Пощастило

У цьому закладі для немовлят їй подарували чудове ім’я – Лія. У більшості випадків зовсім маленьких дітей із таких установ швидко забирають у родини, проте її ніхто не обрав. Попри те, що дівчинка була цілком здоровою, з ясними небесно-блакитними очима й без жодних вроджених вад, їй, здається, не випало щастя знайти батьків із першої ж спроби. Адже не кожному таланить у цьому житті.

Лію народила зовсім юна дівчина, яка була майже сама дитиною. Вона полишила небажану доньку й утекла прямо з пологового відділення. На дворі стояла спекотна пора, і мати, довго не вагаючись, вилізла через вікно й розчинилася в темряві літньої ночі.

Перші три роки Лія провела в будинку малюка. Разом із кількома підрослими вихованцями її готували до переведення в дитячий будинок.

У цьому будинку малюка дітлахів доглядали, годували, забезпечували одягом та взуттям, не завдаючи їм жодної кривди. Проте в персоналу що обслуговує не вистачало сил і часу дарувати дітям справжню теплоту.

Серед ровесників Лія вирізнялася своєю віддаленістю. Вона не приєднувалася до колективних ігор і не намагалася спілкуватися з дорослими чи просити про щось. Хоча дівчинка чудово говорила, вона не була балакучою і заслужила прізвисько мовчунки.

Лія геть не вміла плакати. Жодна вихователька ніколи не бачила її сліз. Навіть якщо дівчинка падала й відчувала сильний біль або коли хтось із хлопчаків штовхав її, вона тільки стискала губи, морщилася й відходила вбік.

Вона любила гратися на самоті. Найулюбленішою забавкою було м’яке ведмежа, у якого бракувало лапки. Зі своїм іграшковим другом Лія не розлучалася навіть уночі.

Ще вона могла довго стояти біля вікна, звідки відкривався інший світ, наче відчувала, що колись хтось обов’язково прийде саме до неї.

Того ранку в будинку малюка всі перебували в піднесеному очікуванні. Приїжджала подружня пара з наміром вибрати дитину. Всі сподівалися, що хоча б одному малюкові таланить опинитися в сім’ї.

І ось вони з’явилися: жінка середнього віку, висока й убрана за останньою модою, та чоловік, із яким вона прекрасно гармоніювала. Видно було, що сім’я заможна. Вони попередили, що прихопили всі необхідні документи для усиновлення – про всяк випадок. Їм конче хотілося взяти малюка до року, будь то хлопчик чи дівчинка, головне — щоб вік не перевищував одного року. Кажуть, вони вже встигли переглянути чимало дітей, проте так і не відшукали «свою» дитину.

Завідувачка повела їх на другий поверх, де перебували немовлята. Але коли вони проминали приміщення, в якому жили старші хлопчики та дівчатка, жінка раптом спинилася, вказавши рукою на двері:

— А що там?

— Тут у нас більш дорослі хлопчики й дівчатка, — відповіла завідувачка. — Але ходімо на другий поверх, там зовсім маленькі.

— Можна хоч поглянути на них? — попросила жінка. Чоловік із сумнівом стояв позаду неї.

Вона обережно привідчинила двері. Дітлахи займалися своїми справами: одні малювали, інші читали, ще дехто бігав кімнатою, а Лія самотньо сиділа на невеликому дивані біля вікна в глибині ігрової.

Ніхто з дітей не зауважив, що з коридору за ними стежать дорослі. І раптом мовчазна Лія різко зірвалася з місця, з гучним криком кинулася через усю кімнату, раз у раз перечіплюючись через іграшки, і прорвалася до дверей. Вона схопила жінку за ноги, притулилася до неї, ридаючи, й повторювала:

— Це моя мама, моя мама!

Завжди галасливі дітлахи одразу припинили свої заняття й із подивом спостерігали за заплаканою Лією.

Жінка повернулася до чоловіка і сказала:

— Це наша донечка, подобається тобі чи ні.

Чоловік підійшов ближче, лагідно погладив дівчинку по голові:

— А я — твій тато. Ми неодмінно візьмемо тебе додому. Сьогодні ж заберемо.

Завідувачка спробувала заперечити, пояснюючи, що оформити всі папери за один день практично неможливо, оскільки є встановлені процедури й потрібен певний час. Та чоловік упевнено відповів, що це вже їхня справа.

Відірвати Лію від жінки було майже неможливо. Вона так заливалася слізьми, що ледь вдалося повернути її назад у групу.

День минав у звичному режимі. Лія не вимовила більше ані слова. Вона мовчки виконувала обов’язкові пункти розпорядку: обід, денний сон, прогулянку… і щоразу з надією поглядала на двері, куди зникла її мама.

Інші діти примовляли:

— Ніхто тебе не забере, — намагаючись побачити нові сльози. Але дівчинка більше не плакала, і зрештою вони полишили свої марні спроби.

Робочий день уже добігав завершення, і зимова темрява давно огорнула двір.

Раптом у вікні спалахнули яскраві фари машини, що під’їхала до будівлі. З неї швидко вийшли ті ж двоє людей. Зайшовши до кабінету, вони з полегшенням виклали на стіл об’ємну папку.

— Ось усе, що потрібно за законом про усиновлення, — промовила жінка.

Як їм вдалося владнати формальності за один день — залишилося загадкою.

Радісна Лія у правиці тримала своє ведмежа, а лівою міцно стискала долоню жінки й повторювала:

— Мамо, мамо, я ж знала, що ти обов’язково прийдеш.

Проводжати їх вийшли всі працівники, які саме лишалися на зміні. Вони щиро тішилися за дівчинку, до якої цього дня прийшло справжнє щастя.

А у вікнах будівлі спостерігали десятки пар дитячих очей — з відчутною надією, ледь помітною заздрістю й мрією, що колись, можливо, і за ними з’являться мама та тато…