Лара стояла біля вікна, стискаючи в руках телефон. За спиною лунало ритмічне клацання клавіш — Максим щось друкував, не відриваючись від ноутбука.
— Твоя мама телефонувала, — нарешті мовила вона, не обертаючись. — Знову. Каже, голова крутиться, підвестися не може.
— Ну і що? — його голос був рівним, ніби мова йшла про прогноз погоди. — Скільки можна обговорювати одне й те саме?
Лара різко розвернулась:
— Одне й те саме?! Максиме, вона ж твоя мати! Вона одна тебе виростила, працювала на трьох роботах, а ти навіть не можеш їй зателефонувати?!
Він повільно підняв очі, холодні, як скло:
— Якщо тобі так цікаво — поїдь сама. У тебе ж часу вільного повно, тільки от на готування його завжди не вистачає.
Лара відчула, як стискається горло.
— Ти серйозно? — її голос затремтів. — Я працюю по дванадцять годин, а потім ще й за тобою прибираю, як за дитиною! Ти навіть шкарпетки свої до кошика донести не можеш!
Максим усміхнувся:
— Ну ось, почалось. Ти завжди все перебільшуєш.
— Це не я перебільшую! — Лара жбурнула рушник на стіл. — Це ти нічого не помічаєш, окрім себе! Ні мене, ні свою матір, ні цей безлад, у якому ми живемо!
Він нарешті відсунув ноутбук:
— Знаєш що? Може, тобі просто треба відпочити. З’їзди до своєї матері, якщо так переживаєш за чужих стареньких.
Тиша зависла густа, мов дим.
Лара повільно видихнула:
— Ти… навіть не розумієш, що щойно сказав?
Максим знизав плечима:
— Розумію. Просто втомився від твоїх істерик.
У цю мить щось у ній зламалося.
— Добре, — тихо сказала вона. — Тоді я йду.
— Ну й гаразд, — він уже знову дивився в екран. — Тільки двері зачиняй — протяг.
Лара взяла сумку, яку вже тиждень тримала напоготові в шафі, й вийшла.
Він навіть не озирнувся.
***
Першою дружиною Максима була Аліна. Вона познайомилася з матір’ю Максима на самому початку їхніх стосунків.
Вони сиділи в кафе, коли у нього задзвонив телефон. Він глянув на екран, закотив очі й вийшов, кинувши через плече: «Це мама. Вже дістала».
Аліна здивувалась. Максим завжди говорив про маму з теплотою — як про сильну жінку, яка сама його виростила.
Через десять хвилин він повернувся, роздратований.
— Знову щось болить у неї. Вічно ниє.
— А що сталось? — обережно спитала Аліна.
— Та нічого не сталось! — махнув він рукою. — Просто хоче, щоб я перед нею стрибав.
Наступного дня Аліна сама набрала номер.
— Алло? — хрипкий жіночий голос прозвучав насторожено.
— Добрий день, це Аліна… подруга Максима.
Тиша. Потім зітхання.
— А… та сама. Він мені про вас розповідав.
Розмова тривала майже годину. Валентина Іванівна говорила про сина з гордістю, але в голосі чулося виснаження.
— Він у мене такий самостійний з дитинства. Усе сам. Тільки от… — вона зам’ялася, — давно не приїжджає…
Аліна промовчала. Максим казав, що навідує матір щотижня.
— Він дуже зайнятий, — нарешті видушила вона.
— Так-так, звісно, — жінка засміялася, але сміх був гірким. — Просто мені ліки потрібні, а я з квартири не виходжу, слабкість… Ну та нічого.
Аліна поклала слухавку з неприємним осадом.
***
Їхнє весілля було гарним. Валентина Іванівна сиділа в першому ряду, витираючи сльози. Максим виголошував зворушливі слова, цілував Аліні руки.
— Я все життя чекав тебе, — шепотів він.
Через місяць після весілля Аліна знову подзвонила свекрусі.
— Ви не могли б передати Максиму? — несміливо попросила Валентина Іванівна. — Я йому вже три дні телефоную…
— Він у відрядженні, — збрехала Аліна. Насправді він був у друзів.
— А… ну звісно.
Аліна купила продукти й поїхала сама. Вона допомогла свекрусі прибрати у квартирі та приготувати їжу.
— Навіщо? — здивувався Максим, коли вона розповіла. — Хай зі своєї пенсії платить комусь.
Через рік Аліна знайшла в його телефоні переписку. Дівчина писала: «Коли ти вже підеш від цієї дурепи?»
Вона мовчки зібрала речі. Максим навіть не спитав чому.
— Ти сама винна, — сказав він на прощання. — Задушила своєю турботою.
Валентина Іванівна плакала, коли Аліна прийшла попрощатись.
— Пробач мені, — шепотіла старенька. — Я ж знала, який він…
Аліна обійняла її.
— Це не ваша провина.
Вона пішла, залишивши ключі та номер телефону.
— Якщо що — дзвоніть.
Але Валентина Іванівна не дзвонила. До того дня, коли справді занедужала.
***
Той дзвінок пролунав глибокої ночі.
Аліна, яка вже звикла до пізніх дзвінків від клієнтів, машинально потягнулась до телефону. Але замість роздратованого голосу замовника почула слабкий, уривчастий шепіт:
— Аліно… це я… Валентина Іванівна…
Голос був такий неприродно тихий, що Аліна одразу сіла на ліжку, серце калатало десь у горлі.
— Що сталося?
— Не… не можу встати… — старенька ледь вимовляла слова. — Голова… все пливе…
Аліна вже натягувала джинси однією рукою, другою набираючи швидку.
— Тримайтесь, я зараз викличу швидку і сама приїду!
У лікарняному коридорі тхнуло антисептиком і казенною їжею. Аліна нервово смикала край светра, чекаючи на лікаря.
— Ви родичка? — медсестра окинула її оцінювальним поглядом.
— Невістка… тобто колишня невістка…
Медсестра хмикнула, але нічого не сказала.
Двері палати відчинилися, і звідти вийшла висока жінка з темним волоссям — Лара. Вони зустрілися поглядами, і якусь мить обидві мовчали.
— Ти… Аліна? — нарешті спитала Лара.
— Так…
— Я Лара. Теж колишня, — вона всміхнулася.
Валентина Іванівна лежала бліда, з крапельницею в руці. Побачивши їх, вона спробувала усміхнутися.
— Дівчатка, навіщо ви… Я ж не хотіла вас турбувати…
— Перестаньте, — Лара поправила їй подушку. — Кому вам ще дзвонити?
Аліна мовчки поставила на тумбочку пакет з фруктами й ліками.
— Максим… знає? — обережно спитала вона.
Валентина Іванівна опустила очі.
— Дзвонила йому… Сказав, що важливий проєкт на роботі. Що сам не може, але пришле когось…
Лара різко вдихнула носом.
— Когось?! Це ж його мати!
Аліна стиснула кулаки. Вона згадала, як п’ять років тому чула ті самі слова від цієї жінки. Нічого не змінилося.
— Гаразд, — Лара взяла себе в руки. — Тепер ми тут.
***
Після виписки вони продовжували заходити до Валентини Іванівни.
— Я ж вам уже не рідня, — бурмотіла старенька, коли вони приносили їй продукти. — Навіщо вам це?
— Рідня чи не рідня, але допомога вам потрібна, — відповідала Аліна, розвантажуючи сумки.
Лара тим часом перевіряла холодильник і списки ліків.
— Молоко завтра свіже куплю. І м’ясо треба розібрати — самі зробимо.
Одного разу, коли вони разом мили посуд, Лара раптом сказала:
— Знаєш, що найбільше образливо? Що я знала, який він. Знала, як він з тобою вчинив. Але думала… що зі мною буде інакше.
Аліна витирала тарілку, дивлячись у вікно.
— Мені він перші пів року щодня квіти приносив. А потім… перестав навіть помічати, якщо я нову сукню вдягнула.
Лара гірко засміялась.
— О, це знайомо. А ще — якщо ти захворіла, він перший день носить чай, а на другий вже злиться, що заважаєш йому спати своїм кашлем.
Вони замовкли. У цій тиші було щось дивно заспокійливе.
Валентина Іванівна спостерігала за ними, сидячи у кріслі.
— Ви… не сваритесь? — якось спитала вона.
Аліна й Лара перезирнулись.
— А через що нам сваритись? — знизала плечима Лара. — Ми ж обидві знаємо, хто тут винен.
І старенька вперше за довгий час засміялася — щиро, до сліз.
А за вікном падав сніг. Десь у цьому ж місті Максим, мабуть, розповідав новій дівчині, яка вона «не така, як усі».
Але тут, на цій теплій кухні, його вже не чекали.
***
Двері розчинилися без попередження.
Валентина Іванівна, яка сиділа на кухні з горнятком чаю між Аліною та Ларою, здригнулася й озирнулася. Очі її на мить засвітилися — син! Але цей вогник згас, коли вона побачила холодний вираз його обличчя і молоду дівчину за його спиною, яка несміливо тулилася у дверному проході.
— Сину? — голос старенької здригнувся.
— Мамо, — Максим кивнув, але не зробив жодного кроку, щоб обійняти її. — Потрібно поговорити.
Лара повільно підвелася з-за столу, її погляд став гострим: — А про що це раптом поговорити захотілося?
Максим проігнорував її, звертаючись лише до матері: — Ти оформлювала заповіт?
Тиша.
Яна за спиною Максима смикнула його за рукав і зніяковіло переступила з ноги на ногу.
Максим зробив над собою зусилля.
— Мамо, ти ж розумієш… У твоєму віці потрібно завчасно про все подбати. Давай просто обговоримо, як у тебе з документами? Щоб потім не було… ну, непорозумінь.
— Максиме, ну що ти… Може, ми зайдемо іншим разом… — пролепетала Яна, відчуваючи наростаючу напругу.
Аліна, яка досі мовчки спостерігала за сценою, раптом засміялася — сухо, без веселощів: — Ну звісно. Іншим разом. Ще через пів року. Максим же частіше не приходить, хіба що по заповіт.
Максим різко повернувся до неї: — Це не твоя справа!
— А чия ж? — Лара зробила крок уперед. — Ти ж навіть не спитав, як мати себе почуває після лікарні.
Яна широко розплющила очі: — Твоя мама була в лікарні? Ти… ти не казав…
— Не слухай їх! — Максим схопив Яну за руку. — Вони просто мстять мені!
— Та невже? — Аліна підвелася, її голос став крижаним. — Тоді розкажи їй, Максе, як ти в перший рік нашого шлюбу «забув» сказати мені, що мама зламала ногу. Я дізналася випадково, коли вона сама подзвонила й попросила купити ліки.
Лара кивнула, не зводячи погляду з поблідлої Яни: — А ще він обожнює дарувати подарунки на початку стосунків. Тільки потім виявляється, що всі чеки він зберігає — про всяк випадок, щоб «повернути інвестиції», якщо раптом розлучитесь.
— І перевір свій телефон, — додала Аліна. — Напевно, він уже встановив там стеження. Для «твоєї ж безпеки», звичайно.
Яна вирвала руку. Її обличчя виражало жах і відразу.
— Все… все це правда?
Максим завмер. На мить в його очах майнула щось подібне до страху — страх бути викритим. Але тут же з’явилась звична пиха:
— Ти що, віриш цим стервам?!
Валентина Іванівна раптом підвелася, спираючись на стіл: — Досить.
Усі замовкли.
— Іди геть, — прошепотіла вона. — Просто… йди.
Яна вже відкривала двері.
— Почекай! — Максим кинувся за нею, але Лара перегородила шлях.
— Вона вже все зрозуміла.
За дверима почулися поспішні кроки — Яна бігла сходами, не озираючись.
Максим обернувся до матері, до колишніх дружин. Його обличчя спотворила лють:
— Ви задоволені?!
— Так, — просто відповіла Аліна.
Він гримнув дверима так, що задзвеніли шибки в серванті.
У тиші кухні було чути тільки уривчасте дихання Валентини Іванівни. Лара обережно обійняла її:
— Пробачте…
— Не вибачайтесь, — старенька витерла сльози. — Це я маю сказати «пробачте» вам обом. За те, що народила такого…
Аліна мовчки налила свіжого чаю. За вікном, у вогкому вечірньому повітрі, десь гримнули двері під’їзду. Нова жертва Максима щойно зірвалася з гачка.
Колгосп та й годі: безнадійно застарілі речі, від яких без вагань варто позбутися