— Андрію, пообіцяй, що не залишиш Ларису, — просила його дружина, яка помирала. — Ти ж знаєш, яке в неї здоров’я. Їй потрібен постійний догляд. Я розумію, що це непросто, але я дуже боюся, що вона не впорається сама. Тобі залишилося бути її опікуном ще два роки. Будь ласка, зроби все як треба.
Андрій кивав, але в глибині душі думав, що скоро все це закінчиться. Коли Ніна вперше захворіла і їй поставили страшний діагноз, він був шокований. Спочатку він сподівався вилікувати її, але з часом просто втомився. Тим більше, коли в сім’ї є вічно хвора падчерка, яка, по суті, не має до тебе жодного відношення, це справді важко. Лариса жила тихо у своїй кімнаті.
У якийсь момент йому стало важко: хотілося, щоб поруч була нормальна жінка, а не живий скелет. Думки покинути Ніну часом з’являлися, але суспільство б його засудило. Він не міг покласти своє життя на вівтар іншої людини, коли у нього лише одна спроба на щастя. Але коли лікар сказав, що Ніні залишилося не більше року, він вирішив потерпіти.
На кону була велика чотирикімнатна квартира, яку Ніна отримала від покійного чоловіка. Щоправда, залишалася ще Лариса, але вона завжди була якоюсь хворобливою тінню. Тому позбутися її не мало бути складно, і жодного криміналу в цьому не було.
Похорон Ніни пройшов швидко. За час її хвороби всі друзі віддалилися.
На похороні він був не сам: познайомився з самотньою жінкою, яку підвіз додому. Виявилося, вона посварилася зі своїм чоловіком, і той навіть не дав їй грошей на таксі, тому вона й ловила попутку. Ліза, незважаючи на свої 30 років, ставилася до життя легко та безтурботно. Андрій сумував за такою легкістю й поступово захопився нею.
Сам не помітив, як Ліза зайняла всі його думки. Через місяць, а може, й раніше, він привів Лізу до квартири. І тут почалося: Лариса поводилася зухвало, сиділа з ними допізна, грубила Лізі. Сама вже не могла підвестися з дивана, а все одно грубить.
Одного разу Ліза заявила:
— Або ти щось робиш, або я поїду.
«Цікаво, що це я з нею можу зробити», — подумав Андрій.
— Ти мені пропонуєш її вбити?
Ліза задумливо подивилася на нього.
— А ти не зміг би навіть заради мене?
Андрій перелякано глянув на неї. Ліза усміхнулася:
— Та годі, розслабся, такі жертви точно ні до чого. Я пам’ятаю, ти казав, що у твоєї дружини є якийсь будинок у селі. Ви туди якось їздили?
— Ну так, їздили кілька років тому. У неї тоді якась ностальгія була, там, здається, жила її бабуся.
— І що з цим будинком зараз?
— А звідки мені знати?
— Дорогу туди знайдеш?
— Знайду. Та що там шукати, адреса записана. Ми спочатку хотіли його продати, а потім забули. Не розумію, до чого ти ведеш.
Ліза сіла на диван, закинула ногу на ногу й продовжила:
— Ти дурніший, ніж я думала.
Андрій образився:
— Лізо, кажи, якщо є що сказати.
— Дивись, можна все зробити дуже вдало: сусідам сказати, що лікар прописав Ларисі сільське повітря. Ну і ти найняв доглядальницю та відвіз її на кілька місяців у село. А про те, яке це село і що Лариса буде там сама, краще нікому не знати.
— Ти хочеш, щоб вона там…
— Що я хочу, тільки мені знати. А як воно буде – вирішать на небесах. Може, її мама чекає, а вона тут засиділася. Чого думати? Ти ж сам розумієш: нормальної людини з неї вже не зробиш. Потрібно лише трохи допомогти, і вона сама звільниться від страждань, та й нас звільнить.
Андрій дивився на Лізу та захоплювався її кмітливістю. Це ж не злочин — усі вважатимуть, що він справді піклується про Ларису.
Через три дні все було готово.
— Ларисо, ми вирушаємо в село, — повідомив він.
Дівчина, лежачи, обережно піднялася на ліжку.
— У село? Навіщо?
— Лікар сказав, що тобі найкраще допоможуть свіже повітря та сонце. Вони замінять будь-які ліки.
Лариса усміхнулася.
— А лікаря, випадково, не Лізою звати?
Андрій невдоволено подивився на неї.
— Чому ти так неприязно до неї ставишся? Вона ж бажає тобі тільки добра.
— Так, я так і думала, швидко ти про маму забув.
— Ларисо, це зовсім не твоя справа. Якщо ти пам’ятаєш, я все ж чоловік і не такий вже й старий, а твоя мама більше року хворіла.
Лариса скривилася, ніби від зубного болю, але промовчала.
Через три години вони вже були в дорозі. Андрій терпляче чекав, поки Лариса збиралася. Точніше, збирав речі він, а вона тільки підказувала, що взяти. Навіть стару ляльку забрала — мабуть, через постійну хворобу й пам’ять підводила. Які їй у 16 років ляльки?
Поїздка була довгою, і, швидше за все, вони мали приїхати вночі або під ранок. Чесно кажучи, Андрій не пам’ятав, скільки часу вони тоді з Ніною їхали — здається, зупинялися в готелі.
Коли стемніло, почався дощ, і їм довелося зупинитися на стоянці. У машині провели кілька годин, а вже наближаючись до місця, Андрій зупинився біля придорожнього ринку, щоб купити води. Він розім’яв ноги, обернувся і побачив, як якась бабуся розмовляє з Ларисою. Підійшовши ближче, Андрій помітив, що літня жінка показує Ларисі якісь засушені трави й розповідає про їхні цілющі властивості.
— А тобі твою хворобу жодна трава не вилікує, — раптом сказала бабуся, подивившись на Андрія.
— Це що ж за хвороба в мене така? — спантеличено запитав він.
— Боягузтво та жадібність, — відповіла вона.
— Тьху, ти стара дурепа, — пробурмотів він, розлючений таким коментарем, і додав: — Ларисо, я розумію, ти думаєш, що я хочу тебе позбутися, але прояви хоч трохи співчуття. Живи хоч із кимось. Найму тобі доглядальницю, наприклад, цю бабусю.
Він спочатку хотів сказати, що везе її для покращення здоров’я, але потім передумав: все одно їм більше не зустрітися, навіщо брехати.
— Ей, бабусю, поїдеш з нами? Житимеш із Ларисою, допомагатимете одна одній. Я навіть заплачу.
Бабуся одразу ж погодилася.
— Поїду, що мені втрачати. Нікому не потрібна, може, дівчині знадоблюся. У мене будинок згорів, жити ніде.
Не встиг Андрій озирнутися, як стара жінка з кошиком трав уже сиділа в машині. Він невдоволено подивився на трави, що обсипалися на сидіння, але промовчав. Лише б доїхати.
Будинок виявився великим, і Андрій здивувався. Чомусь минулого разу він цього не помітив. З одного боку було озеро за сто метрів, з іншого — ліс. Передня частина будинку виходила вікнами на село. Раптом його осінило: за такий будинок можна було отримати непогані гроші. Адже зараз усі помішані на природі та чистому повітрі.
Назад Ларису Андрій точно везти не збирався. Бабуся, хоч і виглядала як справжня відьма, швидко бігала від машини до будинку, мов заведена. Він чекав лише, поки вона забере останню сумку, й одразу розвернувся, щоб поїхати.
Бабуся примружилася, проводжаючи машину поглядом.
— Щось твій супутник швидко поїхав, навіть не попрощався.
Лариса усміхнулася.
— А що тут тягнути? Привіз він мене сюди помирати, а не здоров’я поправляти, як розповідав.
Бабуся повернулася до неї:
— Помирати, кажеш? Ну, це ми ще побачимо. Не такі в мене потім козликом стрибали.
Лариса здивовано глянула на неї.
— Мені б лягти відпочити, дуже втомилася.
— Ходімо, я тебе проведу. Поки ти відпочиваєш, я щось смачненьке приготую. Я он і магазинчик по дорозі бачила, треба продуктів купити. Чи грошей тобі цей негідник теж не залишив? — запитала бабуся.
Лариса похитала головою.
— Звісно, ні. Принесіть, будь ласка, ляльку, вона стара, у сумці зверху.
Бабуся миттю знайшла й принесла іграшку. Лариса розстебнула на ляльці замок і простягнула їй товсту пачку купюр.
— На ці гроші можна жити.
— Ой, любонько, цих коштів нам із тобою років на п’ять вистачить. Трохи згодом ми ще й город посадимо. Нехай не все зійде, але щось обов’язково виросте, — відповіла бабуся.
Лариса, як тільки бабуся розстелила чисте покривало на дивані, одразу ж заснула. Час від часу вона чула, як бряжчать каструлі й як бабуся наспівує. Ці звуки чомусь заспокоювали, анітрохи не лякали й не дратували.
Коли хтось покликав її, вона відкрила очі, не одразу зрозумівши, де знаходиться. Опам’ятавшись, повільно сіла. Отже, все це не сон.
— Ларисо, ходімо до столу. Ти вже добу нічого не їла.
Вона хотіла, як завжди, відмовитися, але раптом усвідомила, що справді зголодніла. Поки бабуся Альона — так звали бабусю — накривала на стіл, вона безперервно розмовляла.
— Знаєш, Ларисо, тут такі добрі люди, сусідка навіть приходила. Картоплі принесла, салом пригостила, обіцяла ввечері молока парного принести. І ні копійки не взяла.
Бабуся не встигла договорити, як у дверях з’явився молодий хлопець із банкою молока в руках. Він подивився на Ларису.
— Мама молока передала. Хотів спитати, о котрій ви прокидаєтесь? Косити треба, щоб вранці вас не розбудити.
— Як звати тебе? — запитала бабуся Альона.
— Дімка, — відповів хлопець.
— Дімко, заходь, повечеряємо, заодно все і обговоримо, — запросила бабуся.
Минув майже місяць. Вранці Лариса зашарілася, розглядаючи себе в дзеркалі, а бабуся Альона весело сказала:
— Що, думаєш — ніби ти, а ніби й не ти?
Лариса, дивлячись на своє відображення, задумалася:
— Так, дивлюся і не впізнаю себе. І апетит у мене чудовий. Здається, вже й до озера можу дійти, не падаючи від утоми.
Бабуся, відкладаючи шиття вбік, усміхнулася:
— А знаєш чому? Головне — пий усі мої відвари та їж усе, що на столі.
— Я робитиму все, що ви скажете. Так не хочеться помирати… — Лариса вперше заплакала з того часу, як її сюди привезли. Дивно, що раніше сліз не було, лише посмішка або мовчання.
Двері розчинилися, і на порозі з’явився Дімка.
— Ларисо, батько човен новий купив, гарний такий. Ходімо, я тебе на озері покатаю. А чого плачеш? Хто образив, тільки скажи, — нахмурився він.
Бабуся Альона тихенько усміхнулася:
— Ось і захисник у тебе з’явився. Хоч молоденький, дев’ятнадцять років усього, але вже видно, що хлопець надійний.
Минуло 2 роки.
— Ех ти, — сердито сказала Ліза Андрію. — Без мене навіть будинок продати не можеш?
Набравши кредитів, Андрій зрозумів, що виплатити їх буде дуже складно. І він згадав, що у нього ж є нерухомість у селі!
— Я забув, що документи на будинок не тут. Згадав лише потім, що Ніна їх у будинку показувала. Там вони й залишилися… А якщо дівчину не поховали, і вона досі там?
— Годі вигадувати! Адже з нею була стара бабця, не при своєму розумі. Про це всі сусіди знають. Давно треба було туди поїхати. Думаю, вона там без допомоги й місяця не протрималася.
— Ех… Треба було бабці телефон залишити, щоб подзвонила, коли Лариску Бог забере…
Вони зупинилися перед будинком, біля якого були розчищені доріжки у снігу. Ліза зауважила:
— На закинуте місце він точно не схожий. Може, селяни прибрали його до рук та впорядкували? Ходімо, подивимось.
Щойно вони вийшли з машини, з димаря потягнувся димок.
— Зачекай, хтось на лижах іде, — помітив Андрій.
До них швидко наближалися дві фігури, справді на лижах — молодий хлопець і дівчина. Під’їхавши ближче, лижниця вигукнула:
— Тільки подивіться, хто завітав! Таточко зі своєю молодичкою! Що ви тут забули?
Ліза округлила очі, а Андрій ледь не провалився в замет.
— Ларисо! Як? Ти ж повинна була… — почав було він.
— Обійдешся, татусю. Через два місяці мені вісімнадцять, тож пакуйтеся разом зі своєю Лізонькою і забирайтеся з нашого будинку, — відрізала Лариса.
Ліза розгублено глянула на Андрія, потім на Ларису і на хлопця, який пильно дивився на них. Вона буркнула Андрію:
— Ходімо, — і тут же повернулася до машини.
Андрій ще деякий час стояв, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, що робити і що сказати. Його плани на будинок і гроші розсипалися вмить. Так і не знайшовши слів, він кинувся до машини.
Бабуся Альона вийшла на ґанок:
— Прогулялися? А я тут млинців напекла, цілу стопку. І наче чула, що машина під’їжджала.
Лариса чмокнула її в щоку:
— Ні, здалося тобі, мабуть. Вітер шумів. Ходімо швидше їсти млинці, ти ж знаєш, як я їх люблю.
Домашня бринза з молока: легкий рецепт без заквасок і ферментів