Минув всього місяць після трагедії – втрати нашого батька. Йому було 68 років, останні дванадцять років він тяжко хворів, а останні три вже не міг підвестися з ліжка. Мама піклувалася про нього, навіть звільнилася з роботи. Їй було дуже важко. Ми з братом допомагали, як могли, але у нас свої сім’ї, діти, проблеми. На початку 2022 року Артур і зовсім поїхав до Бельгії.
Ми розуміли, що хвороба тата невиліковна, і це лише питання часу, але втрата все одно виявилася дуже тяжкою. І уявіть мій шок, коли через 40 днів я побачила маму в парку. Вона була в яскравому вбранні, у короткій спідниці, вся сяяла і весело розмовляла з незнайомим чоловіком.
— Мамо, куди це ти так вбралася? — запитала я.
— Ми з Василем ідемо в кіно! — радісно відповіла вона.
— Хто це такий? — здивувалася я.
— Мій друг. Потім все поясню.
Але пояснювати вже і не знадобилося. У мене в голові не укладалося, як вона могла так швидко почати нове життя. Через кілька днів мама прийшла до мене додому, я не хотіла розмовляти, але вона сама почала:
— Чому ти на мене злишся? Ти ж знаєш, яким було моє останнє десятиліття!
— А хто в цьому винен? Ти думаєш, тато хотів захворіти?
— Ти навіть не знаєш, що до хвороби ми збиралися розлучитися. У твого батька була коханка, а я тоді познайомилася з Василем. Але коли тато захворів, його Алла відразу втекла, він їй став не потрібен. А я не могла його залишити. Василь чекав мене всі ці роки.
— Він чекав на cʍepть тата?
— Він чекав мене! Він благав мене піти, але розумів ситуацію і ніколи не влаштовував сцен. Я навіть не могла мріяти про такого чоловіка.
— Якщо він стільки років чекав, чому тоді так поспішати зараз?
— Бо я вже не молода і не хочу втрачати жодного дня!
Я не могла прийняти поведінку мами. Ми посварилися, і я сказала їй, що ніколи не прийму Василя і не хочу його бачити. Вона ж у відповідь заявила, що якщо я не хочу бачити його, то й її також. Скажіть, хіба це нормально? Як можна так поводитися в такій ситуації?
Плітки за спиною