Дзвінок застав Наталю в той момент, коли вона намагалася повісити картину. П’ятий місяць самотності в невеликій квартирі поступово набував затишку. Цю картину — гірський пейзаж — вони з Андрієм купили в Криму ще в дев’яності. Під час поділу майна вона дісталася їй майже випадково, і ось тепер, через пів року після розлучення, Наталя нарешті зважилася її повісити.
— Так? — сказала вона, притискаючи телефон до вуха плечем і намагаючись втримати молоток.
— Наталю, це я, — голос Ксенії звучав незвично тихо.
Наталя завмерла. Почути голос колишньої зовиці після всього, що сталося, було несподівано.
Молоток вислизнув із рук і вдарив по великому пальцю. Наталя скрикнула.
— Що сталося? — стривожилась Ксенія.
— Нічого, просто молотком по пальцю, — Наталя сіла на диван, розглядаючи почервонілий палець. — Навіщо ти телефонуєш?
— Нам треба поговорити.
— Про що? — у голосі Наталі з’явилася прохолода. — Ми, здається, вже все обговорили. Чи твій брат вирішив забрати ще щось із мого?
— Наталю, будь ласка, — Ксенія говорила з незвичною для неї м’якістю. — Я можу приїхати? Це важливо.
Наталя потерла скроню. П’ять місяців вона вчилася жити без минулого, без дзвінків родичів Андрія, без потреби думати про родину, в якій прожила тридцять років.
— Добре, — несподівано для себе погодилася вона. — Через годину.
Коли Ксенія з’явилася на порозі, Наталя мимоволі відзначила, як сильно змінилася колишня родичка. Завжди доглянута і яскрава, тепер вона виглядала змарнілою, під очима залягли тіні.
— Заходь, — Наталя поступилася місцем, впускаючи гостю до квартири.
Ксенія невпевнено пройшла у вітальню, озирнулась.
— У тебе затишно.
— Дякую, — сухо відповіла Наталя. — Але ти ж не заради цього приїхала.
— Ні, — Ксенія сіла на край дивана. — Я приїхала, бо більше не можу мовчати.
— Про що? — Наталя схрестила руки на грудях.
— Андрій хворий.
Наталя відчула, як усередині щось здригнулося. Тридцять років не минають безслідно. Яким би важким не було розлучення, як би не боляче вчинив Андрій, покинувши її заради молодої колеги, частина її досі хвилювалася за нього.
— Що з ним? — запитала вона, намагаючись говорити рівним голосом.
— Невиліковне все, — Ксенія вимовила це тихо, майже пошепки. — Третя стадія. Він дізнався про це через місяць після вашого розлучення.
Наталя приголомшено опустилась у крісло.
— Чому… чому ти мені про це кажеш? — вона судомно стиснула підлокітники.
— Бо він просив нікому не говорити. Особливо тобі. Навіть Лариса пішла від нього, коли дізналася про діагноз, — Ксенія гірко посміхнулася. — Та дівчина виявилася не готовою бути доглядальницею.
Наталя відвернулася до вікна. За шибкою мрячив дощ. Тридцять років життя пронеслися перед очима. І ось тепер Андрій залишився сам.
— Наталю, — Ксенія нахилилася вперед. — Я знаю, він зробив тобі боляче. І знаю, що зрадила тебе, ставши на його бік під час розлучення. Але зараз усе змінилося.
— Що саме змінилося? — Наталя різко повернулася. — Те, що його покинула молоденька коханка? І тепер, коли він один і хворий, згадали про мене?
— Ні, справа не в цьому, — Ксенія похитала головою. — Андрій не знає, що я тут. Він заборонив усім тебе турбувати.
— Тоді навіщо ти приїхала?
Ксенія глибоко зітхнула, ніби збираючись пірнути в крижану воду.
— Він питав про тебе. Щоразу, коли я приходжу. Як ти, що з квартирою, чи справляєшся сама.
— А коли йшов — про це не думав, — Наталя гірко посміхнулася.
— Він ідіот, — несподівано погодилась Ксенія. — Закінчений ідіот. Мені соромно, що я його захищала.
Наталя здивовано подивилася на колишню зовицю. За тридцять років сімейного життя вона жодного разу не чула, щоб Ксенія критикувала брата.
— Він змінився після хвороби? — спитала Наталя.
— Так, — Ксенія помовчала. — Але справа не тільки у хворобі. Сталося ще дещо. Те, чого ти не знаєш.
— Що саме?
— Андрій залишив тобі половину дачі й машину.
Наталя розсміялась.
— Не сміши мене. Під час розлучення він бився за кожну ложку. Його адвокат перевертав кожен пункт шлюбного договору.
— Я знаю, — Ксенія винувато опустила очі. — Але після діагнозу він змінив заповіт. І… — вона зам’ялася, — є ще одна умова. Він може передати ці речі тільки особисто. Таке його прохання.
— Ти хочеш, щоб я приїхала до нього? — Наталя відчула, як усередині підіймається хвиля обурення. — Після всього, що було?
— Я розумію, як це звучить, — Ксенія підняла руки, ніби захищаючись. — Але є ще одна причина, чому я тут. Діма.
Наталя напружилася. Їхній син після розлучення відмовився спілкуватися з батьком. Дізнавшись про зраду, став на бік матері. Попри спроби Андрія відновити контакт, залишався непохитним.
— Що з Дімою?
— Андрій хоче з ним помиритися. Перед… — Ксенія не договорила, але Наталя зрозуміла.
— Перед смертю, — закінчила вона фразу.
У кімнаті запала важка тиша. Наталя підійшла до вікна, притулилася чолом до холодного скла. Дощ посилився, стукаючи по підвіконню.
— У нього залишилося небагато часу, — тихо сказала Ксенія. — Лікарі кажуть, може, пів року. А може, й менше.
— І ти хочеш, щоб я вмовила Діму помиритися з батьком?
— Я хочу, щоб ти поїхала. Поговорила з Андрієм. А потім вирішила сама.
Наталя заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом промайнули сцени їхньої останньої зустрічі — крики, сльози, звинувачення. Андрій, який збирав речі. Його холодне: «Я більше не кохаю тебе, Наталю. Пробач.»
— Я не знаю, чи зможу, — чесно зізналася вона. — Не впевнена, що готова його бачити.
— Я розумію, — Ксенія піднялася з дивана. — Але подумай, будь ласка. Не заради нього. Заради себе. Заради Діми.
Три дні Наталя металася по квартирі, ніби в клітці. Думки про Андрія не давали їй спокою.
Вона прокручувала в голові різні варіанти зустрічі. Кілька разів брала телефон, знаходила номер Ксенії. Але в останній момент клала трубку.
На четвертий день подзвонив Діма.
— Мамо, ти в курсі? — голос сина звучав тривожно.
— Про що саме? — спитала Наталя, хоча вже здогадувалась.
— Тітка Ксюша дзвонила. Сказала, що тато серйозно хворий.
Наталя важко зітхнула. Ксенія вирішила зайти через сина.
— Так, я знаю.
— І ти мовчала? — Діма майже звинувачував.
— Я дізналася лише кілька днів тому. Не знала, як тобі сказати.
— Він справді… йде?
Наталя заплющила очі. Як пояснити дорослому синові, що смерть колишнього чоловіка — це кошмар, якого вона не бажала навіть у найгірші дні розлучення?
— Тітка Ксюша каже, що прогнози погані.
У слухавці зависла тиша. Наталя чула лише важке дихання сина.
– Він хоче тебе побачити, – нарешті сказала вона. – Помиритися.
– А ти? – раптом спитав Діма. – Ти поїдеш до нього?
Наталя не очікувала такого запитання. Вона думала, що син буде злитись, відмовлятись, наполягати на своїй образі. А він поставив саме те питання, яке вона сама собі задавала всі ці дні.
– Не знаю, – чесно відповіла вона. – Не впевнена, що зможу.
– Мамо, – голос Діми раптом став серйозним, майже чужим, – ти завжди вчила мене, що образи треба відпускати. Що злість усередині – як отрута: ти п’єш її сама, а чекаєш, що отруїться хтось інший.
Наталя слабо усміхнулась. Це була її улюблена фраза.
– Ти правий, – тихо сказала вона. – Але одне — говорити, інше — зробити.
– Поїхали разом, – запропонував Діма. – Я візьму вихідний. Заїду за тобою, і поїдемо.
Наталя відчула, як до горла підступають сльози. Її хлопчик, її син. Завжди її захищав. А тепер пропонує зробити разом те, на що вона не наважувалась.
– Гаразд, – нарешті сказала вона.
Наступного дня вони стояли біля дверей. Андрій переїхав сюди після розлучення. Продав їхню спільну трикімнатну й купив цю, меншу.
– Готова? – спитав Діма матір.
Наталя кивнула, і Діма натиснув на дзвінок.
Двері відкрила Ксенія. Вона побачила їх обох і не змогла стримати полегшеного зітхання.
– Ви все ж таки прийшли. Обоє.
Вона впустила їх до квартири. Усередині пахло ліками й ще чимось – тим особливим запахом, який буває в домах, де живуть тяжкохворі. Серце Наталі стиснулося.
– Він у спальні, – тихо сказала Ксенія. – Щойно прокинувся. Вранці приходив лікар, йому трохи полегшало.
Вони пройшли коротким коридором. Діма міцно тримав маму за руку, і Наталя не могла зрозуміти – вона підтримує сина чи він її.
Андрій лежав на ліжку, спершись на подушки. Наталя ледь впізнала його – обличчя змарніле, очі запалі, шкіра сірого відтінку. Від колишнього Андрія – сильного, підтягнутого – лишилась лише тінь.
Він побачив колишню дружину й сина, спробував усміхнутися, але губи тільки болісно сіпнулись.
– Наталю, – хрипко промовив він. – Діма. Ви прийшли.
Наталя мовчки дивилась на колишнього чоловіка. Усі слова, які вона готувала, раптом зникли з пам’яті.
– Привіт, – нарешті вимовила Наталя.
Діма завмер у дверях. Його погляд блукав кімнатою, уникаючи батька.
– Сідайте, – Андрій показав на стільці біля ліжка. – Дякую, що прийшли.
Наталя обережно сіла. Діма залишився стояти, але зробив крок уперед.
– Як ти? – спитала Наталя, розуміючи абсурдність запитання.
Андрій слабо усміхнувся.
– Бувало й краще. Лікарі кажуть, що новий курс хімії може допомогти. Але обіцяти нічого не можуть.
У кімнаті запала тиша. Наталя розглядала колишнього чоловіка. Не впізнавала цього змарнілого чоловіка. З ним вона прожила тридцять років.
– Діма, – Андрій повернувся до сина, – я дуже радий тебе бачити.
– Мама сказала, ти хотів поговорити, – сухо відповів Діма.
– Так, – Андрій намагався піднятись вище, але скривився від болю. – Я хотів вибачитися. Перед вами обома.
Наталя здригнулась. За всі роки шлюбу вона не пам’ятала, щоб Андрій хоч раз першим вибачався.
– Я був егоїстом, – продовжив він. – І боягузом. Я мав поговорити з тобою, Наталю. Чесно сказати, що відбувається. А не тікати.
– Чому ти робиш це зараз? – Наталя не змогла стримати гіркоти в голосі. – Тому що захворів?
Андрій похитав головою.
– Ні. Я думав про це ще до хвороби. Лариса пішла від мене за місяць до діагнозу, – він сумно посміхнувся. – Сказала, що я занадто зациклений на минулому. На нашому минулому, Наталю.
Діма пирхнув.
– І тепер ти вирішив усе виправити?
– Ні, сину. Виправити вже нічого не можна, – Андрій подивився на сина з тугою. У Наталі аж серце стиснулося. – Але я можу хоча б попросити пробачення.
– А навіщо ти хотів нас побачити? – спитала Наталя, згадавши слова Ксенії про спадок.
Андрій вказав на тумбочку.
– Там тека. Візьми.
Наталя простягнула руку й взяла коричневу теку. Усередині лежали документи.
– Я переписав дачу на тебе, – сказав Андрій. – І машину. Тобі завжди подобалась та дача.
– Я не за цим прийшла, – різко сказала Наталя. – Мені не потрібно твоє…
– Я знаю, – перебив її Андрій. – Знаю, що не за цим. Але я хочу, щоб це залишилось тобі. На пам’ять про ті роки, коли ми були щасливі.
Наталя опустила очі. Дача на березі Дніпра – маленький будиночок з терасою, де вони провели стільки літніх вечорів. Де Діма навчився плавати. Де вони садили яблуні, які тепер, мабуть, виросли високими.
– А ще там лист, – додав Андрій. – Для тебе. І для Діми.
Діма нарешті підійшов ближче.
– Тату, – сказав він тихо, і Наталі здалося, що в цьому короткому слові було і питання, і біль, і прощення водночас.
Андрій простягнув руку, і Діма, помовчавши, потис її.
– Я був поганим батьком останнім часом, – сказав Андрій. – Але я завжди любив тебе. І пишаюсь тобою.
Наталя побачила, як затремтіли губи сина. Він нахилився й міцно обійняв батька. Андрій заплющив очі, по його щоці скотилася сльоза.
– Я не хочу, щоб ти йшов, – раптом сказав Діма.
– І я, – відповів Андрій. – Але знайте: я любив вас обох.
Він повернувся до Наталі:
– Ми прожили тридцять років разом. Це було гарне життя, правда?
Наталя кивнула.
– Я хотів би все виправити, – продовжив Андрій. – Повернутись на п’ять років назад і вчинити інакше. Але час не повернеш.
– Ні, – погодилась Наталя. – Не повернеш.
Вона встала й підійшла до ліжка. Подивилась у вічі людині, яку колись любила більше за життя. Яка стала батьком її дитини. З якою вона ділила радощі й труднощі три десятиліття.
– Я пробачаю тобі, – просто сказала вона.
Андрій узяв її за руку.
– Дякую, – прошепотів він.
Коли вони вийшли з квартири, вже стемніло. Діма йшов мовчки, засунувши руки в кишені. Наталя притискала до грудей теку з документами.
– Як ти? – спитала вона сина.
– Не знаю, – чесно відповів він. – Дивно. Сумно. Але водночас… легше.
Наталя кивнула. Вона відчувала те саме. Ніби важкий тягар, який вона носила всередині всі ці місяці, раптом зник.
– Ми ще приїдемо? – спитав Діма.
– Так, – Наталя взяла сина за руку. – Обов’язково приїдемо.
Через тиждень вони прийшли знову. І через два. Андрій поступово слабшав, але щоразу зустрічав їх з усмішкою.
Андрій пішов на початку грудня, тихо, уві сні. Наталя і Діма були з ним в останні дні.
Того дня Ксенія стояла поруч із Наталею. Вони тримались одна за одну.
– Дякую, що тоді прийшла, – сказала Наталя, коли все скінчилося.
– Це ти його врятувала, – відповіла Ксенія. – Ти й Діма. Він пішов спокійним.
Навесні Наталя вперше після розлучення приїхала на дачу. Яблуні, які вони садили з Андрієм, справді виросли високими. Вона стояла на терасі й дивилася на річку. Світ продовжував жити. І вона – теж.
Вийшла заміж по любові, а чоловік вручив їй паранджу: Як зараз виглядає і живе красуня Феріде з «Корольок – пташка співоча»