Залишив дружину з двома дітьми, але прорахувався

Дзвінок від колишнього чоловіка пролунав несподівано: після розлучення Тоня намагалася не спілкуватися з Василем — досі не могла пробачити йому те, як він вчинив… Спочатку платив аліменти, а потім звільнився й перестав допомагати колишній дружині. І тут така несподіванка! Дзвінок о пів на десяту вечора.

Тоня вже хотіла скинути, але цікавість перемогла. Та й хто знає, що сталося…

— Алло? — з тривогою в голосі запитала Тоня.

— Привіт, Тонь. Ти на суботу нічого не плануй. Треба прийти на ювілей моєї дружини, Валентини. Сама приходь і дітей приведи.

— І з чого це раптом? — Тоня була вкрай здивована.

— Ну… ти ж розумієш… Їй важливо показати гостям, що у нас нормальні стосунки, репутацію підтримати. Вона нову крамницю відкриває… — голос Василя був хриплий, наче він намагався приховати напруження.

Два роки тому він пішов до іншої жінки, залишив дружину з двома дітьми, а тепер дзвонить ніби нічого й не сталося і просить про послугу! Не просто просить — благає. «Що хочеш — проси, тільки прийди».

Тоня мовчала, згадуючи все те, що наробив чоловік.

Того вечора Тоня щойно повернулася з роботи: втомлена, як завжди, але звично усміхнена. Вона знала, що інакше не можна: діти чекали на маму, чоловік — на вечерю, а втома… вона була лише її, особиста. Додому проблеми приносити не можна, такі були правила, і Тоня чітко дотримувалася їх багато років, сумлінно виконуючи роль берегині домашнього вогнища, дружини й матері.

А от Вася, здається, про такі правила не знав.

— Ось, — з порога заявив він, — глянь. Це чеки. Купив новий кран, ще й сантехніка оплатив.

— Молодець, — Тоня знизала плечима. — Візьми з полиці пиріжок. Я в суботу пекла, ще залишилися. Якщо захочете, на вихідних ще напечу.

— Та що ти завелася: пиріжки, пиріжки?! Я знову все тягну сам, а ти сидиш склавши руки й усміхаєшся.

— А що мені — плакати? Що ти чоловік, а сам кран поміняти не можеш? — спокійно відповіла вона.

— Я не для того народився, щоб у трубах порпатись. А замість балачок ти могла б і підробіток взяти, щоб хоч якось вкладатися у сімейний бюджет.

— Я в нього вкладаюсь, Васю. Тільки не грошима.

— А чим, пробач?

— Любов’ю. Турботою.

— Турботу на хліб не намажеш! — роздратовано відмахнувся він.

— Зате масло, яке я зробила сама з сільських вершків, що мама моя передала, можна. І хліб, до речі, я теж сама спекла! Спеціально за бабусиним рецептом. Бо ж ти звичайний не їси, тобі особливий подавай!

— Та краще б ти не масло з хлібом робила, а гроші приносила! Я б на них не хліб з маслом їв, а рябців в ананасах! — крикнув чоловік. Що в нього вселилося, Тоня не знала. Але їй стало так прикро, що вона дістала з сумки гаманець і, відрахувавши половину від суми за кран, поклала гроші на стіл. Якраз дали зарплату готівкою.

— Ось. На рябців. І на ананаси. Смачного, — сказала Тоня і вийшла з кімнати.

Було боляче усвідомлювати, що за роки шлюбу чоловік так і не побачив у ній берегиню домашнього вогнища, матір своїх дітей і добру господиню. Вася все частіше дорікав дружині, що вона нахлібниця і дармоїдка, яка зручно влаштувалась у нього на шиї, ще й дітей навісила.

— Знаєш, Васю, дітей я тобі на шию не вішала, як ти кажеш. Ти ж сам їх «робив», за власним бажанням.

— Могла б нормальну роботу знайти, — кидав він, ніби її праця була чимось ганебним. — Або взяла б, як усі, «на лапу». А ти… Свята знайшлася.

— Я чесна людина, Васю. І люблю свою роботу. А оббирати бідних бабусь у мене рука не підіймається, — відповідала Тоня.

— Ти просто ганчірка, Тоню. Ось і все. Тобі зручно сидіти в поліклініці за копійки — от і сидиш мовчки. А я більше мовчати не збираюся. Мені потрібна не млява баба, а муза: жінка, з якою цікаво, яка може бути партнером, у якої, як і в мене, є бажання розвиватися і заробляти.

— Та невже? — ахнула Тоня. — І що ж ти хочеш цим сказати?

— Що я йду.

— Куди? — Тоня зблідла.

— У щасливе майбутнє. До Валентини. У неї власний бізнес, квітами торгує. Її гроші, плюс мої — буде мені й відпустка на Мальдівах, і дорога іномарка. А так… лише дача в селі «Глухівці» й потріпана машина, яка ледь дихає.

— Ти йдеш із сім’ї? А діти як же? — Тоня не уявляла, як сама тягнутиме двох дітей.

— Діти як діти. Аліменти платитиму. Але на цьому все. Роби висновки.

Вася й справді пішов: виділив зі свого доходу копійчані аліменти й оселився під крилом бізнеследі. Насправді він недавно познайомився з Валентиною — вона була сестрою його знайомого. Познайомились випадково, і вже дуже вона йому приглянулася. А самій Валентині було вже за сорок, і дуже хотілося заміж — бодай за когось.

«І машина є, і шуба, і квартира, і бізнес… А заміж ніхто не бере», — скаржилась вона. І ось… пощастило, нарешті!

Валя виявилася саме такою, про яку Вася мріяв: впевнена, ділова, зі своїм бізнесом, а головне — зі своєю думкою. І все було б у Василя «в шоколаді»… Але щось пішло не за планом. Бізнеследі виявилась гостра на язик, ще й прикрикнути могла, якщо Вася не так подивиться або без любові щось скаже. Порахувавши доходи й витрати, Валя повідомила Василеві, що його зарплата мінус аліменти — це копійки, і що в родині він як папуга: багато галасу — а користі ніякої. Слово за словом, впливова пані переконливо запропонувала Васі звільнитися і зайнятися «корисною справою». Тобто — її сім’єю.

Вася, по іронії долі, дуже швидко навчився міняти крани, готувати, мити підлогу й робити хатню роботу. Своїх дітей не бачив, зате водив сина Валентини до школи, робив із ним домашні завдання, а за найменшу провину отримував від дружини по шиї. І не скаржився, а виконував. Усе, з чого сміявся в Тоні, раптом почав робити сам!

А Тоня, залишившись сама, зібрала себе до купи й не занепала духом. На роботі колега запропонувала підробіток: влаштуватися на другу зміну в косметологічний кабінет біля дому.

— У тебе все вийде, Тоню. Освіта є, навичок вистачає. А всьому іншому — навчимо.

Вона спробувала — почала робити уколи краси. Клієнтки залишались задоволені. Давали чайові, поверталися, записувалися на місяці наперед. З медсестри Тоня перекваліфікувалася в косметолога й почала заробляти стільки, скільки Васі й не снилося.

Коли Вася подзвонив, Тоня була страшенно здивована.

— Тонь, у моєї дружини ювілей. Вона хоче, щоб ти прийшла. І з дітьми. Їй дуже важливо для іміджу. Прошу тебе, будь ласка, приходь… Якщо не прийдеш — вона мені голову відірве. Що хочеш — проси натомість! Подарунок не треба, просто приходьте.

— Гаразд. Прийдемо, — все ж погодилась Тоня. Їй було цікаво, як живе її колишній чоловік і що там за Валентина, яку він боготворив. Що в ній такого, чого не було в Тоні?

На ювілей Антоніна прийшла в красивій сукні, посвітліла, гарна. Валя навіть занепокоїлась: колишня виглядала краще за іменинницю. Діти теж були добре одягнені, з модними гаджетами. Валя влаштувала Васі прочуханку: мовляв, ти що, таємно від мене аліменти платиш? З чого, якщо ти звільнився?! Крадеш мої гроші?!

Тоня чула, як Валентина звертається до чоловіка, як зовсім його не поважає. Зате він похвалився, що їздив у відпустку на Мальдіви. Щоправда, лише один раз… Іншого разу Валя з сином його не взяли — залишили як собаку, охороняти квартиру. На ювілеї Тоні стало зрозуміло, що чоловік програв, обравши Валентину — владну жінку, яка в сім’ї була головною і вважала чоловіка нікчемним дармоїдом. Вася виглядав жалюгідно й смішно, хоча намагався здаватися важливішим, ніж був, і удати, що щасливий.

А потім, ближче до кінця вечора, він підійшов до колишньої дружини.

— Дякую, що прийшла. З мене відповідна послуга.

Тоня подивилася на нього й усміхнулася.

— Розлучайся з Валентиною.

— Що?! — Вася витріщив очі. — Це надто велике прохання для тебе!

— Це не мені треба, Васю. Це тобі. Ти собі послугу зробиш, якщо підеш від неї. Але справа твоя. Ти ж завжди мріяв помінятися зі мною ролями. Тож тепер утриманець — це ти.

— Я, між іншим, щасливий! Не треба за мене вирішувати! — випалив Вася, почервонівши.

— Тоді живи й радій. А якщо гроші на шкарпетки знадобляться — в мене кран на кухні протікає. Той самий. Можеш прийти підробити.

— Васю! Не стій стовпом — неси мамі шубу! — гучно гаркнула Валя, і той аж здригнувся. У той момент колишній чоловік був схожий на щеня маленької собачки — тремтячого й переляканого. Тоня навіть озирнулася: чи не залишив він калюжу після того, як побіг виконувати наказ дружини.

— Мам, ну ходімо? Нам ще валізи збирати! Ми ж у понеділок на Кубу летимо! — нетерпляче смикнула за руку молодша донька, і Тоня пішла. Пішла з усмішкою на обличчі й передчуттям відпустки під пальмою. Відпустки, яку вона заробила — собі й своїм улюбленим дітям.

Колишнього чоловіка їй було щиро шкода. Але він сам обрав таке життя. Своїм вибором зробив Тоню іншою — більш рішучою й успішною. Просто вчасно позбавив її свого товариства.

І всі зажили щасливо. Всі, крім Васі — як би він не намагався переконати себе в іншому.