Новий власник дачі

— Ми житимемо на твоїй дачі все літо, — оголосив брат.

Я навіть дар мови втратила. Та ні! Досить із мене цих непроханих гостей, час їх виселяти.

***

Коли я витягла з багажника пакети з розсадою, мене огорнуло звичне відчуття спокою. Мій маленький зелений куточок, мої шість соток тиші. Але щось було не так. З-за паркану долинали звуки шансону, а на хвіртці… Я застигла. Замок було зламано, точніше — вирвано з м’ясом.

— Це що таке? — пробурмотіла я, штовхаючи хвіртку.

Картина, що відкрилась моїм очам, більше нагадувала кадр з фільму жахів для садівників. У моєму гамаку розляглась Світлана, дружина мого брата і за сумісництвом — королева чужих шезлонгів. В одній руці — мій келих з чимось рожевим, в іншій — телефон. На ній був мій домашній халат, той самий, махровий, який мені подарувала колега на сорокап’ятиріччя. А на моєму мангалі щось активно шкварчало й диміло.

— Ігорю! — мій голос пролунав так, що з найближчої яблуні обсипались квіти.

Брат виліз з-за будинку, тримаючи в руках мої садові ножиці. Його футболка з написом «Хочу пива і на ручки» зрадницьки облягала живіт.

— О, Тонько! — він розплився в усмішці, наче це було цілком нормально — зламати чужий дім. — А ми тут… Це… Вирішили зробити сюрприз.

— Ти зламав замок? — я повільно опустила пакети на землю.

— Ну що ти відразу — зламав… — Ігор почухав потилицю. — Він якось сам… розхитався.

З кущів вискочило щось в помаранчевих шортах.

— Тітко Тоню! А у вас є сачок? Ми ввечері ящірок ловитимемо!

Я придивилась. Це був Ванько, старший із племінників. А може, Санько? Чесно, я їх плутаю.

— Ви… зламали… мій… дім? — кожне слово я вимовляла окремо, як учили на курсах управління гнівом.

— О, Тоню, ти приїхала! — Світлана нарешті спромоглася підвестись з гамаку.

Халат розкрився, відкриваючи її засмаглі ноги.

— А ми тут без тебе вирішили вдихнути в це місце життя!

— Світлано, ти в моєму халаті, — прошипіла я крізь зуби.

— А він такий м’якенький! — вона погладила лацкан, наче це норкова шуба. — Ну чого він висить? Халат треба носити!

З глибини будинку через відчинені вікна долинув гуркіт і вереск.

— Племінники мої книжки нищать?! — я одразу впізнала цей звук.

Це моя колекція Агати Крісті, яку я тримала на дачі для цікавого читання, летить із полиць.

— Е… Діти гралися, — Ігор скривився. — Вони збудували з них фортецю. Дуже символічно, до речі.

— Символічно? — я підняла брови. — А знаєш, що ще символічно? Те, що я просила не приїжджати на дачу без мене. Особливо після того, як минулого разу ви спалили мою тахту!

— Свічка сама впала, у нас був романтичний вечір! — одразу заперечив Ігор. — І взагалі, то був минулий рік. Ми виросли як особистості!

— Так-так, — кивнула Світлана. — Я от тепер психологією захопилась. І знаєш, що я бачу? Твої проблеми з братом — це відлуння дитячих образ!

Я заплющила очі й порахувала до десяти. Не допомогло. Дорахувала до двадцяти.

— Збирайте речі і їдьте, — сказала я якомога спокійніше. — Зараз.

— Але ми тільки приїхали! — вигукнув Ігор. — І м’ясо…

— Залиште м’ясо і забирайтесь, — я розвернулась і пішла до машини. — І перевірте, чи не взяли ви «випадково» мої срібні виделки.

— Та здалися нам твої виделки! — крикнув Ігор мені вслід. — Метал навіть не справжній!

Я сіла в авто і завела двигун. Руки тремтіли від злості.

***

Випровадивши гостей, я налила собі міцного чаю, з шоколадкою. І сльозами, біс його бери.

Сім років я горбатилась як проклята, відкладала кожну копійку і нарешті купила дачу своєї мрії. Там я посадила гортензії, пила каву зі старого бабусиного сервізу, поралася на грядках. А найголовніше — це було моє місце. Не «наше» з Вадиком, колишнім чоловіком. Не «сімейне». Моє. Крапка.

Мої роздуми перервав дзвінок від мами.

— Донечко, — почувся в трубці голос Галини Іванівни, професійної миротвориці з дипломом «все заради діточок» і докторською «аби не сварились». — Чого це ти з братом посварилася?

Я глибоко зітхнула.

— Мамо, вони зламали мій будинок.

— Ну що ти одразу так… Може, замок погано закривався.

— Мамо, — я стримала бажання вдаритись головою об стіл, — там була повністю зламана засувка.

— Доню, ну чого ти, брат же твій… — у маминому голосі забриніли нотки докору. — Йому ж важко живеться, а тобі що, шкода? Ігор же твій брат. Єдина рідна душа у світі!

— Якщо він мені рідна душа, то я точно атеїстка, — буркнула я. — Вони все розтрощили. Свєтка ходить у моєму халаті, діти з моїх книжок будують форти, наче в них удома конструктора немає!

— Ну вони ж маленькі, хлопці завжди бешкетують.

— Їм по дванадцять, вони маленькі варвари!

Мама лише зітхнула.

— Гаразд, гаразд, я зрозуміла! Ти не любиш своїх племінників, — вона зробила театральну паузу. — І брата. І мене. І взагалі нікого.

Я відсунула телефон. Це був класичний мамин хід: коли програєш за фактами — тисни на емоції й батьківську вину.

— Мамо, я піду спати, — втомлено сказала я. — Завтра на роботу.

— Ти подумай, Тонечко, — проворкувала мама. — Вони ж родина. А тобі що, шкода?

Я натиснула «відбій» і відкинулась на спинку дивана. В голові крутилася одна думка: що ще має зробити братик, щоб мама хоч раз стала на мій бік?

***

Ігор так просто не відступився, братець був упертіший за осла. Написав: «Може, ми на дачу на все літо поїдемо? Свєтці тут душевно, дітям добре».

Я повільно відклала телефон і налила собі кави без цукру, щоб ніщо не заважало мені повною мірою відчути всю гіркоту моменту.

На все літо? ВСЕ ЛІТО?! Три місяці?!

Спершу я хотіла зателефонувати Ігорю і висловити все, що думаю про нього, його дружину і їхнє потомство.

— Тоню, заспокойся, — сказала я собі вголос. — Ти доросла, адекватна жінка. Ти вмієш вирішувати проблеми.

Кивнула своєму відображенню в дзеркалі й узяла телефон.

— Ігорю, ти серйозно про все літо? — спитала я, щойно він підняв слухавку.

— Ну а що?

Голос брата звучав розслаблено, ніби він лежав у шезлонгу. У МОЄМУ шезлонгу!

— Ти ж не проти? Ти ж добра.

— Я добра, але не дурна, — відрізала я. — Це моя дача.

— Слухай, ну ти дивна, — хмикнув Ігор. — Яка тобі різниця? Ми тобі, вважай, охороняємо ділянку.

— Добре ж ти охороняв троянди, коли Свєта їх зрізала для подруги.

— Ну і що? — щиро здивувався Ігор. — Подруга ж була рада.

Я глибоко вдихнула. Видихнула. Порахувала до десяти, потім до ста. Не допомогло.

— Свєтка хоче тобі щось сказати! — радісно додав Ігор.

У слухавці почулися шурхіт і метушня.

— Тонечко! — защебетала Світлана таким солодким голосом, ніби продавала мені пилосос за дві мої зарплати. — Хлопцям так добре на твоїй дачі, діткам корисне свіже повітря. Ну будь ти хорошою тітонькою!

— Свєто, — я говорила спокійно, ніби пояснювала дитині, чому не можна їсти пісок. — Це моя особиста власність. Ви там без дозволу. Якби ви спитали — я, можливо, й дозволила б вам приїхати.

— От бачиш! Раз дозволила б — значить, усе нормально.

Я зрозуміла: розмовляти з цією особою, з якою життя зв’язало мене по прикрій випадковості, марно.

— Гаразд, — сказала я удавано спокійним голосом. — Розважайтеся.

— Тоню, ти що, образилася? — раптом занепокоївся Ігор, який знову з’явився на лінії.

— Ні, — відповіла я з усмішкою, яку він, на щастя, не міг бачити. — Я йду вирішувати проблему.

***

У рієлторській конторі пахло кавою і відчаєм. Відчай випромінювала, в основному, я. А запах кави — пишна пані по той бік столу, яка повільно гортала фото моєї дачі на планшеті.

— Ви впевнені, що хочете продати? — запитала вона, підводячи на мене уважний погляд. — На такі об’єкти зараз гарний попит.

— Абсолютно, — я кивнула з таким завзяттям, що аж шия хруснула. — Чим швидше, тим краще.

Рієлторка здивовано підняла брову.

— Поспішаєте?

— Позбуваюсь зайвого вантажу, — пояснила я з усмішкою мучениці. — У мене з’явилися… нові цілі в житті.

«Наприклад, викинути брата зі свого життя», — додала я подумки.

— Ну, об’єкт хороший, — вона провела пальцем по екрану. — Попит є. Думаю, я вже маю потенційного покупця.

Я полегшено зітхнула — усе складалося якнайкраще…

***

Майбутній власник моєї дачі мені сподобався. Анатолій Петрович. Солідний чоловік років п’ятдесяти, з лисиною, блискучою, як більярдна куля, і поглядом, здатним остудити навіть тропіки. Він подивився фото, поставив три запитання (усі по суті) й кивнув:

— Беру.

— Навіть не хочете побачити ділянку особисто? — здивувалась я.

— Я довіряю фото, — знизав він плечима. — І вашій чесності.

Тут я трохи знітилася.

— Розумієте… там зараз… Іноді приїздять мої родичі.

— Це проблема? — погляд у нього не змінився.

— Не юридична, — похитала я головою. — Просто… може вийти ніяково.

— Мені байдуже, — відрізав він. — Я купую майно, а не родичів. Коли можемо підписати документи?

Ми домовились на найближчу суботу. Саме на той день Ігор планував грандіозний пікнік для всіх сусідів.

Мені він, звісно, про це не сказав — чутки дійшли через маму. Напевно, знову збирався зламати замок і нишком влаштувати мені сюрприз.

Ну-ну, братику, подивимось, хто кого здивує!

***

Коли ми під’їхали, ділянка гуділа, як вулик. Машини сусідів, надувний басейн на газоні, музика, шашлики, крики дітей. Справжнє свято життя.

— У вас тут завжди так? — спитав Анатолій Петрович, виходячи зі свого чорного позашляховика.

— Тільки коли брат сюди приїжджає, — зітхнула я.

Ми пройшли через хвіртку, і першою нас побачила Свєта. Вона саме випливала з-за будинку з величезною мискою салату.

— Тоню! — вигукнула вона. — А ми й не чекали вже тебе!

— Плани змінились, — посміхнулась я. — Познайомся, це Анатолій Петрович. І Віктор Семенович, юрист.

— Дуже приємно! — Світлана розплилася в усмішці. — Ви друзі Тоні? Чи…

Вона багатозначно підморгнула.

— Щось більше?

— Я новий власник цієї дачі, — спокійно відповів Анатолій Петрович.

Світлана застигла з мискою в руках.

— Що значить — власник?

— А саме це, — пояснив юрист. — Пані Карманова продала дачну ділянку пану Соколову. Ось усі документи.

Він поплескав по папці в руках.

— Але… Як же… — Світлана зблідла. — Ігорю!

Із-за мангала (МОГО мангала!) вигулькнув брат. У фартусі, з шампуром у руці й виразом господаря життя на обличчі.

— Тонько! — радісно закричав він. — А ми вже думали, ти геть на нас махнула рукою!

— Я б і махнула, якби могла, — пробурмотіла я.

— Ігорю, Тоня продала дачу! — випалила Світлана.

Брат завмер із шампуром у руці:

— Що?

— Я продала дачу, — повторила я повільно й чітко. — Анатолій Петрович — новий власник. А юрист прийшов, щоб усе оформити офіційно.

Я очікувала істерики. Криків. Звинувачень. Але Ігор раптом опустив руки й тихо запитав:

— Чому?

Це запитання застало мене зненацька.

— Бо ти зайняв мій дім без дозволу, — відповіла я. — Бо ти вважаєш, що все моє — це автоматично твоє. Бо ти не поважаєш мої межі. Мені це набридло! Простіше позбутись цієї дачі розбрату!

— І що тепер? — опустивши очі, запитав Ігор.

— Тепер ви збираєте речі і їдете, — втрутився Анатолій Петрович. — Сьогодні ж, зараз. Це приватна власність.

— Але ми ж планували тут усе літо жити! — обурилася Світлана. — У нас навіть намет є!

— Заберіть його з собою, — відповів новий власник. — Я не люблю гостей.

Ігор раптом зняв фартух і жбурнув його на траву:

— Це все одно була клята пастка! Їздити щоразу сюди, копирсатись у цих клумбах… Нормальні люди на Кіпр літають, а не грядки копають!

— Ось і чудово, — кивнула я. — Їдьте на Кіпр.

— А ти… Ти… — Ігор явно шукав переконливі слова. — Ти жорстока! Це ж наше родинне гніздо!

— З якого це дива? — я схрестила руки на грудях. — Я сама на нього накопичила й купила. Твій «внесок» обмежився фразою «нащо тобі та дача».

Світлана схопила Ігоря за лікоть:

— Поїхали. Тут усе зрозуміло.

А потім, обернувшись до мене, видала:

— Ти ще пожалкуєш про це, Тоня.

— Сумніваюсь, — я всміхнулася. — Зате точно не пошкодую, що більше не побачу, як ви перетворюєте мій сад на поле бою.

У цей момент з будинку вискочили племінники, за ними — кілька сусідських дітей.

— Тітко Тоню! — закричав Санько (чи Ванько?). — А ми на дивані стрибали, як на батуті!

— На дивані?! — я мало не задихнулася. — Та ви що, з глузду з’їхали?!

— Досить, — перебив Анатолій Петрович. — Я викликаю поліцію. У вас пів години, щоби зібрати речі й залишити територію.

Він дістав телефон і демонстративно набрав номер. Страх на обличчях братика і його дружини був моєю нагородою за довгі роки терпіння.

***

— Тонечко, доню, ти як? — мама сиділа навпроти за кухонним столом, тривожно вдивляючись у моє обличчя. — Не шкодуєш?

— Ні, мамо. Анітрохи, — чесно відповіла я.

— А брат досі сердиться, — зітхнула вона.

— Переживе, — знизала я плечима. — У нього талант виправдовувати себе за будь-яких обставин.

Минуло два місяці після продажу дачі. Ігор мені не дзвонив, і я йому теж. Напевно, це була найдовша пауза в нашому спілкуванні з того часу, як він навчився говорити й почав мене діставати питаннями «чому небо блакитне» й «звідки беруться діти».

— Він же все одно тобі брат, — вимовила мама, але вже без колишнього натиску.

— Я знаю, — кивнула я. — І я завжди буду його сестрою. Але це не означає, що я повинна терпіти все, що він витворяє.

Мама помовчала, крутячись із чашкою в руках.

— А що ти зробиш з грошима, які отримала за дачу?

— Ще не вирішила. Або покладу на рахунок, або десь відпочину, — безтурботно відповіла я. — Витратити гроші — великого розуму не треба.

***

Насправді я вже витратила їх — купила нову дачу, зовсім в іншому місці. І вже облаштовувала ділянку. Щоправда, мамі про це говорити не збиралася. І тим більше — повідомляти адресу.

Я зрозуміла одну просту річ: якщо у твоєму житті є щось хороше, обов’язково знайдеться хтось, хто захоче це зіпсувати. Але вдруге я цього не дозволю.