Ольга вийшла з будівлі нотаріальної контори й зупинилася на ґанку, притискаючи до грудей теку з документами. Жовтневий вітер куйовдив волосся, гнав тротуаром жовте листя. Небо затягнуте сірими хмарами, але на душі було світло.
П’ять мільйонів гривень. Цифра здавалася нереальною. Тітка Зінаїда Петрівна все життя збирала, працювала на двох роботах, жила скромно. Дітей у неї не було, чоловік помер двадцять років тому. Ольга навідувала тітку регулярно, допомагала по господарству, возила на дачу влітку. Інші родичі з’являлися рідко, тільки на великі свята.
Коли Зінаїда Петрівна померла в серпні, Ольга горювала щиро. Втрата була важкою. Про заповіт дізналася за місяць, коли нотаріус прислав листа. Тітка залишила племінниці всі заощадження і частку в будинку під Львовом. Будинок невеликий, старий, потребує ремонту, але стоїть на хорошій ділянці.
Сьогодні Ольга отримала документи. Процедура зайняла менше години: підписи, печатки, копії паспорта. Секретар нотаріуса посміхнулася, привітала зі спадщиною. Нотаріус, жінка середніх літ у строгому костюмі, пояснила, що гроші надійдуть на рахунок протягом тижня.
Ольга подякувала, вийшла на вулицю. Сіла на лавочку поруч із під’їздом, відкрила теку, перечитала документи. Сума прописана чітко: п’ять мільйонів гривень на рахунку, плюс частка в будинку. Будинок можна продати або залишити. Ольга ще не вирішила.
Думки плуталися. Стільки грошей ніколи не було. Батьки живуть у селі, пенсія маленька. Можна допомогти їм, зробити ремонт у будинку, купити нові меблі. Самій Ользі хотілося закінчити ремонт у квартирі — почали рік тому, але грошей постійно бракувало. Тепер можна завершити.
Ольга встала, пішла до зупинки. Автобус прийшов за п’ять хвилин. Сіла біля вікна, поклала теку на коліна. За вікном миготіли будинки, магазини, зупинки. Ольга дивилася на все це й думала про те, як зміниться життя.
Можна не боятися непередбачених витрат. Можна відкладати, планувати, не рахувати кожну копійку. Ольга працювала у видавництві коректором, зарплата середня. Чоловік, Роман, працював у транспортній компанії диспетчером. Заробляв трохи більше. Разом вистачало на життя, але не на розкіш.
Тепер з’явилася можливість дихати вільніше.
Ольга вийшла на своїй зупинці, пройшла два квартали до будинку. П’ятиповерхівка цегляна, стара, але міцна. Піднялася на третій поверх, дістала ключі. Відчинила двері тихо, зайшла в передпокій.
У коридорі стояли черевики Романа і чоботи свекрухи. Ольга здивувалася. Валентина Степанівна рідко заходила без попередження. Зазвичай дзвонила заздалегідь, попереджала.
З кімнати доносилися голоси. Роман і свекруха розмовляли. Ольга зняла куртку, повісила на вішалку, збиралася пройти в кімнату, але голос Валентини Степанівни змусив зупинитися.
— Ромчику, ти маєш узяти ситуацію у свої руки. П’ять мільйонів — це серйозні гроші. Не можна допустити, щоб Ольга розпорядилася ними по-своєму.
Ольга завмерла. Рука зависла над дверною ручкою.
— Мамо, ну що ти кажеш? Це її спадщина, — відповів Роман не надто впевнено.
— Її спадщина? Романе, ви чоловік і дружина. Значить, гроші спільні. За законом так. І ти, як глава сім’ї, маєш контролювати фінанси.
— Глава сім’ї… Мамо, ми живемо разом, вирішуємо все разом.
— Вирішуєте разом? — у голосі свекрухи пролунала насмішка. — Ромчику, не сміши мене. Жінки не вміють поводитися з великими сумами. Зараз Оля отримає ці гроші, голова запаморочиться, почне витрачати на дурниці. Нові шмотки, косметика, якісь нісенітниці. А потім виявиться, що грошей немає, а ремонт не зроблений, і допомогти батькам ні на що.
Ольга стояла в коридорі, не вірячи почутому. Дихання пришвидшилося, руки затремтіли.
— Мамо, Оля не така, — заперечив Роман слабко.
— Не така? Романе, ти погано знаєш жінок. Гроші їх змінюють. Повір мені, я життя прожила, надивилася. Треба діяти правильно.
— І як, по-твоєму, правильно?
— Дуже просто. Переведи частину грошей на свій рахунок. Скажи Олі, що так безпечніше, що в разі чого буде запасний варіант. Переведи половину. Два з половиною мільйони тобі, два з половиною їй. І тоді зможеш контролювати, куди йдуть кошти.
Ольга заплющила очі, притулилася спиною до стіни. Ноги підкошувалися, у вухах дзвеніло.
— Мамо, це неправильно. Це обман.
— Який обман? Романе, ти її чоловік. Ви одна сім’я. Гроші й так спільні. Просто ти візьмеш управління на себе. Це розумно.
— Не знаю, Мамо. Оля може образитися.
— Образитися? Романе, вона образиться, якщо ти дозволиш їй витратити все даремно, а потім залишитеся ні з чим. Краще зараз проявити твердість, ніж потім шкодувати. Повір, я говорю це для вашого ж блага.
Валентина Степанівна замовкла, потім продовжила м’якше:
— Послухай, синку. Я не хочу, щоб ви посварилися. Але гроші — це серйозно. Не можна пускати на самоплив. Оля хороша дівчинка, але наївна. Не розуміє, як правильно розпорядитися такими сумами. А ти розумієш. Ти чоловік, ти повинен взяти відповідальність.
Роман мовчав. Ольга чула, як чоловік ходить кімнатою, кроки глухі на килимі.
— Я подумаю, — сказав Роман нарешті.
— Не думай довго. Гроші надійдуть на рахунок за тиждень. Дій швидко, поки Оля не встигла нічого вирішити. Поговори з нею, переконай. Скажи, що так надійніше, що ти переживаєш за сімейний бюджет. Жінки люблять, коли чоловіки турбуються. Повірить.
— Добре, Мамо. Я спробую.
— Молодець, синку. Я знала, що ти мене зрозумієш. І ще одне. Частину грошей можна відкласти на мій рахунок. Про всяк випадок. Хіба мало що. Раптом Оля почне скандалити, вимагати розлучення. Тоді гроші будуть у безпеці.
Ольга відкрила очі. Стіни коридору попливли перед поглядом. У голові пульсувала одна думка: зрада.
— Мамо, на твій рахунок? Навіщо?
— Романе, ти зовсім нерозумний? Якщо гроші будуть на твоєму рахунку, Оля може вимагати доступ. А якщо на моєму — вона навіть не дізнається. Переведи пів мільйона-мільйон мені. Це не жадібність, це обережність. Для твого ж блага.
— Не знаю, Мамо. Це занадто.
— Нічого не занадто. Я твоя мати, я бажаю тобі добра. Хіба я коли-небудь радила погане?
Роман знову замовк. Ольга знала чоловіка давно, чула ці паузи. Роман вагався, але свекруха вміла тиснути.
— Гаразд, Мамо. Подивлюся, як вийде.
— Ось і розумниця. Я знала, що на тебе можна покластися.
Валентина Степанівна замовкла, потім додала:
— І головне — дій швидко. Не давай Олі часу на роздуми. Вона отримає документи, повернеться додому, ти одразу починай розмову. Скажи, що переживаєш, що хочеш допомогти розпорядитися грошима правильно. Вона погодиться, повір.
Ольга розвернулася, тихо відчинила вхідні двері, вийшла на сходовий майданчик. Притулилася до поруччя, глибоко вдихнула. Повітря було холодним, пахло вогкістю.
Думки скакали хаотично. Роман. Чоловік, з яким прожила вісім років. Людина, якій довіряла. Обговорює з матір’ю, як забрати її гроші. Як обдурити. Як зробити так, щоб Ольга нічого не запідозрила.
А свекруха. Валентина Степанівна завжди поводилася холодно, відчужено. Але відкритої неповаги не було. Точніше, Ольга не помічала. Тепер стало зрозуміло: свекруха вважала невістку дурною, нездатною розпоряджатися грошима. На заваді.
Ольга спустилася на поверх нижче, сіла на сходинку. Дістала телефон, подивилася на екран. Хотілося зателефонувати комусь, розповісти. Але кому? Батькам? Засмутяться, почнуть хвилюватися. Подрузі? Олена живе в іншому місті, допомогти не зможе.
Треба думати самій.
Ольга сиділа на сходах хвилин двадцять. Потім встала, піднялася назад до квартири. Відчинила двері голосно, щоб чули. Зайшла, зняла куртку, повісила на вішалку.
— Олю, ти прийшла? — голос Романа з кімнати.
— Так, я вдома.
Ольга пройшла в кімнату. Роман сидів на дивані, свекруха у кріслі. Валентина Степанівна посміхнулася натягнуто.
— Здрастуй, Оленько.
— Здрастуйте, Валентино Степанівно.
Ольга сіла на стілець біля столу, поклала теку перед собою. Роман подивився на теку, на дружину.
— Ну що, все оформили?
— Так. Усе готове. Гроші надійдуть за тиждень.
Свекруха кивнула, погляд ковзнув по теці.
— Вітаю, Оленько. Спадщина — це добре. Головне тепер правильно розпорядитися.
Ольга подивилася на Валентину Степанівну довгим поглядом.
— Правильно?
— Ну так. Такі суми вимагають обдуманого підходу. Не можна витрачати зопалу.
Ольга кивнула мовчки. Усередині все кипіло, але обличчя залишалося спокійним.
— Я розумію.
Роман відкашлявся, перезирнувся з матір’ю.
— Олю, хотів поговорити. Щодо грошей.
— Слухаю.
— Ну, загалом… я думаю, що було б розумно частину перевести на мій рахунок. Для безпеки. Раптом щось станеться з твоєю карткою, загубиш, украдуть. Краще перестрахуватися.
Ольга дивилася на чоловіка, не відриваючись. Роман уникав погляду, дивився вбік.
— Для безпеки?
— Ну так. І потім, так зручніше. Будемо разом вирішувати, на що витрачати. Ти ж знаєш, я краще розбираюся у фінансах.
Ольга посміхнулася. Звук вийшов різким, несподіваним.
— Ти краще розбираєшся?
Роман підняв голову, насупився.
— Олю, ну чого ти так? Я хочу допомогти.
— Допомогти? Романе, це моя спадщина. Від моєї тітки. Гроші заповідані мені.
Валентина Степанівна втрутилася:
— Оленько, ви чоловік і дружина. Гроші спільні. Роман має рацію, краще тримати кошти на двох рахунках. Це логічно.
Ольга перевела погляд на свекруху.
— Валентино Степанівно, а ви тут до чого?
Свекруха випросталася, обличчя напружилося.
— Я мати Романа. Я дбаю про його добробут. І про ваш також.
— Про мій добробут? Цікаво.
Ольга встала, взяла теку зі столу.
— Дякую за турботу. Але я сама розпоряджуся своїми грошима.
Роман підвівся слідом.
— Олю, чого ти завелася? Ми ж просто хотіли обговорити.
— Обговорити? Романе, ти хочеш забрати половину моєї спадщини на свій рахунок. Це не обговорення. Це вимога.
— Не вимога, пропозиція!
— Пропозиція? Добре. Я відмовляюся.
Валентина Степанівна встала, голос став жорстким:
— Олю, не будь нерозумною. Роман пропонує розумне рішення. Не впирайся.
Ольга подивилася на свекруху холодно.
— Я не нерозумна, Валентино Степанівно. І не вперта. Просто не хочу, щоб мною маніпулювали.
Свекруха зблідла.
— Що ти сказала?
— Те, що сказала. Я чула вашу розмову. Усю. Від початку до кінця.
Тиша впала на кімнату, важка і густа. Роман завмер, обличчя побіліло. Валентина Степанівна розтулила рота, але слів не знайшлося.
Ольга розвернулася і вийшла з кімнати.
За спиною пролунав голос Романа:
— Олю, стій! Зачекай!
Ольга не зупинилася. Пройшла до спальні, зачинила двері. Руки тремтіли, серце стукало так голосно, що здавалося — чути в сусідній кімнаті. Потрібно було діяти швидко, поки не нагрянули з поясненнями та виправданнями.
Ольга дістала з шафи невелику дорожню сумку, кинула туди кілька речей: джинси, светри, білизну, косметичку. Взяла зарядку для телефону, документи. Теку з паперами від нотаріуса поклала в сумку першою.
Двері до спальні відчинилися. Роман увійшов, обличчя розгублене.
— Олю, ти куди? Що відбувається?
Ольга застебнула сумку, подивилася на чоловіка.
— Йду геть.
— Як йду геть? Куди?
— Кудись. Не твоя справа.
Роман ступнув ближче, простягнув руку, але Ольга відсторонилася.
— Олю, послухай. Це не те, про що ти подумала.
— А що це, Романе?
Чоловік зам’явся, опустив руку.
— Мама просто хвилюється. Хотіла дати пораду. Нічого поганого.
— Порада? Романе, твоя мати запропонувала тобі забрати половину моєї спадщини на свій рахунок. І ще пів мільйона-мільйон перевести їй. Це не порада. Це план крадіжки.
— Яка крадіжка?! Олю, ми чоловік і дружина! Гроші й так спільні!
Ольга підняла сумку, повісила на плече.
— Якщо гроші спільні, чому ти хочеш їх контролювати? Чому я не повинна мати доступу? Чому твоя мати має зберігати частину?
Роман розтулив рота, закрив, не знайшов відповіді.
— Я не хотів тебе образити.
— Але образив.
Ольга пройшла повз чоловіка до виходу. У кімнаті сиділа Валентина Степанівна, обличчя напружене.
— Олю, ти куди зібралася? — запитала свекруха, намагаючись говорити спокійно.
— Валентино Степанівно, прощавайте.
Ольга одягла куртку, взяла сумку, вийшла з квартири. Двері зачинилися за спиною. На сходовому майданчику дістала телефон, викликала таксі. Додаток показав — машина буде за сім хвилин.
Ольга спустилася на перший поверх, вийшла на вулицю. Вітер посилився, стало холодніше. Сіла на лавочку біля під’їзду, закуталася в куртку. Телефон завібрував — дзвінок від Романа. Ольга скинула виклик.
Таксі під’їхало за десять хвилин. Водій, чоловік середніх літ, привітався, відчинив багажник. Ольга поклала сумку, сіла на заднє сидіння.
— Куди їдемо?
Ольга назвала адресу подруги. Олена переїхала в місто пів року тому, винайняла квартиру в новому районі. Зідзвонювалися рідко, але дружба збереглася міцна.
Дорога зайняла двадцять хвилин. Ольга вийшла біля під’їзду, розплатилася з водієм. Піднялася на восьмий поверх, подзвонила у двері. Олена відчинила, здивовано подивилася на подругу.
— Олю? Ти чого тут?
— Можна зайти?
— Звісно. Заходь.
Олена відступила вбік. Ольга зайшла, зняла куртку, поставила сумку на підлогу.
— Сталося щось? — запитала Олена насторожено.
Ольга кивнула.
— Так. Багато чого.
Подруги пройшли на кухню. Олена поставила чайник, дістала чашки. Ольга сіла за стіл, розповіла все: про спадщину, про розмову Романа з матір’ю, про спробу забрати гроші.
Олена слухала мовчки, хмурилася. Коли Ольга закінчила, подруга похитала головою.
— От сволота. Вибач, але інакше не скажеш.
— Не вибачайся. Я сама так думаю.
— І що тепер?
— Не знаю. Потрібен час подумати.
Олена налила чай, присунула чашку Ользі.
— Залишайся в мене. Скільки потрібно. Кімната вільна є.
— Дякую, Олено. Але я не хочу тебе обтяжувати. Винайму квартиру на місяць. Потрібно побути самій, розібратися.
— Впевнена?
— Так.
Ольга переночувала в Олени. Вранці подруга пішла на роботу, Ольга залишилася сама. Відкрила ноутбук, почала шукати варіанти оренди. Вибрала студію в центрі міста, недорогу, з меблями. Зв’язалася з господарем, домовилася про зустріч на вечір.
Увечері подивилася квартиру. Студія невелика, чиста, світла. Вікна виходять у двір. Господар, чоловік років п’ятдесяти, показав усе, пояснив умови. Ольга погодилася, внесла передоплату за місяць, отримала ключі.
Перевезла речі від Олени в нову квартиру. Подруга допомогла донести сумки, оглянула житло, схвалила.
— Нормально. Затишно.
— Так. На якийсь час вистачить.
Олена обійняла Ольгу на прощання.
— Якщо що — телефонуй. У будь-який час.
— Дякую, Олено. Ти справжня.
Подруга пішла. Ольга залишилася сама. Розклала речі, приготувала вечерю, лягла спати. Телефон розривався від дзвінків Романа. Ольга вимкнула звук, залишила на беззвучному режимі.
Наступного ранку Ольга пішла в банк. Вибрала великий, надійний. Менеджер зустрів привітно, запропонував каву. Ольга пояснила ситуацію: потрібен рахунок тільки на її ім’я, без довіреностей, без доступу третіх осіб.
Менеджер кивнув із розумінням.
— Без проблем. Оформимо індивідуальний рахунок із підвищеним захистом. Доступ тільки за вашим паспортом і кодовим словом.
Ольга погодилася. Заповнила документи, вигадала кодове слово, підписала договір. Рахунок відкрили за пів години. Менеджер видав картку, пояснив умови.
— Гроші від нотаріуса надійдуть сюди?
— Так. Я передам нові реквізити нотаріусу.
— Чудово.
Ольга вийшла з банку з почуттям полегшення. Гроші будуть під контролем. Роман не зможе до них дістатися.
Наступний пункт — Державний реєстр. Ольга записалася на прийом через портал Державних послуг, прийшла в призначений час. Спеціаліст, жінка середніх літ, вислухала питання.
— Ви хочете зареєструвати право власності на частку будинку?
— Так. І переконатися, що ніхто інший не зможе претендувати на цю частку.
— Зрозуміло. Вам потрібно подати документи на реєстрацію права власності. Принесіть свідоцтво про спадщину, паспорт, витяг із ДРРП. Оформимо протягом тижня.
Ольга записала список документів, подякувала. Вийшла з Державного реєстру, попрямувала до нотаріальної контори. Нотаріус зустрів ввічливо, вислухав прохання.
— Хочу змінити контактні дані. Нова адреса, новий телефон.
— Без проблем. Заповніть заяву.
Ольга заповнила, підписала. Нотаріус вніс зміни до бази.
— Ще питання. Можна якось захиститися від оформлення довіреностей без моєї участі?
Нотаріус замислився.
— Можете написати заяву про те, що будь-які довіреності від вашого імені мають оформлятися тільки за особистої присутності та з пред’явленням паспорта. Внесемо запис до реєстру. Це підвищить захист.
Ольга написала заяву. Нотаріус завірив, вніс у систему.
Наприкінці дня Ольга повернулася в орендовану квартиру втомлена, але спокійна. Усе зроблено. Гроші під захистом, документи оформлені, доступ обмежено.
Увечері Роман знову зателефонував. Цього разу Ольга взяла слухавку.
— Алло.
— Олю, нарешті. Де ти? Чому не відповідаєш?
— Романе, мені нічого тобі сказати.
— Як нічого? Ми маємо поговорити!
— Про що говорити? Про те, як ти збирався забрати мої гроші?
— Я не збирався забирати! Олю, ти все неправильно зрозуміла!
— Правильно зрозуміла. Я чула кожне слово. Ти погодився з матір’ю. Погодився переказати гроші на свій рахунок. Погодився частину віддати їй.
Роман замовк.
— Олю, ну… я не хотів. Просто мама наполягала, я не знав, як відмовити.
— Не знав, як відмовити матері? Але знав, як обдурити дружину?
— Я не обманював!
— Романе, годі. Я не хочу продовжувати цю розмову.
— Олю, повернися додому. Ми все обговоримо, вирішимо.
— Ні. Я не повернуся.
— Що значить не повернешся?
— Саме це. Не повернуся у квартиру, де мене зрадили.
Роман підвищив голос:
— Ти з глузду з’їхала! Куди ти подінешся?
— Це моя справа.
Ольга поклала слухавку. Роман перетелефонував одразу. Ольга відхилила виклик, заблокувала номер.
Наступні дні минули у справах. Ольга оформила тимчасову реєстрацію за новою адресою, подала документи до Державного реєстру, зв’язалася з нотаріусом щодо будинку під Львовом. Вирішила продати частку. Будинок старий, далеко, користі від нього мало.
Нотаріус допоміг знайти покупця. Угоду оформили за місяць. Ольга отримала ще півтора мільйона гривень за частку. Гроші переказала на свій рахунок.
Роман продовжував дзвонити з чужих номерів. Писав повідомлення в месенджерах. Спочатку просив повернутися, потім звинувачував в егоїзмі, потім погрожував. Ольга не відповідала, блокувала номери.
Через два тижні Роман з’явився до орендованої квартири. Ольга побачила чоловіка через дверне вічко, не відчинила.
— Олю, відчини! Я знаю, що ти вдома!
— Йди геть, Романе.
— Відчиняй, кажу! Ми маємо поговорити!
— Нам нема про що говорити.
— Олю, це моя дружина! Ти зобов’язана мене впустити!
Ольга дістала телефон, зателефонувала в поліцію. Пояснила ситуацію: колишній чоловік стукає у двері, не йде. Черговий пообіцяв вислати наряд.
— Романе, я викликала поліцію. Йди геть, поки не пізно.
Чоловік замовк, потім застукав у двері сильніше.
— Ти що робиш?! Поліцію викликала на чоловіка?!
— Ти мені більше не чоловік.
За десять хвилин приїхав наряд. Ольга почула голоси в коридорі, відчинила двері. Два співробітники поліції, молоді, розмовляли з Романом. Чоловік стояв червоний, розпатланий.
Дільничний, чоловік років сорока, повернувся до Ольги.
— Ви викликали?
— Так. Ця людина не дає мені спокою.
— Це ваш чоловік?
— Формально так. Але ми більше не живемо разом. Я з’їхала, він переслідує.
Дільничний подивився на Романа.
— Громадянине, заспокойтеся. Якщо жінка не хоче спілкуватися, ви зобов’язані поважати її вибір.
— Вона моя дружина! Я маю право!
— Не маєте. Якщо будете продовжувати турбувати, складемо протокол за статтею про порушення недоторканності приватного життя.
Роман замовк, подивився на Ольгу з ненавистю.
— Ти пошкодуєш.
— Громадянине, погрози? — Дільничний дістав блокнот. — Повторіть, що сказали.
Роман стиснув зуби, розвернувся, пішов. Дільничний подивився на Ольгу.
— Якщо будуть проблеми — телефонуйте. Зафіксуємо звернення.
— Дякую.
Поліцейські пішли. Ольга зачинила двері, притулилася до них спиною. Видихнула.
Після цього випадку Роман більше не з’являвся. Писав зрідка, але без погроз, просто докори. Ольга не відповідала.
Через три місяці Ольга знайшла квартиру на продаж. Однокімнатна, у тихому районі, недалеко від роботи. Ціна відповідна — два мільйони гривень. Ольга купила квартиру, оформила власність. Решту грошей поклала на депозит у банку під хороший відсоток.
Переїхала у свою квартиру на початку лютого. Меблі купила прості, але нові. Облаштувала простір на свій смак. Світлі стіни, мінімалізм, багато світла.
Батькам допомогла — перевела сто п’ятдесят тисяч на ремонт будинку в селі. Батько зателефонував, дякував, не розумів, звідки гроші. Ольга пояснила про спадщину від тітки Зінаїди Петрівни. Батько зітхнув із полегшенням, сказав, що гордий донькою.
Робота йшла своїм шляхом. Ольга зосередилася на проєктах, брала додаткові замовлення. Зарплата зросла. Начальство оцінило старання.
Олена заходила раз на тиждень. Подруги пили чай, розмовляли. Одного разу Олена запитала:
— Олю, а ти не шкодуєш?
— Про що?
— Ну, що пішла. Вісім років усе-таки.
Ольга замислилася, подивилася у вікно.
— Ні. Не шкодую. Краще вісім років втратити, ніж усе життя прожити з людиною, яка тебе зрадила.
Олена кивнула.
— Мудро.
Навесні Ольга записалася на курси іноземної мови — ні, не англійської, а іспанської. Завжди мріяла, але не наважувалася. Тепер час з’явився. Заняття проходили двічі на тиждень, група невелика, викладач енергійна.
Життя налагодилося. Не одразу, не легко, але налагодилося. Ольга зрозуміла одну просту річ: гроші — це добре. Але довіра коштує дорожче. Дорожче будь-яких п’яти мільйонів. І коли довіру зраджують, жодні гроші не повернуть її назад.
Ольга більше не боялася самотності. Поруч були ті, хто не зрадить. Батьки, Олена, робота, нові знайомі. А головне — була вона сама. Сильна, незалежна, здатна постояти за себе.
І це було найціннішим спадком, який залишила тітка Зінаїда Петрівна. Не гроші. А можливість почати життя наново.
Чоловік пішов до молодої, але повернувся, коли дружина влаштувала сюрприз і показала важливі папери