— Люба, мама телефонувала, каже, що хоче твій день народження святкувати на травневі свята… У них на дачі.
— Вона хоче? А як щодо мене? — Альона підняла брову. Свекруха була жінкою простою і не завжди зважала на те, що в інших теж можуть бути свої плани. Втім, як з’ясувалося пізніше, за цим запрошенням ховалась тонка стратегія. Альона недооцінила матір чоловіка.
— То як, згодна?
— Нехай приїдуть до нас додому. У мене день народження не в травні, а цієї суботи. Я покликала маму, друзів і твоїх теж кличу. Приготую салати, тортик… Посидимо душевно. Я так хочу.
— Але ж на дачі вже сніг зійшов. Можна шашлик посмажити…
— Посмажимо. На травневі. А поки у мене день народження, і я хочу провести його вдома. Мої на дачу до твоїх зараз не доїдуть — машина не та. А таксі — занадто дорого.
— Добре, передам мамі.
— І про подарунок скажи. Вона ж точно питатиме.
— Та я вже сказав, що ти хочеш нову сумочку.
— Не сумочку, а конверт. Я знаю дивні смаки твоєї мами, тому буду рада грошам. Навіть якщо 500 гривень подарує — вже добре. Краще, ніж десята сковорідка чи скатертина.
Чоловік кивнув, і Альона забула про розмову… До того самого, ЇЇ дня.
Альона ніколи не була вибагливою. Ні в житті, ні в подарунках. На кожне свято вона казала одне й те саме:
— Просто приходьте. Подарунків не треба, але якщо вже дуже хочеться — то подаруйте конверт. Будь-яку суму. Я сама виберу, що купити. Мені так зручніше.
Говорила вона так не тому, що була корисливою — просто не любила непотрібних речей. Тим більше що жила з чоловіком Ігорем в однокімнатній квартирі, де кожна полиця — на вагу золота. Але, здається, в родині чоловіка її прохання серйозно ніхто не сприймав. Свекруха дарувала рушники, фартухи, мильні набори та інший дріб’язок, що, здавалося, лежав у Людмили Петрівни ще з радянських часів. Утім, Альона завжди з усмішкою приймала все. Хоч і не користувалася. Вона була вихованою людиною й з повагою ставилась до свекрів.
Цього року її день народження збігся з по-справжньому теплими днями наприкінці квітня. Вранці Ігор за традицією подарував дружині великий букет лілій. Потім прийшла мама, подруги… Уся родина зібралася за великим столом: свекруха Людмила Петрівна, свекор Анатолій Іванович, племінники, сестра чоловіка…
Подарунки почали дарувати після тостів і салатів.
І от, коли Альона вже подумки приготувалася побачити конверт, Людмила Петрівна з сяючою усмішкою подала знак чоловікові. І той… пішов у коридор, звідки, важко дихаючи, вкотив до кімнати велику коробку, перев’язану бантом.
— Зі святом! Ледве довезли! — вигукнув свекор.
— Ого… — розгубилась Альона. — Це мені?
— Звичайно, тобі! — гордо відповіла свекруха. — Ми з батьком усе продумали.
— А що там? — обережно спитала вона, не вірячи, що свекри набили коробку грошима.
— Не питай, а відкривай!
Альона зняла стрічки, розірвала обгортку, відкрила коробку — і завмерла. Усередині був снігоприбирач. Справжній, бензиновий, на колесах. Як вони вдвох занесли таку махину — для Альони залишилося загадкою.
— Люда обирала… — невпевнено почав свекор, але свекруха махнула рукою.
— Взимку подякуєш. Корисна річ, надійна техніка. От побачиш!
Альона моргнула. Вони жили у квартирі на шостому поверсі. Без балкона. У місті, де сніг прибирають двірники.
— А… дякую, звісно. Дуже… неочікувано, — видушила вона, запитально глянувши на чоловіка.
Ігор саме був зайнятий телефоном. Новеньким, модним, щойно з магазину. Цей телефон йому подарували від усієї родини місяць тому. На день народження…
— Оце подарунок! Треба сфоткати! Уяви, що тут сніг, а ти — снігова королева! — сказав Ігор, клацаючи камерою.
Альона промовчала. Усмішку натягнути не змогла.
Інші гості подарували конверти…
Пізніше, коли гості почали розходитися, Альона обережно підійшла до Людмили Петрівни:
— Людмило Петрівно, а можна вас попросити чек від… ну, від цього апарата?
— Навіщо? Чеки не дарують! Але май на увазі — він зовсім недешевий! Хоч і зі знижкою. Таку річ узимку взагалі не купиш!
— Я розумію, але, мабуть, здам його в магазин. Або продам. У нас він просто… стоятиме. Як пам’ятник. Пів квартири вже зайняв. Нам його ніде зберігати.
Свекруха округлила очі.
— Чек? Здати?! Ти серйозно?..
— Ну… так. Він мені справді не потрібен.
— Альоно, ми старалися, обирали! Це тобі не капці, між іншим. Ти взагалі чула, що я казала? Знижки! Узимку ти ще подякуєш.
— Але ми живемо у квартирі, і…
— Ну то й що? Може, переїдете. На майбутнє! — різко відказала свекруха. — А що у вас квартира маленька — то не наша проблема. Можемо поставити його в нас на дачі на зберігання.
— Мій подарунок — на вашій дачі? — хмикнула Альона.
— Невдячність — це гріх! Дарованому коню…
— Я дуже вдячна, — спокійно відповіла вона. — Просто не люблю, коли вдають, ніби думали про мене, а насправді — ні. Очевидно, що ви купили це не мені, а собі.
— Та як ти… Як ти взагалі могла про таке подумати?! — Людмила Петрівна аж почервоніла.
— А якщо це мій подарунок, то я маю право використати його, як захочу. Тож давайте мені чек!
— Мені треба пошукати. Можливо, вже викинула.
— А якщо він несправний? А гарантія?
— Ми перевіряли. Усе працює! Не поламаний він.
Поки Альона проводжала гостей, Людмила Петрівна розповіла чоловікові:
— Уявляєш, невістка хоче продати подарунок!
— Та годі тобі. Ти ж сама казала: «Альона не вибаглива, вона зрозуміє».
— Щоб я хоч раз у житті отак із чужими подарунками?! — обурено продовжувала свекруха.
Ігор не чув розмову батьків і вирішив трохи заспокоїти дружину, коли вона вже витягала коробку до виходу.
— Ігорю, скажи чесно. Якби тобі подарували снігоприбирач замість телефона? Ти був би радий?
— Звісно, ні, — буркнув він, не відриваючись від свого нового смартфона.
— А чому я маю цей подарунок приймати?
Він замовк, а потім пробурмотів:
— Добре. Я перекину тобі ту суму, яку ти хотіла, в якості подарунка від батьків. А апарат здамо назад у магазин. Може, приймуть і без чеку.
Тим часом у передпокої розгортався справжній скандал між свекрами:
— Чого ти кричиш, Людо? — дратівливо бурчав Анатолій Іванович. — Якщо чесно, то Альона має рацію. Ми ж це не їй купували.
— Ну і що? Подарунок — від нас, від нашої родини! — вигукнула Людмила Петрівна.
— Я ж казав тобі, що це провальна ідея. Ти удала, ніби це сюрприз, хоча знала: я сам на свій ювілей його хотів. Ми ж ще в січні домовлялись, що навесні купимо зі знижкою.
— Ну так. Але ж потім її день народження з’явився. А витрачатись двічі — ти сам сказав — накладно!
— Я сказав?! Це ти сказала: «Альона ж не образиться. Вона добра, усе бере, усміхається. Все одно на дачу до нас привезе». От і все…
Альона та Ігор проводжали гостей — і останні слова батьків почули. Іменинниця завмерла. Ось і відповідь. Жодної турботи чи уваги. Лише холодний розрахунок. Її доброта стала причиною зекономити. Скромність — зручністю. Подарунок був не для неї. А для свекра.
— Людмило Петрівно, їдьте додому. Уже пізно, — зітхнувши, сказала вона. Анатолій Іванович вже зрозумів, що розмову почули та все стало ясно.
— Ага, ми поїдемо… — тихо мовив він. — З днем народження…
Через тиждень Альона сиділа в кафе з новенькою стильною сумкою, яку давно хотіла, але шкодувала на неї грошей. Вона не злилась на свекруху. Але й від додаткового подарунка від чоловіка не відмовилась — і придбала сумку дорожчу, ніж планувала.
Згодом вона сказала чоловікові:
— Знаєш, я не злюсь. Просто… більше не хочу бути «розуміючою» і «невибагливою». Я — людина. І хочу, щоб мене поважали.
— Я зрозумів, — тихо відповів Ігор. — Я справді не думав, що все так…
— Знаю.
Альона все-таки виставила снігоприбирач на продаж — бо втомилась за нього зачіпатися. Він реально заважав. Але невдовзі Людмила Петрівна сама подзвонила.
— Альон… Ми… це… заберемо його на дачу.
— Забирайте, — рівно відповіла Альона. — Він же з самого початку туди й призначався, правда? Тому ви й хотіли святкувати мій день народження на дачі, аби не тягати важку коробку містом?
— Ну… Якщо він тобі не потрібен, то нам знадобиться. Ігор тобі гарний подарунок зробив, будемо вважати, що це від нас.
Альона нічого не відповіла.
Тепер вона точно знала, що на наступне свято Ігор отримає список подарунків і від неї, і від свекрів… У них вона більше нічого просити не буде. Усі непотрібні подарунки відтепер мовчки вирушатимуть на сайт оголошень. А снігоприбирач… Що ж. Нехай радує того, кому насправді був призначений.
Бабусин заповіт