Посварилася з сином і невісткою через звичайне запитання: зараз навіть не хочу спілкуватися з ними

Довгі роки я працювала за кордоном, щоб забезпечити сина, але нещодавно вирішила на деякий час приїхати до них. Однак сімейне свято перетворилося на скандал: невістка грюкнула дверима і пішла, а син сильно образився на мене. І все через моє найзвичайніше запитання. Але в чому я не права? Зараз я хочу просто повернутися до Іспанії й більше ніколи не спілкуватися з ними. Розповідаю свою сумну історію 😢⬇️⬇️

Вже більше десяти років я живу й працюю в Іспанії. Виїхала з дому не від гарного життя — потрібно було виростити сина, дати йому гідну освіту і допомогти стати на ноги.

Я пишаюся тим, чого вдалося досягти за ці роки. Михайло, мій син, закінчив престижний університет, влаштувався на роботу в солідну ІТ-компанію, а нещодавно я допомогла йому придбати машину й внесла значну суму на його весілля. Тепер він самостійний і чудово справляється з життям.

Він часто каже мені:

— Мамо, ну вистачить уже працювати! Повертайся додому, ти заслужила на відпочинок.

Але я не можу. Адже що мене там чекає? Ні, я хочу накопичити собі на спокійну старість, зробити гарний ремонт, а, можливо, відкрити невеликий бізнес. Та й до Іспанії я вже звикла.

Цієї зими я все ж вирішила приїхати додому на Різдво. Михайло зустрів мене на вокзалі разом зі своєю дружиною Катею. Чесно кажучи, із нею я досі не можу знайти спільну мову.

Здається, хороша дівчина: з простої родини, не розбещена, але тримається так, ніби вона королева. Її зверхній погляд і зневажливий тон завжди трохи ранять мене.

На свято я приготувала все, як було заведено в нашій родині. Привезла з Іспанії дорогі делікатеси — нехай спробують щось нове. Попри втому після 12-годинного перельоту, я одразу стала до плити, а потім ще затіяла прибирання і навіть почала перестановку меблів.

Коли сіли за стіл, я нарешті наважилася поставити запитання, яке мучило мене вже довгий час:

— Катю, а ви з Мішею не плануєте дітей? Я так хочу дочекатися онуків, щоб няньчити їх, поки ще є сили.

Катя підняла голову і, трохи посміхаючись, сказала:

— А ви нам не хочете купити окрему квартиру?

Я застигла, не вірячи своїм вухам.

— Що ти сказала? — тихо перепитала я.

— Усе, що ви почули, — спокійно відповіла вона. — Ми ж зараз тулимося в орендованій квартирі. Може, краще допомогли б із житлом, ніж питати про онуків?

Я не змогла стриматися.

— Ви серйозно думаєте, що я маю працювати ще десять років, щоб забезпечити вас квартирою? Міша, мало я для тебе зробила?

Катя не відступала:

— Ну, вам же там, в Іспанії, добре. Ви звикли працювати.

— Так, звикла! Тільки тепер я працюю для себе, а не для вас, — зірвалося в мене.

Михайло втрутився:

— Мамо, Катю, досить обом! Це Різдво, а не час для сварок.

Але настрій на свято був безнадійно зіпсований. Катя демонстративно пішла в іншу кімнату, грюкнувши дверима, а я залишилася сидіти за столом, почуваючись зовсім спустошеною.

— Ну і як жити далі? — тихо запитала я у сина.

Тієї ночі я не зімкнула очей. У голові крутилися думки: заради кого я жила весь цей час? Чому після всього, що я зробила, чую такі слова?

Мабуть, справді варто повернутися до Іспанії й працювати для себе. Нехай вони живуть, як хочуть.