— Я завжди мріяла про власну оселю, — зауважила я, спокійно спостерігаючи, як він міцно стискає ключі у руці.
— А от у мене вона була від самого початку, — із самовдоволенням відказав Сергій. Ще нещодавно така впевненість здавалася мені привабливою, а нині викликала лише відразу.
Годинник показував уже пів на десяту вечора. Я перевірила телефон — жодного повідомлення. Приготована вечеря давно вистигла, свічки майже догоріли, а від вина, відкоркованого дві години тому, лишився лише слабкий аромат. Точно так само, як і від наших стосунків.
Двері раптово розчахнулися з таким гуркотом, що посуд у серванті задзвеніла. Сергій зайшов усередину, недбало розв’язуючи краватку. Від нього линув дорогий парфум, але геть не той, що я йому колись подарувала.
— Чому так пізно? — поцікавилася я напівбайдуже, хоча розчарування буквально стискало мені груди.
— Серйозно? Тепер я маю ще й звітувати перед тобою? — роздратовано кинув він, відкинувши портфель на диван. — Хтось мусить оплачувати всі ваші примхи.
Я тільки злегка прикусила губу. Шість років наполегливої праці, три кар’єрні підвищення, але в його очах я досі лишалася жінкою, яка «грається у бізнес».
— Я приготувала вечерю і хотіла обговорити одну важливу річ…
— Аню, — урвав він мене, так і не глянувши у мій бік. — Я геть виснажився. Мені осточортіли твої нескінченні дорікання, награні романтичні вечори й оцей твій вічно невдоволений вираз обличчя. Ти живеш в ілюзіях, а реальність геть інша.
Я завмерла, відчуваючи, як у горлі стискається гіркий клубок. Проте не показала ані сльози, ані дрібки слабкості.
— Ти маєш рацію, — промовила я тихо, але твердо. — Історія справді є, але аж ніяк не про кохання. Це радше трилер. А ти — головний антагоніст.
Його глузливий сміх немов батогом розсік гнітючу тишу.
Оформлення розлучення минуло блискавично, ніби він усе спланував наперед. Квартира, у яку я вкладала не лише гроші, а й душу, дісталася йому. «За документами це моя власність», — холодно відрізав він, ніби йшлося про дрібницю.
Марина, моя найкраща подруга, підшукала мені тимчасове житло. Невеличка орендована квартирка у сусідньому районі була досить затишною, проте здавалася чужою. «Це ненадовго», — запевняла вона, а я лиш кивала у відповідь, намагаючись у це повірити.
— Найбільше болить не те, що він пішов, — визнала я, розливаючи вино у келихи на крихітній кухні. — А те, що я щиро його кохала. Не за гроші чи статус, а просто так.
— А він, у свою чергу, любив лише власне відображення, — Марина простягнула мені серветку. — І знаєш що? Ти маєш нарешті теж навчитися ставити себе на перше місце.
Я подивилася у вікно, побачивши у віддзеркаленні змучену жінку з порожнім поглядом. Невже це та сама Аня, яка колись мріяла про великі звершення?
— Ти маєш рацію, — мовила я твердо, одним рухом осушивши келих. — Варто навчитися цінувати себе. І, знаєш, ще дещо.
— Що саме?
— Помсту, — відказала я, посміхнувшись нарешті щиро.
Перші тижні після розлучення минули, ніби в дрімоті. Мій світ обмежився роботою й тимчасовим помешканням. Я змушувала себе не заходити на його сторінки у соцмережах, хоч подруга час від часу натякала, що я схожа на зомбі у діловому костюмі. Можливо, вона і мала рацію.
— Ти не можеш вічно зачинятися у цих чотирьох стінах, — якось заявила Марина, з’явившись у дверях із пляшкою вина та коробкою піци. — І не розповідай мені, що «засідати в офісі до ночі» — то активне соціальне життя.
— Я ж не ховаюся, — буркнула я, закриваючи ноутбук. — Просто намагаюся призвичаїтися.
— Призвичаюєшся? — перепитала вона, наливаючи вино у келихи. — А що, ти морська губка? Адаптація теж має кордони. До речі, не забудь про презентацію за тиждень.
Я заплющила очі. Звісно, пам’ятаю. Над цим проєктом я працювала пів року. Він міг стати моїм тріумфом або гучним фіаско. І, чесно кажучи, у моєму теперішньому стані другий варіант здавався цілком імовірним.
Ранок визначального дня стартував із дрібного форс-мажору: я випадково перекинула чашку запашної кави просто на білосніжну блузку. Колись такий інцидент міг зруйнувати мій настрій на весь день, але тепер я лише знизала плечима. Після всього, що сталося протягом останнього року, мене важко було вибити з колії.
— Анно Вікторівно! — раптом пролунало за спиною, коли я вже прямувала до конференц-залу. Це був голос Олексія Петровича, нашого директора. — Чи знайдеться вільна хвилинка?
У грудях щось тьохнуло. Невже він передумав? А може, знайшов у моєму проєкті якісь серйозні недоліки?
— Учора ввечері я уважно переглянув ваші матеріали, — повідомив він, запрошуючи мене до свого кабінету. — Є дуже цікава пропозиція.
Я злегка напружилася, готуючись почути щось неочікуване.
— Як ви поставитеся до пропозиції очолити новий відділ?
— Вибачте… — я буквально завмерла. — Ви серйозно?
— Ідеться про відділ стратегічного розвитку, — пояснив директор із легкою усмішкою. — Ваші ідеї цілком відповідають нашому баченню. Переконаний, що ви — найкращий кандидат на цю роль.
— Але ж… Михайлу Степановичу обіцяли цю посаду.
— Так, проте він днями перейшов до конкурентів. І, якщо чесно, я не шкодую, бо у вас значно більший потенціал.
До кінця того дня я так і не змогла усвідомити, що це відбувається насправді: презентацію було проведено бездоганно, на руках у мене вже лежав підписаний контракт про підвищення, а телефон розривався від привітань.
— Хіба я тобі не казала?! — тріумфально вигукнула Марина, цокаючись зі мною келихом шампанського у затишному барі. — Ти завжди була розумнішою за нього, просто дозволила цьому самозакоханому егоїсту стримувати тебе.
— Не клич його так, — автоматично відповіла я, але потім засміялася. — Хоча, мабуть, ти маєш рацію. Він забрав майже все, що нас пов’язувало, та натомість залишив мені найголовніше — свободу.
— Ну і що тепер? Які плани? — запитала Марина, кокетливо поглядаючи на офіціанта, який уже ніс нову пляшку шампанського.
— Зараз? — перепитала я, витримавши коротку паузу. — Куплю власне житло. Таке, яке повністю відповідатиме мені. І обов’язково повішу рожеві штори.
— Сергій же терпіти не міг цей колір!
— Тим краще! — я усміхнулася, піднімаючи келих. — За рожеві штори й свіжий початок!
Наступні пів року пролетіли у шаленому ритмі. Нова посада вимагала повної самовіддачі, але мені це було до вподоби.
Моя квартира (та сама, з рожевими шторами) поступово змінювалася, стаючи відображенням моєї особистості. Тут не було місця чужим заборонам чи порадам — тільки тим речам, які дійсно приносили мені задоволення.
— Ти дуже змінилася, — якось зауважила Марина під час обіду, уважно придивляючись. — І йдеться не про нову стрижку чи дорожчий одяг…
Вона мала рацію. Я й сама відчувала, що більше не перебуваю в чиїйсь тіні, а сама вибудовую власну реальність.
— Найдивніше те, — мовила я, повільно перемішуючи каву, — що я вдячна йому.
— Сергію?! — Марина ледь не вдавилася напоєм.
— Авжеж. Без нього я б не дізналася, наскільки важливо розуміти свою цінність.
Того дня все починалося як завжди: ранкова нарада у директора, а потім — звичний шлях коридором повз приймальню.
Раптом я почула уривок розмови:
— …Тепер це офіційно. Затверджено головним офісом. Відділ переходить під її керівництво.
Я уповільнила крок.
— Анна Вікторівна? Виходить, вона очолюватиме ще й київський філіал? — пролунало здивоване запитання.
— Так, із наступного місяця. У її команді буде близько тридцяти людей.
Я ледь стримала посмішку. Попереду чекала ще більша відповідальність, але я почувалася готовою прийняти цей виклик.
— До речі, чули, що там працює Сергій Віталійович? Її колишній…
Моя усмішка поступово набула відтінку хижої рішучості. Я прекрасно знала, хто саме працює в київському філіалі. Здавалося, доля спеціально підготувала мені цей сюрприз.
Того вечора я довго стояла перед дзеркалом, уважно вивчаючи своє відображення. Стильний брючний костюм сидів ідеально, додаючи моєму образу ще більше впевненості. Нова зачіска підкреслювала рішучість, а в моєму погляді читалася сила людини, яка відтепер ніколи не дозволить себе принижувати.
— Ну що ж, Сергію Віталійовичу, — промовила я ледь чутно, дивлячись собі в очі у дзеркалі, — чи готові ви зустрітися зі своїм новим керівником?
Телефон завібрував у моїй сумочці. Повідомлення від Марини:
«Чула новини! Ну як тобі це все? Які відчуття?»
Я набрала відповідь:
«Пригадуєш, ти казала, що життя — найкращий сценарист? Схоже, щойно написано ідеальний “фінал” для моєї історії».
За кілька секунд отримала відповідь:
«Фінал? Ти про що? Це точно не кінець, а лише початок!»
Моя перша зустріч із Сергієм у нових обставинах мала відбутися на загальних зборах відділу. Попри те, що я почувалася вкрай упевнено, легке внутрішнє хвилювання все ж давалося взнаки. Я довго обирала вбрання, кілька разів поправляла макіяж, аж доки не зупинилася на класичному сірому костюмі, який ідеально підкреслював силует. А ці туфлі… Колись Сергій дорікав мені за таку дорогу покупку: «Навіщо стільки витрачати на взуття?» Але для мене вони завжди були символом моєї свободи.
Коли я зайшла у скляні двері офісу, усмішка сама торкнулася моїх вуст. Де ж та зневірена жінка, котра колись зі сльозами покидала цього чоловіка? Вона зникла без сліду. Тепер перед усіма була впевнена в собі жінка, яка повністю керує власним життям.
— Доброго ранку, колеги, — привіталася я спокійним, рівним голосом, крокуючи до конференц-зали.
Близько тридцяти пар очей спрямували погляди на мене. Лише один із них відверто виказував шок: Сергій. Його обличчя стало майже білим, а спантеличення навіть не намагалося сховатися.
— Для тих, хто ще не знає, — мовила я, подарувавши всім стриману професійну усмішку, — я Анна Вікторівна, ваш новий керівник. Сподіваюся на ефективну співпрацю.
Ледь засідання завершилося, Сергій наздогнав мене в коридорі.
— Аню, зачекай! Це якась помилка!
Я обернулася до нього неквапно, ледь піднявши брову.
— Сергію Віталійовичу, ви хотіли уточнити щось із робочих питань? Якщо ні, то перепрошую, але за п’ятнадцять хвилин у мене наступна зустріч.
— Які ще “робочі питання”?! — він різко схопив мене за лікоть. — Ти ж… ти ж завжди була просто…
— Звільніть мою руку. Негайно, — сказала я тихо, проте в голосі пролунала крижана нотка. — І на майбутнє будьте обережні у висловлюваннях. Було б прикро, якби це сприйняли як порушення корпоративної етики.
Він миттєво відпустив мене, ніби обпікся.
— Ти… ти зовсім інакша, — промовив він приглушено, не відводячи погляду.
— Можливо, я завжди була такою, — я ледь схилила голову, — просто дехто цього не помічав.
Наступні кілька тижнів стали для нього справжнім випробуванням. Він то намагався знайти підхід і налагодити контакт, то відверто вибухав агресією. Я ж залишалася незворушною — жодних поблажок, жодного особистісного підтексту. Кожна моя професійна перемога здавалася йому черговим ударом.
— Сергію Віталійовичу, — звернулася я до нього під час чергової наради, — давайте поговоримо про ваш квартальний звіт. Мені здалося, що його варто допрацювати.
— Що з ним не так?! — різко перепитав він. — Я завжди роблю звіти за цією схемою!
— Саме це і є проблемою, — я постукала ручкою по столу, привертаючи увагу. — Ви користуєтеся підходами, які давно втратили актуальність. Наша компанія прагне рухатися вперед. Чекаю від вас оновлений звіт із сучасними аналітичними показниками до кінця завтрашнього робочого дня.
— Завтра?! — він помітно почервонів. — У мене вже складені плани! Я мав іти в театр!
— Це, на жаль, ваше особисте питання, — байдуже відказала я. — Коли ми були разом, ви завжди повторювали: «Спочатку робота, а решта — потім». Тож саме час дотриматися власних принципів.
По завершенні наради до мене наблизилася Ольга, його нинішня дівчина, яка працювала у суміжному відділі.
— Анно Вікторівно, чи можете приділити мені хвилинку?
Я ледь помітно кивнула, внутрішньо готуючись до потоку звинувачень чи різких претензій. Однак її наступні слова змусили мене напружитися.
— Я хочу вам подякувати.
— Мені? — я здивовано підняла брову, не приховуючи свого здивування.
— Саме так, — вона зітхнула й нервово всміхнулася. — Ви допомогли мені побачити справжній стан речей. Учора я зібрала валізи й пішла від нього.
Минуло вже три місяці відтоді, як я отримала керівну посаду, і Сергій перестав нагадувати ту людину, якою був раніше. Його колишня впевненість зникла, робочі показники впали, а спроби вдавати, що він усе контролює, ставали дедалі абсурднішими.
— Анно, нам треба поговорити, — раптом перепинив він мене того вечора, коли я виходила з офісу.
— Анно Вікторівно, — поправила я його спокійно, не зупиняючись, і натиснула кнопку сигналізації на машині.
— Тільки не це… — він провів рукою по волоссю, ніби не знав, куди подітися. — Я все зрозумів, чуєш? Поводився егоїстично, не помічав твоєї справжньої цінності. Проте, можливо, ще не пізно? Спробуємо знову?
Я завмерла. Колись я б віддала все, щоб почути таке…
— Іронія в тому, — промовила я, повільно розвертаючись до нього, — що рівно рік тому я мріяла почути від тебе ці слова. Але тепер… — я ледь помітно всміхнулася й похитала головою. — Тепер усе змінилося.
— Тобі це не приносить радості? — в його голосі пролунала неприхована тривога.
— Навпаки, — відповіла я й дивилася на нього спокійно. — Я тобі вдячна. Якби не ти, можливо, я й надалі жила б у чужій тіні. Однак тепер я знаю, на що здатна. Я стала тим, ким завжди мала бути. І ти, сам того не підозрюючи, посприяв цьому.
— А як далі? — його голос трохи тремтів.
— Далі? — я спокійно відчинила дверцята автомобіля. — Ти подаси заяву на звільнення. Звісно ж, добровільно. А я, зі свого боку, напишу тобі непогані рекомендації.
— Ти ж просто хочеш мене знищити, правда? — він стискав зуби, а в очах палала злість.
— Ні, — я завела двигун, ледь усміхаючись. — Усього лише займаюся справою. На жаль, ти більше не відповідаєш вимогам компанії.
Увечері ми з Мариною сиділи на балконі моєї нової квартири й спостерігали, як сонце неквапливо зникає за лінією горизонту. Небо полискувало ніжними рожевими відтінками, що гармонійно віддзеркалювали колір моїх штор — символу свободи, якої я більше ніколи не дозволю себе позбавити.
— Знаєш, — задумливо мовила подруга, крутячи келих у руках, — коли рік тому ти говорила про помсту, я була впевнена, що це просто короткочасний емоційний вибух.
— Тоді я й справді була на межі злості, — зізналася я, неквапом відпиваючи вина. — Але з часом дійшла до дуже важливого усвідомлення.
— Якого саме?
— Найефективніша помста — це не зробити боляче у відповідь, — сказала я, переводячи погляд на поодинокі зірки, що з’являлися в небі. — Найкраща помста — настільки вирости й посилитися, щоб інша людина сама збагнула, наскільки жорстоко помилилася.
Марина піднесла келих угору:
— За тих жінок, які більше ніколи не будуть чиєсь відображення!
— І за тих, хто допомагає їм розкрити свій справжній потенціал, — усміхнулася я, чітко відчуваючи, що цей розділ мого життя завершився.
Раптом мій телефон завібрував. Я подивилася на екран: там було офіційне підтвердження про прийняття заяви Сергія на звільнення.
Я знову глянула на небо й усміхнулася. Життя пише найцікавіші сюжети, адже край однієї історії стає початком чогось набагато кращого.
Чоловік залишив колишній дружині у спадок будинок у глухому селі. Вона поїхала перевірити — а там хтось живе