Вона довго розповідала про свого обранця, але познайомити нас із ним ніяк не могла. Ми з чоловіком жартували, що вперше побачимо його на весіллі. Вона ж виправдовувалась, що Стас дуже зайнятий і серйозний.
Нас це непокоїло. Таня — наша єдина дитина, ми завжди дбали про неї, присвятили їй усе своє життя. Вона була чудовою ученицею, самостійно вступила до інституту, багато вчилась і мріяла про кар’єру. Тому нас сильно здивувало, коли на третьому курсі вона почала розповідати про якогось Стаса і запевняти, що їхні стосунки серйозні.
«Якщо це так, доню, познайом нас із ним!» — говорили ми їй.
«Але ще не час,» — відповідала вона і понад рік ховала свого Стаса. Нарешті, після наших умовлянь, Таня погодилася привести його до нас на вечерю. Ми кілька разів готувалися до зустрічі, але Стас постійно скасовував свої візити через роботу. На п’ятий раз вони все ж прийшли.
Ми з чоловіком сильно нервували. Я приготувала багато страв, навіть спекла торт «Наполеон». І ось, коли ми відчинили двері, Петро зблід. Нічого дивного, бо наш майбутній зять виявився нашим ровесником!
Після того, як ми сіли за стіл, Стас почав ділитися своїм життям. Він розповідав, що керує великою компанією, займає впливову посаду і має безліч справ. Здавалося б, усе йшло добре, але мій чоловік Петро не сказав ні слова протягом всієї вечері. Коли Стас уже збирався йти, Петро раптом запропонував його провести. Таня почала хвилюватися.
Я вирішила вийти слідом, щоб почути, про що ж піде мова.
– Це ж моя донька! Як ти міг таке допустити? Ми ж із тобою дружили з дитинства, – різко звернувся Петро до Стаса.
– Я довго не знав, а коли Таня показала фотографії, то було вже пізно. Я її кохаю, – відповів Стас.
– Про яке кохання ти говориш? Тобі ж майже 50 років! Ти не будеш моїм зятем, – відрізав Петро.
Після цього всі розійшлися, а Петро, повернувшись додому, розповів мені, що Стас – його друг дитинства. Колись вони жили в одному дворі, і тепер Петро не може змиритися з думкою, що їхня єдина донька житиме з людиною його віку.
– Як я можу це прийняти? Це просто неможливо! – сказав він, з болем у голосі.
Відтоді Петро перебуває в глибокому розпачі. Він посварився з нашою донькою і заявив, що не піде на її весілля, бо ніколи не зможе цього прийняти. Мені ж серце розривається, адже я не знаю, як вирішити цю ситуацію. Невже на схилі літ ми залишимося зовсім самі?