Онука Оленка приїхала до мене в село на зимові канікули. Їй нещодавно виповнилося шість років, і цього року вона вже стала першокласницею. Радощів у нас було повні руки, адже це вперше, коли вона приїхала сама, без батьків. Син і невістка були зайняті роботою, а я на пенсії — часу для онучки у мене вдосталь.
Однак разом із цією радістю з’явилися й клопоти.
— Бабо, бабо, дивись, який сніжок зробила! — кричала Оленка, ліплячи сніжну кулю під вікном.
Слово «бабо» одразу збило мене з пантелику. Раніше вона так і називала мене — ласкаво, «бабусю», а тут раптом почала казати просто «бабо».
— Оленко, дорога, не «бабо», а «бабусю», — м’яко поправила я її.
— Ні, ти баба! — весело засміялася вона й почала кидати сніжки.
Спочатку я вирішила не звертати на це уваги. Діти є діти, думала я, Оленка розумна — зрозуміє сама. Але з кожним днем це «бабо» звучало все частіше, і я відчувала, як стискається серце.
Одного вечора я не витримала й запитала:
— Оленко, а хто тебе так навчив мене називати?
Дівчинка щиро відповіла:
— Мама каже. Вона завжди так говорить: «Твоя баба щось вигадує» або «Баба дзвонить».
Мені стало ніяково. Звісно, вони говорили це не навмисно, щоб образити, але чути такі слова було боляче. Адже я ніколи не дозволяла собі казати про невістку Олену щось неприємне.
Наступного дня Оленка сиділа на кухні й дивилася, як я замішую тісто на пироги.
— Бабо, а я знаю, чому ти з татом не живеш.
— Ну, бо ви у місті, а я в селі.
— Ні, він каже, що ти вічно бурчиш.
У мене аж руки затремтіли.
— Хто так сказав?
— Мама казала. Вона каже, що ти баба-буркотунка, як трактор. Але я тебе люблю, бабо, — дівчинка підбігла й обійняла мене за ноги.
Це були найгірко-солодші слова, які я коли-небудь чула. Вони зігріли моє серце й одночасно поранили його.
Увечері я наважилася зателефонувати сину.
— Льошо, нам треба поговорити.
— Мамо, що сталося?
— Хочу знати, чому онука називає мене «бабо» й повторює ваші слова. Від кого ще вона могла це почути, якщо не від вас з Оленою?
На тому кінці лінії запанувала тиша. Потім син, важко зітхнувши, сказав:
— Мамо, ну навіщо так реагувати? Вона ж дитина, вона не зі зла.
— Льошо, це не дитина, це ви так поводитеся при ній.
Тут у розмову втрутилася Олена. Її голос звучав різко й холодно:
— Та годі вже, Галино Степанівно! Ви постійно вигадуєте проблеми на порожньому місці. Що тепер, навчати дитину називати вас «мадам» і руки цілувати?
— Ні, Олена, я хочу, щоб ви виховували дитину з повагою!
— А ви часом не забагато хочете? Ну назвала вона вас «бабо», і що, світ від цього впав? У нас у родині так заведено було, і свою бабусю я так називала.
— Для вас я не «бабо». Якщо вас це влаштовує, самі й займайтеся дитиною.
Я поклала слухавку.
Оленка прожила у мене ще тиждень. Вона більше не розповідала «секретики» про батьків, і ми добре проводили час. Ліпили вареники, гуляли засніженими стежками, каталися на санках. Але це «бабо» вже поселилося в моїй душі.
Коли настав час їхати додому, Оленка раптом прошепотіла:
— Бабо, не ображайся. Я тебе люблю!
Я міцно обійняла її, намагаючись приховати сльози.
А тепер скажіть, хіба повага в родині — це щось неможливе? Хіба я не заслужила добрих слів від своєї онучки?