Нічний дзвінок

Таня ходила з кутка в куток. Вона ніяк не могла повірити в те, що сталося лише хвилину тому. З нею, з її сім’єю, з її життям. Вона не уявляла, що таке взагалі можливо.

Дзвінок пролунав у тиші квартири гучно й несподівано. Тетяна лише починала засинати, хоча час був уже пізній. Електронний годинник показував у темряві північ із хвилинами.

Спочатку вона навіть не зрозуміла, де дзвонить телефон. Її власний лежав поруч, на тумбочці, але він мовчав. Сигнал лунав із мобільного чоловіка, який сьогодні забув його, поспішаючи до своїх батьків, що жили далеко в селищі.

Жінка піднялася й пішла до вітальні, де на журнальному столику знайшла телефон, що дзвонив.

— Алло, — чомусь відповіла вона на виклик, хоча давно вже звикла скидати дзвінки з незнайомих номерів.

Майнула дивна думка, що так пізно можуть дзвонити лише за допомогою.

— Добрий вечір, — голос був жіночим і якимось невпевненим. — Вибачте за пізній дзвінок. Я, напевно, помилилася…

Незнайомка, судячи з усього, збиралася відключитися, але чомусь вагалася.

— А кого ви хотіли почути? — у Тетяни раптом прокинулося відчуття ревнощів.

Що це за нічні дзвінки від якихось незнайомих жінок на телефон її чоловіка? Цього ще не вистачало! Яка нахабність і зухвальство одночасно!

— Це ж телефон Олександра, правильно? — продовжила на тому кінці співрозмовниця.

— Залежно від того, якого саме Олександра ви маєте на увазі, — Тетяна не поспішала визнавати, що незнайомка дзвонить саме її чоловікові.

Вона цілком могла й помилитися. Ім’я в чоловіка було не таким уже й рідкісним.

— Шипілова, — назвала незнайомка прізвище, яке Тетяна носила вже дванадцять років. — А ви, напевно, дружина Олександра… Мені дуже шкода, що довелося потурбувати саме вас.

Незнайомка замовкла, очікуючи реакції Тетяни.

— Хто ви? Мабуть, час представитися, раз уже наважилися потурбувати нашу сім’ю у такий пізній час, — суворо промовила Тетяна.

— Мені треба поговорити з Олександром. Колись давно він дав мені цей номер і сказав, що я можу звернутися до нього в найскладнішій ситуації. У важкій ситуації. Тож краще передайте слухавку вашому чоловікові, — тихо сказала жінка на тому кінці.

— Чоловіка зараз немає. І поговорити з ним вам ніяк не вдасться. Можете говорити зі мною, — Тетяна вирішила з’ясувати все до кінця.

— Шкода… Я думала, що він нам допоможе. Мене звуть Діна, і у мене… Вибачте, у мене є донька від вашого чоловіка.

Тетяна при цих словах відчула слабкість у ногах і запаморочення. Довелося сісти на диван.

Сьогодні й так був непростий день. Після переживань жінка довго не могла заснути. Так було завжди, якщо вона сильно втомлювалася або нервувала.

Старша донька Надійка захворіла на ангіну. Ближче до обіду зі школи подзвонив учитель. Вона сказала, що у дочки висока температура. Треба приїхати й забрати її, бо вони не наважуються відпускати дівчинку додому саму.

Тетяна відпросилася у начальника, який дуже неохоче дозволяв залишати офіс у робочий час, і помчала до школи за донькою, одночасно телефонуючи дільничному педіатру, щоб викликати його додому. А ближче до вечора, коли поїхала в садочок за сином, зателефонував чоловік і сказав, що терміново їде до батьків у селище. Батькові стало зле, викликали швидку, яка забрала його з серцевим нападом до місцевої лікарні.

Зараз Тетяна відчула, що всі переживання сьогоднішнього дня наклалися на цей дивний дзвінок. Їй було ніяково.

— Що ви сказали? У вас є донька від мого чоловіка? І скільки їй років? — із завмиранням серця запитала Тетяна.

— П’ятнадцять. Її звати Еля, Елеонора, — продовжила незнайомка, а у бідної Тані від кожного її слова щось стискалося в грудях.

Так, треба зібратися. Може, це якийсь розіграш? Хто знає, скільки зараз божевільних? Он і імена у них обох якісь дивні. Діна, Еля… Як із казки. Напевно, усе вигадала ця нічна жартівниця. Може, мала якісь наміри на Сашка, а він їй відмовив. Ось вона тепер і вигадує. Мстить йому як уміє.

— А де ви живете? — вирішила хоч щось з’ясувати Таня.

— Далеко. Ваш чоловік служив у нашому місті, — Діна точно назвала місце служби Олександра. — Ось тоді ми й познайомилися. Знаєте, не треба переживати. Я не претендую на вашого чоловіка. Та й ніколи не претендувала на Олександра. Просто доля так склалася, що мені ще раз довелося звернутися до нього за допомогою. Якщо він, звісно, погодиться нам допомогти…

— Ще раз? А коли ж був перший? — лихоманково перебираючи в пам’яті всі поїздки чоловіка далеко з дому, запитала Тетяна.

— Саме тоді, коли Олександр тут служив в армії.

Діна замовкла. Мовчала й Тетяна, приголомшена почутим.

Ніколи чоловік не розповідав їй нічого про цю Діну та її доньку. Але якщо, як стверджує незнайомка, дав їй колись свій номер, значить, не все так просто. І було щось між ними, про що Тані знати не належало…

Тетяні хотілося нагрубити нічній співрозмовниці й кинути слухавку. Але щось у її голосі не давало цього зробити. Таким голосом говорять, коли страждають від безвиході та якогось великого горя.

— Діна, я не знаю, що вам від нас потрібно, не хочу бути грубою, але час усе ж таки сказати, щоб ви більше не турбували нашу сім’ю. Що було, те минуло. А в Сашка сім’я, діти.

— Зачекайте! Благаю вас, не вимикайтеся! — Діна заплакала на тому кінці. — Ваш чоловік — виключна людина. Він вам вірний і ніколи вам не зраджував. Такі, якщо полюблять, то на все життя, я знаю. А те, що було колись між нами, було задовго до вашого з ним весілля. І це навіть не кохання і не симпатія… Це… Загалом, довго розповідати. Скажу лише, що я попросила його одного разу, коли він був молодим хлопцем, про одну пікантну послугу…

— У результаті якої у вас народилася донька? Ви про цю послугу? Що за цинізм? — обурилася Тетяна.

— Якщо хочете, я вам усе розповім. Тим більше, що ви вже дізналися цю таємницю.

— Хочу! Все одно ви мене вже розбудили, і я повинна розібратися в тому, що відбувається, — невдоволено видала Тетяна.

— Так, ви повинні це знати… Я тоді була заміжня за дуже впливовою людиною. Була молода й амбітна. І вирішила, що мені потрібен забезпечений чоловік, хоч і немолодий.

Я знайшла такого, він був великою «шишкою» в адміністрації нашого міста. Після весілля ми з ним оселилися в невеликому старовинному будинку, у якому було лише кілька квартир. Але квартири ті були величезними, і в них жили виключно начальники та генерали.

Мій немолодий чоловік дуже хотів дитину від мене. Але у нас нічого не виходило. Він звинувачував мене в тому, що я безплідна, погрожував вигнати. Боже, яка я була наївна! Хотіла йому щось довести. За будь-яку ціну залишитися поруч із ним.

У сусідній квартирі жив генерал, у якого якийсь час водієм працював Сашко… Вибачте, Олександр.

— І що? Ви вирішили спокусити молодого солдата, щоб довести своєму багатієві, що ви можете народити? Яка дурня! — вигукнула Тетяна.

— Так, тепер я з вами погодилася б. Але тоді… Я без труднощів домовилася з водієм генерала, який довго сидів у машині біля будинку, про те, що він не проти зустрітися зі мною під час свого звільнення.

Потім народилася Еля. Але чоловік її не злюбив із першого дня. Він погрожував мені розлученням, кричав, що у них у роду ніколи не було рудих, а донька моя саме такою й народилася.

«Боже мій, за що мені це?» — по обличчю Тані потекли сльози.

Саме в цю мить вона зрозуміла, що жінка не бреше. Поруч, у дитячій, мирно спали її двоє дітей — син і донька, два яскраво-рудих сонечка, так схожих на свого батька.

— І що ж було далі? — намагаючись не шмигати носом, запитала Тетяна.

— А далі було важко. Чоловік таки вигнав нас. Хтось йому порадив зробити тест на батьківство. Нам із донькою довелося повернутися до батьків у комуналку. У злидні й безвихідь, від яких я так прагнула втекти.

Я, звісно, намагалася якось вибратися звідти. Пішла вчитися заочно, здобула професію, почала працювати, і ми з донькою переїхали на орендовану квартиру.

А потім… Якось подумала — а раптом? Треба розшукати біологічного батька доньки й усе йому розповісти. Раптом він захоче визнати Елю, а ще краще — взяти нас у своє життя.

Не буду розповідати, як мені це вдалося, але я все-таки знайшла адресу Олександра й написала йому листа у ваше місто.

— І що? Коли це було? — сполошилася Таня, яка дуже замерзла, сидячи в тонкій піжамі на дивані у вітальні. Її вже трясло від холоду й нервової напруги.

— Давно. Ще до вашого весілля. Він мені тоді зателефонував — у листі був мій номер — і сказав, щоб я забула про нього назавжди. І що він зустрів дівчину, на якій незабаром одружиться. Мовляв, із такими, як я, можна лише час провести й одразу забути. А ще — щоб я поверталася до свого чоловіка.

Я тоді запитала його — а як же Еля? Адже це його донька, його кров. На що Олександр сказав так: я не хотів від тебе жодної доньки й не просив тебе її народжувати. Тому й претензій до мене жодних бути не може. Але якщо станеться щось страшне, у крайньому разі я можу йому зателефонувати.

— Усе це, звісно, сумно. Але чи не здається вам, що безцеремонно ось так вдиратися в чуже розмірене життя, виправдовуючи це давнім випадковим зв’язком мого чоловіка з вами?

— У нас горе. Велике горе… Дуже серйозно захворіла Еля. Вона майже помирає. Наші лікарі виявилися безсилими. Хвороба прогресує з кожним днем. Нам потрібні гроші, щоб відправити її за кордон, де пообіцяли допомогти. Ми вже зібрали багато. Допоміг мій другий чоловік, його родичі, наші друзі. Але все одно не вистачає. І тут я згадала про батька Елі. Про Олександра. Подумала, що можна спробувати зателефонувати… Усе-таки це шанс.

— Який діагноз у вашої доньки? — запитала Тетяна.

— Я можу вам надіслати копії всіх наших виписок, щоб ви не подумали, що я намагаюся вас обдурити, — сказала Діна після того, як озвучила страшний діагноз доньки.

— Надішліть. Можливо, я поговорю з чоловіком про вашу проблему.

Вона відключилася, побажавши одужання доньці своєї нічної співрозмовниці, й поспішила до дитячої перевірити своїх улюблених янголяток.

Надійка палала, видно, знову піднялася температура. Степанко спав, розкинувшись на ліжку, як завжди. Таня поправила ковдри на ліжках дітей, погладила їх тихенько по рудих м’яких голівках і вийшла, щоб не розридатися.

Заснути цієї ночі їй так і не вдалося. Різні думки лізли в голову — від ревнощів і образи за те, що чоловік не розповів їй нічого про цю історію, до неможливого душевного болю й страху за життя й здоров’я своїх дітей. Думала вона й про незнайому дівчинку-підлітка, до якої доля виявилася такою жорстокою.

Наступного дня до вечора повернувся чоловік. Сказав, що батькові вже краще, і тепер можна не переживати за його життя.

— Слухай, я, виявляється, телефон забув удома, так поспішав. Там без нього як без рук був. Усе хотів тобі подзвонити, розповісти, як і що, — ділився із дружиною Сашко.

— Так, забув… А тобі тут дзвонили, — сказала Тетяна.

— Дзвонили? Хто? — безтурботно запитав чоловік, вечеряючи улюбленими котлетами, які так смачно готувала його дружина.

— Діна, — сміливо вимовила Тетяна, дивлячись чоловікові у вічі.

Він зблід, перестав жувати, розгубився.

— Діна? У неї… У них щось трапилося? — запитав уже іншим, пригніченим голосом.

— Так. Трапилося. Дивно, що ти ніколи мені про них не розповідав, Сашо. Не очікувала я від тебе такого.

Тетяна в подробицях розповіла чоловікові про нічний дзвінок. Потім показала фотографії всіх виписок і результатів обстежень, які вранці надіслала їй Діна.

— Ось такі в них справи, любий. Еля твоя донька, хочемо ми цього чи ні. І нам потрібно вирішити, що тепер робити з цією інформацією. І чи зможемо ми далі жити спокійно, знаючи, що не допомогли сестрі наших із тобою дітей. Подумай про це.

Олександр сидів притихлий. Йому було незручно. Він, виявляється, зовсім не знав свою дружину. Не здогадувався, яка в неї велика й добра душа.

— Дивись, ось її фото. Схожа як на наших, правда? І на Надійку, і на Степанка, — показала Таня чоловікові знімок Елеонори, який надіслала Діна.

— Схожа, — тихо відповів приголомшений Олександр, уперше побачивши свою вже таку дорослу першу доньку.

Вони ухвалили єдино правильне рішення — переказали на рахунок, який указала Діна, більшу частину своїх заощаджень, які збирали на покупку нового автомобіля.

— Що машина? Залізяка. Скільки чекали, ще почекаємо. А тут — людське життя. Життя твоєї дитини, — сказала чоловікові мудра Тетяна.

Через пів року Діна надіслала повідомлення, що лікування Елі пройшло успішно. І фотографію худорлявої усміхненої дівчини. З величезними сумними очима й рудими пухнастими кучерями, які кумедно стирчали в різні боки, мов німб над головою.