— Ми продаємо квартиру твоїх батьків і купуємо будинок за містом! — заявила свекруха, розмахуючи документами

— Ми продаємо квартиру твоїх батьків і купуємо будинок за містом! — заявила свекруха, вриваючись до вітальні без стуку, розмахуючи якимись паперами.

Марина ледь не випустила чашку з чаєм. Вона сиділа на дивані, перевіряючи домашнє завдання доньки, коли Лідія Павлівна увірвалася до їхньої квартири своїм ключем, який давно час було забрати.

— Що? Яку квартиру? — Марина поставила чашку на журнальний столик, намагаючись зберігати спокій.

— Не прикидайся дурною! — свекруха кинула документи на стіл. — Квартиру твоїх покійних батьків! Та, що дісталася тобі в спадок три роки тому! Ми з Ігорем усе обговорили!

Марина відчула, як усередині все похолоділо. Квартира батьків була її єдиною власністю, пам’ять про маму і тата, яких не стало в автокатастрофі. Вона здавала її, і ці гроші йшли на освіту Каті.

— Лідіє Павлівно, це моя квартира! — твердо сказала Марина. — І я не збираюся її продавати!

— Твоя? — свекруха презирливо пирхнула. — Ти одружена з моїм сином! Усе, що твоє — це сімейне! А я голова цієї родини!

— Ви не голова нашої родини! — Марина підвелася з дивана. — У нас з Ігорем своя родина!

— Катю, йди до своєї кімнати! — крикнула Лідія Павлівна, помітивши дівчинку у дверях.

Дванадцятирічна Катя злякано подивилася на маму.

— Іди, сонечко, пороби уроки! — м’яко сказала Марина. — Ми з бабусею поговоримо!

Коли донька пішла, Марина повернулася до свекрухи.

— Лідіє Павлівно, давайте спокійно! Чому раптом таке рішення? І чому Ігор мені нічого не сказав?

— Тому що він знав, що ти будеш упиратися! — свекруха сіла у крісло, як королева на трон. — Але рішення ухвалено! Я знайшла чудовий будинок в околицях Києва! Там будемо жити ми з батьком Ігоря, ви та мої онуки!

— Онуки? — перепитала Марина. — У мене тільки Катя!

— Поки що! — Лідія Павлівна посміхнулася. — Але коли ми переїдемо у великий будинок, ви народите мені онука! Справжнього спадкоємця!

Марина відчула, як гнів підіймається звідкись із глибини.

— Катя — ваша онучка! Справжня!

— Вона не по крові! — відрізала свекруха. — Ти привела її у шлюб від першого чоловіка! Ігор її удочерив із жалю до тебе! Але мені потрібен рідний онук!

— Ігор любить Катю як рідну доньку! — Марина стиснула кулаки. — І ми не збираємося переїжджати в один будинок із вами!

Лідія Павлівна підвелася з крісла, її обличчя потемніло від злості.

— Не збираєтеся? Подивимося, що скаже Ігор! Він уже підписав попередній договір!

— Що? Без мене? — Марина не вірила своїм вухам.

— А навіщо тебе питати? — свекруха підійшла ближче. — Ти тут ніхто! Тимчасова жінка з чужою дитиною! Думаєш, чому Ігор досі не зробив тобі своєї дитини? Тому що я йому пояснила — спершу треба перевірити тебе!

Марина відступила назад, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Чотири роки шлюбу, і весь цей час Ігор обговорював їхнє особисте життя з матір’ю?

— Ви брешете! — прошепотіла вона.

— Я? Брешу? — Лідія Павлівна дістала телефон. — Хочеш, покажу листування із сином? Ось, дивись! «Мамо, ти маєш рацію, Марина занадто прив’язана до квартири батьків. Треба її переконати»!

Марина побачила екран телефону. Це справді було листування з Ігорем. Її чоловік, якому вона довіряла, обговорював за її спиною продаж квартири батьків.

— Бачиш? — переможно промовила свекруха. — Мій син завжди слухається маму! Як я скажу, так і буде! А ти збереш документи на квартиру і віддаси мені! Я сама все оформлю!

— Ніколи! — Марина випросталася. — Це пам’ять про моїх батьків! Я не дозволю вам її відібрати!

— Пам’ять? — Лідія Павлівна розреготалася. — Яка сентиментальна дурість! Мертвим все одно, а живим потрібні гроші! За ці гроші ми купимо будинок, де я буду ростити своїх справжніх онуків!

— Ідіть геть! — Марина вказала на двері. — Негайно йдіть із мого дому!

— Твого? — свекруха примружилася. — Це квартира мого сина! Він її купив!

— На гроші, які ми разом збирали! — нагадала Марина. — І квартира оформлена на нас обох!

— Ненадовго! — Лідія Павлівна попрямувала до дверей. — Скоро ти сама підеш! Коли зрозумієш, що тут зайва!

Вона вийшла, голосно грюкнувши дверима. Марина опустилася на диван, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках. З кімнати визирнула Катя.

— Мамо, ти в порядку? — тихо запитала дівчинка.

— Так, люба! — Марина обійняла доньку. — Все добре!

— Бабуся знову кричала! — Катя притулилася до матері. — Вона завжди кричить!

— Не звертай уваги! — Марина погладила доньку по голові. — Давай краще перевіримо твою математику!

Але зосередитися на уроках було неможливо. Марина думала про слова свекрухи, про листування з Ігорем. Невже чоловік справді планував продати квартиру її батьків без її згоди?

Увечері Ігор повернувся пізно. Марина вже вклала Катю спати та чекала чоловіка на кухні. Він зайшов стомлений, поставив портфель у передпокої та пройшов на кухню.

— Привіт! — він поцілував дружину в щоку. — Є що поїсти? Я голодний як вовк!

— Ігорю, нам треба поговорити! — Марина сіла навпроти. — Твоя мати була тут удень!

— І що вона хотіла? — Ігор відкрив холодильник, удаючи, що шукає їжу.

— Вона сказала, що ви вирішили продати квартиру моїх батьків! Це правда?

Ігор завмер із відчиненими дверцятами холодильника, потім повільно їх зачинив і повернувся до дружини.

— Марин, послухай… — почав він. — Мама знайшла чудовий варіант будинку! Великий, просторий! Нам там буде краще!

— Нам? Чи вам із твоєю мамою? — Марина схрестила руки на грудях. — Ти обговорював зі мною це питання? Запитував мою думку?

— Я знав, що ти будеш проти! — Ігор сів за стіл. — Ти занадто прив’язана до тієї квартири!

— Це пам’ять про батьків! Єдине, що в мене від них залишилося!

— Марино, будь практичною! — Ігор узяв її за руку. — Квартира пустує, ми її здаємо! А могли б жити у власному будинку!

— Із твоїми батьками? — Марина висмикнула руку. — В одному будинку з твоєю матір’ю, яка вважає Катю не справжньою онучкою?

Ігор відвів погляд.

— Мама не так висловилася! Вона просто хоче рідного онука!

— Вона сказала, що Катя — чужа дитина! Що ти удочерив її з жалю!

— Марин, ну що ти накручуєш! — Ігор підвівся з-за столу. — Мама просто невдало висловилася! Вона любить Катю!

— Любить? — Марина теж підвелася. — Вона жодного разу не привітала її з днем народження! Жодного разу не прийшла на шкільний концерт! Навіть подарунків не дарує!

— Вона зайнята людина! — спробував виправдати матір Ігор.

— Зайнята? Вона на пенсії! У неї купа вільного часу, який вона витрачає на те, щоб контролювати наше життя!

Ігор нервово провів рукою по волоссю.

— Марино, давай не будемо сваритися! Просто подумай про будинок! Це ж чудово — жити на природі!

— Я не буду жити з твоєю матір’ю під одним дахом! І квартиру батьків не продам!

— Але я вже дав завдаток! — випалив Ігор.

Марина застигла, дивлячись на чоловіка широко розплющеними очима.

— Ти… дав завдаток? За будинок? Не порадившись зі мною?

— Мама сказала, що треба діяти швидко! Що будинок можуть перехопити!

— Звідки в тебе гроші на завдаток? — Марина примружилася.

Ігор зам’явся, потім відвернувся.

— Мама дала!

— Твоя мама? — Марина відчула, як усередині все закипає. — Тобто вона купила будинок на свої гроші й тепер хоче, щоб я продала квартиру батьків, аби компенсувати її витрати?

— Не так все просто! — Ігор спробував знову взяти дружину за руку, але вона відсторонилася. — Мама вклала свої заощадження! Вона хоче, щоб ми жили разом, однією сім’єю!

— Ігорю, у нас із тобою сім’я! — Марина показала на двері дитячої. — Ось там спить наша донька! Наша сім’я — це ти, я і Катя! А не твоя мати!

— Вона теж сім’я! — заперечив Ігор. — І батько! Вони мої батьки!

— І що? Це означає, що вони мають вирішувати, де нам жити, як жити, коли народжувати дітей?

Ігор опустив очі.

— Мама просто піклується про нас!

— Про вас! — поправила Марина. — Про тебе і про себе! Мене і Катю вона не бере до уваги!

У цей момент задзвонив телефон Ігоря. На екрані висвітилося «Мама».

— Візьми! — сказала Марина. — Не змушуй її чекати!

Ігор неохоче відповів на дзвінок.

— Так, мамо… Так, я вдома… Так, поговорив… Ні, вона поки що не згодна… Мамо, давай завтра обговоримо…

Він спробував закінчити розмову, але Лідія Павлівна щось голосно говорила в слухавку. Марина навіть на відстані чула її обурений голос.

— Мамо, я передзвоню! — Ігор скинув виклик.

— Вона злиться, що я не погодилася? — запитала Марина.

— Марин, будь ласка! — Ігор виглядав змученим. — Давай обговоримо все спокійно! Може, з’їздимо подивимося будинок? Тобі сподобається!

— Мені не треба дивитися будинок! — відрізала Марина. — Я не збираюся переїжджати! І крапка!

Вона розвернулася і пішла в спальню. Ігор залишився стояти на кухні, розгублений і пригнічений.

Вночі Марина не спала. Вона лежала поруч із чоловіком, який відвернувся до стіни, і думала. Чотири роки тому, коли вони тільки одружилися, Ігор був іншим. Турботливим, уважним, самостійним. Але варто було його матері почати втручатися в їхнє життя, як він перетворився на маленького хлопчика, нездатного протистояти мамі.

Вранці Марина встала раніше звичайного, приготувала сніданок для Каті та відвела її до школи. Коли повернулася, Ігор уже поїхав на роботу. На кухонному столі лежала записка: «Марин, подумай ще раз. Мама має рацію — нам буде краще в будинку. Люблю. І.»

Марина зім’яла записку і викинула у відро для сміття. Потім дістала телефон і набрала номер подруги-юриста.

— Алло, Віро? Це Марина. Мені потрібна твоя консультація. Терміново.

Через годину вони зустрілися в кав’ярні неподалік від будинку Марини. Віра уважно вислухала розповідь подруги, роблячи позначки у блокноті.

— Значить, квартира оформлена тільки на тебе? — уточнила вона.

— Так, я вступила у спадок три роки тому! Це було ще до весілля з Ігорем!

— Чудово! Значить, це твоя особиста власність! Чоловік не має на неї жодних прав!

— Але його мати вимагає документи! Каже, що я маю продати квартиру!

Віра похитала головою.

— Марино, ти доросла людина! Ніхто не може змусити тебе продати твою власність! Ні чоловік, ні тим більше свекруха!

— А якщо Ігор буде тиснути? Може навіть розлученням погрожувати?

— Це його право! — Віра знизала плечима. — Але квартира все одно залишиться твоєю! Навіть при розлученні він не отримає ні копійки з цієї квартири!

Марина відчула полегшення. Принаймні, квартира батьків у безпеці.

— Віро, а що, якщо вони спробують якось інакше? Підробити документи чи ще щось?

— Тоді ми подамо до суду! — твердо сказала подруга. — У мене є знайомий нотаріус, він допоможе додатково захистити твої права! Можемо скласти спеціальний документ!

Після зустрічі з Вірою Марина відчула себе впевненіше. Вона повернулася додому і зайнялася звичайними справами — прибиранням, готуванням, перевіркою рахунків. Намагалася не думати про вчорашню розмову з чоловіком.

О третій годині дня пролунав дзвінок у двері. Марина подивилася у вічко і побачила свекруху. Поруч із нею стояв незнайомий чоловік у костюмі.

— Марино, відчиняй! — вимогливо сказала Лідія Павлівна. — Я привела фахівця!

— Якого фахівця? — запитала Марина через двері.

— Рієлтора! Він оцінить квартиру твоїх батьків! Відчиняй!

Марина не стала відчиняти.

— Лідіє Павлівно, я вам вчора ясно сказала — квартира не продається!

— Не впирайся! — свекруха почала стукати у двері. — Ми все одно її продамо! Хочеш ти цього чи ні!

— Це моя власність! Ви не маєте права!

— Подивимося! — Лідія Павлівна щось сказала чоловікові, і вони пішли.

Марина притулилася до дверей, переводячи подих. Невже свекруха справді думає, що зможе змусити її продати квартиру?

Увечері Катя повернулася зі школи засмучена.

— Мамо, а чому татова мама сказала моїй вчительці, що ми переїжджаємо? — запитала дівчинка, кидаючи портфель у передпокої.

— Що? Коли це було?

— Сьогодні! Вона прийшла до школи й сказала Олені Вікторівні, що скоро забере мене, тому що ми переїжджаємо за місто!

Марина відчула, як усередині все закипіло. Лідія Павлівна посміла прийти до школи до Каті?

— Сонечко, ми нікуди не переїжджаємо! — заспокоїла вона доньку. — Бабуся помилилася!

— Вона ще сказала, що в мене скоро буде братик! І що я маю допомагати з ним, бо я вже велика!

Марина стиснула зуби. Це вже переходило всі межі.

— Катюшо, йди роби уроки! Я приготую вечерю!

Коли донька пішла у свою кімнату, Марина дістала телефон і набрала номер чоловіка.

— Ігорю, твоя мати була в школі в Каті! Розповідала вчителям, що ми переїжджаємо!

— Марин, я на нараді! — прошепотів Ігор. — Давай увечері поговоримо!

— Ні, давай зараз! Твоя мати переходить усі межі!

— Я передзвоню! — Ігор відключився.

Марина жбурнула телефон на диван. Її чоловік навіть не намагався захистити їхню сім’ю від втручання матері.

Через годину знову пролунав дзвінок у двері. Цього разу це був Ігор. Він зайшов похмурий, пройшов на кухню і сів за стіл.

— Мама сказала, ти не відчинила їй двері! — почав він без привітання.

— Вона прийшла з рієлтором! Хотіла оцінити квартиру моїх батьків, яку я не збираюся продавати!

— Марино, чому ти така вперта? — Ігор потер скроні. — Мама старається для нас!

— Для вас! — поправила Марина. — І навіщо вона пішла до школи до Каті? Навіщо розповідає вчителям про переїзд, якого не буде?

— Буде! — відрізав Ігор. — Ми переїдемо! З тобою чи без тебе!

Марина завмерла, дивлячись на чоловіка.

— Що ти сказав?

— Я сказав, що ми з Катею переїдемо в будинок до моїх батьків! — Ігор підвівся з-за столу. — Якщо ти не хочеш бути частиною сім’ї, залишайся сама!

— Ти хочеш забрати в мене доньку? — Марина не вірила своїм вухам.

— Я її удочерив! За законом вона і моя донька теж!

— Ігорю, ти з глузду з’їхав? Катя не захоче жити без мене!

— Подивимося! — Ігор попрямував до дверей. — Мама каже, що зможе виховати її правильно! Зробити з неї справжню леді, а не…

— Не що? — Марина перегородила йому шлях. — Договорюй!

— Не важливо! — Ігор обійшов її. — Подумай гарненько! Або ти з нами й продаєш квартиру, або залишаєшся сама!

Він пішов у спальню, залишивши Марину стояти посеред кухні в повному шоці. Невже це говорив її чоловік? Людина, яка присягалася кохати та захищати її?

Марина дістала телефон і знову зателефонувала Вірі.

— Віро, здається, мені потрібен не тільки нотаріус, а й адвокат у сімейних справах!

Наступні дні минули в напруженій атмосфері. Ігор демонстративно не розмовляв із дружиною, приходив пізно, йшов рано. Лідія Павлівна телефонувала по кілька разів на день, але Марина не брала слухавки.

У п’ятницю, коли Марина забирала Катю зі школи, до них підійшла Олена Вікторівна, класний керівник.

— Марино Сергіївно, можна вас на хвилинку?

Вони відійшли вбік, поки Катя базікала з однокласницями.

— Я хотіла уточнити щодо переїзду! — сказала вчителька. — Бабуся Каті сказала, що ви переїжджаєте через місяць! Потрібно готувати документи для переведення в іншу школу?

— Олено Вікторівно, ми нікуди не переїжджаємо! — твердо відповіла Марина. — Це непорозуміння!

— Але Лідія Павлівна була така впевнена! Вона навіть сказала, що вже пригледіла школу поряд із новим будинком!

— Ми залишаємося тут! — Марина взяла Катю за руку. — Дякую за занепокоєння!

Удома Катя запитала:

— Мам, а чому тато з тобою не розмовляє?

— У нас тимчасові розбіжності, сонечко! — Марина обійняла доньку. — Усе налагодиться!

— А бабуся Ліда каже, що тато піде від тебе, якщо ти не будеш слухатися!

Марина застигла.

— Коли вона це сказала?

— Учора! Вона приходила до школи, коли ти затрималася! Сказала, що я маю вмовити тебе переїхати, інакше тато нас кине!

Марина відчула, як усередині здіймається хвиля люті. Свекруха маніпулювала дитиною!

— Катюш, тато нас не кине! І ми нікуди не переїдемо, якщо ти не захочеш!

— Я хочу залишитися тут! — дівчинка притулилася до матері. — У мене тут друзі, школа! І бабуся Ліда мене лякає!

— Не бійся, люба! Я тебе захищу!

У цю мить грюкнули вхідні двері. До квартири зайшов Ігор, а за ним — його батьки.

— Ми прийшли поговорити! — заявила Лідія Павлівна, проходячи у вітальню. — Досить упиратися!

Батько Ігоря, Павло Петрович, мовчки сів у крісло. Він рідко втручався у сімейні розбірки, віддаючи перевагу позиції спостерігача.

— Катю, йди до своєї кімнати! — наказала Лідія Павлівна.

— Катюш, іди, пограйся! — м’яко сказала Марина, і донька пішла.

— Отже! — свекруха сіла на диван, як на трон. — Ігор розповів нам про ваш конфлікт! Марино, ти поводишся як егоїстка!

— Я захищаю свою власність і свою сім’ю! — відповіла Марина.

— Твою сім’ю? — Лідія Павлівна розреготалася. — Яка ж це сім’я? Ти не народила Ігорю дитину за чотири роки! Привела чужу дівчинку і думаєш, цього достатньо?

— Катя — не чужа! Ігор її любить!

— Ігор шкодує її! І тебе! — свекруха підвелася. — Але моє терпіння урвалося! Або ти продаєш квартиру і переїжджаєш із нами, або Ігор подає на розлучення!

Марина подивилася на чоловіка. Той стояв біля вікна, дивлячись на вулицю.

— Ігорю, це правда? Ти хочеш розлучитися?

Він повільно повернувся.

— Марино, я не хочу! Але мама має рацію! Нам потрібно бути разом, однією сім’єю!

— Ми й так сім’я! — Марина показала на двері дитячої. — Ти, я і Катя!

— Цього недостатньо! — втрутилася Лідія Павлівна. — Ігорю потрібен спадкоємець! Син! А ти не хочеш народжувати!

— Я хочу! Але не в будинку, де мою дитину будуть виховувати за вашими правилами!

— Моїми правилами? — свекруха підійшла ближче. — Та я виростила чудового сина! Успішного, розумного!

— Безвольного! — випалила Марина. — Нездатного ухвалити самостійне рішення!

Лідія Павлівна побагровіла.

— Як ти смієш!

— Смію! — Марина випросталася. — Ваш син не може зробити крок без вашого схвалення! Він навіть дружину обирав із вашого дозволу!

— І правильно робив! Перша дружина його кинула! А ти ось прилипла!

— Перша дружина пішла через вас! — Марина повернулася до Ігоря. — Вона мені розповідала! Твоя мати довела її до нервового зриву!

— Брешеш! — закричала Лідія Павлівна. — Вона була істеричкою!

— Ні, це ви істеричка! — Марина більше не стримувалася. — Ви контролюєте все! Вирішуєте за дорослих людей! Маніпулюєте!

Павло Петрович, який весь цей час мовчав, раптом заговорив:

— Лідо, може, досить? Нехай молоді самі розбираються!

— Мовчи! — обірвала його дружина. — Ти завжди був ганчіркою!

Марина побачила, як Павло Петрович зіщулився у кріслі. Тепер зрозуміло, звідки в Ігоря ця безвольність.

— Знаєте що? — Марина дістала телефон. — Я зараз викличу поліцію! Ви вдерлися в мій дім без дозволу!

— Це дім мого сина! — заперечила Лідія Павлівна.

— І мій теж! І я не давала вам дозволу сюди приходити!

Марина почала набирати номер. Лідія Павлівна вихопила в неї телефон і жбурнула його на підлогу.

— Не смій мені погрожувати!

— Мамо! — Ігор нарешті подав голос. — Що ти робиш?

— Захищаю тебе від цієї мерзоти! — свекруха повернулася до сина. — Вона тебе не гідна!

Марина підняла телефон. Екран був розбитий, але телефон працював. Вона набрала номер Віри.

— Віро, приїжджай терміново! І захопи того адвоката! Здається, справа йде до розлучення!

Лідія Павлівна тріумфально посміхнулася.

— От і правильно! Розлучайся і йди! Квартиру свою забереш, а Катя залишиться з батьком!

— Катя залишиться зі мною! — твердо сказала Марина. — Я її мати!

— А Ігор — батько! За документами! — свекруха дістала із сумки якісь папери. — Ось, дивись! Свідоцтво про удочеріння!

— І що? Це не дає вам права забрати мою дитину!

У цю мить із дитячої вибігла Катя, вся в сльозах.

— Мамо! Не віддавай мене бабусі! Я хочу з тобою!

Марина обійняла доньку.

— Ніхто тебе не забере, сонечко! Обіцяю!

— Ще і як заберемо! — Лідія Павлівна спробувала наблизитися, але Катя сховалася за маму. — Суд вирішить, з ким їй краще! А в нас є будинок, гроші, можливості!

— У мене є любов! — відповіла Марина. — І цього достатньо!

Пролунав дзвінок у двері. Марина пішла відчиняти, не випускаючи руки Каті. На порозі стояли Віра та чоловік у строгому костюмі.

— Ось і допомога прийшла! — сказала Марина, пропускаючи їх до квартири.

Адвокат окинув поглядом присутніх і дістав диктофон.

— Я записую розмову! Усі згодні?

— Ні! — вигукнула Лідія Павлівна. — Прибирайте цю штуку!

— Тоді я прошу вас залишити квартиру моєї клієнтки! — спокійно сказав адвокат.

— Клієнтки? — Ігор насупився. — Марино, ти найняла адвоката?

— Так! І подаю на розлучення! — Марина притиснула до себе Катю. — З вимогою залишити дитину зі мною!

— Ні за що! — Лідія Павлівна кинулася до сина. — Ігорю! Не дай їй забрати Катю!

Ігор розгублено дивився то на матір, то на дружину з донькою.

— Марин, давай поговоримо спокійно…

— Ми вже говорили! — відрізала Марина. — Ти обрав сторону матері! Тепер живи з нею!

Віра підійшла до подруги.

— Марин, може, вам із Катею краще поки що піти? Ми тут із колегою все вирішимо!

— Ні! — Марина випросталася. — Це мій дім! Нехай ідуть вони!

Адвокат повернувся до сімейства свекрухи.

— Прошу вас залишити приміщення! Інакше я викликаю поліцію!

Павло Петрович підвівся з крісла.

— Лідо, ходімо! Досить скандалів!

— Ні! — свекруха вчепилася за руку сина. — Ігорю! Зроби що-небудь!

Ігор подивився на дружину, на доньку, що притулилася до матері, на свою матір із перекошеним від злості обличчям.

— Мамо, тато має рацію! Ходімо!

— Ти зраджуєш мені? — Лідія Павлівна відсахнулася від сина. — Заради цієї… цієї…

— Мамо, годі! — Ігор узяв матір під руку. — Ми йдемо!

Він буквально виштовхав батьків із квартири. Біля дверей обернувся.

— Марин, я передзвоню! Ми все обговоримо!

— Обговорювати більше нічого! — відповіла Марина. — Документи на розлучення отримаєш через адвоката!

Двері зачинилися. У квартирі запанувала тиша. Катя схлипнула і міцніше притиснулася до матері.

— Мам, а тато справді піде?

— Не знаю, сонечко! — чесно відповіла Марина. — Але ми впораємося! Разом!

Віра обійняла подругу за плечі.

— Молодець! Нарешті дала відсіч цій відьмі!

Адвокат прибрав диктофон.

— У вас хороші шанси залишити дитину! Дівчинка явно прив’язана до вас, а не до батька!

— А квартира батьків? — запитала Марина.

— Залишиться вашою! Це дошлюбна власність, отримана у спадок! Чоловік не має на неї жодних прав!

Марина відчула полегшення. Так, попереду розлучення, суди, поділ майна. Але головне — вона захистила доньку та пам’ять про батьків. А це коштувало будь-яких втрат…