Невістка вклала мільйон, а свекруха забрала все

— Отакі справи, Яно. Вирішив я квартиру продавати, — Саша розвалився на дивані й увімкнув телевізор, ніби щойно не повідомив важливу новину.

— Що, отак одразу? — Яна застигла біля кухонної стійки з чашкою в руках.

— А що тягнути? Платежі непосильні, комуналка росте. Треба вирішувати питання, поки зовсім у борги не залізли.

Яна сіла на край дивана. Три роки тому, коли вони тільки одружилися, Сашина квартира здавалася чудовим вкладенням. Невелика «однокімнатна» на околиці міста, зате своя. Іпотеку Саша взяв ще до весілля, а після вони вирішили жити в Яниній квартирі — вона ближче до центру і простора.

— І скільки приблизно за неї можна виручити?

— Рієлтор каже, близько трьох мільйонів. Мінус залишок за іпотекою — десь півтора мільйона на руки залишиться.

Яна почала рахувати подумки. З урахуванням початкового внеску та вже виплачених відсотків виходило, що вони ледве вийдуть у нуль.

— Може, краще здавати? Хоч якийсь дохід буде.

— Ні, — Саша різко сів прямо. — З квартирантами возитися — собі дорожче. Продаємо й закриваємо це питання. Машину і ділянку на маму перепишемо, а ти поки ремонт доробляй.

Щось у його тоні змусило Яну насторожитися. За три роки спільного життя вона навчилася відчувати ці моменти — коли чоловік каже одне, а недоговорює інше.

— Саш, а може, я батьків попрошу допомогти? Вони якраз гроші з вкладу зняли.

Саша оживився:

— Скільки можуть дати?

— Думаю, тисяч сімсот знайдуть. Тільки це в борг, звісно.

— Чудово! — він уперше за вечір усміхнувся. — Тоді завтра ж дзвоню рієлтору, хай готує документи.

Яна дивилася, як чоловік радісно строчить комусь повідомлення в телефоні. Дивно. Зазвичай він довго зважує будь-яке фінансове рішення, а тут…

— До речі, раз уже мова про гроші, — почала вона. — Може, додаси на ремонт? Кухню б доробити, та й у ванній плитку.

— Яно, ну ти ж бачиш — зараз не можу. От продамо квартиру…

— Зрозуміло, — урвала вона. — Як завжди.

Увесь вечір Яна не могла позбутися неприємного відчуття. Вісімсот тисяч, вкладених у ремонт їхньої спільної квартири, вона нашкребла сама. Щоразу, коли заходила мова про спільні витрати, Саша знаходив причини відмовитися.

Телефон задзвенів повідомленням. Марія Романівна, свекруха: «Яночко, завтра заїду до вас після обіду. Треба дещо обговорити».

Яна зітхнула. Останнім часом свекруха зачастила до них — і щоразу після її візитів Саша ставав не свій. Ніби збирався на щось, але в останній момент передумував.

О пів на другу на порозі з’явилася Марія Романівна — статна жінка у світлому костюмі. Вона м’яко відсторонила Яну, зробила крок у квартиру й прискіпливо оглянулася.

— Ремонт застопорився? А казали, до весни завершите.

— Добрий день, Маріє Романівно. Залишилися тільки кухня й ванна.

Свекруха поставила на стіл об’ємний пакет.

— Пиріжки вам принесла. Саша вдома?

— На роботі. Обіцяв раніше прийти.

— От і добре, — Марія Романівна по-господарськи пройшла на кухню. — Чайку постав, побалакаємо.

Яна ввімкнула чайник. У голові крутилася думка: неспроста свекруха прийшла. Раніше вона заходила тільки на вихідних, та й то попереджала за тиждень.

— Чула, Саша квартиру продає?

— Так, учора сказав.

— І правильно. Навіщо вам дві квартири? Тільки гроші на вітер.

Яна розставила чашки.

— Ми не планували продавати. Хотіли здавати, коли іпотеку погасимо.

— У наш час здавати — це ризик, — відрізала свекруха. — Квартиранти можуть таке наробити! А тут одразу хороші гроші отримаєте.

— Батьки обіцяли допомогти з боргом.

— Ось! — Марія Романівна підняла палець. — Про що й мова. Закриємо іпотеку, а залишок вкладемо з розумом. У мене є чудові варіанти.

Яна насторожилася:

— Які варіанти?

— Потім обговоримо, коли Саша буде. Це ж сімейна справа, — свекруха відпила чаю. — Головне, що гроші будуть у надійному місці.

У передпокої клацнув замок. Саша повернувся раніше, ніж зазвичай, і, судячи з голосів, не один.

— Мамо, ти вже тут? А ми з Миколою Сергійовичем привезли документи.

До кімнати зайшов високий чоловік зі шкіряною папкою:

— Добрий день! Я ваш рієлтор. Давайте одразу до справи — треба обговорити деталі продажу.

Яна розгублено подивилася на чоловіка:

— Саш, ми ж тільки вчора вирішили…

— Часу немає, — перебив рієлтор. — У мене є чудовий варіант: молода сім’я, готові внести завдаток хоч завтра. Треба тільки визначитися з ціною й умовами.

Марія Романівна пересіла ближче:

— Сашенька, пам’ятаєш той варіант, який я тобі скидала? Якщо все швидко оформимо, встигнемо й там забронювати. Квартиру продаємо, сину, а гроші будуть у мене.

— Який варіант? — Яна перевела погляд із чоловіка на свекруху.

— Та так, одну ділянку придивилися, — Саша дістав телефон. — Миколо Сергійовичу, давайте документи, я перегляну.

Увесь вечір вони обговорювали деталі угоди. Точніше, обговорювали Саша, його мати й рієлтор. Яна сиділа мовчки, відзначаючи дивні речі: чому чоловік навіть не торгується за ціну? Чому рієлтор оформлює якісь додаткові папери? І що це за ділянка, яку вони збираються купити?

Близько дев’ятої Микола Сергійович зібрався йти:

— Завтра чекаю вас в офісі. Там усе підпишемо.

Марія Романівна поспішила слідом:

— Сашенька, ти завтра зранку заїдеш? Обговоримо те питання.

Коли за гостями зачинилися двері, Яна повернулася до чоловіка:

— Може, поясниш, що відбувається? Яка ділянка? Які ще питання?

— Нічого особливого. Мама просто допомагає з оформленням документів.

— А чому я про все дізнаюся останньою? І навіщо щось оформлювати на твою маму?

— Яночко, не починай, — Саша скривився. — Давай спати, завтра рано вставати.

Уночі Яна довго не могла заснути. У голові крутилися уривки фраз: «Вкладемо з розумом», «швидко оформимо», «встигнемо забронювати». А ще — власні спогади. Як познайомилася з Сашею на корпоративі спільних друзів. Як він красиво залицявся, дарував квіти, водив до кафе. Як робив пропозицію…

Зранку, збираючись на роботу, вона виглянула у вікно: Сашина машина вже стояла біля під’їзду. Дивно — зазвичай він виїжджав пізніше. На пасажирському сидінні виднівся силует Марії Романівни.

На роботі Яна не могла зосередитися. Відкрила браузер, ввела прізвище рієлтора. На сайті агентства нерухомості знайшлися його контакти та… ще одне оголошення. свіже. Ділянка в передмісті, п’ятнадцять соток. У графі «Особливі умови» зазначалося: «Можливе оформлення на третю особу».

Яна схопила телефон і набрала номер своєї мами:

— Мамо, пам’ятаєш, ти казала про гроші? Почекай поки з цим.

Увечері Яна не витримала й подзвонила своїй давній подрузі Наташі. Та працювала в банку й краще за всіх знайомих розбиралася в документах.

— Слухай, мені терміново потрібна твоя допомога. Можеш приїхати?

— Через годину буду.

Наташа з’явилася з пакетом продуктів і рішучим настроєм:

— Розповідай.

Яна виклала перед нею всю історію — і про раптове рішення продати квартиру, і про дивну поведінку свекрухи, і про ранкові візити.

— А документи якісь уже підписували?

— Ні, тільки завтра збираються. Але я бачила чернетки у рієлтора. І знайшла оголошення про ділянку.

Наташа відкрила ноутбук:

— Зараз подивимось. Кажеш, як рієлтора звати?

Через пів години вони вивчили всю інформацію про агентство нерухомості та виставлені об’єкти. На тій самій ділянці вже планувалося будівництво будинку — проєкт був погоджений місяць тому.

— Яно, а твій Саша останнім часом часто на роботі затримується?

— Так, часто. Каже, новий проєкт важливий.

— А телефон при собі на беззвучному тримає?

— Звідки ти?

— Подруго, прокинься. Усі ознаки на лице — готує шляхи відступу. Ділянку на маму оформлює, від твоїх грошей не відмовляється, сам ні копійки в спільний побут не вкладає.

У передпокої загриміли ключі. Наташа швидко закрила ноутбук:

— Я побігла. Завтра зідзвонимося.

Саша здивовано подивився на подругу дружини:

— Якими шляхами?

— Та от, забігла документи по роботі обговорити, — Наташа підморгнула Яні. — Все, я пішла.

— Документи? — Саша насторожився. — Які документи?

— Робочі, — відрізала Яна. — Ти вечеряти будеш?

За вечерею Саша був незвично говірким:

— Уявляєш, сьогодні з рієлтором усе обговорили. Завтра беремо завдаток, за тиждень — повний розрахунок.

— А гроші куди?

— У банк покладемо, під відсотки. Мама каже…

— Мама, мама, — Яна відсунула тарілку. — А ти сам що думаєш? Чи тепер усі рішення через маму ухвалюються?

— Чого ти завелась? Мама поганого не порадить.

— Звісно. А про ділянку вона теж добру пораду дала? І про дім, який там будувати збираєтеся?

Саша застиг із виделкою в руці:

— Хто тобі сказав?

— Неважливо. Важливо, що ти мовчав. І про ділянку, і про дім. І про те, що документи збираєшся на маму оформлювати.

— Я не збирався…

— Не бреши! — Яна різко встала з-за столу. — Думаєш, я не бачу, що відбувається? Беру для тебе гроші в борг у батьків, роблю ремонт у квартирі, а ти навіть копійки не вкладаєш. Зате з мамою ділянки оглядаєш!

— Та почекай! Дай пояснити!

— Поясни заодно, чому рієлтор два місяці тому проєкт будинку погоджував? Коли ти ще про продаж квартири навіть не заїкався?

Саша зблід:

— Звідки ти?

— Важко було здогадатися? Усе готуєш потихеньку — і ділянку, і дім. Документи на маму оформлюєш. Думаєш, я не зрозумію, до чого йде?

— Яно, все не так…

— А як? Може, розкажеш нарешті правду? Хоча б зараз?

Саша мовчав, дивлячись у підлогу. Яна похитала головою:

— Знаєш що? Завтра їдемо до агентства. Разом. І документи будемо дивитися разом. А поки я мамі подзвоню — скасую переказ грошей.

— Не треба мамі дзвонити! — Саша схопився. — Я все поясню. Правда.

Саша міряв кроками кухню:

— Мені запропонували роботу. В іншому місті. Хорошу посаду, удвічі більша зарплата.

— І коли ти збирався сказати?

— Після продажу квартири. Я думав, ми разом поїдемо.

— Думав він! — Яна сплеснула руками. — А спитати мене не пробував? У мене тут робота, батьки, подруги!

— Тому й не казав! Боявся, що відмовишся.

— Звісно, відмовлюся! Ти все за моєю спиною вирішив — і переїзд, і цю ділянку.

— Ділянка — запасний варіант. Якби ти не захотіла їхати, я б там дім побудував. Мама допомогла б.

— Ах, мама! — Яна притулилася до стіни. — Вона, звісно, в курсі всього?

— Так. Вибач.

— І давно?

— Два місяці тому подзвонили з пропозицією. Я одразу мамі розповів, вона підтримала.

— А дружині розказати не доля була?

— Я боявся, що ти психанеш. От як зараз.

— Я не психую. Я намагаюся зрозуміти: ми ще сім’я чи вже так, сусіди по квартирі?

У двері подзвонили. На порозі стояла Марія Романівна:

— Я ваші телефони набирала, не відповідаєте. Що сталося?

— Нічого, мамо. Яна все дізналася.

— А, — свекруха зайшла до кімнати. — І що тепер істерики влаштовуєш? Син про сім’ю дбає, кар’єру будує.

— Про сім’ю? — Яна гірко засміялася. — Сім’я — це коли разом ухвалюють рішення. А не коли домовляються за спиною.

— Та що ти розумієш! — Марія Романівна підвищила голос. — Чоловік повинен рости, розвиватися. А ти його тут тримаєш, у своїй квартирці.

— У моїй квартирці, де я одна ремонт роблю? Де все сама тягну?

— От і роби далі! А Саша поїде туди, де його цінуватимуть.

— Мамо, припини, — Саша встав між ними. — Дай нам самим розібратися.

— Що тут розбиратися? Завтра документи підписуємо, завдаток беремо. За місяць переїдеш, облаштуєшся, а далі видно буде.

— Ніяких документів, — відрізала Яна. — Ні завтра, ні післязавтра.

— Це ще чому?

— Бо квартира в іпотеці. Без моїх грошей ви її не продасте. А я батькам уже подзвонила — скасувала переказ.

Марія Романівна почервоніла:

— Як ти смієш? Ми все вирішили!

— Ви вирішили. А я вирішила, що досить. Або все робимо відкрито, або ніяк.

— Саша! — свекруха повернулася до сина. — Скажи їй!

Саша мовчав, опустивши голову.

— Що, мамин синочок язик проковтнув? — Яна схрестила руки на грудях. — Визначайся, з ким ти — із дружиною чи з мамою?

— А ти навіщо ставиш його перед вибором? — обурилася Марія Романівна. — Він же мені син!

— А мені чоловік. Тільки чомусь усі важливі рішення з вами обговорює.

— Бо я поганого не пораджу!

— Не порадите? А хто придумав продати квартиру й усе оформити на себе?

— Це щоб гроші не втратити!

— Ні, це щоб мене загнати в кут! Думали, я промовчу? Ви тут плани будуєте, а я, як лялька, — куди поставлять, там і стою?

Саша підняв голову:

— Досить! Мамо, йди додому. Нам треба поговорити.

— Яке поговорити? Ти що, збираєшся все скасувати?

— Йди, будь ласка. Я сам розберуся.

Коли за Марією Романівною зачинилися двері, у квартирі повисла тиша. Яна й Саша сиділи на кухні один навпроти одного, як чужі.

— Я справді хотів як краще, — нарешті промовив Саша.

— Для кого краще? Для себе? Для мами?

— Для нас обох. Там зарплата більша, перспективи.

— А ти не думав, що в мене теж плани є? Що я не хочу все кидати?

Саша підняв очі:

— Які плани?

— А ти питав? Хоч раз за ці два місяці поцікавився, чого я хочу?

— Ти права. Пробач.

— Знаєш, що найбільш образливо? — Яна встала, підійшла до вікна. — Не те, що ти вирішив їхати. А те, що не довіряєш. Усе через маму робиш.

— Вона досвідченіша. І бажає мені добра.

— А я, значить, зла бажаю? Тому все через твою маму — і квартиру продати, і документи оформити?

— Я боявся, що ти відмовишся.

— Звісно, відмовлюся! Бо це неправильно. Ми сім’я, маємо разом вирішувати.

Саша мовчав. За вікном блимав ліхтар, на стіні цокав годинник.

— Давай відверто, — Яна повернулася до чоловіка. — Ти навіщо ділянку придивився?

— Страховка. Якби ти не захотіла їхати.

— І що, кинув би мене?

— Ні! Тобто, не знаю.

— От і я не знаю. Нічого тепер не знаю.

Яна опустилася на стілець:

— Пам’ятаєш, як познайомилися? На тій вечірці у Маринки?

— Пам’ятаю. Ти була у синій сукні.

— І ти весь вечір розповідав про свої плани. Який бізнес відкриєш, як багато заробиш.

— Молодий був, дурний.

— Ні, ти був щирий. Справжній. А зараз ніби чужий.

Саша підвівся, пройшовся кухнею:

— Знаєш, я ж справді хотів як краще. Думав, переїду, влаштуюся, потім тебе покличу.

— А я мала сидіти й чекати? Як собачка на прив’язі?

— Ні, звісно. Я все неправильно робив.

Яна подивилася на чоловіка:

— Тоді давай виправляти. Але чесно, без маминої допомоги.

— Як?

— Для початку скасуємо завтрашню угоду. Потім сядемо й обговоримо, чого хочемо обидва. Не ти один, не я одна — ми разом.

Саша кивнув:

— Добре. А з квартирою що робити?

— Можна поки здавати. Хоча б на комуналку вистачатиме.

— А робота? Там справді хороша посада.

— Нехай зачекають тиждень. З’їздимо, подивимося місто, умови. Вирішимо разом.

— А твоя робота?

— У мене є варіанти. Але спершу виплатимо борг моїм батькам. І ремонт закінчимо.

— Я додам грошей на ремонт. І мамі подзвоню, поясню.

— Сам вирішив чи я настояла?

— Сам. Справді.

Яна усміхнулася:

— От тепер вірю.

Саша притягнув дружину до себе:

— Пробач мене. За всі ці таємниці, за маму, за боягузтво.

— Пробачити — пробачу. Але ти пообіцяй: більше жодних секретів. Жодних рішень за спиною.

— Обіцяю.

— І мамі поясниш, що ми самі здатні вирішувати свої проблеми?

— Поясню. Тільки, може, не сьогодні?

Яна засміялася:

— Гаразд, не сьогодні. Але завтра точно.