Поховавши батька, діти повернулися до його трикімнатної оселі на проспекті Свободи. У повітрі тримався дух старих книжок, аптечних ліків і того самого одеколону «Шипр», який батько купував ще за радянських часів.

Валентина, найстарша, відразу вмостилася в кріслі біля вікна — саме там зазвичай сидів Петро Семенович.
– За законом усе ділиться порівну, – сказала вона, оцінюючи поглядом кожен кут. – Я, як старша донька, беру кімнату з балконом. Тобі, Колю, – спальня. А Ліді, – кивнула в бік молодшої, – маленька кімнатка біля кухні.
Коля, побитий життям п’ятдесятирічний чоловік із вічним запахом перегару, аж підскочив на дивані:
– Ніхто нічого не забирає! Квартиру продаємо, гроші ділимо на трьох! Порівну!
Ліда, наймолодша, примостилася в кутку на кухонному стільці й механічно крутила в пальцях батькову «Zippo». Вона не втручалася в суперечку.
Запухлі від сліз очі й тремтячі губи підказували: прийшла не ділити метри, а попрощатися.
– А пам’ять? – тихо озвалася вона. – Тато тут усе життя прожив… На цьому паркеті ми робили перші кроки. У цій кухні він учив мене пекти млинці…
– Пам’ять – у фотоальбомах, – різко обірвала Валентина, поправляючи дорогий шарф. – А це – квадратні метри в центрі. Не будь дитиною, Лідо. Хочеш бути безсрібницею – віддай свою кімнату мені. Не відмовлюся.
– З якого це дива тобі?! – вибухнув Коля. – У мене двоє дітей! Лідо, краще віддай кімнату мені! Про племінників подумай! У Вальки й так усього вистачає!
Валентина зблідла від обурення. Рвучко підвелася, стиснула кулаки й уже готувалася поставити зухвалого брата на місце, як раптом пролунав дзвінок у двері.
Бачити когось стороннього не хотілося, тож ніхто не ворухнувся.
Дзвінок задзеленчав знову — різко, пронизливо.
Валентина, Ліда й Коля переглянулися, але лишилися сидіти.
І раптом…
Хтось провернув ключ у замку й сам відчинив двері.
У передпокої почулися кроки. Двері до кімнати, де сиділи брат і сестри, розчинилися.
На порозі з’явилися жінка років тридцяти п’яти та хлопчик приблизно десяти. На жінці – зношена куртка, на дитині – спортивний костюм.
Вони зайшли обережно, але впевнено, залишаючи на підлозі мокрі сліди від осіннього взуття.
– Добрий день, – мовила жінка й дістала з сумки червону теку. – Я Віра, живу в сусідньому будинку. Дід… тобто Петро Семенович… – вона на мить замовкла, набираючись відваги, – подарував мені цю квартиру.
Повисла глуха тиша.
– Що він зробив?! – зірвався Коля так різко, що зіскочила зі спинки дивана стара в’язана накидка. – Ти взагалі хто така?!
– Ось папери, – Віра витягла із теки завірений документ, руки тремтіли. – Усе оформлено понад рік тому…
***
Петра Семеновича й Віру звів випадок у магазині. Чоловік пішов по харчі й раптом йому стало зле. До літнього чоловіка, що притулився до стіни, ніхто не підійшов: хитався, дивився кудись порожнім поглядом.
Схоже, перехожі вирішили: дідусь перебрав алкоголю.
Віра саме проходила повз і, зважаючи на фах (вона працювала медсестрою), одразу зрозуміла, що чоловікові потрібна негайна допомога.
Підскочила, поклала під язик таблетку нітрогліцерину (вона завжди носила його з собою), підтримала й довела до лавки. Сіла поруч.
Ліки швидко дали ефект.
– Дякую тобі, доню, – прошепотів чоловік.
– Ви далеко мешкаєте? – спитала Віра. – Може, викликати таксі?
– Та ні, тут недалеко… метрів двісті. Якось доповзу.
– Я проведу.
– Ще раз спасибі, – він підвівся. – До речі, мене звати Петро Семенович. А вас, рятівнице?
– Віра, – усміхнулася вона.
Біля під’їзду Петро Семенович остаточно отямився й запросив Віру на чай.
Спочатку відмовлялася, та, почувши:
– Ходімо, люба, у мене таке варення є! Малинове, справжнє. Потіш старого… – все ж погодилася.
Так і зав’язалася їхня приязнь.
Віра стала частою гостею в Петра Семеновича: допомагала по господарству, приносила продукти, заходила просто побалакати.
Якось привела й свого сина — Михайлика.
Петро Семенович уже знав, що Віра виховує хлопця сама. Колишній чоловік не допомагає: п’є. А навчання Михайлові дається тяжко.
– Давай робитимемо уроки разом, – запропонував Петро Семенович, наливаючи чай і підсовуючи мисочку з варенням. – Тобі буде легше, а я згадаю, що давно забув.
Михайлик, звісно, погодився.
Чим більше він спілкувався з дідусем Петею, тим сильніше прив’язувався до нього.
Незабаром подружилися так, що Михайло інколи навіть залишався в Петра Семеновича на ніч.
Спершу Віра заперечувала, а згодом махнула рукою: справді, це її рятувало.
Жінка тягнула дві роботи, аби якось утримати себе й сина. До того ж платила за знімну однокімнатну квартиру: після розлучення житла не лишилося.
У дні її змін Михайлик часто був сам. Водити до школи Вірі вдавалося не завжди, забирати тим більше.
Урешті цю справу перебрав на себе Петро Семенович.
Щоранку заходив по Михайлика й відводив на уроки, увечері — приводив назад. А коли хлопець ночував у нього, то після спільного сніданку вони відразу рушали до школи.
Віра безмежно цінувала його турботу й відповідала взаємністю. Дуже хотіла, щоб цей уважний, розумний, добрий чоловік не почувався самотнім.
Хоч Петро Семенович про самотність не скаржився, Віра бачила: йому боляче.
Він чекав, що дорослі діти — Валентина, Микола й Лідія — згадають про батька й навідаються…
– Давайте зателефонуємо, – якось обережно запропонувала Віра. – Раптом у них щось трапилось?
– Авжеж трапилось, – гірко відказав Петро Семенович. – Совість загубили. І я їм дзвонити не стану. Поки ростив, годував, учив — потрібен був, а тепер… Забули. Добре, що дружина цього не бачить… Якщо в них немає батька, то й у мене — ніяких дітей. Та і які вони діти? Молодшій скоро сорок…
До цієї теми Віра більше не поверталася.
Тим паче, невдовзі Петро Семенович занедужав і довго лікувався.
Коли повернувся з лікарні, Віра взяла догляд на себе, а Михайлик допомагав, як умів.
Петро Семенович доволі швидко піднявся на ноги, навіть став виходити надвір на прогулянки.
Якось попросив Віру піти з ним до нотаріуса.
– Гаразд, підемо, – без зайвих питань погодилась вона.
Коли ж зрозуміла навіщо, знітилася:
– Та ви що, Петре Семеновичу, для чого? Я ж не заради цього поруч! Просто… Ви мені майже як рідний…
– Чому «майже»? Образливо чути, – усміхнувся він, а потім серйозно додав: – Ви з Михайлом тепер для мене найрідніші. Ото й вирішив подбати про вас, поки стерв’ятники не налетіли…
Минуло кілька місяців, і Петра Семеновича знову поклали до лікарні. Додому Віра вже забирала його лежачим…
Доглядала майже рік.
Вона хотіла сповістити дітей, та Петро Семенович попросив не робити цього:
– Для чого? Здоровий їм не був потрібен, а хворий і поготів… – по щоці скотилася одна-єдина сльоза.
У день, коли його не стало, Віра подзвонила його далекій родичці (єдиний номер, який мала), а вже та повідомила дітей…
Валентина підскочила до Віри й вихопила з рук теку.
Пробіглася очима по аркушах і… розірвала документ.
– От і все! Подарунки закінчилися?! – вигукнула з тріумфом. – А ну геть із квартири!
Віра не зрушила.
– Даремна праця, – спокійно мовила вона. – Це копія. Оригінал у нотаріуса.
– Шахрайка! – Коля кинувся до Віри. – Усе наперед продумала, так?
– Ні, сама б не здогадалася, – спокійно відрізала Віра. – То Петро Семенович порадив. Як бачу, добре вас знав.
– Та що він знав?! Давно з розуму з’їхав! – зірвалася Валентина. – І той папірець підписав не при тямі! Нічого ти не отримаєш!
– І це передбачили, – без іронії відповіла Віра. – У справі є медичний висновок на день укладання договору. Тож даремно кип’ятитеся. Я зайшла, бо побачила, що ви прийшли. Хочу сказати: забирайте з оселі все, що захочете. Я б хотіла переїхати якнайшвидше.
– Переїхати?! – витріщився Коля.
Схоже, до нього нарешті дійшло, що батькової квартири у спадок не буде.
– Але ж це несправедливо! Ви нам ніхто! Як він міг?!
Віра зблідла, та голос тримався рівним:
– А як ви могли покинути старого батька? Як роками не поцікавитися, як він живе? Як спокійно жити, знаючи, що він зовсім сам?
– Не сам, як виявляється, – Ліда підійшла ближче, вдивилася у Вірині очі. – Дякую вам за це…
Вона розвернулась і мовчки попрямувала до виходу. На порозі озирнулася:
– Валю, Колю, – кинула лукавий погляд на брата й сестру. – А я навіть рада, що так сталося…
Коли за Лідою зачинилися двері, Віра пробурмотіла:
– Рада… Теж мені привід для радості… Такі гроші…
Коля промовчав. Дістав із кишені фляжку й осушив одним ковтком.
За хвилину, хрипко, звернувся до Віри:
– Тобі легко судити. Ти з ним не жила… І не тікала світ за очі, аби його не бачити…
– Я нікого не засуджую, – сама здивувалася власному спокою Віра. – Ви запитали — я відповіла. Сподіваюся, тижня вам вистачить, щоб звільнити квартиру… І так, за пам’ятник та могилу можете не перейматися. Є кому подбати.
– Перейматися?! – гаркнула Валентина, підводячись із батькового крісла. – Мені байдуже, що там буде! Тим паче тепер…
Смажена білокачанна капуста в клярі — краще, ніж цвітна! Ніхто не може вгадати, що це за страва, але всі просять добавки