Марина дивилася на себе у дзеркало у ванній, намагаючись побачити ті самі «недоліки», про які постійно твердить свекруха. Тьмяне світло лампи падало на її обличчя, підкреслюючи ледь помітні зморшки біля очей — сліди тринадцяти років подружнього життя, наповненого і радістю, і болем.
— Мамо, ти скоро? Я в школу запізнююсь! — долинув голос дванадцятирічної Олі з-за дверей.
— Вже виходжу, сонечко, — відповіла Марина, поспіхом збираючи волосся у хвіст.
День починався, як завжди: сніданок, збори, звична метушня. Але щось невловимо змінилося в їхньому домі за останній місяць.
Ігор, її чоловік, усе частіше затримувався на роботі, а коли приходив — був мовчазний і дратівливий.
— Знову ці недосмажені котлети? — кривився він за вечерею. — Мама завжди казала, що справжня господиня повинна вміти готувати.
Марина стискала зуби, але мовчала. Тринадцять років тому ці ж самі котлети були «найсмачнішими у світі». Що ж змінилося? Відповідь була очевидною — часті візити Лідії Павлівни, яка наче павучиха плела свою павутину інтриг.
— Ігорчику, синочку, — зітхала свекруха, стискаючи губи, — ти подивися, як ти живеш! Квартира не сяє, дружина на роботі пропадає, а дитина цілі дні за комп’ютером сидить. Хіба про таке життя ти мріяв?
Марина пам’ятала, як одного разу застала їх за таким «дружнім» розмовою на кухні. Лідія Павлівна, поважна як цариця, сиділа за столом, а Ігор, схиливши голову, уважно слухав.
— Мам, нам пора! — знову кликнула Оля, повертаючи Марину до реальності.
Вийшовши з ванної, вона побачила доньку, яка нетерпляче переминалася біля дверей. У свої дванадцять Оля була дивовижно схожа на батька — ті ж сірі очі, той самий вперте підборіддя.
— Тато сьогодні прийде? — спитала дівчинка, поки вони спускалися сходами.
Марина проковтнула клубок у горлі:
— Не знаю, сонечко. У тата багато роботи.
Вона не стала казати доньці, що вчора випадково побачила Ігоря в кафе з якоюсь молодою жінкою. І що минулого тижня знайшла в його телефоні дивні повідомлення. Навіщо травмувати дитину завчасно?
Вечір того ж дня став переломним.
Марина готувала вечерю, коли вхідні двері грюкнули особливо гучно. У передпокої пролунали важкі кроки Ігоря.
— Нам треба поговорити, — його голос звучав неприродно холодно.
Марина застигла, не випускаючи з рук ополоник. Серце стиснулось, ніби відчуваючи біду.
— Олю, сонце, йди до себе в кімнату, — м’яко попросила вона доньку, яка робила домашнє завдання за кухонним столом.
— Але, мамо…
— Будь ласка.
Коли двері в дитячу зачинились, Ігор зайшов на кухню і сів, барабанячи пальцями по стільниці.
— Я йду, — сказав він, не дивлячись на дружину. — Так буде краще для всіх.
Ополоник з гуркотом впав у каструлю.
— Що значить — йдеш? Куди? До кого?
— Це не має значення. Просто… я більше не можу так жити. Мама має рацію — ми з тобою надто різні.
— Мама має рацію? — Марина відчула, як у грудях зростає істеричний сміх. — Тринадцять років шлюбу, і раптом мама має рацію?
— Не починай, — поморщився Ігор. — Ти ніколи не поважала мою маму.
— Я?! — обуренню Марини не було меж. — Це вона з першого дня намагалася зруйнувати нашу сім’ю! Згадай, як називала мене мисливицею за твоїми грошима, як критикувала кожен мій крок!
— Бачиш? Ти знову в усьому її звинувачуєш. А, може, варто подивитись на себе? — Ігор встав. — Я вже зібрав речі. Квартиру залишаю вам з Олею, буду допомагати фінансово.
— Як шляхетно, — прошипіла Марина крізь зуби. — А доньці сам усе поясниш, чи мені доручиш?
У цей момент двері дитячої прочинилися, і вони побачили заплакане обличчя Олі:
— Тату, ти справді йдеш?
Ігор смикнувся, ніби від удару:
— Сонечко, іноді дорослі…
— Не називай мене сонечком! — крикнула дівчинка й грюкнула дверима.
Марина спостерігала, як чоловік поспіхом добирає останні речі, як вагається біля дверей, не знаючи, що сказати на прощання. В голові крутилася лише одна думка: «Тринадцять років. Тринадцять років — коту під хвіст».
Наступні тижні перетворилися на якийсь сюрреалістичний кошмар.
Марина механічно ходила на роботу, готувала їжу, перевіряла уроки Олі. А ночами лежала без сну, прокручуючи в голові останні місяці їхнього шлюбу, намагаючись зрозуміти, де вона припустилася помилки.
— Ти чула новину? — щебетала сусідка Валентина Петрівна. — Лідія Павлівна всім розповідає, що ти Ігоря довела. Мовляв, він працював як віл, а ти тільки марнувала гроші.
Марина гірко усміхнулась:
— Цікаво, це ті самі гроші, які я заробляла, поки її син три роки тому сидів без роботи?
Але чутки розповзалися, як отруйний плющ. Кожен вважав своїм обов’язком донести до Марини чергову плітку. Нібито вона зраджувала чоловіка. Нібито спеціально налаштовувала дочку проти свекрухи. Нібито…
— Мамо, а бабуся Ліда дзвонила, — якось повідомила Оля. — Каже, що тато тепер живе в неї й що я можу приходити в гості, коли захочу.
— І що ти відповіла?
— Що не хочу нікуди йти, — дівчинка вперто стиснула губи. — Вона ж у всьому винна, правда?
Марина присіла поруч із донькою:
— Знаєш, сонечко, в житті рідко буває все однозначно. Просто іноді дорослі роблять помилки, про які потім шкодують.
— Як тато?
— Як тато, — повторила Марина.
Увечері того ж дня вона прийняла рішення. Досить жаліти себе! Відкривши ноутбук, Марина склала чіткий план дій. Першим пунктом значилось: «Подати на аліменти». Другим: «Записатися на курси підвищення кваліфікації».
— Якщо ти думаєш, що я зламалась, Лідіє Павлівно, — прошепотіла вона, дивлячись на своє відображення в темному екрані, — то ти сильно помиляєшся.
На роботі Марина з головою занурилась у новий проєкт. Керівництво помітило її завзяття, і невдовзі було підвищення. Тепер вона поверталась додому пізніше, але з відчуттям задоволення від зробленого.
— Ти змінилася, — якось помітила подруга Світлана. — Гарнішою стала, чи що?
— Просто нарешті почала жити для себе, — усміхнулася Марина, поправляючи нову зачіску.
А от в Ігоря справи йшли зовсім не так.
Марина випадково дізналася від спільних знайомих, що його новий роман тривав лише пару місяців. Молода жінка швидко зрозуміла, що «вільнолюбний чоловік» насправді виявився маминим синочком — і втекла.
— Уявляєш, — розповідала Світлана, — він тепер живе з мамою. Та контролює його, як підлітка — телефонує по десять разів на день, перевіряє, де він і з ким.
Марина лише похитала головою. Дивне відчуття — всередині вже не було ні болю, ні образи. Лише легкий сум від розуміння, що людина, яку вона колись любила, виявилася такою слабкою.
Якось увечері пролунав несподіваний дзвінок:
— Алло, Мариночко? — голос Лідії Павлівни звучав незвично улесливо. — Як ти, дитино?
— Що вам потрібно? — холодно запитала Марина.
— Розумієш… тут така справа… — свекруха запнулась. — У мене були невеликі заощадження. Я вирішила їх вкласти, порадили надійну компанію…
— І вас ошукали? — здогадалась Марина.
— Все зникло, — схлипнула Лідія Павлівна. — А ще Ігорка… скоротили з роботи. Я знаю, у тебе хороші зв’язки в серйозних компаніях. Може, допоможеш?
Марина заплющила очі. Ось воно. Момент, якого вона підсвідомо чекала всі ці місяці.
— Пам’ятаю, як нещодавно ви всім розповідали, яка я нікчемна і меркантильна, — спокійно промовила вона.
— Мариночко, я погарячкувала… — у голосі свекрухи з’явилися благаючі нотки. — Ти ж знаєш, як я переживаю за сина.
— Знаю. Настільки, що зруйнували його сім’ю.
У слухавці запанувала важка тиша.
— Добре, я допоможу, — нарешті сказала Марина. — Але в мене є умова.
— Яка умова? — в голосі Лідії Павлівни змішались надія і страх.
— Ви зберете всіх родичів і знайомих, кому розповідали про мене гидоти, і публічно попросите вибачення. Визнаєте, що саме ви зруйнували нашу родину.
— Але як же… — почала свекруха.
— Це моя єдина умова, — твердо відрізала Марина. — Вирішуйте самі.
Через тиждень у квартирі Лідії Павлівни зібралися всі ті, хто останні місяці пліткував про розлучення Марині й Ігоря. Бліда свекруха стояла посеред вітальні, нервово тереблячи край блузки:
— Я… я мушу зізнатись. Я була неправа.
Марина спокійно спостерігала, як жінка, яка ще недавно вважала себе володаркою ситуації, насилу добирає слова.
— Це я налаштовувала сина проти дружини. Я заздрила їхньому щастю, їхній самостійності. Марина — чудова мати й дружина. А я… я все зруйнувала.
У кімнаті панувала гнітюча тиша. Ігор, що сидів у кутку, опустив голову, уникаючи погляду колишньої дружини.
— Дякую за чесність, Лідіє Павлівно, — спокійно сказала Марина. — Завтра о дев’ятій чекаю Ігоря на співбесіду в нашій компанії. Резюме він може надіслати на мою пошту.
Вона розвернулась і пішла до виходу. На порозі зупинилась:
— І ще, Оля просила передати, що хоче бачитися з татом на вихідних. Якщо, звісно, він знайде для неї час.
Марина вийшла на вулицю і глибоко вдихнула свіжого весняного повітря. На душі було легко й спокійно. Вона дістала телефон і набрала номер доньки:
— Привіт, сонечко! Як щодо піци на вечерю?
— Ура! — радісно вигукнула Оля. — Мамо, а ти знаєш, мені сьогодні п’ятірку з математики поставили!
Марина всміхнулась, слухаючи щебет щасливої дитини. Життя тривало — і воно було прекрасним. Без токсичної свекрухи. Без слабохарактерного чоловіка. Без постійної потреби виправдовуватись і доводити свою цінність.
Тепер вона точно знала: іноді треба втратити щось важливе, щоб знайти себе справжню. І це — найбільша перемога.
