Женя сиділа за ноутбуком, розбираючи робочу пошту. Жовтневий вечір за вікном уже забарвився в сірі тони, і у квартирі стало по-осінньому затишно. Робота затягнулася, але завтра треба було здавати проєкт, тому доводилося затриматися. Телефон, що лежав поруч на столі, раптом почав вібрувати.
Перше сповіщення від банку Женя пропустила повз увагу. Друге змусило відірватися від екрана. Третє — взяти телефон у руки.
«Оплата: супермаркет «АТБ», 423 гривні».
«Оплата: кав’ярня «Львівська майстерня шоколаду», 615 гривень».
«Оплата: салон краси «Стиль», 1250 гривень».
Женя насупилася. Картка лежала в гаманці на полиці в передпокої, весь день вона навіть не торкалася його. На роботі розплачувалася через телефон, а після одразу приїхала додому. Жодних покупок не робила.
Подумавши, що, можливо, стався якийсь технічний збій, Женя все ж відкрила банківський додаток. Баланс картки зменшувався буквально на очах. Суми були не надто великі, але йшли одна за одною з лякаючою регулярністю. За останні півтори години пішло вже понад чотири тисячі.
Без роздумів Женя натиснула кнопку «заблокувати картку» і в коментарі до блокування написала: «підозра на несанкціоновані операції». Додаток тут же видав підтвердження, і списання припинилися.
Женя встала з-за столу і пройшла в передпокій. Гаманець був на місці, картка теж лежала у відділенні — ніхто не міг її взяти. Ба більше, фізично картка була тут, отже, хтось використав її дані. Але як? Женя ніколи не вводила номер картки на сумнівних сайтах, не фотографувала, не давала в руки стороннім.
Повернувшись до кімнати, Женя сіла на диван і спробувала згадати, кому взагалі могла повідомляти дані картки. Відповідь була очевидною: нікому. Максимум — чоловікові, коли той просив переказати гроші чи оплатити щось термінове. Але чоловік зараз був у матері, допомагав їй із ремонтом, і навряд чи став би щось купувати без попередження.
Женя подивилася на час. Пів на восьму. Зазвичай Віктор повертався до дев’ятої, іноді пізніше. Чи варто було дзвонити й питати? Раптом справді якийсь збій у системі, і завтра банк усе поверне. Але всередині зростало неприємне відчуття, що щось тут не так.
Телефон знову ожив. Женя здригнулася і подивилася на екран. Віктор. Дзвонить сам.
— Алло? — відповіла Женя.
— Женько, ти чого картку заблокувала?! — голос чоловіка звучав роздратовано.
Женя кліпнула.
— У мене списувалися гроші. Я не розуміла, що відбувається, тому заблокувала.
— Які списання? — Віктор явно не розумів, про що йдеться.
— Супермаркет, кав’ярня, салон краси. Чотири тисячі пішло за півтори години. Я нічого не купувала.
На тому кінці дроту повисла пауза.
— Слухай, а ти точно не давала нікому дані картки? — обережно запитав Віктор.
— Звісно, ні! Я взагалі не розумію, як це можливо. Картка лежить удома.
Віктор важко видихнув.
— Окей. Завтра розберемося. Може, правда збій якийсь.
— Добре, — погодилася Женя, хоча тривога не відпускала.
Поклавши слухавку, Женя повернулася до ноутбука, але зосередитися на роботі вже не могла. Думки крутилися навколо дивних списань. Хто міг отримати доступ до даних картки? І чому саме сьогодні?
За годину тишу квартири порушив гуркіт вхідних дверей. Віктор влетів у передпокій із таким перекошеним обличчям, що Женя одразу зрозуміла — щось сталося.
— Сестра й мама не можуть розплатитися твоєю карткою! Чому вона не працює?! — випалив чоловік, навіть не привітавшись.
Женя завмерла з чашкою в руках. Кілька секунд вона просто дивилася на Віктора, намагаючись осмислити почуте.
— Що? — тільки й змогла вичавити Женя.
— Мама з Настею в магазині! Їм потрібно розплатитися, а картка не працює! — Віктор уже кричав, розмахуючи руками.
Кров прилила до обличчя Жені. Руки затремтіли так сильно, що довелося поставити чашку на стіл.
— Вікторе, поясни мені просто зараз, чому твоя мати й сестра намагаються розплатитися моєю карткою? — голос Жені був тихим, але твердим.
— Ну я їм дав дані! Що такого? — чоловік дивився на дружину так, наче не розумів, у чому проблема.
— Ти… дав їм дані моєї картки? — Женя повільно підвелася з дивана. — Без мого дозволу?
— Женько, ну мама попросила! Їй треба було дещо купити, а в неї картка вдома залишилася. Я подумав, що ти не будеш проти.
— Не буду проти?! — Женя відчула, як усередині розгорається лють, яку ставало дедалі важче стримувати. — Вікторе, це моя зарплатна картка! На ній усі мої гроші! Ти взагалі розумієш, що зробив?!
— Та що ти розкричалася! Ну куплять вони там на пару тисяч, не збіднієш же! — Віктор махнув рукою.
Женя прикрила очі, намагаючись заспокоїтися. Глибокий вдих. Видих.
— Скільки вони вже витратили? — запитала Женя, відкриваючи очі.
— Звідки я знаю? Ти картку заблокувала, тепер вони нічого купити не можуть!
— Чотири тисячі, Вікторе. За півтори години. Я бачила всі операції.
Чоловік смикнув плечем.
— Ну й що? Мама давно хотіла в салон сходити, Настя теж. Потім у кав’ярню зайшли, продукти купили. Нормально ж!
Женя мовчки пройшла до сумки, дістала телефон і відкрила додаток банку. Розгорнула екран до чоловіка.
— Дивись. Ось список операцій. Супермаркет — 423 гривні. Ще супермаркет — 670. Кав’ярня — 615. Салон краси — 1250. Магазин одягу — 1945. Аптека — 335. Ще кав’ярня — 490. Разом чотири з половиною тисячі. І це за годину сорок хвилин!
Віктор пробігся очима по списку.
— Ну, може, трохи перебрали. Розблокуй картку, вони ще не все купили.
Женя витріщилася на чоловіка. Здавалося, він говорить якоюсь іншою мовою, яку вона просто не розуміє.
— Не все купили? — повільно перепитала Женя. — Вікторе, ти зараз серйозно?
— Та в чому проблема?! — чоловік почав злитися. — Моя сім’я! Мама тобі взагалі як рідна! Скільки разів нам допомагала!
— Допомагала? — Женя хмикнула. — Коли це твоя мама нам допомагала? Коли переїжджали, її не було. Коли я хворіла, теж не бачила допомоги. Зате коли їй потрібні гроші, вона одразу згадує про сина!
— Ти зараз про маму таке кажеш?! — Віктор почервонів. — Та як ти смієш!
— Я смію говорити про людину, яка спокійно витрачає чужі гроші без дозволу! — Женя теж підвищила голос. — Вікторе, це не твоя картка! Це мої гроші! Я працюю, я заробляю, і я вирішую, на що їх витрачати!
— От воно що! — чоловік тицьнув пальцем у бік дружини. — Значить, тепер гроші тільки твої! А про спільний бюджет забули?
— Який спільний бюджет?! — Женя розсміялася, але сміх вийшов гірким. — Вікторе, ти останні пів року взагалі нічого не вкладаєш у дім! Усі комунальні — я плачу. Продукти — я купую. Побутову хімію, одяг — усе я! А ти куди гроші діваєш?
— У мене свої витрати! — чоловік відвернувся.
— Які витрати? На маму й сестру? — Женя ступила ближче. — Вікторе, твоїй матері шістдесят два роки, вона на пенсії. Твоїй сестрі двадцять вісім, вона працює менеджеркою! Чому я маю їх утримувати?!
— Ніхто не просить утримувати! — вибухнув Віктор. — Просто допомогти трохи! Чи тобі шкода?!
— Допомогти трохи — це запитати дозволу! — Женя відчула, як голос починає тремтіти від обурення. — Це сказати: Женько, моїй мамі потрібні гроші, можеш допомогти? А не красти дані картки й роздавати їх наліво й направо!
— Я не крав! — Віктор стукнув кулаком по стіні. — Це моя дружина, мої гроші теж!
— Ні, Вікторе. Це не твої гроші. Ти отримуєш свою зарплату на свою картку, я — на свою. Ми так домовилися рік тому, коли в нас були проблеми з бюджетом. Пам’ятаєш?
Чоловік промовчав.
— Пам’ятаєш, як ти спустив сім із половиною тисяч на ставки й сказав, що більше не будеш? Пам’ятаєш, як обіцяв більше не чіпати спільні гроші без обговорення?
— Це було давно! — огризнувся Віктор.
— Півтора року тому, — поправила Женя. — І відтоді ми ведемо роздільний бюджет. Ти на свою картку отримуєш, я на свою. І ти не маєш права розпоряджатися моїми грошима.
Віктор важко дихав. Було видно, що чоловік намагається знайти аргумент, але не може.
— Коротше, розблокуй картку, — нарешті видавив Віктор. — Вони там чекають.
— Ні, — твердо сказала Женя.
— Що — ні?!
— Я не розблокую картку. Нехай твоя мама й сестра розплачуються своїми грошима.
Віктор схопився за голову.
— Женько, ну ти чого?! Вони там у магазині стоять! Їм незручно!
— Нехай викладуть товар і йдуть додому, — Женя схрестила руки на грудях. — Чи в них є свої картки?
— Є, але там не вистачає! — Віктор метався кімнатою.
— Значить, нехай купують на ту суму, яка є. Як усі нормальні люди.
— Господи, та що з тобою сталося?! — чоловік зупинився й витріщився на дружину. — Раніше ти не була такою… жадібною!
Слово вдарило, як ляпас. Женя відсахнулася.
— Жадібною? — прошепотіла вона. — Я жадібна?
— Ну так! Тобі що, грошей шкода на мою сім’ю?!
Женя повільно кивнула. Усередині немов щось клацнуло.
— Добре, Вікторе. Давай порахуємо. Скільки за останній рік я дала твоїй мамі? Пам’ятаєш, як вона приходила в червні й просила п’ять тисяч на ліки? Я дала. У серпні просила дві з половиною тисячі на день народження онуки — доньки Насті. Я дала. У вересні Настя просила три з половиною тисячі на шубу на виплат, сказала, що не вистачає першого внеску. Я дала. Разом одинадцять тисяч за три місяці. І це я жадібна?
Віктор відвів погляд.
— Мама обіцяла повернути…
— Коли, Вікторе? Коли обіцяла? Минуло пів року від червня!
— Їй важко! — чоловік знову почав злитися. — Пенсія маленька!
— Вікторе, твоя мама їздить у салон краси раз на місяць. Ходить у кав’ярню. Купує собі дорогу косметику. Я бачила пакети, коли вона приходила до нас минулого разу. Це не поведінка людини, якій важко.
— Вона має право себе побалувати!
— На мої гроші? — Женя підняла брову. — Без дозволу?
Віктор стиснув кулаки.
— Знаєш що, Женько? Мені набридло! Вічно ти незадоволена! То їй допомогти не можна, то сестрі! А коли твоя мати просила гроші на дачу, я слова не сказав!
— Моя мати просила в борг дві з половиною тисячі, — спокійно відповіла Женя. — І повернула за два тижні, як обіцяла. Це трохи інша ситуація, тобі не здається?
— Все одно! — Віктор махнув рукою. — Сім’я повинна допомагати одне одному!
— Згодна, — кивнула Женя. — Але допомога передбачає прохання. А не крадіжку даних картки.
— Я не крав! Я чоловік, маю право!
— Ні, Вікторе. Не маєш. Це шахрайство, якщо хочеш знати.
Чоловік завмер.
— Що ти верзеш?!
— Ти передав дані моєї картки третім особам без моєї згоди, — Женя говорила повільно й чітко. — Вони здійснили покупки на мої гроші. Це пряме порушення закону.
— Та ти очманіла?! — Віктор побагровів. — Ти на маму в поліцію поскаржишся, так?!
— Я не збираюся скаржитися в поліцію, — Женя похитала головою. — Але я хочу, щоб ти зрозумів: те, що ти зробив — неправильно. І я не розблокую картку.
Віктор схопив телефон.
— Тоді я сам їм перекажу!
— Будь ласка, — знизала плечима Женя. — Це твої гроші, твоє рішення.
Чоловік люто натискав на екран, переказуючи гроші. Женя мовчки спостерігала.
— Усе, переказав, — кинув Віктор. — Задоволена?
— Дуже, — Женя розвернулася й пішла до кімнати.
За спиною пролунав грюкіт дверей. Віктор пішов. Женя опустилася на ліжко і заплющила очі. Руки все ще тремтіли. Усередині вирувала буря емоцій: образа, гнів, розчарування.
Телефон завібрував. Повідомлення від свекрухи: «Дякую, Вікторе, виручив. Ми б так зганьбилися в магазині».
Ні слова подяки на адресу Жені. Ні вибачень. Нічого.
Женя вимкнула телефон і лягла на ліжко. Спати не хотілося, але й думати про те, що сталося, теж не було сил. Одне було зрозуміло: так тривати більше не може.
Віктор повернувся пізно вночі. Женя не спала, хоча вдавала, що давно в обіймах сну. Чоловік тихо роздягнувся і ліг на свою половину ліжка, навіть не спробувавши заговорити. Мовчання лягло між подружжям важкою ковдрою.
Вранці Женя встала рано. Віктора вже не було — судячи з часу, чоловік пішов на роботу, навіть не поснідавши. На кухонному столі лежала записка: «Поговоримо ввечері».
Женя зім’яла папірець і викинула у смітник. Говорити не було про що. Усе й так гранично ясно.
Весь день вона провела в напрузі. Робота не клеїлася, думки постійно поверталися до вчорашнього скандалу. Чотири з половиною тисячі. Просто так. Без дозволу. І найстрашніше — Віктор не бачив у цьому нічого поганого.
Увечері, коли Женя повернулася додому, квартира зустріла тишею. Чоловік ще не прийшов. Вона переодяглася, приготувала собі вечерю і сіла за стіл. Апетиту не було, але треба було хоч щось з’їсти.
Ключ повернувся в замку рівно о восьмій. Віктор зайшов у передпокій і завмер, побачивши дружину на кухні.
— Привіт, — обережно почав чоловік.
— Привіт, — відповіла Женя, не підіймаючи очей від тарілки.
Віктор пройшов на кухню, налив собі води й сів навпроти.
— Слухай, давай не будемо сваритися, — чоловік спробував посміхнутися. — Учора я погарячкував. Пробач.
Женя підвела погляд. Віктор дивився на дружину з надією, що одного вибачення вистачить, щоб усе забути.
— Ти розумієш, що зробив? — тихо запитала Женя.
— Ну… дав мамі дані картки. Так, не спитав тебе. Винен. Більше не буду.
— Вікторе, ти передав дані моєї банківської картки стороннім людям, — Женя зробила паузу. — Так, стороннім. Тому що твоя мати й сестра — це не я. Це не мої кровні родичі. І доступ до моїх грошей жодного стосунку до них не має.
— Женько, ну вони ж сім’я!
— Ні, — похитала головою дружина. — Сім’я — це коли питають, чи можна взяти гроші. Сім’я — це коли повертають борги. Сім’я — це коли дякують. А що зробила твоя мати? Написала тобі «дякую». Тобі, Вікторе. Не мені.
Чоловік відвів погляд.
— Мама просто не подумала…
— Вона чудово подумала, — перебила Женя. — Вона знала, що витрачає мої гроші. І їй було все одно.
— Та що ти до неї причепилася?! — Віктор почав заводитися. — Мама літня людина, їй хочеться себе побалувати!
— Шістдесят два роки — це не старість, — спокійно заперечила Женя. — І балувати себе треба на свої гроші.
— У неї пенсія маленька!
— Вікторе, скільки отримує твоя мати? — Женя нахилилася вперед. — Ти взагалі знаєш?
Чоловік зам’явся.
— Ну… тисяч десять, мабуть.
— Тринадцять тисяч сімсот гривень, — промовила Женя. — Я знаю, тому що чула, як вона говорила телефоном минулого разу. Плюс пільги на комунальні послуги. Плюс вона підробляє — доглядає за онукою Насті двічі на тиждень, за що отримує від доньки три тисячі на місяць. Разом шістнадцять тисяч сімсот. Це більше, ніж багато хто працює одержують.
Віктор мовчав.
— І при цьому вона щомісяця приходить до нас із простягнутою рукою, — продовжила Женя. — А куди діваються її гроші? На салони краси, кав’ярні, дорогу косметику. Я не проти, нехай витрачає. Але не мої гроші, Вікторе. Не мої.
— Добре, я зрозумів! — чоловік стукнув кулаком по столу. — Більше не дам їй дані картки! Усе!
— Це не вирішує проблеми, — Женя встала з-за столу. — Проблема в тому, що ти не бачиш меж. Ти вважаєш, що маєш право розпоряджатися моїми грошима, тому що я твоя дружина. Але це не так.
— Тоді яка різниця? — Віктор теж схопився. — Може, тобі взагалі з’їхати окремо? Раз уже ми такі чужі люди!
Женя завмерла. Усередині щось обірвалося. Віктор вимовив це в запалі, але слів уже не повернути.
— Знаєш, — повільно почала Женя, — може, ти маєш рацію.
Чоловік зблід.
— Що? Я не це мав на увазі…
— Але ти сказав. І, напевно, так і треба. Мені треба подумати.
Женя пройшла повз чоловіка до кімнати й зачинила двері. Сіла на ліжко й витріщилася в одну точку. Розлучення. Це слово крутилося в голові вже кілька годин, але говорити про нього вголос було страшно. Чотири роки разом. Чотири роки, з яких останній перетворився на суцільне розчарування.
Телефон завібрував. Повідомлення від Насті: «Женя, вибач за вчора. Не знала, що Віктор не спитав тебе. Мама сказала, що все узгоджено».
Женя посміхнулася. Звісно, сказала. Зручна позиція — перекласти відповідальність на сина.
Вона набрала відповідь: «Настю, нічого страшного. Але поверни гроші, які витратила».
Відповідь прийшла майже одразу: «Добре. Перекажу днями».
Днями. Це могло означати що завгодно — від завтра до наступного місяця. Женя вимкнула телефон і лягла на ліжко.
Наступні два дні минули в мовчанні. Віктор приходив пізно, йшов рано, уникаючи розмов. Женя теж не шукала зустрічі. Усередині дозрівало рішення, яке лякало, але здавалося єдино правильним.
У четвер увечері, коли чоловік знову спробував вислизнути з дому під приводом роботи, Женя зупинила його в передпокої.
— Вікторе, нам потрібно поговорити.
Чоловік завмер із курткою в руках.
— Зараз не найкращий час…
— Тоді коли? — Женя схрестила руки на грудях. — Ти вже третій день ховаєшся від мене.
— Я не ховаюся! Просто справ багато!
— Сідай, — кивнула Женя на диван.
Віктор неохоче пройшов до кімнати й опустився на край дивана. Женя сіла навпроти, у крісло.
— Я ухвалила рішення, — почала дружина. — Мені потрібна пауза. У наших стосунках.
Обличчя чоловіка витягнулося.
— Тобто?
— Я хочу, щоб ти пожи́в окремо. Якийсь час. Мені потрібно подумати, чи хочу я продовжувати цей шлюб.
— Женько, ти з глузду з’їхала?! — Віктор схопився. — Через якісь чотири тисячі?!
— Не через гроші, — похитала головою дружина. — Через те, що ти не поважаєш мене. Не поважаєш мої кордони. Вважаєш, що можеш робити що завгодно, і я все стерплю.
— Я тебе поважаю!
— Ні, Вікторе. Людина, яка поважає, не роздає дані чужої картки без дозволу. Не кричить на дружину, вимагаючи розблокувати її ж власні гроші. Не називає жадібною за те, що вона не хоче спонсорувати дорослих працездатних людей.
Чоловік відкрив рота, щоб заперечити, але Женя підняла руку.
— Я втомилася, Вікторе. Втомилася від того, що твоя мати вважає мене гаманцем. Втомилася від того, що Настя бере в борг і не повертає. Втомилася від того, що ти завжди на їхньому боці.
— Це моя сім’я!
— А я хто? — тихо запитала Женя. — Я теж твоя сім’я. Чи ні?
Віктор мовчав.
— От бачиш, — кивнула дружина. — Ти навіть відповісти не можеш. Тому що для тебе я не сім’я. Я просто зручна людина, яка платить за рахунками й заплющує очі на твої витівки.
— Це не так!
— Тоді доведи. Пожи́ви окремо місяць. Подумай, що для тебе важливіше — я чи твоя мати із сестрою.
— Женько, куди я піду?! — Віктор почав нервувати.
— До матері, наприклад. Або до Насті. Чи винаймеш кімнату. Це твої проблеми.
— Ти виганяєш мене з власної квартири?!
— З моєї квартири, — поправила Женя. — Ти забув? Квартира записана на мене. Я купила її до шлюбу. Це моє особисте майно.
Віктор побагровів.
— От воно що! Значить, тепер ти мені це пригадуєш?!
— Я просто озвучую факти, — спокійно відповіла Женя. — Вікторе, я не проганяю тебе назавжди. Я прошу з’їхати на місяць. Подумати. Вирішити, що ти хочеш від цього шлюбу.
— А якщо я відмовлюся?
Женя встала.
— Тоді я сама ухвалю рішення. І подам на розлучення.
Слово повисло в повітрі. Віктор дивився на дружину так, наче бачив її вперше.
— Ти серйозно? — прошепотів чоловік.
— Абсолютно.
Віктор опустився назад на диван і закрив обличчя руками. Кілька хвилин подружжя мовчало. Потім чоловік підвів голову.
— Добре, — глухо сказав Віктор. — Я пожи́ву в матері.
— Дякую, — Женя кивнула.
Чоловік підвівся й пішов у спальню збирати речі. Женя залишилася сидіти в кріслі. Усередині було порожньо. Ні полегшення, ні радості. Просто порожнеча.
За пів години Віктор вийшов із сумкою.
— Я зателефоную, — кинув чоловік, не дивлячись на дружину.
— Добре.
Двері грюкнули. Женя залишилася сама у квартирі. Тиша тиснула на вуха. Вона встала, пройшла на кухню й увімкнула чайник. Руки тремтіли. Сіла за стіл і витріщилася у вікно.
Телефон задзвонив. Мати Віктора.
— Алло, — відповіла Женя.
— Що ти зробила?! — закричала свекруха. — Вигнала мого сина?!
— Я попросила його пожи́ти окремо, — рівно сказала Женя.
— Як ти смієш?! Це його дім!
— Ні. Це мій дім. І я маю право вирішувати, хто в ньому живе.
— Ах ось як! — голос свекрухи дзвенів від обурення. — Значить, мій Вітя тобі вже не потрібен?! Використала й викинула?!
Женя посміхнулася.
— Використала? Це я використала? Не ви з дочкою витратили чотири тисячі моїх грошей?
— Ми збиралися повернути!
— Коли? Через рік? Два? Чи взагалі ніколи, як ті одинадцять тисяч, що я дала за останні пів року?
Свекруха замовкла.
— Ви думаєте, я дурна? — продовжила Женя. — Думаєте, я не бачу, що мене просто доять? Щомісяця нове прохання. То ліки, то день народження, то розстрочка. А коли я прошу повернути — завжди відмовки.
— У нас скрутне становище!
— У вас? — Женя розсміялася. — Ви вчора в салоні краси були. Це дуже схоже на скрутне становище.
— Та як ти розмовляєш зі мною?!
— Так, як ви заслуговуєте. Ви мене не поважаєте. Вважаєте дійною коровою. Але це скінчилося.
— От і добре! — заверещала свекруха. — Розлучайся з моїм сином! Він знайде собі нормальну дружину, а не жадібну стерву!
— Обов’язково передам Вікторові вашу думку, — Женя скинула дзвінок.
Руки все ще тремтіли, але всередині з’явилося щось нове. Полегшення. Немов тягар звалився з плечей. Женя видихнула й налила собі чай.
Місяць пролетів непомітно. Віктор дзвонив кілька разів, але розмови були короткими й натягнутими. Запитував, як справи, обіцяв повернути гроші, які витратила мати. Але гроші так і не повернулися.
Женя насолоджувалася тишею та спокоєм. Квартира стала здаватися просторішою. Не потрібно було готувати вечерю на двох, не потрібно було прибирати за кимось, не потрібно було вислуховувати докори й скандали. Життя стало простішим.
Наприкінці місяця Віктор попросив про зустріч. Женя погодилася. Зустрілися в кав’ярні недалеко від будинку.
Чоловік виглядав стомленим. Під очима залягли тіні, обличчя схудло.
— Привіт, — Віктор спробував посміхнутися.
— Привіт, — кивнула Женя.
Сіли за столик біля вікна. Офіціантка принесла меню, але ніхто не став замовляти.
— Як ти? — запитав Віктор.
— Нормально, — відповіла Женя.
— Я думав. Багато думав, — чоловік стиснув руки в кулаки. — Ти мала рацію. Я не поважав тебе. Дозволяв мамі й Насті сідати на шию. Пробач.
Женя мовчала.
— Може, спробуємо ще раз? — Віктор подивився на дружину з надією. — Я обіцяю, усе буде інакше.
— Вікторе, — повільно почала Женя, — скажи чесно. Ти справді зрозумів, у чому була помилка? Чи просто втомився жити в матері?
Чоловік відвів погляд.
— Ну… там справді важко. Мама постійно пиляє, Настя приходить з онукою, шуму багато…
Женя кивнула.
— Тобто ти хочеш повернутися не тому, що усвідомив свою провину. А тому, що тобі незручно.
— Ні! Я справді зрозумів! — Віктор схопив дружину за руку. — Женько, дай мені шанс!
Дружина звільнила руку.
— Вікторе, твоя мати тиждень тому дзвонила мені. Вимагала, щоб я дала їй грошей на новий телефон. Сказала, що раз я вигнала сина, то маю матеріально допомагати. Ти знав про це?
Чоловік зблід.
— Ні…
— Брешеш, — спокійно сказала Женя. — Тому що наступного дня ти мені зателефонував і між іншим запитав, чи не можу я позичити мамі пару тисяч.
Віктор мовчав.
— Нічого не змінилося, — Женя встала. — Ти все такий самий. І я ухвалила рішення.
— Яке? — прошепотів чоловік.
— Розлучення. Я подала документи до РАЦСу. За місяць усе буде оформлено.
Обличчя Віктора спотворилося.
— Женько, ні! Почекай!
— Прощавай, Вікторе. Бажаю тобі знайти жінку, яка буде готова утримувати твою сім’ю.
Женя розвернулася і вийшла з кав’ярні. Віктор не пішов за нею. Жінка йшла вулицею, і з кожним кроком ставало легше. Усередині більше не було порожнечі. Був спокій. Упевненість, що вчинила правильно.
Удома Женя переодяглася, заварила собі чай і сіла біля вікна. За вікном ішов дощ, краплі стікали по склу, розмиваючи міські вогні. Телефон лежав поруч, мовчазний і спокійний. Жодних сповіщень про списання. Жодних дзвінків від свекрухи. Жодних скандалів.
Женя усміхнулася. Попереду було нове життя. Життя, в якому не треба було ділитися заробленим із тими, хто не цінує. Життя, в якому кордони будуть поважатися. Життя, в якому вона нарешті зможе бути просто собою.
А Віктор нехай живе з матір’ю й сестрою. Нехай вони витрачають його гроші, влаштовують скандали, вимагають неможливого. Це більше не проблема Жені. Зовсім.
Донька заборонила щось брати з їхнього холодильника, хоча я весь день доглядала за онуком: ось що мені довелося зробити