Віщий сон

Марина завагітніла рано, у шістнадцять років. З’ясувалося це випадково: проходячи шкільну диспансеризацію, дівчина категорично відмовилася заходити до кабінету гінеколога, про що вчителька повідомила її батькам.

І тоді Марина показала їм свіжу довідку з клініки, де було вказано термін вагітності — десять тижнів.

Увечері відбулася сімейна рада.

— Я буду народжувати, — попередила батьків Марина.

— А хто батько? — суворо запитав дівчину Петро Сергійович. — Ти його нам представиш?

Щоки дівчини налилися фарбою, Марина заперечно похитала головою й опустила погляд.

— Це було моє рішення. Він тут ні до чого!

— Захищаєш, значить, мерзотника! — кашлянув Петро Сергійович і потягнувся за сигаретами.

— Не кури тут, Петю! — вихопила в нього з рук пачку Лідія. — Дим шкідливий для майбутнього малюка!

— Я одного зрозуміти не можу: як ти це прогледіла, мати! — докірливо подивився на дружину Петро Сергійович. — Під носом дитину збезчестили!

— Пробач, — опустила очі вона. — Я й подумати не могла. Марина завжди була вдома вчасно, не швендяла по під’їздах, як інші…

— Отже, не скажеш, хто він? — тепер батько дивився на доньку. — Я ж усе одно дізнаюся! І тоді йому непереливки буде! Сядеш, голубчику, по повній програмі!

— Тату, не треба, — спокійно попросила донька.

— Тоді хай одружується! І утримує і тебе, і твій… приплід!

— Петю! — докірливо насупила брови Лідія Трохимівна. — Це ж наша донька! І, між іншим, наш онук!

— Я не хочу заміж, — знову похитала головою Марина. — Принаймні поки що.

— Ну і правильно, донечко, — з острахом глянувши на чоловіка, заторохтіла Лідія, — малюка ми з батьком на себе запишемо, і виростимо, як рідного! А тобі він буде, як братик. Або сестричка! Ти ж завжди хотіла сестричку, правда ж, Маринко?

— Що ти верзеш, Лідо! Зупинись! — зморщився, ніби від зубного болю, батько. — З глузду з’їхала, чи що?

Лідія образливо замовкла.

— Не треба, мамо. Я не зможу постійно брехати своїй дитині! — Марина багатозначно подивилась на батька.

— Марино, ти ж сама ще дитина! Тобі потрібно вчитись, шукати себе в житті! — зі сльозами в голосі вигукнула мати. — Закінчиш школу, отримаєш спеціальність… У тебе все попереду! А з дитиною — тільки низькооплачувана робота й хвороби на додачу! І заміж тебе ніхто не візьме!

— І не треба! — відвернулась донька.

— Народжувати поїдеш до тітки Віри — продовжувала Лідія. — Вона тебе в нормальний пологовий пристроїть! А поки що розраховуй на нас!

Лідія з побоюванням поглянула на чоловіка, але він промовчав.

Петро Сергійович розлютився на дружину. Коли Марина вийшла по хліб, він обрушився на Лідію з докорами.

— Ти розпестила дівчину — ось і результат! — кричав він.

— Ще б пак, ніби ти її не балував! Не треба все валити на мене! — відбивалась Лідія Трохимівна. — Якби ти більше часу їй приділяв, може, й не сталося б цього!

— Навіщо ти хочеш усиновити онука? Нащо воно тобі?! Ти не впораєшся — вже не дівка! — діставшись до сигарет, він взяв одну, а потім, сунувши в рот, забігав руками по кишенях у пошуках сірників.

— Дякую, що нагадав про вік! А мені, між іншим, тільки сорок два! Інші тільки жити починають! — образилась Лідія й хлюпнула носом. — Я, може, ще свого сподівалась народити!

Петро Сергійович завмер з відкритим ротом, сигарета повисла на губі.

— Справді? — пробурмотів він, і голос його потеплішав: — Ну пробач, Лідусь. Я не мав на увазі твій вік… просто… з дитиною важко, а в тебе ж спина…

— Та ну тебе! — відвернулась вона, але почувши, як чоловік чиркнув сірником, тут же повернула до нього гнівне обличчя: — і не смій курити у квартирі! Виходь тепер на сходову, ясно?

— Так точно! — козирнув їй Петро Сергійович і з приємністю помітив усмішку, що майнула на її вустах.

Однією з головних чеснот дружини було те, що довго ображатися вона не вміла.

Найкраща подруга Марини не змогла довго тримати секрет у собі, і незабаром вся школа знала, що «Баранова залетіла». Над Мариною й раніше жартували через зайву вагу, а тепер і зовсім знущались і школярі, і навіть деякі вчителі. Але навіть шкільні пліткарі губилися в здогадках — хто батько дитини. Марина ніколи не зустрічалася з жодним хлопцем.

Батьки заплатили, куди слід, щоб Марину перевели на домашнє навчання — нібито за станом здоров’я.

Петро Сергійович, потай від доньки, організував цілу операцію з пошуку спокусника. Він навіть хотів найняти приватного детектива, але той запросив таку суму, що Баранов махнув рукою. Замість того він оголосив винагороду тому, хто назве йому ім’я негідника — удвічі меншу, ніж просив детектив.

І тут почалося! Щоб відповідати на всі дзвінки, Петру Сергійовичу довелось узяти накопичені дні за свій рахунок.

Мисливці за грошима вказували Петрові Сергійовичу на різних чоловіків і хлопців, але переконливих доказів так ніхто й не надав. Зазвичай усе виглядало приблизно так:

— Алло! Це ви гроші даєте за інформацію? — лунав юнацький голос.

— Ну, припустимо, — відповідав Петро Сергійович.

— Спочатку аванс! — вимагав маленький хитрун.

— Я не проти викласти всю суму, але після того, як отримаю докази, що твоя інформація справді чогось варта, — тушив цигарку в кришталевій попільничці Петро Сергійович.

Зазвичай на цьому етапі співрозмовник кидав слухавку, але траплялися й такі, хто запевняв, що власними очима бачив, як Сєвка-рокер, місцевий байкер, утікав з Мариною Барановою в закинуту будівлю на Першотравневій.

— Шкода, що не було з собою фотіка, — журився претендент на премію, — знав би — взяв!

— Коли це було? — зацікавлено питав Петро Сергійович, записуючи в блокнот «Сєвка-рокер, закинута будівля на Першотравневій».

— Ну-у-у… — починав гадати інформатор, — десь місяці два тому.

А два місяці тому, згідно з довідкою, Марина вже була вагітна. Петро Сергійович просто клав слухавку й зітхав.

Кілька разів телефонувала Єва.

— Я ж просив тебе не дзвонити, — шепотів Петро Сергійович, притискаючи слухавку долонею.

— Ти зовсім про мене забув, — примхливо тягнула Єва. — Не заходиш, не дзвониш!

— Слухай, мені зараз не до того, — виправдовувався перед коханкою Петро Сергійович.

— А. Ну так, я чула. Ти ж скоро дідом станеш… Петю, приходь, я сумую!

— Петю, хто там? — у дверях з’явилася дружина. На її обличчі читалося страждання.

— Та ніхто, — натискаючи на відбій, відповів Петро Сергійович. — А ти чого така засмучена?

— Я ж просила тебе не курити в кімнаті! — Лідія кивнула на попільничку, повну недопалків. — Кинь ти цю гидку звичку!

— Лідусь, пробач! Просто нерви… це мене трохи заспокоює.

Пролунав звук повідомлення. Значить, Єва.

Лідія запитливо глянула на чоловіка.

— Що це квакнуло?

— Це Олександр Іванович, — невміло збрехав Петро Сергійович. — Кличе на риболовлю.

І скосив очі на екран.

«То я тобі вже ніхто?» — написала коханка.

— Ну й вмієш ти брехати, Петю, — похитала головою дружина і вийшла з кімнати.

— Лідо! Лідочко моя, — кинувся він услід. — Я більше ніколи тобі не брехатиму, обіцяю!

— То ти брехав? — здивовано озирнулася дружина. — Ох, щось мені серце підказувало!

— Ні, ні, — злякався Петро Сергійович. — Я б ніколи… Ти, Лідочко, єдина жінка, яку я кохав, кохаю і завжди кохатиму!

— Ах ти, лис хитрий, — погрозила йому пальцем дружина. — Ну дивись у мене!

Минули вихідні, і в понеділок Петро Сергійович спеціально вийшов на роботу раніше, щоб встигнути поговорити з коханкою. Сказати їй, що все скінчено. Повільно добираючи слова, він підіймався сходами. Ось і квартира Єви.

Він подзвонив, як завжди: два коротких дзвінки й один довгий. Довго ніхто не відкривав, і він уже хотів піти, як раптом двері розчинилися, і на порозі з’явився здоровенний чолов’яга в м’ятих сімейних трусах.

— Чого треба, дідусю? — позіхаючи, запитав він Петра.

За його спиною стояла бліда Єва, склавши руки, наче в молитві.

— Олександр Іванович удома? — зумів викрутитися Петро Сергійович.

— Тут таких немає, — буркнув той і зачинив двері.

«Ну й добре», — подумав Петро Сергійович, спускаючись униз. Йому стало легше. Зв’язок з Євою обтяжував його від самого першого дня. Так, з одного боку, приємно, що молода жінка звернула на нього увагу, але з іншого — стосунки з Лідою погіршувалися. Вона з кожним днем віддалялась, навіть не знаючи про зраду.

Повертаючись з роботи, Петро Сергійович зайшов у магазин і купив дружині подарунок — дорогі парфуми, про які вона давно мріяла. А ще квіти та шампанське.

— Це що? — не зрозуміла вона, відкривши двері. — Свято якесь?

— Ні. Просто захотілося тебе потішити, — прошепотів він їй на вушко.

— Це що, свято якесь? — слово в слово повторила мамині слова Марина, яка вийшла з кімнати.

— Я і про тебе не забув, сонечко, — простягнув доньці коробку цукерок. — Ось, твої улюблені!

— Дякую, тату! — зраділа Марина.

— Та куди їй ті цукерки! Їй не можна шоколаду, це ж алерген! — злегка вдарила чоловіка букетом Лідія.

— Я подумав… поки термін невеликий, можна трохи.

— А ти, доню? — стривожено подивилася на неї Лідія. — Що лікар каже? Коли можна буде з ним поговорити?

— Батьківська згода потрібна тільки, якщо потрібно направлення на аборт, — спокійно сказала Марина.

— Тьфу, тьфу, тьфу, — тричі сплюнула через плече Лідія. — А цукерки тобі можна?

— Так, — Марина обійняла обох батьків, і всі сіли за стіл.

Вони давно не сиділи так, по-сімейному.

— Ми з татом займемо твою кімнатку, — мрійливо сказала Лідія. — А вам з малюком віддамо спальню! Щоправда, тато її прокурив, але зараз є служби, які виводять будь-які запахи.

— Нічого не треба. Я сам зроблю ремонт, поклею нові шпалери! — Петро Сергійович повернувся до доньки. — Обереш шпалери, доню?

— Господи! Я така щаслива! — зчепивши руки, вигукнула Лідія Трохимівна. — Мені снився сон, як я з візочком іду… а в ньому дитинка! До речі, доню, коли у тебе УЗД? Коли нам скажуть, хлопчик це чи дівчинка?

— Думаю, ще не скоро, — відповіла Марина, клацаючи цукеркою.

— Що значить: «не скоро»? — знітилась Лідія. — Мені здається, вже в чотири місяці має бути видно!

— Мамо. Тату, — Марина опустила голову. — Я маю вам дещо сказати… Загалом, я не вагітна.

— Як не вагітна? — схопилася за голову Лідія Трохимівна. — Що сталося? Невже ти…

— Дитини немає і не було, — тихо сказала Марина. — Я це вигадала. А довідка — фальшива. Я купила її.

— Що ти сказала? — ледь не випустив із рук пляшку шампанського батько.

— А як же лікар у консультації?

— Я не ходила. Пробачте мені.

І тут Лідії стало зрозуміло, чому донька так люто чинила опір, коли вона пропонувала разом піти в консультацію.

— Але… навіщо? Навіщо ти так з нами, Марино? Поясни! — Лідія досі не могла повірити, що дитини не буде.

— Хотіла, щоб ви з татом знову були разом, — відповіла донька. — І більше не сварилися!

— Та ми й так наче були разом, — повільно промовила Лідія. — А я ж тобі книжку купила… «Імена» називається. Думала, разом виберемо ім’я онукові або онуці!

— Пробачте, я не знала, що ця дитина для вас так важлива, — знітилася Марина, дивлячись на принишклих батьків. — Якщо хочете, я…

— Ні! — втрутився Петро Сергійович. — Усьому свій час! Завтра виходиш до школи! Я подзвоню Наталі Емільївні!

— Але ж…

— Ніяких «але»!

Опустивши голову, Марина пішла до своєї кімнати.

— А я ж дурна, бачила, що вона схудла! А мала б навпаки набирати вагу, — задумливо мовила Лідія, коли донька пішла.

— Не засмучуйся. Внуки у нас ще будуть, обов’язково, — наливаючи їй шампанське, сказав Петро Сергійович.

— І все ж… що вона мала на увазі, коли сказала, що хотіла нас помирити? — Лідія пильно подивилася чоловікові в очі. — Я чогось не знаю?

— Я давно хотів тобі розповісти… — закашлявся Петро Сергійович. — Але боявся, що ти не пробачиш. Якось наша донька… Загалом, вона побачила мене з іншою жінкою. Я пообіцяв, що порву з нею… і збрехав.

Лідія сиділа, мов скам’яніла.

— Я не хочу тебе бачити! Іди, Петре, — нарешті промовила вона стишеним голосом.

— Не піду.

— Я зберу валізу, — Лідія Трохимівна підвелася, але він перегородив їй шлях.

— Ти ж бачила, на що здатна наша донька, аби тільки ми були разом! Зрозумій, я не можу піти: хто знає, що ще спаде Маринці на думку! Я порвав з тією жінкою — заради тебе, заради нашої дитини. Пробач мені!

Лідія мовчки вийшла з кухні.

Петро Сергійович сподівався, що дружина, як завжди, швидко заспокоїться, але вона не розмовляла з ним уже третій день. Петро намагався жартувати — вона одразу йшла. Наприкінці четвертого дня лише злегка всміхнулася на його чергову спробу.

Натхненний успіхом, Петро Сергійович влаштував справжнє шоу. Зателефонував знайомим, які у вільний час грали в аматорському ансамблі, і запросив їх на дев’яту вечора.

І ось увесь будинок, а також кілька сусідніх, почув звуки гітар і слова серенади:

Я тут, Інезилья, Я тут під вікном.
Охоплена Севілья І мороком і сном…

З вікон визирали цікаві сусіди. Перехожі зупинялися, здивовано дивлячись на балкон.

Зі шпа-а-гою і гітарою, і я тут… кх, кхе! —
раптово закашлявся Петро Сергійович.

Але музиканти продовжили грати, і один із них закінчив куплет замість нього:

Я тут під вікно-о-ом! Я тут! Під вікно-о-ом!

Люди аплодували, а Лідія так і не вийшла.

— Інезилья, вихо-о-о-ди! — вигукнув якийсь п’яний чоловік. — Людина старалася, співав! У, стервa!

Повернувшись додому, Петро Сергійович знітився. Він перепробував усе, але Лідія не розмовляла з ним. Тоді він вирішив піти. Дружина вже лягла, і він прийшов попрощатися.

— Лідіє! — зайшов у темну кімнату. — Мабуть, я так тебе образив, що ти не можеш пробачити. Ти права. Ти заслуговуєш на краще. Я здаюся. Завтра піду.

— Йди лягай, співаку, — хихикнула дружина.

Сон Лідії виявився віщим: менш ніж за рік вона справді котила візок — не з онуком, а з другою донькою. Усі були щасливі, а найбільше — Марина, яка одразу полюбила сестричку і сама вибрала їй ім’я — Богдана.