Катя нещодавно переїхала у власне житло. Минув уже тиждень, а вона досі майже не виходила на вулицю.
А коли? Справ безліч.
Квартира дісталася їй далеко не в ідеальному стані. Вона придбала те, на що вистачило коштів. Її бабуся, світла їй пам’ять, залишила у спадок невеличку дачу та кімнату в комуналці. Катя продала все, додала свої заощадження, які збирала роками, і змогла нарешті купити маленьку однокімнатну квартиру у старому будинку.
Попередні мешканці явно не дбали про житло. Квартира була у такому стані, що дівчина навіть не знала, з чого почати її відновлення.
Грошей на ремонт уже не залишилося – вона витратила все до останньої копійки, аби лише стати власницею цього помешкання. Але труднощів Катя не боялася. Вона взялася до справи з першого ж дня.
Відмила підлогу, стіни та вікна до блиску. Викинула безліч мотлоху, що залишився від колишніх власників. Кухня та ванна кімната виявилися не такими страшними, як здавалося, їх теж вдалося привести до ладу.
Меблі допомогли зібрати рідні та друзі. Батьки віддали диван, подруга – кухонний стіл, бо давно мріяла про новий. Стільці були звідусіль – хто що міг, те й приніс. А звідки взявся комп’ютерний стіл, Катя вже й не пригадувала.
Час від часу хтось із близьких приходив на допомогу. Батько займався ремонтом шафок, друзі допомагали зірвати старі шпалери, щоб дівчина могла поклеїти нові (які, до речі, комусь виявилися зайвими). Мама взялася за прибирання, а навіть брат завітав, щоб допомогти збиранням меблів.
Катя була безмежно вдячна всім, хто її підтримав. Вона навіть нікого не просила – люди самі цікавилися, що ще потрібно зробити.
Минув тиждень – і житло змінилося до невпізнанності. Чистота, свіжі шпалери, акуратні меблі. А в центрі кімнати – пухнастий килим, подарунок від мами.
Тепер, коли квартира стала затишною, Катя вирішила бодай ненадовго залишити її, а заодно й познайомитися з сусідами.
Перше знайомство
Щойно вона вийшла на сходовий майданчик, як одразу зустріла сусідку. Жінка розповіла, що у неї двоє дітей (і заздалегідь попросила вибачення за шум, бо під час виконання домашніх завдань вона, як виявилося, дуже голосно допомагає їм). Під час короткої розмови Катя дізналася і про інших мешканців будинку.
Здавалося, сусіди були доброзичливими, а сам будинок – затишним і дружнім.
Поступово дівчина знайомилася з іншими мешканцями, але одну бабусю побачила лише через два тижні.
Старенька, опираючись на ціпок, повільно спускалася розбитими сходами.
Катя чемно притримала для неї двері, а бабуся тепло усміхнулася.
— Ти новенька тут, так? — запитала вона.
— Так, нещодавно переїхала. У тридцять п’яту квартиру.
— А-а, знаю. Там раніше жили люди… ну, скажімо, непрості. Але ти, бачу, інша.
— Безперечно, — з усмішкою відповіла Катя. Вона витратила цілий тиждень, аби відмити квартиру, тому точно знала, що не схожа на попередніх мешканців.
— Я Катя.
— А я – Надія Василівна.
— Рада знайомству! Ви кудись прямуєте?
— Та в магазин, хліб купити.
— Давайте я вам куплю, — запропонувала Катя. — Я якраз теж до магазину йду.
Катя помітила, що літній жінці непросто долати шлях.
— Ой, ні, не треба, я й сама впораюся. Рух – це життя, — відповіла вона з легкою усмішкою. — Тим більше мені лише хліба треба. Решту продуктів мені Машенька привезе, вона до мене тричі на тиждень навідується.
— Ваша донька? — поцікавилася Катя.
— Ні, внучка. Ну, майже… — відповіла бабуся трохи невпевнено.
Катя спостерігала, як Надія Василівна повільно рушила у бік магазину, а сама залишилася стояти на місці.
Що ж означає «майже внучка»?
Цікавість спалахнула, але дівчина вирішила не розпитувати. Якщо бабуся захоче — сама розповість.
З часом цей випадок забувся, аж поки Катя не зіткнулася у дворі з молодою дівчиною, яка ледве несла важкі пакети з продуктами.
Катя відкрила перед нею двері й привітно усміхнулася:
— Ви, мабуть, внучка Надії Василівни?
— Так, а звідки ви знаєте? — здивувалася дівчина, відповідаючи усмішкою.
— Бабуся про вас розповідала. А я вас тут раніше не бачила. А зараз дивлюся – з сумками повними. Відразу здогадалася, що до неї.
Вони знову привітно перезирнулися, а потім кожна пішла у своїх справах.
Катя ж чекала таксі. Вона збиралася провідати батьків, адже відколи переїхала у власне житло, робила це рідко. Мама вже навіть натякала, що сумує.
Але машина затримувалася.
Одна заявка була скасована, потім довелося викликати нове авто. Нарешті водій узяв замовлення, але чекати довелося ще хвилин п’ятнадцять.
Погода була чудовою, тож Катя вирішила трохи перепочити на лавці, гріючись у весняних променях.
У цей момент з під’їзду знову вийшла Маша — та сама дівчина, що привозила продукти для бабусі.
— Ви дуже швидко впоралися, — помітила Катя.
— Так, поспішаю. Ввечері працюю офіціанткою в кафе, а вдень ще встигаю навчатися.
— Зрозуміло. А куди вам зараз?
З’ясувалося, що їм по дорозі.
— Чекаю таксі. Якщо не проти, можу вас підвезти.
— Це було б чудово! — зраділа Маша. — Я сьогодні зовсім закрутилася, ледве встигаю.
Вона вмостилася поруч, теж підставляючи обличчя лагідному сонцю.
— Надія Василівна справді щаслива, — зауважила Катя. — У неї така дбайлива внучка. Вона казала, що ви тричі на тиждень приїжджаєте й привозите їй продукти.
— Ой, це вона трохи перебільшує! — засміялася Маша. — Роблю великі закупи раз на тиждень, а в інші дні просто привожу щось смачненьке.
— Все одно це дуже мило. Не всі діти так турбуються про своїх батьків, а вже онуки й поготів.
Маша всміхнулася, але в її погляді з’явився тінь смутку.
— Насправді, я їй не рідна внучка.
— Як це? — здивувалася Катя, раптом пригадавши ту саму фразу: «Ну, майже внучка».
— Це довга історія… — дівчина трохи вагалася, чи варто розповідати, але зрештою зітхнула й почала:
— Моя мама зловживала алкоголем. Батька я ніколи не знала. А потім вона зустріла чоловіка. Мені тоді було сім. Він теж пив, і вони швидко знайшли спільну мову. Спочатку я просто боялася його, а потім життя стало зовсім нестерпним. У будинку з’явилося двоє дорослих, які постійно були напідпитку.
Катя слухала, відчуваючи, як у грудях стискається важкий клубок.
— Їжі вдома майже не було. Одягом ніхто не займався. Хоча добре, що мене хоча б до школи віддали… — Маша злегка зітхнула.
Катя уважно слухала розповідь Маші, відчуваючи щире співчуття. Але поки що їй було незрозуміло, як у цій історії з’явилася Надія Василівна.
— Якось мій вітчим сказав, що ми їдемо в гості до його матері, — сумно всміхнулася Маша. — Це і була Надія Василівна. У мене не було рідної бабусі, бо мамині батьки давно спилися, як і дідусь із бабусею вітчима. Тому я навіть не уявляла, яка вона – бабуся з його боку.
Дівчина замовкла на мить, ніби переглядаючи у пам’яті події того дня.
— Вона навіть не хотіла відчиняти двері. Вітчим не раз обкрадав її, і вона перестала його пускати до себе. Але, як вона мені розповідала потім, зазирнула у вічко й побачила біля нього маленьку дівчинку. Тобто мене.
Катя мовчки слухала, відчуваючи, як у грудях щось стискається. Це могло б бути сюжетом драматичного фільму, але сталося в реальному житті.
— Бабуся відчинила двері й одразу спитала, хто я. А він, ніби пишаючись собою, відповів, що я – його донька.
Маша стиснула губи, ніби їй було неприємно навіть згадувати цей момент.
— Насправді йому було байдуже. Як і моїй матері. Йому просто потрібно було потрапити у квартиру, щоб витягти у неї гроші. Але бабуся була не з тих, кого легко обдурити. Вона грубо виштовхала його за двері, а мене затягла всередину.
Катя тихо зітхнула.
— Я досі пам’ятаю той день. Вперше в житті я їла справжній гарячий обід. Мені було так ніяково, але я не могла зупинитися – з’їла все, що вона поставила переді мною.
— А що сталося потім? — запитала Катя, затамувавши подих.
— Вона почала розпитувати, звідки я взялася, як я живу. Я боялася, що ось-ось вона скаже: «Тепер тобі пора додому». Але раптом вона встала й просто сказала: «Збирайся».
Маша усміхнулася.
— Я міцно трималася за її руку. Вперше в житті мені було спокійно поряд із дорослою людиною. Вона відвела мене додому й сказала моїй матері: «Я забираю її до себе. І якщо у вас є якісь заперечення, завтра ж я подам заяву в опіку». Але, здається, мама була навіть рада позбутися мене.
— І вас просто відпустили? — здивувалася Катя.
— Так, — кивнула Маша. — Бабуся подивилася на мене й запитала: «Хочеш жити зі мною?». Я одразу кивнула. Не знаю, чи оформлювала вона щось офіційно, але з того дня я залишилася в неї. Так і почалося моє перше справжнє щасливе дитинство.
Маша ненадовго замовкла, ніби згадуючи той момент.
— Вона взяла під свою опіку чужу дитину. Знала, яким був її син, розуміла, що моя мати не краща. Але все одно дала мені шанс.
Катя здивовано похитала головою.
— Важко навіть уявити, що вона зважилася на таке. Вже тоді вона була немолодою. Але вона змогла виростити вас, дати вам освіту, дім. Це дивовижно.
— Вона справді подарувала мені нове життя, — тепло усміхнулася Маша. — Після того, як мати померла, а вітчим ще раніше пішов із життя, я отримала квартиру й змогла вступити до університету. Переїхала жити туди, але ніколи не забуваю бабусю. І ніколи не забуду.
Очі Маші стали м’якшими.
— Вона мені не рідна за кров’ю, але я завжди буду її онукою. Вона – моя найдорожча людина. Я навіть не хочу уявляти, що було б, якби вона тоді не взяла мене до себе.
У цей момент під’їхало таксі.
Дорогою до роботи Маші вони мовчали.
І лише коли дівчина вийшла, Катя раптом сказала:
— Вам дуже пощастило з Надією Василівною. Але, знаєте, і їй із вами теж. Ви ж зробили її не самотньою.
Маша зворушливо всміхнулася й кивнула.
А потім швидко попрямувала в бік кафе.
Катя ж, залишившись у машині, не могла перестати думати про цю розмову.
Як одне відважне рішення може змінити одразу дві долі.
Якби Надія Василівна тоді не зважилася, Машу чекало б зовсім інше життя. А якби не було Маші, хто б зараз турбувався про стареньку?
Катя зітхнула.
Як добре, що вони зустрілися. І як прекрасно, що все сталося саме так.
Найстарішому коту у світі виповнилося 31 рік