— Алло, ти серйозно не збираєшся продавати цей будинок? — Кирило, відклавши виделку, повернувся до дружини та подивився на неї з такою наполегливістю, що здавалося, ось-ось щось зламається.
— Я ще не вирішила, — Алла продовжувала помішувати суп у тарілці, ніби їй було байдуже до всього, що відбувається. Вона не підіймала очей, а руки продовжували свою роботу. — Це все якось занадто несподівано.
— Несподівано? Минув уже місяць! Ти щонеділі їздиш туди, як у санаторій, — Кирило стиснув плечі. — А ми, між іншим, у зйомній квартирі й навіть на перший внесок по іпотеці досі не накопичили.
Алла підняла погляд — у її очах втома від цих розмов, які з кожним разом усе більше нагадували стару заїжджену платівку.
— Я розумію, Кириле. Але це спадок від тітки Олени. Я не можу так просто з ним розлучитися.
— Спадок, про який ти місяць тому навіть не знала! — Кирило підскочив, розвівши руки, наче збирався перевернути світ. — Від тітки, яку бачила тричі в житті!
У цей момент її телефон завібрував на столі. На екрані висвітилося ім’я: «Наталія Вікторівна». Свекруха. Ну, звичайно, когось не вистачало.
— Не відповідай зараз, будь ласка, — Кирило тут же помітив, як змінилося обличчя дружини, і його голос став м’якшим.
Але Алла все ж узяла слухавку.
— Добрий вечір, Наталіє Вікторівно.
— Аллочко, люба! — голос свекрухи звучав так бадьоро, ніби вона була готова вийти на танцмайданчик. — Як там твої справи з будинком? Ми знайшли рієлтора, він готовий під’їхати вже завтра.
«Випадково, звісно», — подумала Алла, ловлячи погляд Кирила. Він удавав, що зосередився на тому, щоб рівно вирівняти куточок скатертини.
— Дякую, але я поки не збираюся нічого продавати, — сказала Алла, намагаючись зберегти впевненість у голосі.
— Як це не збираєшся? — голос Наталії Вікторівни став наполегливішим, а в інтонації з’явилося щось сталеве. — Ви ж із Кирилом збиралися купувати квартиру. Це чудова можливість!
— Ми обговоримо це пізніше, гаразд? Зараз вечеряємо, — відповіла Алла і поклала телефон екраном донизу.
У кімнаті стало так тихо, що можна було почути їхнє дихання. Кирило з винуватою усмішкою розглядав ніжку стільця.
— Твоя мама ніби тут сидить, — зауважила Алла, стримуючи напругу в голосі.
Кирило всміхнувся і розвів руками.
— Я їй розповів про спадок. Ти ж не просила тримати це в таємниці.
— Ні, звичайно, — Алла встала, щоб зібрати тарілки. — Просто виходить, що мені дістався будинок від тітки, а всі навколо вже вирішили, що з ним робити.
— Бо це логічно! — Кирило знову підвищив голос. — Продаємо старий будинок і купуємо квартиру тут. Ми три роки збираємо на перший внесок, і ось тобі — подарунок долі!
Алла зупинилася на мить, міцно стискаючи тарілки.
— Тобто мій спадок — це подарунок долі для тебе?
— Для нас обох! — Кирило гучно вдарив долонею по столу. — Ми ж сім’я… ми ж разом, будуємо майбутнє!
«Будуємо майбутнє», — прошепотіла вона подумки. Три роки тому це звучало так гарно. А зараз? Уже не так. І раптом вона помітила, що Кирило завжди додає у свої слова щось від мами, ніби вона сидить у нього в голові.
— Я хочу поїхати туди на вихідних. Одна, — сказала Алла, твердо прийнявши рішення. — Потім ухвалю остаточне рішення.
— Знову одна? — Кирило здивовано примружився. — Що ти там робиш цілими днями?
— Розбираю речі тітки, вивчаю документи. Це мій спадок, Кириле. Я маю право сама вирішити, що з ним робити.
Кирило встав, схрестив руки на грудях і подивився на неї.
— Коли, на твою думку, ти приймеш рішення? Через рік? Через два? Чи коли твоя свекруха остаточно тебе дотисне?
Алла взяла тарілки й пішла до раковини, різко обертаючись до чоловіка.
— Ось у цьому вся справа. Ти не бачиш різниці між «моїм» і «нашим». Я не чіпаю твою зарплату чи твої речі. А от на мій спадок чомусь претендує кожен другий.
Кирило похитав головою і вийшов з кухні, залишивши її наодинці з думками. Ці розмови ставали дедалі частішими. Іноді Аллі здавалося, що вона живе в якомусь спектаклі, де їй дісталася роль упертої дружини, яка заважає сімейному щастю.
А ще місяць тому все було зовсім інакше…
Алла досі пам’ятала той звичайний вівторок, коли їй зателефонував незнайомий чоловік і представився нотаріусом.
— Олена Павлівна Соколова вказала вас як єдину спадкоємицю, — промовив він офіційним тоном. — Вам потрібно приїхати до нотаріальної контори для оформлення документів.
— Тітка Олена? — Алла розгубилася. — Ми не спілкувалися багато років. Ми взагалі бачилися всього кілька разів у дитинстві.
— Але за документами саме ви є спадкоємицею будинку за адресою…
Алла механічно записала адресу, ще не до кінця вірячи почутому. Як так сталося, що її тітка залишила їй будинок? Кирило, коли вона йому розповіла, спочатку навіть не повірив.
— Та ну! Звідки у твоєї тітки будинок? — здивовано запитав він. — Вона ж… ким була? Бібліотекаркою?
— Вчителькою математики, — тихо поправила його Алла. — Я про неї майже нічого не знаю. Ми бачилися на святах, коли я була маленькою. Потім якось розійшлися.
Коли ж з’ясувалося, що спадок справжній, Кирило не приховував радості.
— Це ж чудово! Продамо будинок, візьмемо перший внесок на квартиру. Може, навіть на щось більше замахнемося!
Вперше вони поїхали подивитися будинок разом. Невеликий двоповерховий дім на тихій вулиці виявився міцним, ніби вистояв усе: час, забуття, життя. Двір був доглянутим, а теплиця стояла як символ того, що в цьому будинку колись жили з любов’ю. Алла відчула дивне хвилювання, коли відкривала двері ключем, який передав їй нотаріус. Все це було ніби з іншого світу, в якому її не було.
У будинку пахло сухими травами та яблуками. Речі тітки стояли акуратно розставлені, нічого не вибивалося зі звичного порядку, ніби господиня тільки-но вийшла до магазину й ось-ось повернеться. На стінах — картини з пейзажами, у шафах — старі книги. Особливо багато було математичних.
— Непогано для вчительки, — присвиснув Кирило, оглядаючи будинок. — Думаю, за п’ять мільйонів, якщо продавати без поспіху, цілком.
Алла тоді мовчала, тільки ходила по кімнатах, торкалася речей, розглядала фотографії. На одній з них маленька Алла сиділа у тітки на колінах. Цей знімок був зроблений колись давно, а вона навіть не пам’ятала, коли саме. Час тут ніби зупинився.
Удруге, коли вона приїхала одна (Кирило, як завжди, відмовився, пославшись на роботу), вона знайшла щоденник тітки. Стара зошит у шкіряному переплеті лежала у шухляді письмового столу.
«Отримали сьогодні дозвіл на будівництво будинку. Віктор такий щасливий! Каже, що цей дім буде нашим головним спадком, раз вже з дітьми не склалося».
Алла читала записи одну за одною, і історія будинку розгорталася перед нею. Як вони з чоловіком самі креслили плани, як економили кожну копійку, як садили перші дерева в саду.
«Сьогодні приїжджала сестра з маленькою Аллочкою. Яка ж кмітлива дівчинка! Розв’язала задачку, яку я їй дала жартома. Бачу в ній себе в дитинстві. Шкода, що бачимося так рідко».
Тепер цей дім став чимось більшим, ніж просто об’єкт нерухомості. Він набув історії, сенсу, душі.
І ось, минув місяць, і Алла відчула, як її серце розривається. З одного боку — чоловік і його постійні натяки на іпотеку. З іншого — будинок, у якому вона раптом виявила частинку себе.
У п’ятницю ввечері, коли вона збиралася знову поїхати до будинку, Кирило несподівано заявив, що поїде з нею.
— Я скучив, — сказав він з винуватою усмішкою. — До того ж у мене новини.
Усю дорогу до сусіднього міста, під час годинної поїздки електричкою, Кирило розповідав про свого друга Антона, який знову з’явився у їхньому житті.
— Уявляєш, він тепер керує філією великої компанії! Пропонує мені посаду з окладом у півтора раза більшим за мій нинішній.
— Звучить привабливо, — зауважила Алла, дивлячись у вікно на пропливаючі пейзажі.
— Є один нюанс — це у Львові.
Алла повернулася до чоловіка:
— У Львові? Це ж інше місто.
— Саме так! — Кирило був у якомусь нехарактерному для себе захваті. — Уяви: нове місто, нове життя, нова квартира… Якщо продамо твій будинок, зможемо одразу купити двокімнатну там!
Алла відчула, як усередині все стиснулося.
— А як же моя робота? Мої подруги?
— Ти бухгалтер, знайдеш роботу і там, — відмахнувся Кирило. — А з моєю новою зарплатнею можна буде й не поспішати з пошуком.
«Мій будинок. Уже не спадок тітки Олени, а мій будинок», — подумала Алла, не відповідаючи. Вона вирішила не розвивати розмову, залишивши її на потім.
Уже в будинку вони повечеряли продуктами, які привезли із собою. Кирило був незвично уважним, навіть запропонував помити посуд. А потім знову завів розмову про продаж.
— Я тут прикинув: якщо продати за п’ять мільйонів, як оцінив рієлтор, і додати наші заощадження…
— Кириле, — перебила його Алла, — я не хочу говорити про це зараз. Давай завтра?
— Гаразд, — легко погодився він. — Завтра так завтра.
Вранці їх розбудив дзвінок у двері. На порозі стояла літня жінка з пирогом у руках.
— Я Віра Семенівна, сусідка Олени Павлівни, — представилася вона. — Побачила світло у вікнах, вирішила зайти привітатися з новими господарями.
За чаєм Віра Семенівна розповідала про тітку Олену: якою вона була доброю і чуйною, як допомагала сусідським дітям із математикою, як пишалася своїм будинком.
— Вона завжди казала: «Цей будинок будувався для сім’ї. Хочу, щоб після мене тут теж жила родина, а не чужі люди», — згадувала сусідка. — Вона так раділа, коли вирішила залишити будинок племінниці. Казала: «Алла — дівчина з характером, вона збереже дім».
Кирило сидів, наче грозова хмара, а після того, як гостя пішла, не витримав і випалив:
— Ти що, спеціально її запросила? Щоб тиснути на жалість?
— Я її вперше бачу! — обурилася Алла, не розуміючи, що з ним відбувається. — А ти навіщо приїхав? Стежити за мною?
— Не стежити, а підтримати. І обговорити наше майбутнє.
— Наше майбутнє… — відлунням повторила Алла. — А моє майбутнє ти хоч запитав? Може, я не хочу у Львів?
— Ти через це не хочеш продавати будинок? — Кирило виглядав щиро здивованим. — Якщо тільки переїзд проблема, я можу відмовитися від пропозиції Антона.
— Та справа не в переїзді, — похитала головою Алла, — а в тому, що ти вже все вирішив. Продати будинок, купити квартиру — де я захочу, звісно! Але моя думка тебе не цікавить.
— Я ж тебе питаю!
— Ні, ти тиснеш. І твоя мама теж. Ви обоє вже вирішили, що я маю поділитися спадком. А якщо я не хочу?
Вони розійшлися по різних кімнатах. Кирило втупився у телефон, а Алла піднялася нагору — в маленьку кімнату, яку тітка використовувала як кабінет.
Сидячи за старим письмовим столом, Алла намагалася розібратися у своїх почуттях. Чому їй так важко зважитися на продаж? Раціонально вона розуміла: продати будинок і купити квартиру — це логічний крок. Вони давно збирали на іпотеку. Але десь у глибині душі щось чинило спротив.
Алла відкрила шухляду столу і знову дістала щоденник тітки. Гортаючи сторінки, вона натрапила на один запис, якого раніше не помітила.
«Віктор каже, що я занадто сувора до людей. Може, він і правий. Але я завжди цінувала самостійність і незалежність. Особливо в жінках. Наш дім — це символ нашої незалежності. Ми побудували його самі, без чиєїсь допомоги. І я цим пишаюся».
Алла закрила щоденник. Ці слова тітки наче обпекли їй серце. Незалежність… Ось чого їй бракувало останнім часом. Можливості самій приймати рішення, не озираючись на Кирила і його матір.
Увечері, коли вони збиралися повертатися додому, Кирило сказав, що поїде до матері.
— Вона приготувала вечерю. Ти з нами?
Алла похитала головою:
— Я втомилася. Поїду додому.
— Як хочеш, — знизав плечима Кирило. — Передам привіт.
В електричці вони їхали мовчки. На вокзалі розійшлися — Кирило поїхав до Наталії Вікторівни, а Алла — у їхню зйомну квартиру.
Дома було порожньо й тихо. Алла увімкнула світло й кинула сумку на диван. Раптом їй стало так тужно. Три роки спільного життя з Кирилом, і раптом такий холод. Коли все почало змінюватися?
Може, справа не в будинку? Може, тріщина з’явилася раніше, а вона просто не хотіла її бачити?
Згадалася перша зустріч із Кирилом — на дні народження спільного друга. Тоді він вразив її своєю цілеспрямованістю. Все було чітко: кар’єрне зростання, власна квартира, машина. Життя за розкладом.
Наталія Вікторівна з самого початку прийняла її… занадто добре. Відразу почала втручатися в кожну деталь: від вибору сукні на весілля до рішення, де вони житимуть. Тільки тепер, із часом, Алла зрозуміла, що свекруха не прийняла її, а скоріше присвоїла. Намагалася ввести у свій світ, де все має бути за її правилами.
Телефон задзвонив, вирвавши Аллу з роздумів. Наталія Вікторівна. Алла скинула виклик. За хвилину знову дзвінок — Кирило.
— Так? — відповіла вона.
— Чому мамі не відповідаєш? — у голосі чоловіка чулося роздратування.
— Бо втомилася. Хочу відпочити.
— Вона хвилюється за тебе. Хоче обговорити наші плани.
— Які плани, Кириле? — Алла відчула, як усередині щось закипає. — У мене своїх планів немає. А у вас із мамою вже все вирішено, як мені жити.
— Не починай, будь ласка. Мама просто хоче як краще.
— Як краще для кого? — Алла підвищила голос. — Для тебе? Для неї? Кириле, ти взагалі розумієш, що відбувається? Мені дістався будинок у спадок, а ви з мамою вже вирішили його продати й витратити гроші!
— Витратити? — обурено перепитав Кирило. — Ми ж не на розваги їх хочемо витратити, а на квартиру! На нашу спільну квартиру! Ти зобов’язана продати цей будинок, інакше наш шлюб під загрозою.
— А якщо я не хочу продавати будинок? Якщо я хочу там жити?
Запала тиша.
— Жити? У сусідньому місті? А як же я? Моя робота?
— А як же я? Моя робота? — повторила Алла його слова. — Коли йшлося про твій переїзд до Львова, тебе мої інтереси не хвилювали.
— Це інше! Це шанс для нас обох.
— Ні, Кириле. Це одне й те саме. Просто в одному випадку вирішуєш ти, а в іншому — я.
— Слухай, давай не телефоном, — голос Кирила став м’якшим. — Я залишуся в мами, а завтра все обговоримо спокійно.
— Гаразд, — погодилася Алла. — Завтра.
Вона поклала телефон і вимкнула його. Потрібна була тиша. Розібратися в собі. У голові все ще крутилася фраза з щоденника тітки: «Наш дім — це символ нашої незалежності».
Вранці вона прокинулася і зрозуміла: ось воно — рішення, яке так довго шукала.
Вона зателефонувала на роботу й узяла вихідний. Потім записалася на консультацію до юриста.
— Якщо спадок отримано в шлюбі, чи є він спільно нажитим майном? — запитала вона, сидячи в маленькому, затишному офісі, де пахло чимось невідомим, але довірливим.
— Ні, — відповів юрист, перегортаючи Сімейний кодекс. — Майно, отримане одним із подружжя у спадок, — це його особиста власність, навіть якщо воно отримане в шлюбі.
— А якщо я продам цей будинок і вкладу гроші у купівлю квартири разом із чоловіком?
Юрист задумався на секунду.
— Тоді ситуація складніша. Якщо ви просто перерахуєте гроші на спільний рахунок, при розлученні буде важко довести, що частину квартири оплачено саме вами. Рекомендую оформити нотаріальну угоду.
— А якщо чоловік відмовиться її підписувати?
Юрист уважно подивився на неї.
— Тоді вам варто задуматися, наскільки ви довіряєте своєму чоловікові.
Ось у чому весь сенс. Довіряє вона Кирилові настільки, щоб ризикнути своїм спадком?
Раніше вона навіть не сумнівалася б. Але тепер… Сумніви лізли в голову, як чорні коти.
Кирило повернувся додому пізно ввечері. Від нього пахло маминим рагу і якоюсь прихованою тривогою.
— Ми можемо спокійно поговорити? — запитав він, знімаючи куртку.
Алла кивнула. Вони сіли за стіл, як на переговори.
— Я багато думав, — почав Кирило. — І визнаю, що ми з мамою, може, трохи тиснули на тебе з цим будинком…
— Несподівано, — зауважила Алла. — Що змінилося?
— Я зрозумів, що це важливо для тебе. І не хочу, щоб ми сварилися через гроші.
Щось у його голосі здалося Аллі фальшивим. Занадто різка зміна.
— І що ти пропонуєш? — обережно запитала вона.
— Зробимо так, — Кирило нахилився вперед. — Ми продаємо будинок, вкладаємо гроші у квартиру тут, а частину — тисяч п’ятсот — залишимо тобі особисто. На що захочеш витратиш. Так буде справедливо.
Алла дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Це було не схоже на Кирила — так легко погоджуватися на поділ грошей.
— А як же Львів? Пропозиція Антона?
— Я подумав і вирішив відмовитися, — Кирило знизав плечима. — Ми обоє не хочемо переїжджати, то навіщо ламати наше життя?
Алла раптом усе зрозуміла.
— Ти говорив із юристом?
— Що? — Кирило виглядав приголомшеним. — З яким юристом?
— Неважливо. Знаєш, я теж сьогодні консультувалася. Дізналася, що спадок, навіть отриманий у шлюбі, залишається особистою власністю. Тобто я не зобов’язана ні з ким ним ділитися.
Обличчя Кирила змінилося.
— Серйозно? Ти вже і юристів підключила? — він похитав головою. — Я думав, ми сім’я, а не два юридичні суб’єкти.
— Я просто хотіла знати свої права, — спокійно відповіла Алла. — І зрозуміти, чим ризикую.
— Ризикуєш? — Кирило гірко усміхнувся. — Ти що, думаєш, я претендую на твої гроші?
— Не ти. Ви, — поправила Алла. — Ти й твоя мама. З того самого моменту, як дізналися про спадок.
Кирило роздратовано вдарив кулаком по столу.
— Ти знову про маму! Причому тут вона?
— До того, що ти не приймаєш жодного рішення без її схвалення. Я тільки зараз це зрозуміла.
— Це неправда!
— Правда, Кириле. І твоя раптова «щедрість» — точно її ідея. Вона зрозуміла, що прямим тиском нічого не доб’ється, і вирішила зайти з іншого боку.
Кирило різко підхопився зі стільця, наче його вжалили.
— Та що з тобою сталося? Ти зовсім збожеволіла з цим спадком! Була нормальною дружиною, а тепер стала якоюсь жадібною й підозрілою!
— Жадібною? — Алла теж встала, дивлячись йому просто у вічі. — Я жадібна, бо не хочу віддавати тобі те, що належить мені за законом?
— Мені? — Кирило розвів руками. — Я пропоную вкласти ці гроші у нашу спільну квартиру! Не собі в кишеню!
— А якщо ми розлучимося? Що тоді?
Запала тиша. Кирило застиг, ніби тільки зараз по-справжньому почув її.
— Ось про що ти думаєш, — повільно сказав він. — Про розлучення. Вже прикидаєш, як зберегти свої гроші. Ти меркантильна, раз не хочеш ділитися спадком із родиною.
— Я думаю про те, що більше не можу тобі довіряти, — тихо сказала Алла. — Особливо після цієї розмови.
Кирило похитав головою, пішов у спальню і через кілька хвилин повернувся з дорожньою сумкою.
— Я переночую у мами, — сказав він, не дивлячись на Аллу. — Мені треба все обдумати.
Коли за ним зачинилися двері, Алла опустилася на диван. Було боляче. Але водночас дивно легко. Наче вона нарешті скинула важкий тягар.
Три дні Кирило не з’являвся вдома і не дзвонив.
Алла не шукала з ним контакту — їй потрібен був час, щоб усе обдумати.
У понеділок вона вийшла на роботу, намагаючись зосередитися на цифрах і звітах, але думки весь час поверталися до тієї розмови.
Коли вона повернулася ввечері додому, на порозі її чекала Наталія Вікторівна.
— Нам потрібно поговорити, — заявила свекруха, заходячи до квартири, наче до своєї.
Алла мовчки зачинила двері й пішла на кухню. Наталія Вікторівна, навіть не питаючи дозволу, пішла слідом, звично займаючи командну позицію.
— Я розумію, що у вас зараз непрості часи, — почала вона, як завжди, з високомерним тоном. — Але всі пари сваряться. Це нормально.
— Це не звичайна сварка, — спокійно відповіла Алла.
— Звичайно, не звичайна! — махнула рукою Наталія Вікторівна. — Тобі дістався спадок, а ти відмовляєшся ним ділитися з чоловіком. Це… неправильно.
— За законом я не зобов’язана ділитися спадком.
— Закон! — фиркнула свекруха. — Між близькими людьми не має бути таких розмов. Ви – сім’я!
Алла подивилася на жінку, яка три роки намагалася керувати її життям, і раптом зрозуміла: вона більше її не боїться.
— Я не відмовляюся ділитися з Кирилом, — твердо сказала вона. — Я відмовляюся продавати будинок, який багато для мене означає, лише для того, щоб задовольнити ваші бажання.
— Мої бажання? — Наталія Вікторівна удала глибокого здивування. — Я просто хочу, щоб у вас була власна квартира. Що в цьому поганого?
— Те, що рішення маю приймати я, — відповіла Алла. — Не ви й навіть не Кирило. Це мій спадок, і це моє право.
Свекруха стиснула губи, але швидко змінила тактику:
— Послухай, Алло, ніхто не зазіхає на твої права. Але подумай про Кирила. Він так мріяв про власне житло! А тепер, коли така можливість з’явилася, ти через якусь упертість…
— Це не впертість, — перебила її Алла. — Я більше не довіряю Кирилу. І вам теж.
На кухні повисла важка тиша.
— Що ж, — нарешті промовила Наталія Вікторівна. — Бачу, з тобою марно говорити. Ти стала зовсім іншою. Меркантильною і холодною.
Вона піднялася, попрямувала до дверей, але, вже майже вийшовши, зупинилася та озирнулася:
— Кирило заслуговує на краще.
Коли двері за свекрухою зачинилися, Алла відчула дивне полегшення. Наче та остання ниточка, що пов’язувала її з цією сім’єю, нарешті обірвалася.
Наступного дня зателефонував Кирило.
— Нам потрібно серйозно поговорити, — сказав він без привітання. — Я приїду ввечері.
Він прийшов із тим самим виразом обличчя, що був у нього, коли він робив їй пропозицію. Алла навіть відчула легкий щем ностальгії.
— Не буду ходити навколо, — почав Кирило, сідаючи у крісло. — Я думав увесь тиждень і зрозумів, що не можу продовжувати стосунки, в яких немає довіри.
Алла мовчала, але відчувала, що продовження буде ще важчим.
— Якщо ти справді вважаєш, що я одружився з тобою заради грошей чи щось таке…
— Я так не вважаю, — тихо сказала Алла. — Але я бачу, що щойно у мене з’явилося щось своє, ти і твоя мати почали на це претендувати. І це змусило мене замислитися про наші стосунки.
Кирило похитав головою, наче щось раптом зрозумів.
— Ти все неправильно зрозуміла. Ми просто хотіли допомогти тобі ухвалити правильне рішення.
— Правильне з вашої точки зору, — уточнила Алла. — А моя думка нікого не цікавила.
— Бо ти вчепилася в цей будинок, як… — Кирило замовк, шукаючи слова. — Неважливо. Я бачу, що ми не можемо домовитися.
— Так, не можемо, — погодилася Алла. — І справа не в будинку. Річ у тому, що ти не поважаєш мого права ухвалювати власні рішення. Ти завжди знаєш краще, завжди вирішуєш за нас обох. А коли я не погоджуюся — біжиш скаржитися мамі.
Кирило різко підхопився, наче його щось по-справжньому розлютило.
— Ось ти завжди так! Обов’язково приплетеш мою маму! Вона тут взагалі ні до чого!
— Вона була тут учора, — спокійно сказала Алла. — Прийшла переконати мене, яка я погана дружина, бо не ділюся спадком.
Кирило завмер.
— Мама приходила? Я не знав…
— Звісно, не знав, — Алла гірко усміхнулася. — Як і завжди.
Вони замовкли. За вікном проїжджали машини, у дворі лунали чиїсь голоси. Життя тривало, а їхній маленький світ руйнувався на очах.
— Я подам на розлучення, — нарешті сказав Кирило. — Так буде краще для нас обох.
— Згодна, — кивнула Алла, дивуючись власному спокою.
— Я заберу свої речі на вихідних, — сказав він, прямуючи до дверей. — І ще… ти могла б поділитися, Алло. Це було б правильно.
Коли двері за ним зачинилися, Алла довго стояла біля вікна, дивлячись на вечірнє місто. Три роки шлюбу закінчилися, і, дивним чином, вона не відчувала горя — лише полегшення.
Минув рік.
Алла сиділа в альтанці у дворі свого будинку — того самого, який дістався їй у спадок від тітки Олени. За цей рік вона повністю переїхала сюди, відремонтувала кухню, ванну, розбила нові грядки в саду.
Розлучення пройшло досить спокійно. Ділити особливо не було чого — трохи спільних меблів та побутової техніки. Наталія Вікторівна намагалася втрутитися, але адвокат Алли швидко все припинив.
Кирило все-таки поїхав до Львова до друга Антона. Спільні знайомі розповідали, що справи у нього йшли не так добре, як він очікував. Фірма виявилася не такою солідною, а зарплата — не такою високою.
Нещодавно Аллі прийшло дивне повідомлення від Наталії Вікторівни. У ньому свекруха натякала, що Кирило досі переживає розлучення і, можливо, не проти почати все спочатку.
Алла не відповіла.
На новій роботі (вона влаштувалася у місцеву будівельну компанію) її цінували. Зарплата зросла, з’явилися нові друзі.
У сусідньому будинку жила родина з маленькою донькою, якій Алла допомагала з математикою — так, як колись їй допомагала тітка Олена.
Учора, розбираючи речі в комірчині, вона знайшла ще одну коробку з речами тітки.
Серед старих конспектів лекцій і зошитів із задачами лежав запечатаний конверт із написом:
«Аллі. Відкрити, коли ухвалиш рішення».
Всередині була лише одна фраза:
«Запам’ятай: незалежність — це не тільки про гроші, а й про вміння відстоювати свої кордони.»
Алла усміхнулася. Тітка, мабуть, знала її краще, ніж вона сама.
Іноді Алла думала, як склалося б її життя, якби тоді вона продала будинок.
Мабуть, вони з Кирилом купили б квартиру.
Мабуть, продовжували б жити разом, підкоряючись негласним правилам Наталії Вікторівни.
Мабуть, вона так і не дізналася б, що може бути щасливою сама по собі.
Будинок тітки Олени подарував їй не тільки дах над головою.
Він подарував їй свободу вибору.
І за це вона була по-справжньому вдячна.
Я заручився з «ідеальною» жінкою — але після першої зустрічі з її батьками скасував весілля