— Аліночко… мусиш вислухати мене… Відчуваю, що часу лишилося обмаль. І навіть якщо після цього ти зненавидиш мене, я не можу піти з цим у могилу, — тихо почала вона, стискаючи її долоню так, ніби боялася відпустити.
Аліна застигла, розгублена. Відколи це вона стала для Марії Вікторівни «Аліночкою»? Ще зовсім недавно та сипала на її адресу образливими прізвиськами на кшталт «відьма» чи «гадюка», а зараз — лагідне слово, повне тепла. Мабуть, і справді перед смертю люди здатні побачити власні помилки.
Після інфаркту Марію Вікторівну доправили саме до тієї лікарні, де працювала Аліна медсестрою. Хоч вона й не була лікарем, але чутки серед персоналу були невтішними — шансів майже не залишалося. Колишнього чоловіка Аліна не зустрічала: чи він не приїздив, чи просто уникали одне одного. Та й говорити їм було нічого — після всього, що він зробив, вона не хотіла навіть бачити його обличчя.
Перші тріщини у стосунках з’явилися ще тоді, коли вона чекала дитину. Чоловік замість радості зустрів новину невдоволенням, бурмочучи про те, що їм ще рано, адже не встигли стати на ноги. Аліна запевняла, що знайде спосіб заробляти вдома, аби не обтяжувати його. Та з кожним днем вона дедалі більше відчувала: ця дитина небажана не лише для нього, а й для свекрухи, яка час від часу кидала глузливі репліки про її «поспіх».
Коли почалися перейми, сталося несподіване — лікарі наполягли на терміновому кесаревому розтині, хоча причин для цього раніше не було. Вона марно телефонувала свекрусі, котра тоді була завідувачкою пологового відділення, сподіваючись на підтримку. Та слухавку ніхто не підняв. Прокинувшись після наркозу, Аліна почула вирок: донька мертва. Тоді її світ розвалився. Вона жила лише бажанням піти слідом за дівчинкою, яку хотіла назвати Катрусею.
Шлюб швидко розсипався. Чоловік звинуватив її в трагедії, а свекруха лише підливала масла у вогонь. Розлучення поставило остаточну крапку, і всі звинувачення лягли на неї.
Тепер же Марія Вікторівна лежала на лікарняному ліжку, немічна і самотня. Син до неї не приїздив, нова невістка — теж. І виглядало так, ніби тепер вона стала зайвою для всіх.
— Не говоріть так… Ви ще підніметеся на ноги, — тихо сказала Аліна, намагаючись підбадьорити жінку, та лише махнула рукою.
— Запізно… — ледве чутно відповіла вона. — Ти гарна людина, шкода, що я усвідомила це надто пізно. Підтримала сина, коли він вирішив тебе залишити… Але є те, що ти мусиш знати. Кесарів був не випадковий… — серце Аліни стиснулося, вона й раніше здогадувалась, що щось не так, але боялася почути правду. — Твоя донька жива. Тобі підсунули чужу, мертву дитину. А твоє немовля віддали в іншу сім’ю.
Світ поплив перед очима, у вухах задзвеніло. Вона дивилася на стару жінку й бачила вже не пацієнтку, а людину, яка вкрала в неї сенс життя.
— Чому?.. — прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози.
— Андрій не хотів дітей, боявся, що вони зіпсують його кар’єру і заважатимуть планам. Переживав, що ти вимагатимеш грошей чи триматимеш його біля себе. Він попросив мене «прибрати» цю проблему. І я погодилася… А тепер смерть стоїть біля ліжка, і я розумію, який страшний тягар несу. Чи здатна ти мене пробачити?
— Де вона? — хрипко запитала Аліна, сльози котилися по її обличчю.
— У тумбочці… в записнику… перша сторінка… там адреса… — свекруха вимовляла слова уривками, задихаючись, наче кожне коштувало їй зусиль. У голосі чулося гірке каяття. — Але ти нічого не зміниш… Він людина з впливом. Має силу. І ніколи сам не віддасть дитину…
— Це ми ще перевіримо, — крізь зціплені зуби відповіла Аліна. Її пальці тремтіли, коли вона рвучко висмикнула шухляду, дістала блокнот і швидко вирвала сторінку з адресою. Не озираючись, майже вибігла з палати.
— Аліно… пробач… — тихо долинуло ззаду.
— Бог простить, — відрізала вона, навіть не повернувши голови.
Вона більше не могла лишатися поряд із жінкою, яка зруйнувала її життя та вирвала з серця частину душі. Тепер у свідомості звучала лише одна думка: побачити свою доньку. П’ять з половиною років… Вона вже зовсім доросла… і, головне, жива. Сльози підступали, та Аліна їх змахнула, пришвидшуючи крок у бік кабінету керівництва. Щось пробурмотіла про термінову справу, навіть не запам’ятавши власних слів.
Дорога промайнула, наче у мареві, і ось вона вже стоїть перед високими кованими воротами великого будинку. Серце підказувало: увірватися всередину не вдасться. Десь у глибині розуму ворухнулася думка — для дитини це буде шок, вона звикла до іншого дому та іншої матері. Але бодай побачити…
На ґанок вийшов високий чоловік у дорогому костюмі з холодними, колючими очима. З двору долинув дитячий сміх, від якого в Аліни серце затремтіло та потягнуло туди, звідки лунав цей звук.
— Ви з приводу вакансії няні? — його погляд ковзнув по ній.
— Няні? — перепитала вона, не зводячи очей з місця, де гралася дитина.
— А хіба ні? — брови чоловіка ледь зсунулися.
— Сергію? — тихо вимовила Аліна. Він кивнув. — Я прийшла не через роботу… Я тут за своєю донькою… — обличчя чоловіка змінилося миттєво: щелепи стиснулися, погляд став важким, майже загрозливим.
Але Аліна не відступила. — Це довга історія. Прошу, вислухайте… — і, не стримуючи сліз, почала говорити. Розповіла все: як колишній чоловік змусив свою матір позбутися дитини, як їй сказали, що маля померло. — Я не знала… Я була впевнена, що її немає…
— Я не віддам вам дитину, — перебив Сергій. — Катруся — усе моє життя.
Ім’я пройняло її наскрізь: саме так вона хотіла назвати доньку. Ноги підкошувалися, але вона стояла. Сергій міг би просто вигнати її чи викликати охорону, проте лише мовчав, вдивляючись в обличчя.
— Зайдіть, — нарешті сказав він. — Наллю чаю та поясню, як було.
Вона кивнула, хоча серце тягнуло до дитячого сміху у дворі.
У просторому, вишуканому будинку її охопило відчуття власної безпорадності. Вона знала: не зможе дати доньці такої розкоші. Усе тепло серця — так, але чи вистачить цього? Погляд зупинився на акуратних лялькових будиночках і дорогих іграшках — очевидно, це була кімната Каті.
На кухні, за чаєм, Сергій заговорив:
— Дружина мала проблеми зі здоров’ям, дітей ми мати не могли. Ми мріяли про маля. І ось одного дня з пологового подзвонили: новонароджену дівчинку залишила мати. Ми одразу почали оформлювати документи. У домі з’явився сміх і світло. Коли Каті виповнилося три, дружина раптово померла від серцевого нападу. Для нас це був удар, який я досі не пережив. Минуло два з половиною роки, але донька все чекає маму… І ця мама — не ви.
У грудях в Аліни щось обірвалося. Вона поставила чашку, підійшла до вікна й крізь матове скло побачила дівчинку… Її дитину, маленьку копію себе. Хотілося вийти й обійняти, але вона стрималася: Катя любить свого тата.
— Ви згадували про няню, — тихо мовила вона.
— Так, але не про вас, — Сергій похитав головою. — Ви не зможете відсторонитися. Я не можу довірити вам її. А якщо спробуєте забрати силоміць?..
— Забрати її силоміць? Ні, клянусь! — голос Аліни зривався, у ньому чулося тремтіння й біль. — Спочатку я хотіла просто забрати доньку, але тепер розумію: у неї вже сформувалося своє життя. Я не бажаю травмувати її… Лише прошу — дозвольте бути поруч. Дайте мені можливість працювати нянею.
— Відповім за два дні, — коротко й холодно відказав Сергій.
Наступні сорок вісім годин тяглися, як вічність. Аліна ледве стримувала порив подати заяву в поліцію чи вимагати доньку відкрито, але розуміла: такий крок тільки зашкодить. Потрібно діяти обережно — заради Каті.
Рівно через два дні Сергій зателефонував. Його голос звучав спокійно, хоча напруга ховалася у кожному слові. Він погодився на її роботу, але висунув умови: підписати письмове зобов’язання ніколи не розкривати дівчинці правду про їхній зв’язок, пройти консультацію у психолога та здати ДНК-тест.
Аліна погодилася без вагань. Вона й так була впевнена, що Катя — її кров, адже схожість була неймовірною. Сергій же хотів офіційного підтвердження.
Коли результати тесту підтвердили родинні зв’язки, а психолог запевнив, що жінка здатна тримати емоції під контролем, Сергій дав їй договір. Не читаючи, вона поставила підпис. Того ж дня він уперше познайомив дівчинку з її новою «нянею». Для Аліни це був момент, дорожчий за все на світі. Спершу вона приходила через день, але вже за місяць Сергій попросив залишити лікарню і переїхати до них.
— Катруся дуже до вас прив’язалася, — пояснив він. — Їй добре поруч із вами.
Грошей Аліна брати не хотіла, але Сергій нагадав про домовленість. Вона готувала, прибирала, прала, та головним було — бути з Катею. Кожна усмішка дівчинки пробивала їй серце любов’ю, хоча вона й пам’ятала, що не можна називати її «донечкою» чи тиснути надмірною ніжністю.
Минуло вісім місяців. Сергій вже не був таким настороженим. Він бачив, як Аліна піклується про дитину, і розумів: вона не збирається забирати її. Вони почали більше спілкуватися, прогулювалися разом, ділилися особистими думками. Непомітно навіть для себе він почав відчувати до неї щось більше, ніж симпатію.
День народження Аліни розпочався без жодних натяків на святковість. Та ввечері Сергій і Катя влаштували несподіваний сюрприз. За столом, із чаєм і тортом, дівчинка простягла їй маленьку коробочку зі стрічкою.
— Тато сказав мені правду, — пошепки мовила Катя, відводячи очі. — Ти моя мама… з небес.
Аліна застигла, серце калатало так, що перехоплювало подих. Сльози самі потекли щоками. Вона поглянула на Сергія — він лише тихо усміхнувся.
— А ще… мама і тато повинні бути разом, так? — продовжила дівчинка. — Тато хоче, щоб ти стала його дружиною. Ти згодна, мамо?
Аліна обняла Катрусю, вдихаючи її запах, цілувала волоссячко й не могла відпустити.
— Я люблю тебе, — сказала дівчинка. — Дякую, що ти прийшла до нас. Але ти не відповіла…
— Катю, — з усмішкою втрутився Сергій, — ми ж домовлялися казати «вийдеш заміж», а не «одружишся».
Аліна розсміялася, і цей сміх підхопили обидва.
— Так, — крізь сльози відповіла вона. — Вийду.
Сергій міцно обійняв їх обох — доньку й жінку, яка стала для нього найдорожчою. І в ту мить Аліна зрозуміла: тепер вона вдома.
— Який ще, до біса, сюрприз? — кричав чоловік на дружину. — Їсти хочу, а не на твої свічки дивитися. Де їжа?!