Ключ не повертався. Клавдія смикнула за дверну ручку раз, другий, потім ще — замок не піддавався. Може, зламався? Та ні, не міг. Учора ж зачинявся нормально.
Вона приклала вухо до дверей. Тиша. Навіть телевізор не бурмотить — Серафима Віталіївна завжди дивилась свій улюблений серіал у цей час.
— Ти чого там возишся? — Сусідка Регіна Павлівна, повна жінка в потертому халаті, виглянула з квартири навпроти. — Не відчиняєш?
— Замок… здається, не працює, — Клавдія подивилася на ключі в руці, наче ті могли дати відповідь.
— А-а-а, — протягнула Регіна Павлівна, і щось у її інтонації насторожило Клавдію. — Та Радомир твій учора приходив. Сумки твої притягнув. Сказав, мовляв, ти надовше поїхала. Я їх до себе забрала, щоб не вкрали.
Клавдія витріщилася на сусідку.
— Які… сумки?
— Ну, з твоїм одягом. Дві штуки, — Регіна Павлівна махнула рукою в бік своєї квартири. — Зараз принесу.
Клавдія стояла, притулившись до стіни, і намагалася збагнути, що відбувається. Вони ж домовились із чоловіком, що вона пішла переночувати лише на день. До подруги. Провітритись. Після того, як Серафима Віталіївна в черговий раз сказала: «У тебе руки не з того місця. Навіть посуд нормально вимити не можеш». Клавдія тоді мовчки психанула й пішла подихати повітрям, але чоловік не пустив її назад ночувати — попросив залишитись у Мілани: «Можна до тебе? Переночувати. Інакше я її…» Мілана все зрозуміла.
Сусідка Регіна Павлівна вийшла з двома великими сумками.
— Ось, тримай. Радомир сказав, що ви того… посварилися.
Клавдія дивилася на сумки, а в голові крутилась тільки одна думка: «Моя квартира. Моя. Дошлюбна. Я його пустила. І матір його. А тепер…»
Вона дістала телефон і набрала номер чоловіка. Гудки. Один, другий…
— Так, — голос Радомира був несподівано спокійним.
— Що відбувається? — Клавдія з усіх сил намагалася говорити рівно. — Чому я не можу потрапити до своєї квартири?
Пауза. Зітхання.
— Клав, не нервуй. Мамі… мамі зараз потрібен спокій. У неї вчора тиск підскочив після вашої… після того… ну, ти розумієш.
— Після чого? — Клавдія відчула, як усередині закипає щось небезпечне. — Після того, як твоя мати в сотий раз мене образила? А я просто переночувала в подруги?
— Клав, — у голосі Радомира з’явилися нотки втоми, — давай не зараз. Мамі справді потрібен спокій. Ми ж домовлялись, що після операції їй потрібна реабілітація. Тиша. Постільний режим. А ви постійно… ну…
— І тому ти виставив мене з моєї ж квартири? — Клавдія майже кричала, і їй було байдуже, що її чує вся сходова клітка. — Ти розумієш, що це МОЯ квартира? МОЯ! Я тебе туди пустила! І твою матір!
— Клав, почекай трохи, — Радомир говорив майже благально. — Тиждень. Поживи у Мілани. Або в батьків. Будь ласка. Мама відновиться — і ми все… уладнаємо.
Клавдія обірвала дзвінок. Хотілося жбурнути телефон об стіну. Закричати. Викликати поліцію. Вибити двері.
Натомість вона сповзла на підлогу, притулившись спиною до стіни, і закрила обличчя руками. Вона не заплаче. Ні. Не зараз.
Регіна Павлівна переступала з ноги на ногу й тихо мовила:
— Може, чаю? Зайди…
Пів року. Цілих пів року Радомир її вмовляв.
— Клав, ну що тобі коштує? — він сидів на краю ліжка й дивився на неї тими своїми очима, в яких вона колись потонула без залишку. — Мамі операцію призначили. Серйозну. Потім реабілітація. Лікарі, крапельниці. У її квартирі це неможливо — п’ятий поверх, ліфта немає. Ти ж… ти ж доросла жінка. Зможеш потерпіти. Перетерпіти.
Клавдія дивилася в стелю. Вона знала, чим це закінчиться. Серафима Віталіївна ніколи не вважала її гідною свого сина. «Радик, ну що ти в ній знайшов? Ні краси особливої, ні освіти пристойної. І характер — поганий!» Вона говорила це прямо при Клавдії, наче та була глуха або невидима.
— І скільки вона пробуде в нас? — Клавдія не дивилася на чоловіка.
— Ну… поки не зміцніє. Місяць, може два, — Радомир узяв її за руку. — Я тобі обіцяю, я все робитиму сам. І догляд, і лікарів, і їжу. Тобі навіть не доведеться з нею спілкуватися. Ти ж цілими днями на роботі. А ввечері я… я забиратиму її до своєї кімнати. Подивимось телевізор. Або ще щось. Ти її присутності навіть не помітиш.
Клавдія тоді зітхнула. Можливо, хоча б так вона доведе і Серафимі Віталіївні, і Радомиру, що вона не чудовисько. Що здатна на компроміс.
— Добре, — нарешті вона подивилася на чоловіка. — Хай приїжджає. Але я хочу, щоб ти розумів — це моя квартира. І якщо стане зовсім нестерпно…
— Дякую! — Радомир перебив її, цілуючи в щоку. — Ти найкраща! Я знав, що ти зрозумієш.
А зараз Клавдія сиділа на кухні у Регіни Павлівни й бездумно помішувала чай. Сумки — дві великі сумки з її речами — стояли біля столу. Чоловік зібрав їх. Чоловік виніс їх і залишив у сусідки. Усе було… продумано.
— Дзвони своїм, — Регіна Павлівна дивилася на неї з тривогою. — Батькам або кому там. Або в поліцію? Це ж твоя квартира, так?
— Моя, — кивнула Клавдія. — У спадок від бабусі дісталась. Я сама її відремонтувала. До знайомства з Радомиром.
Вона дістала телефон і набрала номер матері. Та відповіла після першого гудка, ніби чекала дзвінка.
— Клавочко? Що трапилося? В тебе голос…
— Мам, — Клавдія раптом відчула, як сльози підступають до горла, — можна я приїду? Сьогодні. Зараз.
— Звісно! — у голосі матері тривога змішалась із радістю. — А що сталося? Ви з Радиком…
— Потім розповім, — перебила її Клавдія. — Я скоро буду.
Вона натиснула «відбій» і подивилася на Регіну Павлівну.
— Дякую за чай. Я поїду до батьків.
— Правильно, — закивала сусідка. — Тільки… ти себе в образу не давай. Квартира ж твоя.
Клавдія кивнула, підхопила сумки й вийшла.
Уже в автобусі, дивлячись у вікно на будинки, що пролітали повз, вона нарешті дозволила собі усвідомити те, що сталося. Її чоловік. Її чоловік виставив її з власної квартири. Як… як непотрібну річ. Як заваду. Щоб вона не дратувала його дорогоцінну матусю.
Її затрусило — чи то від гніву, чи від образи. Вона дістала телефон, хотіла подзвонити Радомиру, висловити все… але передумала. Ні. Вона має все обміркувати. Заспокоїтись. Вирішити, що робити далі.
Батьки зустріли її з тривогою. Особливо, коли побачили сумки.
— Що сталося? — батько, Антип Васильович, забрав у неї багаж. — Ви що, розлучаєтесь?
Клавдія пройшла на кухню й важко опустилася на стілець. Мати, Зінаїда Ігорівна, заклопотано заметушилася:
— Зараз щось розігрію. Ти голодна?
Клавдія похитала головою:
— Мамо, тату… Радомир виставив мене з квартири. З моєї власної квартири.
Антип Васильович завмер:
— У якому сенсі «виставив»?
— Я переночувала у Мілани. Повернулася — замок змінено. Речі мої… до сусідки винесли.
Зінаїда Ігорівна охнула й сіла поруч:
— Як це? Чому?
Клавдія глибоко зітхнула й почала розповідати. Як пів року тому погодилася прийняти свекруху після операції. Як з усіх сил стримувалась, коли та починала свої випади. Як учора не витримала й зірвалась, як чоловік попросив поїхати переночувати до подруги, щоб не влаштовувати скандал.
— І от… виходить, я тепер бездомна, — вона гірко всміхнулася. — У своїй же квартирі.
Антип Васильович ходив кухнею, стискаючи кулаки:
— Ні, ну це… це вже беззаконня! Поїхали прямо зараз! Я йому… я їм обом…
— Ні, тату, — Клавдія зупинила його жестом. — Ти тільки зробиш гірше. Радомир скаже, що ви прийшли мене… «підбивати» на сварку. А мені треба подумати.
— Про що тут думати? — обурився батько. — Квартира твоя! Викликай поліцію, хай його… виставляють звідти!
— Антипе, заспокойся, — Зінаїда Ігорівна поклала руку на плече чоловіка. — Клава правильно каже. Тут треба… з холодною головою.
Вона повернулася до доньки:
— Клавочко, може, це якесь непорозуміння? Може, він погарячкував? Ви ж стільки років разом. І кохаєте одне одного…
— Мам, він СПЛАНУВАВ це, видно, — Клавдія відчула, як усередині знову підіймається гаряча хвиля. — Він підготувався. Зібрав мої речі. Замок змінив. І все це — поки мене не було. Це не… емоційний зрив. Це. Обдумане. Рішення.
Вона встала:
— Я піду приляжу. Втомилась. Завтра… завтра вирішуватиму, що робити.
Клавдія лежала у своїй старій кімнаті, дивилась у знайому з дитинства стелю й думала. Може, Радомир має рацію, і їй справді варто просто пережити тиждень? Може, свекрусі справді потрібен спокій? Може…
Задзвонив телефон. Мілана.
— Ну як ти? Дісталась?
— Так, я у батьків, — Клавдія сіла на ліжку. — Радомир… він мене виставив, Міло, уявляєш… З моєї ж квартири.
— Як виставив?! — Клавдія майже бачила, як у подруги округлились очі. — В сенсі?
— У прямому. Я приїхала — замки змінено. Речі мої сусідці віддав. Сказав «почекай тиждень».
— Ого! — в голосі Мілани дзвеніло обурення. — І ти… що ти робитимеш?
— Не знаю, — Клавдія потерла лоб. — Батьки, звісно, наполягають на поліції. Але…
— Але ж ти його кохаєш, — тихо закінчила Мілана. — І думаєш: може, справді почекати?
— Так, — зізналася Клавдія. — Ми ж п’ять років разом. У всіх бувають… труднощі. Може, йому просто треба побути з мамою. Вона ж після операції…
— Клав, ти себе чуєш? — Мілана була серйозною, як ніколи. — Він. Тебе. Вигнав. З твоєї ж квартири. Це… це не «труднощі». Це зрада. Якщо ти зараз це проковтнеш — він вирішить, що може з тобою робити все, що заманеться.
Клавдія мовчала. Десь глибоко всередині вона знала, що Мілана має рацію.
— Я… ще подумаю. Дякую, що подзвонила.
Вона вимкнула телефон і знову лягла, втупившись у стелю. А в голові крутилися слова чоловіка: «Почекай тиждень. Будь ласка. Мама відновиться — і ми все владнаємо».
Минуло три дні. Клавдія не виходила на зв’язок із Радомиром. Він також не телефонував. Вона майже переконала себе, що все владнається, що треба просто перечекати, дати час…
І тут подзвонила Регіна Павлівна.
— Клавдіє, ти це… сидиш?
— В якому сенсі? — Клавдія напружилася.
— Тут твоя… свекруха ця… ходить по сусідах, — Регіна Павлівна говорила швидко, наче боялася, що її переб’ють. — Питає, чи не помічали ми чогось дивного у твоїй поведінці. Каже, ти, мовляв, психічно нестабільна. Часто кричиш, агресивна. І «все це на ґрунті гормонального збою».
Клавдія відчула, як її холодить.
— І… що їй відповідають?
— Та хто ж їй таку маячню підтвердить! — пирхнула Регіна Павлівна. — Я їй так і сказала — нормальна ти. З характером, звісно, але хто без нього? А вона мені: «Не кажіть, не кажіть, вона давно лікуватися мала. Вона на мене накидалась. Вона явно не розуміє, що відбувається — я після операції, а вона мене сварить, виганяє, речами кидається. Ми з сином якраз готуємо документи на освідчення».
Клавдія захлинулася від обурення:
— На яке ще освідчення?!
— Отож-бо й воно! — Регіна Павлівна явно була на її боці. — Це вони тебе під… це саме… під недієздатність хочуть підвести. А потім — раз, і квартирка вже «спільна». Як у чоловіка й дружини. А далі — з’ясується, що ти «не маєш права нею розпоряджатись». Я бачила в передачі одній — такий номер чоловік утнув. Мало не забрав усе майно.
Клавдія ковтнула слину:
— Дякую, що подзвонили, Регіно Павлівно. Я… я розберуся.
Вона поклала слухавку й завмерла. У голові луною звучали слова сусідки: «Готуємо документи на освідчення».
Це ж маячня божевільного.
Клавдія сиділа на кухні, обхопивши долонями остиглу чашку. Мати тривожно поглядала, батько ходив із кутка в куток.
— І що робити? Документи ж усі там залишилися! — видихнула вона. — Навіть паспорт у сумці.
— Нічого, відновимо, — буркнув батько. — Тільки спершу по шиї цьому… «коханому» треба дати.
— Тату, досить, — скривилась Клавдія. — Мені потрібна порада, а не це.
Мати підсунулася ближче:
— Пам’ятаєш Толіка? Ну, того, що з тьотею Валею через стінку жив? Він зараз працює нотаріусом. Тут недалеко.
— І що я йому скажу? — Клавдія гірко всміхнулася. — Добрий день, мене чоловік з квартири вигнав, документів нема, допоможіть?
— А що, непоганий початок, — раптом зупинився батько. — Треба з кимось, хто тямить, порадитися. А то самі поліземо — ще гірше зробимо.
Через годину вони втрьох тупцювали біля обшарпаних дверей з табличкою «Нотаріус». Клавдія нервово теребила рукав.
— Ну? — підштовхнув батько. — Стукай.
Анатолій Петрович, лисуватий чоловік з втомленими очима, уважно слухав, чухаючи підборіддя. Перебив лише раз: — Тобто свекруха сусідів обходить, про твоє психічне здоров’я розпитує? Справа кепська.
— Це дуже погано? — Клавдія напружилася.
— Іще і як, — нотаріус постукав ручкою по столу. — Схоже, вони хочуть підвести тебе під недієздатність. А потім — раз! — і чоловіченько заявить, що керує спільним майном.
— Але ж це моя квартира! Ще до шлюбу була! — голос Клавдії затремтів.
— Саме так. Інакше б не метушилися, — кивнув Анатолій Петрович. — Слухай, я знаю одного гарного юриста…
— А документи? Без них як? — встряв батько.
— Відновимо, не проблема, — відмахнувся нотаріус. — А поки що… — він нашкрябав щось на аркуші, — ось, подзвони цьому чоловікові. Розкажи, що й до чого. Скажеш, що від мене.
Клавдія взяла папірець, вдивляючись у номер.
— І що далі?
— Розлучатися, — знизав плечима Анатолій Петрович. — І виселяти. Обох. Ти ж не хочеш із таким жити після всього?
Клавдія завагалася. Перед очима миготіло обличчя Радомира — ранкове, сонне, колись рідне.
— Не хочу, — тихо відповіла вона.
— От і добре, — кивнув нотаріус. — Дзвони адвокату. І дійте швидко, поки вони не встигли написати заяву на експертизу.
Вийшовши на вулицю, Клавдія глибоко вдихнула. Досить. Досить боятися. Час повертати своє.
Через тиждень Радомир отримав листа. В ньому було два повідомлення — про подачу позову на розірвання шлюбу і про виселення з житлового приміщення.
Він подзвонив одразу:
— Клава? Що це таке? Що за… що відбувається?
Голос чоловіка був стурбованим. Розгубленим. Переляканим. Колись Клавдія любила цей голос. Тепер він викликав тільки втому.
— А ти не розумієш? — спокійно сказала вона. Надто спокійно. — Я розриваю наш шлюб. І виселяю вас. Обох.
— Але ж… ми ж домовились! — Радомир важко дихав у слухавку. — Тиждень! Ти ж сказала…
— Я нічого не казала, — перебила Клавдія. — Це ти сказав: «почекати тиждень». Я й почекала. І дізналася багато цікавого. Наприклад, що ви з матір’ю готуєте документи для психіатричної експертизи. Щоб мене визнати недієздатною.
Тиша. Довга, гнітюча тиша.
— Клаво, — нарешті вимовив Радомир, і в голосі звучало щось на кшталт каяття, — ти ж розумієш, це все… це через маму. Вона… вона після операції, їй спокій потрібен…
— Ні, — Клавдія трохи підвищила голос. — Це не через твою маму. Це через тебе. Ти зробив вибір. Завжди обирав її. І ось тепер — остаточно вибрав.
Вона помовчала, потім додала:
— Я втратила не лише дім. Я втратила тебе. Точніше — ти втратив мене. Але тепер я принаймні поверну дім.
Радомир заговорив швидко, уривчасто:
— Клава, ми все можемо владнати! Давай поговоримо! Я… я маму назад перевезу. Я зроблю все, що…
— Пізно, — перебила його Клавдія. — Надто пізно.
Вона вимкнула дзвінок, не чекаючи відповіді.
Клавдія кинула телефон на ліжко і відкинулася на подушку. Дивно. Мала б ридати, а всередині — порожньо і легко. Наче нарешті видихнула після довгого затамування дихання.
«От і все», — подумала вона, дивлячись у стелю. Бабусина квартира. Її власний куточок, який вона так нерозумно ледь не втратила. Більше такого не буде. Ніколи.
Пригадалися слова Мілани: «Зрадив раз — зрадить знову». Тоді злилася на подругу, а тепер розуміє — та була права. З самого початку права.
Радомир зробив свій вибір. Тепер її черга.
На все життя