу вмістилися у дві валізи й коробку з документами. Смішно.
Дзвінок на мобільному змусив Ірину здригнутись. Катерина, її найкраща подруга.
— Як ти? Вже поговорила з ним? — спитала вона без вступу.
— Збираю його речі, — тихо відповіла Ірина, відійшовши подалі від дверей. — Він навіть не підозрює.
— Ти впевнена? Може, все ж варто спробувати поговорити?
Ірина похитала головою, хоч подруга цього й не бачила.
— Кать, він і його мама планували витратити мої заощадження без мого відома. Після всього, що я зробила. Після всіх цих місяців. Розмовляти нема про що.
— Тримайся, люба. Якщо що — я поруч.
— Дякую, — Ірина поклала слухавку й повернулася до зборів.
Речі чоловіка вона викотила в передпокій. Ірина поправила комір блузки й зайшла у вітальню. Анатолій сидів у кріслі, захоплений грою.
— Толю, мені потрібно з тобою серйозно поговорити, — Ірина вимкнула телевізор.
— Ей! — обурився чоловік. — Там же вирішальний момент!
— Момент справді вирішальний, — Ірина схрестила руки на грудях. — Я хочу, щоб ти сьогодні ж пішов.
Анатолій розсміявся, думаючи, що це жарт. Але зустрівши серйозний погляд дружини, затих.
— Ти що, Ірко? З глузду з’їхала?
— З’їхала б, якби залишилася з тобою ще хоч на день, — відрізала Ірина. — Я все знаю про твої плани. Про дачу, про те, як ви з матір’ю збиралися розпорядитися нашими заощадженнями.
Анатолій зблід, потім почервонів. Різко підвівся з крісла.
— Ти за мною стежила?!
— Я просто повернулася додому раніше й усе почула, — відповіла Ірина. — Кожне слово.
Вона розвернулася й пішла на кухню. Анатолій кинувся до свого телефону, перевірив баланс, потім побіг у спальню. Там він відкрив ноутбук і зайшов у онлайн-банкінг.
— Іро! — заревів він так, що аж шибки задрижали. — Де гроші?! Чому на рахунку порожньо?!
Ірина мовчки налила собі чаю. Анатолій влетів на кухню, обличчя перекосило від люті.
— Куди ти поділа наші гроші?! — він схопив Ірину за плече. — Це ж і мої гроші теж!
— Забув, хто їх відкладав? Ти й копійки на рахунок не поклав. Гроші в безпечному місці, — Ірина струснула його руку. — Я переказала їх мамі.
— Що?! Як ти могла! — закричав Анатолій. — Негайно поверни!
— Це мої заощадження, Толю, — спокійно відповіла Ірина. — Я їх заробила. Особливо за останні пів року, поки ти лежав на дивані. А ти хотів їх вкрасти й купити дачу своїй мамусі.
— Вкрасти?! Та ти не при собі! Я просто хотів зробити вкладення. Для нас обох!
— Для вас із мамою, — Ірина поставила чашку на стіл. — Я чула, як ти сказав, що «дача буде записана тільки на тебе. Що мені знати не обов’язково». Усі карти відкриті, Толю.
Анатолій розгубився, а потім знову загорлав:
— Це і мої гроші! Я в поліцію піду!
— Йди, — знизала плечима Ірина. — Тільки спершу поясни, на які кошти ти жив останні пів року. Я можу показати виписку з картки. І розповісти, як ти звільнився, нічого мені не сказавши.
Анатолій замовк. Потім пройшов у передпокій і побачив свої валізи.
— Це ще що за цирк? — прошипів він.
— Твої речі, — відповіла Ірина, виходячи з кухні. — Я все зібрала. Зубну щітку теж. Іди, Толю. Зараз.
— Нікуди я не піду! Це моя квартира!
— Квартира орендована, — нагадала Ірина. — І оплачую її останні пів року я. Тож вибір простий: або йдеш зараз, або я викликаю поліцію. Скажу, що чоловік мені погрожує. Як думаєш, кому повірять?
Анатолій дивився на дружину, не впізнаючи її. Куди поділася та тиха, поступлива Ірка, яка все йому прощала?
— Ти пошкодуєш про це, — прошипів він, хапаючи валізи. — Мати тобі цього не пробачить.
— Передавай Поліні Євгенівні привіт, — усміхнулась Ірина. — Скажи, хай сама збирає на дачу.
Анатолій вискочив із квартири, на прощання так гримнув дверима, що з полиці впала порцелянова статуетка — подарунок свекрухи на новосілля.
Ірина повільно опустилася на стілець у передпокої. Сльози хлинули рікою — не від болю, а від полегшення.
Телефон розривався від дзвінків. Поліна Євгенівна закидала її повідомленнями та дзвонила. Ірина переглянула перші кілька: «Як ти могла?», «Ти за це відповіси!». Не роздумуючи, вона заблокувала номер свекрухи.
Наступні дні були справжнім пеклом. Анатолій то благав повернутися, то погрожував. Поліна Євгенівна намагалася додзвонитися з інших номерів. Ірина трималась. За місяць вона подала заяву на розлучення, додавши довідки про свої доходи й витрати за останні пів року.
Після розлучення Ірина опинилася в автосалоні. Вона провела рукою по гладкому капоті. Це була не та нова машина, про яку вона колись мріяла. Але саме та, яку могла собі дозволити на зібрані кошти.
— Беру, — впевнено сказала Ірина.
Після оформлення всіх документів, уже сидячи за кермом своєї нової автівки, Ірина ввімкнула радіо. Звучала її улюблена пісня — та сама, під яку вони з Толею танцювали на весіллі. Ірина хотіла перемкнути, але раптом зрозуміла: болю більше немає. Лише легкий смуток за часом, що минув.
Хлопчик із небагатої сім’ї забув про свій день народження, але біля хвіртки він побачив пакет: «Що це, хто це залишив?»