Христина важко видихнула, притулившись до дверного одвірка. Щойно зачинила за собою двері маленької квартири, і втома навалилася всією вагою. День був надто виснажливим: двоє клієнтів відмінили зустрічі, а третій уже вкотре вимагав переробити проєкт. Скинувши туфлі, вона пройшла на кухню поставити чайник. Телефон завібрував, і на екрані спалахнуло ім’я: Галина Петрівна.
— Христино, добрий вечір, — голос свекрухи зазвучав неприродно солодко, що завжди віщувало непросту розмову. — Скажи, як там твої справи на роботі? Багато замовлень цього разу?
— Добрий вечір, Галино Петрівно. Працюю, маю кілька проєктів у роботі.
— А заробіток якийсь суттєвий цього місяця? Просто Дмитро скаржився, що йому грошей бракує. От я й подумала, може, ти більше вкладатися станеш?
Христина міцно стиснула губи. Ця розмова, як під копірку, повторювалася кожні два тижні.
— Ми даємо собі раду, Галино Петрівно. Дмитро добре заробляє.
— «Добре» — це ж таке відносне поняття, люба моя. От, скажімо, дружина Ігоря Семеновича — вона ж цілу мережу магазинів відкрила. А ти все якісь там дизайни малюєш. Дохід не постійний, професія, бачте, не стабільна.
Христина набрала повні груди повітря, подумки рахуючи до десяти, аби не зірватися.
— Я працюю в тій сфері, яка мені до душі.
— Це, звісно, чудово, що до душі. Але сім’ю ж треба утримувати, ти розумієш? Дмитро так втомлюється на роботі, а ти…
— Галино Петрівно, вибачте, у мене чайник закипів. Поговоримо якось пізніше.
Вона скинула дзвінок і безсило опустилася на стілець. Квартира була невеликою, проте власною, затишною, її особистим прихистком. Цю однушку Христина отримала у спадок від бабусі ще до знайомства з Дмитром, і це стало справжнім порятунком. Принаймні тут свекруха не мала жодного права голосу.
Дмитро повернувся додому пізно, вже близько одинадцятої. Кинув портфель у коридорі й пройшов на кухню, де Христина розігрівала вечерю.
— Мама дзвонила? — запитав він, дістаючи з холодильника воду.
— Дзвонила.
— І що? Знову за своє?
Христина повернулася до чоловіка. Дмитро виглядав стомленим, але ні краплі співчуття не було на його обличчі. Лише байдужість.
— Дмитре, вона щоразу розпитує про мої гроші. Це ж нетактовно.
— Мама просто хвилюється. Ну чого ти відразу так гостро реагуєш?
— Хвилюється? Вона відкрито питає, скільки я заробляю! Порівнює мене з якимись незнайомими дружинами бізнесменів!
Дмитро сів за стіл, потираючи перенісся.
— Христино, не перебільшуй. Мама просто хоче, щоб у нас усе було добре.
— У нас і так усе добре. Чи ні?
Дмитро промовчав, уткнувшись у тарілку. Христина зрозуміла, що розмову закінчено. Як завжди.
У неділю вони поїхали на обід до батьків Дмитра. Христина заздалегідь стиснулася всередині, відчуваючи, що на неї чекає чергова порція їдких зауважень. Галина Петрівна зустріла їх у дверях, міцно поцілувала сина, а невістці лише кивнула.
— Проходьте, проходьте. Тарас Григорович уже за столом.
Свекор сидів на чільному місці, читаючи газету. Підвів погляд на Христину і мовчки кивнув. Тарас Григорович був чоловіком небагатослівним, але завжди й у всьому підтримував дружину. Що б Галина Петрівна не сказала, свекор завжди погоджувався.
За столом зібралася вся родина: брат Дмитра з дружиною Мариною, сестра з чоловіком. Галина Петрівна розливала борщ, попутно коментуючи якісь новини.
— Христино, а як твоя робота? Багато зараз замовлень? — почала свекруха, передаючи їй тарілку.
— Зараз я працюю над двома великими проєктами.
— А який там прибуток? Ну, щоб розуміти, чи варто цим займатися далі.
Христина відчула, як напружилися плечі. Дружина брата Дмитра, Марина, незручно відкашлялася.
— Галино Петрівно, я не звикла обговорювати свої фінанси.
— Ой, ну що ти одразу так! Я ж не чужа людина, я твоя свекруха. Просто ось Марина відкрила свій салон краси, вже другу філію запускає. Дохід стабільний, клієнти постійні. А ти все ці свої інтер’єри малюєш. Сьогодні замовлення є, завтра немає.
Дмитро мовчки їв борщ, не піднімаючи очей. Христина подивилася на чоловіка, чекаючи хоч якоїсь підтримки. Але Дмитро просто продовжував їсти.
— Мама має рацію, — втрутився Тарас Григорович, відкладаючи ложку. — Бізнес має бути передбачуваним. Творчість — це добре для душі, але не для сімейного бюджету.
Христина ковтнула гіркий клубок образи. Вона хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Замість цього Христина доїла борщ і вийшла на балкон подихати свіжим повітрям.
Минали тижні, і атмосфера в їхньому домі ставала дедалі напруженішою. Дмитро постійно нарікав на брак грошей, хоча заробляв утричі більше за Христину. Куди поділися його кошти, залишалося для неї загадкою. А свекруха дзвонила все частіше, прозоро натякаючи, що невістка недостатньо старається задля сім’ї.
Христина дедалі більше замикалася в собі. Вона намагалася працювати більше, брати нові проєкти, але це не приносило полегшення. Дмитро не помічав її зусиль, а батьки продовжували тиснути, ніби прагнучи задушити її волю.
Одного вечора зателефонувала сусідка мами. Голос жінки тремтів.
— Христиночко, приїжджай негайно. З Ангеліною Сергіївною щось сталося. Швидка вже тут.
Христина похолола від жаху. Вона схопила куртку і вибігла з квартири, навіть не залишивши Дмитру записки. У лікарні лікар повідомив страшну звістку: мама не витримала. Серце.
Наступні дні розмилися в суцільний, важкий туман. Христина, наче уві сні, займалася організацією похорону, відповідала на співчуття рідних, приймала безкінечні дзвінки. Дмитро був поруч, але вона відчувала його так, ніби між ними виросла невидима стіна. Він допомагав із суто технічними справами, проте емоційно був наче далеко-далеко, немов його душа перебувала в іншому вимірі.
Після прощання, у нотаріуса, пролунали слова заповіту, що остаточно розбили й без того крихку тишу. Мама залишила Христині свою двокімнатну квартиру в центрі. Ту саму, світлу і простору, з вікнами, що виходили прямо на парк. Ангеліна Сергіївна купила її, коли десять років тому перебралася зі свого маленького містечка, вклавши туди всю душу.
Христина сиділа на маминому дивані, дивлячись у вікно. Повітря тут ще було просякнуте ніжним ароматом її улюблених парфумів, на полицях стояли її книги, на стіні висіла спільна світлина – вони обидві усміхалися в об’єктив. Вона не думала про жодне спадкоємство. Просто так сильно хотіла, щоб мама повернулася. Щоб усе це виявилося лише страшним сном.
Увечері, коли Христина розбирала мамині речі, приїхав Дмитро.
— Христино, я вже в курсі, — почав він, дивлячись на неї дивно, ніби оцінюючи. — Квартира тепер твоя. Це ж у центрі, гарна така, престижна. Можна було б добре продати, чи, принаймні, здавати її.
Христина повільно підняла голову. Вона ще не звикла до того, що мами немає, а тут вже розмови про продаж.
— Я не хочу її продавати. Це ж мамина квартира.
— Ну, я не кажу, що зараз. Але подумай, це ж додаткові гроші. Можна здавати, і мати стабільний дохід, — він говорив так спокійно, так буденно, ніби йшлося про звичайну угоду, а не про пам’ять.
Христина лише кивнула. Здавати – це ще куди не йшло. Тоді квартира залишиться, і відчуття, що пам’ять про маму топчуть чобітьми, не буде таким нестерпним.
Наступного дня Дмитро зателефонував своїм батькам і, звісно, розповів про спадщину. Христина почула уривки розмови випадково, коли чоловік вийшов на балкон.
— Так, мамо, двокімнатна, у самому центрі… Чудова квартира, Ангеліна Сергіївна колись добре вклалася… Христина поки що опирається, не хоче продавати, але я її переконаю, — останні слова пролунали якось особливо чітко.
Христина аж завмерла на місці. Переконаю?
Через пару днів Анастасія Петрівна подзвонила сама. Її голос був наповнений незвичною, аж надмірною участю.
— Христиночко, люба, як ти там? Тримаєшся, дитинко? — слова свекрухи різонули слух своєю неприродністю.
— Тримаюся, Анастасіє Петрівно, — відповіла Христина, відчуваючи, як стискається серце.
— Слухай, я тут розмірковувала. З квартирою треба щось вирішувати. Документи оформити, чи, може, продати… Я можу допомогти, маю знайомих ріелторів. Вони швидко і вигідно все зроблять.
— Дякую, Анастасіє Петрівно, але я поки що не планую її продавати.
— Та що ти, мила! Навіщо тобі цілих дві квартири? Продай, вклади гроші кудись путнє. Ми можемо допомогти, Тимур Григорович у бізнесі добре тямить.
По шкірі Христини пробіг холод. Отже, вона зрозуміла все правильно.
— Я подумаю, Анастасіє Петрівно. Дякую за турботу.
Вона поклала слухавку і глянула на Дмитра, який сидів у сусідній кімнаті за ноутбуком.
— Дімо, твоя мама пропонує «допомогу» з продажем квартири.
— Ну то й скористайся. У них же зв’язки, досвід.
— Я не хочу продавати мамину квартиру.
Дмитро підвів погляд.
— Христино, будь реалісткою. Це ж гроші. Чималі гроші. Можна вкласти, примножити.
— Можна просто здавати в оренду. Я не хочу розлучатися з маминою квартирою.
Дмитро важко зітхнув, але більше сперечатися не став. Чи, принаймні, зробив вигляд.
Минуло три тижні. І тут Анастасія Петрівна знову подзвонила, запрошуючи їх на урочисту вечерю.
— Христиночко, приїжджайте з Дмитром у суботу. Хочу влаштувати такий собі вечір пам’яті твоєї мами. Ангеліна Сергіївна була хорошою жінкою, треба її помянути, як слід.
Христина здивовано нахмурилася. Свекруха ніколи особливо не спілкувалася з її мамою. Зустрічалися кілька разів на сімейних святах, та й то Анастасія Петрівна трималася досить холодно, не виявляючи особливої приязні. А тут раптом «вечір пам’яті».
— Анастасіє Петрівно, щиро дякую, але не варто. Ми вже помянули маму в колі рідних.
— Ну що ти, дитинко! Ми ж теж сім’я. Дмитро вже погодився, приїжджайте до сьомої.
У суботу Христина одягла строге чорне плаття, відчуваючи, як у грудях наростає неприємна тривога. По дорозі до батьків Дмитро мовчав, дивлячись у вікно. Вона списувала це на спільний сумний настрій, на власну втому, наче намагаючись відігнати передчуття чогось недоброго.
Анастасія Петрівна зустріла їх біля дверей, міцно обняла, провела до вітальні. Стіл був щедро накритий: закуски, гарячі страви, безліч салатів. За ним уже сиділи Тимур Григорович, брат Дмитра з дружиною, його сестра з чоловіком.
— Проходьте, сідайте, — Анастасія Петрівна вказала на вільні місця. — Зараз помянемо Ангеліну Сергіївну, як годиться.
Усі мовчки випили. Тимур Григорович виголосив коротку, наповнену загальними фразами промову про те, яке життя непередбачуване і як важливо цінувати кожен прожитий день. Христина сиділа з кам’яним обличчям, відчуваючи відверту фальш у кожному його слові, у кожному жесті.
Після основної страви Тимур Григорович відкинувся на спинку стільця, і його погляд зупинився прямо на Христині.
— Христино, скажи, ти вже вирішила, що будеш робити з квартирою?
Вона підняла очі, відчуваючи, як напружуються м’язи.
— Здаватиму в оренду.
— А продавати зовсім не думала?
— Ні, Тимуре Григоровичу. Це мамина квартира, я не хочу її продавати.
Тимур Григорович кивнув, обмінявшись швидким поглядом з дружиною.
— Звісно, розумію. Але знаєш, зараз такий вдалий час для інвестицій. Нерухомість, звичайно, дорожчає, але якщо вкласти гроші в справжній бізнес, можна отримати набагато, значно більше.
— Я не планую продавати, — повторила Христина вже твердіше, намагаючись зберегти спокій.
Анастасія Петрівна повільно поклала виделку і пильно подивилася на невістку.
— Христиночко, мила, послухай нас. У нас є один знайомий, дуже успішний підприємець. Він якраз відкриває нове виробництво і шукає інвесторів. Якщо вкластися зараз, через рік-два можна отримати прибуток у два, а то й у три рази більший.
— Анастасіє Петрівно, я не хочу продавати квартиру. Просто не хочу.
— Ну хоч подумай, Христиночко! Це ж просто неймовірна нагода! — голос свекрухи підскочив, наче вона сама злякалася своєї різкості. — Ти сидиш на справжній золотій жилі, а сама навіть не усвідомлюєш цього! Продай ту квартиру, вклади гроші у справу Тимура Григоровича. Він же все до ладу доведе, організує, як треба, і ви отримаєте величезний прибуток. А поки поживете у нас, або ж щось менше винаймете.
Христина відчула, як кров гарячою хвилею кинулася до обличчя. Вона стиснула зуби.
— Я живу у своїй квартирі. І мамину оселю я не продам. Крапка.
Тимур Григорович нахилився вперед, його погляд став серйознішим.
— Христино, ти не розумієш, як працює світ бізнесу. Це надзвичайно вигідна інвестиція, про яку можна тільки мріяти. Ринок нині такий мінливий, що вже за рік твоя квартира може втратити третину вартості. А якщо вкластися у виробництво, матимеш стабільний і значний дохід.
— Тимуре Григоровичу, я не хочу ризикувати маминою квартирою, — твердо відповіла Христина.
— Який ризик?! — Анастасія Петрівна сплеснула руками, наче такий абсурд її просто вразив. — Ми ж родина! Хіба ми можемо тобі щось погане порадити, рідненька?
Христина подивилася на Дмитра, шукаючи в його очах хоч якусь підтримку, якусь іскру розуміння. Але чоловік сидів, втупившись у свою тарілку, мовчазний і нерухомий.
— Дімо, ти теж погоджуєшся з батьками? — запитала Христина тихо, майже шепотом.
Дмитро нарешті підвів очі, завагався, відвів погляд.
— Христино, ну… Батьки мають рацію. Це дійсно гарна можливість. Ми ж можемо примножити ці гроші…
Христина замерла. Вона не могла повірити, що це відбувається. Дмитро просто підтримав своїх батьків. Не спитав її, не обговорив з нею. Ні слова.
Анастасія Петрівна, відчувши цю мить розгубленості Христини, одразу ж посилила тиск.
— От бачиш! Дмитро ж розуміє, він розважливий чоловік. А якщо чоловік згоден, значить, так і зробимо. Продамо квартиру, вкладемо кошти. За рік-два будете жити по-людськи, а не тулитися в тій тісній однокімнатній квартирці.
— Анастасіє Петрівно, це моя квартира. Її мені залишила мама.
— Ну то й що? Дмитро твій чоловік, він має право голосу в родині. Чи ти вважаєш, що чоловікові не варто довіряти свої справи?
Христина міцно стиснула кулаки під столом. Пальці неприємно тремтіли.
— Це зовсім не питання довіри. Це моє особисте спадкове майно.
— Спадщина! — свекруха пирхнула, її голос сповнився відвертої зневаги. — Ти ж усе одно толком заробляти не вмієш. Сидиш зі своїми малюнками, ті копійки отримуєш. Що ти взагалі тямиш у грошах? У якихось інвестиціях?
Тимур Григорович поважно кивнув, підтримуючи дружину.
— Анастасія Петрівна має рацію. Жінкам складно осягнути бізнес-стратегії. Це чоловіча справа. Дмитро з нами погоджується, отже, це правильне рішення.
Христина знову подивилася на чоловіка. Дмитро сидів, вперто уникаючи її погляду. Знову мовчав. Як завжди.
— Христино, ну чого ти така вперта? — Анастасія Петрівна нахилилася через стіл, її очі випромінювали суміш роздратування та удаваного співчуття. — Ми ж тобі допомогти хочемо! Твоя мама, царство їй небесне, вона ж не знала, що з грошима робити. Сиділа в тій квартирі самотньо, нікуди не вкладала. А ми тобі такий шанс даємо! Продай квартиру, вклади в нашу справу, і вже за кілька років зможеш купити собі трикімнатну, а то й ще більшу!
У Христини щось обірвалося всередині. Вона на мить завмерла, а тоді повільно звела очі на свекруху. Голос її, на подив, прозвучав спокійно, але від тієї холодної чіткості в усіх подих перехопило.
— Мамине помешкання — це не ваш запасний гаманець. І звикайте жити без халяви, — промовила Христина, дивлячись прямо у вічі свекрусі.
У кімнаті запала повна тиша. Анастасія Петрівна застигла з розкритим ротом, її обличчя перекосилося від подиву. Тимур Григорович насупився. Брат Дмитра незграбно прокашлявся.
— Що?! — свекруха нарешті спромоглася вимовити хоч щось, її обличчя залило багрянцем. — Ти що собі дозволяєш?!
— Я дозволяю собі захищати пам’ять про свою маму. Вона залишила мені цю квартиру, щоб у мене була власна опора. Не для того, щоб ви вкладали ці гроші у свої, м’яко кажучи, сумнівні проєкти.
— Сумнівні?! — Анастасія Петрівна різко схопилася з-за столу, стілець відлетів назад з гуркотом. — Та ти взагалі розумієш, з ким розмовляєш?! Тимур Григорович усе життя в бізнесі! А ти хто така? Дизайнерка, що й копійки сама заробити не вміє!
Христина також підвелася, її постава була рівною і непохитною.
— Я — дочка своєї мами. І я не дозволю вам розпоряджатися тим, що вона мені залишила. Нікому не дозволю.
Тимур Григорович вдарив кулаком по столу, аж посуд задзвенів.
— Негайно вибачся перед Анастасією Петрівною! Ти переходиш усі можливі межі!
— Вибачитися? За що? За те, що не хочу віддати вам мамину квартиру? Ні.
Дмитро нарешті підвівся, намагаючись схопити Христину за руку.
— Христино, заспокойся, будь ласка. Давай ми це обговоримо вдома, на самоті, спокійно.
Христина різко висмикнула руку. Її погляд був сповнений гіркоти.
— Обговоримо? Ти щойно підтримав батьків, навіть не запитавши моєї думки. Ти взагалі на моєму боці чи ні?
— Я намагаюся знайти якийсь компроміс!
— Компроміс? — Христина ледь не розсміялася, але це був гіркий, збочений сміх. — Компроміс — це коли враховують думку обох сторін, а не підтакують одній. А ти просто погодився з батьками. Як завжди, Дмитре.
Анастасія Петрівна обійшла стіл, вперши руки в боки. Її погляд був сповнений люті.
— Я тобі зараз скажу дещо, дівчинко. Ти вийшла заміж за мого сина. А це означає, що ти стала частиною НАШОЇ родини. І в цій родині рішення приймають чоловіки. Дмитро згоден з нами, значить, буде так, як ми вирішили.
— Ні, — Христина спокійно взяла сумку зі спинки стільця. — Не буде. Тому що квартира оформлена особисто на мене. Це моє приватне майно, отримане у спадок. І я не зобов’язана ні з ким це обговорювати. А тим більше погоджуватися.
— Ти!.. — Анастасія Петрівна аж задихнулася від обурення, не в змозі знайти слів. — Яка ж ти невдячна! Ми ж для тебе стільки всього зробили!
— Що саме ви для мене зробили, Анастасіє Петрівно? — Христина повільно повернулася до свекрухи, дивлячись їй прямо в очі. — Постійно порівнювали мене з іншими невістками? Принижували мою професію? Натякали, що я недостатньо хороша для вашого сина?
— Ми ж намагалися тебе мотивувати! Зробити з тебе гідну дружину!
— Ну що ж. Тоді я вас розчарую. Розмова закінчена.
Христина рішуче рушила до виходу. Дмитро кинувся за нею.
— Христино, зачекай! Куди ж ти?!
— Додому. До себе.
— Христино, ну постривай! Давай поговоримо!
Христина зупинилася біля дверей, озирнулася на Дмитра. Її обличчя було блідим, але рішучим.
— Поговоримо? — її голос звучав холодно, як крига. — Дмитре, за ці три роки нашого шлюбу ти жодного разу не став на мій бік. Жодного разу не сказав батькам, що їхні слова несправедливі. Ти просто мовчав. А сьогодні ти взагалі погодився продати мою квартиру, навіть не порадившись зі мною.
— Я не давав дозволу продавати! Я просто наголошував, яка це вигідна пропозиція!
— Невже ти не бачиш різниці? — Христина лише злегка похитала головою, і в тому русі було стільки розчарування. — Вся наша проблема саме в цьому.
Вона вислизнула за двері, не озирнувшись. Дмитро кинувся наздогін, спіймав її вже на сходовому майданчику.
— Христино, що ти витворяєш, як мала дитина?! Ходімо назад, попроси вибачення у батьків!
— За що я маю вибачатись?
— За те, що була грубою! За те, що поставила під сумнів їхній бізнес! І ще сказала, що вони мають корисливі мотиви!
Христина спинилася і пильно подивилася чоловікові в очі.
— Дмитре, скажи мені щиро. Ти сам хотів, щоб я продала свою квартиру?
Дмитро знітився, немов спійманий на гарячому.
— Я просто гадав, це була б чудова можливість…
— Для кого? Для мене? Чи, може, для твоїх батьків?
— Для нас! Для нашої сім’ї!
— В нас немає родини, Дмитре, — втома відчувалася в кожному її слові, коли Христина опустила плечі. — У тебе є батьки. А я? Я для них просто якийсь додаток.
— Зараз ти просто вигадуєш якісь дурниці.
— Ні. Я говорю те, що збиралося у мене всередині протягом трьох років. Ти ніколи не захищав мене. Жодного разу. Твоя мама постійно принижувала, а ти мовчав. Твій батько знецінював мою роботу, а ти лише кивав головою. А сьогодні ти став на їхній бік проти мене.
— Я ж намагався знайти рішення, яке б підійшло всім!
— А мене спитати навіть не подумав?
Дмитро стиснув кулаки, його обличчя почервоніло.
— Ти егоїстка, Христино. Думаєш лише про себе. Не хочеш іти назустріч, не хочеш допомогти родині.
У цей момент Христина відчула, як щось усередині неї остаточно обірвалося.
— Знаєш що, Дмитре? Повертайся до батьків. Побудь у них. Подумай гарненько, чого ти насправді прагнеш — власної родини чи їхнього схвалення.
— Це що, ти мені на двері вказуєш?
— Я даю тобі час подумати.
Христина розвернулася і почала спускатися сходами. Дмитро щось крикнув їй услід, але вона вже не розбирала слів. Голова гуділа, руки тремтіли. Вже на вулиці Христина зупинилася, вдихнула повітря на повні груди, намагаючись заспокоїтись.
Наступного ранку вона відразу пішла до юриста. Той уважно вислухав її розповідь, час від часу киваючи.
— Квартира, отримана у спадок, є вашим особистим майном. Ваш чоловік не має на неї жодних прав, — пояснив він. — Але якщо ви вирішите розлучатися, краще зробити це зараз, поки вони не почали спроби оскаржити ваші права.
Христина спокійно кивнула.
— Я хочу подати на розлучення.
За тиждень документи вже були оформлені. Дмитро постійно телефонував, надсилав повідомлення, приїжджав до неї. Обіцяв, що поговорить із батьками, клявся змінити все. Та в його очах Христина бачила лише розгубленість, а не щире розуміння. Він і справді вважав, що вона просто образилася і невдовзі повернеться.
— Христино, ну годі вже дутися. Я ж поспілкувався з батьками, вони готові тобі пробачити.
— Пробачити? За що, Дмитре?
— Ну… за те, що ти їх образила.
— Я нікого не ображала. Я просто відстояла своє право.
— Та вони ж із добрими намірами до тебе!
— Дмитре, вони хотіли моїх грошей. Невже ти цього досі не розумієш?
Дмитро відвів погляд, уникнувши її очей.
— Ти все так ускладнюєш.
— Ні. Я нарешті все спростила.
Розлучення оформили за три місяці. Дмитро не чинив опору, та до останнього плекав надію на примирення. Анастасія Петрівна намагалася додзвонитися до Христини, але та просто не брала слухавку. Потім свекруха надіслала довжелезне повідомлення про те, як вони розчаровані, як Христина зрадила їхню родину і як вона ще пошкодує про своє рішення.
Христина видалила повідомлення, навіть не дочитавши його до кінця.
Свою першу квартиру — невелику однокімнатну — Христина оформила в довгострокову оренду. Орендарі виявилися порядними, справно платили. Гроші, отримані від оренди, вона відкладала, мріючи в майбутньому вкласти їх у розвиток власної справи.
У маминій квартирі вона облаштувала собі затишний кабінет. Світла кімната з великими вікнами ідеально підходила для роботи. Христина замовила нові меблі, розвісила зразки тканин та палітри кольорів, встановила великий стіл для креслень та ескізів.
Кар’єра дизайнерки пішла вгору несподівано швидко. Один із клієнтів порекомендував Христину своїм друзям, ті — своїм знайомим. «Сарафанне радіо» працювало бездоганно. Замовлення сипалися одне за одним. Христина могла дозволити собі вибирати проекти, відмовлятися від нецікавих, вкладаючись лише в ті, що дійсно її надихали.
Через півроку вона сиділа на кухні з чашкою запашної кави, дивлячись у вікно на парк. Дерева вже вкрилися золотавим листям, діти галасливо бігали доріжками, закохані пари прогулювалися, тримаючись за руки. Христина відчувала дивовижний спокій. Вперше за довгий-довгий час.
Телефон завибрував. Дмитро. Христина глянула на екран, замислилася на мить. Потім просто відхилила виклик і заблокувала номер. Того життя більше не існувало.
На підвіконні її улюблений кактус випустив маленький, обережний бутон. Христина посміхнулася.
— Зацвітеш, — прошепотіла вона. — Обов’язково зацвітеш.
І це була чиста правда. Про кактус. І про неї саму.
«Ті, що співають у терні» — чудова і неймовірно сильна історія кохання