— Це що, нормально, на твою думку? Чужих людей вона заселила, а свої на вулиці залишилися! — обурювалась свекруха. — Звільняй квартиру. У мене родичі вже не можуть дочекатися вільного житла.
— Це моя квартира, ви не забули? І тільки я вирішуватиму, кого в ній селити! — сміливо відповіла Марія.
********
— Володю, заїдеш сьогодні у квартиру? Треба забрати в орендарів гроші за пів року наперед. Заодно візьмеш у них квитанції за комуналку. Минулий досвід тебе нічому не навчив? Забув, як квартиранти часто «забували», що комунальні платежі — це теж їхній обов’язок?
— Та мені сьогодні не до того! Планував після роботи заїхати в автосервіс. Давай ти сама, а? Зрештою, квартира твоя, Маш. А ти ж там уже кілька місяців не була, правда? Ну от. Якраз перевіриш, чи все в порядку, — відповів Маші чоловік.
— Ну, Володю, мені теж ніколи, а ти все-таки на машині, — не здавалася дружина.
— Ні, сама. Ну справді, сьогодні — ніяк! Слухай, та це ж минуле століття, чесне слово! Чому вони тобі на картку гроші не перекинуть? Що це за дикість — обов’язково готівкою передавати? — вкотре дивувався Володимир.
— У них свої заморочки. За них платять їхні батьки з села, а тим потрібна розписка на папері. Напевно, не довіряють їм і бояться, що хитрі дітки ті гроші на щось інше витратять. Мабуть, уже були такі випадки на попередньому зйомному житлі. Вони ж мені періодично дзвонять зі свого села, питають, чи заплатили за оренду їхні нащадки, — поділилась Маша з чоловіком.
Марія була «багатою» нареченою, коли виходила заміж за Володимира. Від бабусі їй дісталась невелика двокімнатна квартира, в яку вони з чоловіком після весілля не вселялися. І на це були свої причини.
У Володі була мета — придбати власну квартиру. Він так вирішив давно, ще до того, як думав одружуватись. Щоб родичі майбутньої дружини не могли дорікнути йому, що він без житла. Так сталося, що ще до знайомства з Марією, чоловік після отримання диплома влаштувався на хорошу роботу. Зарплата там була стабільна й гідна, і він без вагань почав відкладати гроші, щоб незабаром взяти житло в іпотеку.
Тож після весілля молодята оселилися в його сучасній квартирі в новобудові. Житло Марії вирішили здавати в оренду, попередньо зробивши там недорогий ремонт.
Свекруху ж ця квартира невістки давно не давала спокою.
— А скажи мені, в Машиній квартирі зараз хтось живе? — поцікавилася напередодні в сина мати.
— Звісно, мам. Про що ти питаєш? Вона ж не стоятиме просто так, це ж нерентабельно, сама розумієш. Там живе молода сімейна пара, здається, студенти. А навіщо тобі це знати? — здивувався Володимир на дивне питання матері.
— А скільки ви з них берете? — продовжила своє розслідування Любов Петрівна.
— Це тобі Машка точно скаже. Але як усі — не більше, не менше. В тому районі своя ціна на оренду, плюс-мінус. — відповів син. — А навіщо ти питаєш?
— Питаю — значить, треба. Пам’ятаєш мою двоюрідну племінницю Валю з Граківки? Так от, вона нещодавно вийшла заміж. І з чоловіком хочуть перебратись до нас у місто. У Валі економічна освіта, а в її чоловіка, здається, будівельна. І що їм у своїй сільській глушині сидіти? Роботи там нема й не передбачається, перспектив — нуль.
— Добре, радий за Валентину. Але досі не розумію, до чого ти ведеш, мамо!
— Та до того! Вони мене питали, скільки зараз коштує орендувати житло і чи немає в мене хороших знайомих, які здають квартиру.
— О, так цього добра зараз повно! Он увесь інтернет рясніє оголошеннями. Нехай зайдуть і подивляться — що завгодно можна знайти. І за ціною, і за смаком, — відповідав Володимир.
— До чужих іти? А якщо обдурять? Оце було б добре, якби Машина квартира пустувала, еге ж! Ми б їм і здали, — мовби не чуючи сина, мрійливо промовила Любов Петрівна.
— Ой, мам, не вигадуй, а!
— Що — не вигадуй! Мене і Тетяна телефоном просила, Валюшина мама. Мовляв, допоможи нам по-родинному, Любочко. А ми вже в боргу не залишимось.
— Ну то й допоможи, — відповів син. — Посидь в інтернеті, знайди для них відповідні варіанти. Чим ще можеш їм допомогти?
Того ж вечора Любов Петрівна подзвонила невістці.
— Машо, скажи мені, люба, ти надовго поселила орендарів у свою квартиру? — одразу перейшла до головного.
— Так, хлопці планують жити довго. Принаймні, вони мені сказали, що поки не закінчать університет, не виїдуть. А це ще роки два. А чому б їм не жити — за них батьки справно платять. Нехай живуть, мене вони влаштовують: тихі, охайні. А навіщо вам це?
— А ти не могла б виселити їх прямо зараз? — ошелешила свекруха.
— В сенсі — виселити? Навіщо? — здивувалась Марія.
— Ну скажімо так: у мене є більш підходящі мешканці для твоєї квартири, — впевнено відповіла свекруха.
— От ви мене здивували. Чим же, цікаво, ваші кращі за тих, що вже там живуть? Мене як власницю в них усе влаштовує.
— Ну що ти! Якщо кажу, що кращі — значить так і є. Це мої родичі, свої. Рідня, розумієш? А це означає, що від них не буде ніяких неприємних сюрпризів. Вони будуть більш акуратними та дбайливими до чужого майна. Ну це ж очевидно, що я тобі пояснюю, як малій. Свої завжди кращі за чужих!
«Ну так, — подумала Маша. — А потім із твоїх родичів ще спробуй ті гроші вибий. А що такого — скажуть: “Ми ж свої! Родичі!”»
— Ні, Любове Петрівно, ваша ідея мені зовсім не подобається. На якій підставі я маю виганяти хороших, відповідальних орендарів? Яким, до того ж, сама обіцяла довгострокову оренду. Це якось нечесно, ви так не вважаєте? А ваші родичі можуть знайти інший, відповідний для них, варіант. Тим більше, зараз з цим немає проблем — пропозицій на ринку житла хоч греблю гати, — відмовила Маша свекрусі.
— Дивно ти себе поводиш, Маріє. Дуже дивно. Ти що, плюєш на інтереси своєї родини заради якихось сторонніх, по суті чужих людей? — невдоволено запитала Любов Петрівна.
«Та для мене і ці твої родичі — теж чужі. Яка мені різниця? А от тобі, видно, не байдуже, раз так стараєшся», — подумала Марія.
Але те, що задумала свекруха, згодом здивувало всіх — навіть її сина Володимира.
Жінка дізналась у сина адресу квартири та подалась туди ввечері, щоб застати орендарів удома. У неї до них була розмова. І дуже серйозна.
— Добрий вечір! — нахабно увійшла Любов Петрівна у квартиру, коли молодий чоловік відчинив їй двері.
— А ви хто? — здивувався орендар, який ніколи раніше не бачив Машину свекруху.
— Я? Господарка квартири. Так, так, не дивуйтесь! Така ж, як і Марія, яка вам її здає. А вона що — не казала вам? — майстерно грала свою роль свекруха. — Ну звісно, кому ж хочеться розповідати, що володіє лише третиною квартири, яку здає в оренду. Усі ж люблять вважати себе повноправними власниками.
— Що відбувається, Денисе? Хто ця жінка і що їй потрібно? — з кухні визирнула симпатична дівчина з тарілкою в руках. Подружжя саме збиралося вечеряти.
— Та нічого не відбувається, — єхидно усміхаючись, продовжила Любов Петрівна. — Просто вам потрібно звільнити квартиру. І якнайшвидше. Ми з Машенькою більше її не здаємо. Ремонт і продаж — ось що чекає це приміщення найближчим часом. Нам терміново знадобилися гроші, тому ми її продаємо.
Молода пара виглядала розгублено.
— Як це так? Ви нічого не плутаєте? Власниця… Ну, тобто Маша, вона ж нам казала, що ми можемо жити тут довго, до кінця навчання. Головне — порядок і своєчасна оплата, — хлопець був здивований і засмучений. — Так і було. Ми порядок тримали, завжди платили вчасно.
— Ну раніше Маша так казала, а зараз усе змінилось. І ситуацію я вам уже пояснила. Тож без зайвих запитань, молоді люди, без зайвих запитань! — була непохитна Любов Петрівна.
— А чому сама Марія нам про це не сказала? В чому справа? Де вона? — не відступала орендарка. — Що, соромно в очі подивитись? Обіцяла одне, а виходить інше. Я зараз їй зателефоную і все з’ясую! Це якось нечесно. Ми б тоді одразу шукали інше житло, на довгу перспективу, а не вселялися до вас на кілька місяців.
— Не треба нікуди дзвонити! — занадто різко відреагувала Любов Петрівна. — Марія з чоловіком зараз у відпустці. В іншій країні. Так, дуже далеко звідси! По-перше, там зараз глибока ніч. А по-друге, дзвінок обійдеться вам у копієчку. Майте це на увазі. Та й нічого нового Марія вам не скаже. Ще й насварить за те, що на відпочинку ви її своїми проблемами вантажите. Саме вона доручила мені повідомити вам наше рішення.
Хитра свекруха розраховувала на ефект несподіванки. Сподівалась збентежити й дезорієнтувати орендарів. І частково їй це вдалося.
За день молода пара, яка мала саме цього тижня заплатити Марії за наступні пів року оренди, з’їхала, знайшовши схожу квартиру в тому ж районі. Ключі передали Любові Петрівні, яка прийшла їх проводити й переконатися, що у квартирі після них усе гаразд.
*****
Розмова Маші зі свекрухою про квартиру відбулася тиждень тому, а сьогодні ввечері вона вирішила поїхати туди сама, бо Володимир категорично відмовився це робити.
Коли Марія подзвонила у двері і їй відчинила зовсім незнайома дівчина, вона остовпіла.
— Ви хто? — запитала господарка, округливши очі. — Як ви сюди потрапили?
— Я Валентина. А ви, напевно, Маша, так? Тітка Люба попередила мене, що ви можете найближчим часом заїхати, — сміливо відповіла молода особа в коротенькій майці та шортах.
— Так, я Марія, власниця цієї квартири. А от що ви тут робите — мені зовсім не зрозуміло! І де мої орендарі, які тут жили?
— А нема їх. Усе, з’їхали. А ви хіба не знали? Тепер тут живемо ми з Льошиком, — заявила зухвала Валентина.
— Що? Як це — з’їхали? Що за нісенітниця? — ще більше здивувалась Маша, відсунувши дівчину й увійшовши всередину.
— Ну, на це питання я вам навряд чи відповім, — усміхаючись, як ні в чому не бувало, сказала Валентина. — Може, знайшли квартиру кращу?
— А хто вас сюди пустив? — запитала господарка, все більше дивуючись безладу, який уже встигли влаштувати нові «жильці».
— Тітка Люба. А хто ж іще! — охоче відповіла співрозмовниця.
— Любов Петрівна? А звідки в неї ключі? — здивовано вигукнула Маша. — Гаразд, зі свекрухою я обов’язково розберусь, але пізніше. А ви повинні заплатити мені за оренду житла, — Марія назвала суму за пів року. — Я завжди беру передоплату саме за шість місяців.
— Що? Яку ще передоплату? Ти нічого не плутаєш? Ми вже все віддали. Так, так, тітці Любі. І сума там була зовсім інша, а не така скажена, як ти зараз називаєш. Ви що, з рідні братимете стільки ж, як і з чужих? — тепер уже здивувалась Валентина.
— А ти мені не рідня! І я тебе вперше в житті бачу. І навіть якби я й мала поселити когось зі своїх родичів — нічого б не змінилось. Квартира повинна приносити дохід, а не бути тягарем для власника. Ясно пояснила?
— І що тепер? Виганяєш нас? — грубо запитала Валентина.
— Так, у цьому навіть не сумнівайся! Якщо я не отримаю ту суму, яку назвала — ви звідси виїжджаєте завтра. Ні, навіть сьогодні! — різко відповіла шокована ситуацією Марія.
— Та це вже взагалі! Як таке може бути? Я зараз тітці Любі дзвонитиму! — обурювалась Валентина. — Просто абсурд. Спочатку одне, потім інше, а ми маємо як ненормальні метатися туди-сюди.
А Марія, не відкладаючи справу в довгий ящик, вийшла зі своєї квартири й поїхала прямо до свекрухи. Вона чудово розуміла: телефоном це питання не вирішиться.
— Ви що собі дозволяєте, Любове Петрівно? Хто вам дав право розпоряджатися моєю квартирою? Одних вигнали, інших поселили! Що це за витівки? Вам не здається, що це вже тягне на шахрайство? — обурено запитала невістка, ледве переступивши поріг дому свекрухи.
— Заспокойся, чого ти так розійшлася? Я ж просто пішла назустріч родичам, допомогла їм. Що тут поганого? — жінка намагалася тримати обличчя в розмові, але бачила, що невістка справді розлючена.
— Якщо найближчим часом вони не перерахують мені гроші за пів року оренди — я їх виселю! Сьогодні ж! І так, ваша нахабна племінниця заявила, що ви вже з них щось узяли. Може, розкажете мені про це? — зажадала Марія.
— Та бреше вона, все бреше. Ну які гроші, Машо? Як я могла? Я ж, власне, про це і хотіла з тобою поговорити. У них зараз немає зайвих коштів. Роботу ще тільки шукають, освоюються. Як тільки почнуть отримувати зарплату — одразу тобі все й віддадуть. Ну що, ми ж своїм не зробимо виняток? — улесливо запитала Любов Петрівна.
— Це вони вам свої. От ви їм і допоможіть. Не беріть з них гроші, а навпаки — дайте їм, щоб вони могли зі мною розрахуватись, — дивлячись у здивовані очі свекрухи, запропонувала Марія.
— Та ти що! Звідки в мене такі гроші? З глузду з’їхала?
— Це ви з глузду з’їхали. Улаштували самоуправство — вигнали моїх орендарів, самовільно вселили сторонніх людей. У квартиру, яка вам не належить! Це як узагалі? Все, розмова закінчена. Немає грошей — немає квартири. І передайте своїй рідні: якщо протягом трьох днів вони мені не сплатять оренду за пів року вперед — я буду змушена звернутись до поліції. І хай ще дякують, що я пішла їм назустріч — не вигнала одразу й дала три дні. Все-таки вони вам рідня.
Марія пішла. А наступного дня дізналась, що родичі свекрухи з’їхали, передавши через чоловіка Володимира ключі від квартири.
Більше вона так легковажно до цього питання не підходитиме. І тепер особисто їздитиме перевіряти, що відбувається в її квартирі.
– Чуєш, істото! Моїй сестрі жити ніде, а ти зібралась здавати?! – верещав співмешканець, забувши, чия це квартира