Тільки живи!

Марина й Олег одружилися, коли їм обом було по дев’ятнадцять. Вийшло це так: Марина сохла за красунчиком, який розбив їй серце. Вони зустрічалися близько року, але якось він із цинічною усмішкою запропонував їй «залишитися друзями».

В Олега була інша історія — нерозділене кохання без жодної надії на взаємність. Її звали Уна. Студентка з Мадрида, яка приїхала до них в університет за обміном. Побачивши її, Олег просто онімів — і залишався в цьому стані доти, доки вона не сказала всім «Adiós!» і не поїхала зі своєю групою додому, в Іспанію. У нього залишилося спільне фото, яке він потай зберігав у своїй шухляді з білизною.

З Мариною він познайомився через пів року — в барі, де шукав, кому б розповісти про магію прекрасних очей іспанки. Марина слухала його, помішуючи коктейль, і розсіяно усміхалась. Вона навіть заздрила Олегові — бо не вважала, що в нього немає шансів: він же навіть не намагався знайти Уну, поговорити з нею. А в неї все вже позаду.

Її Вова всюди тягався з цією своєю сушеною воблою. Здавалося, у вобли перука. Марина, яка в дитинстві багато часу проводила в перукарні, де працювала її мама, знала, що змінюватися щодня з блондинки в брюнетку й назад — неможливо. Отже, в тієї або біла, або чорна перука! «А може, вона лиса й має дві перуки?» — думала Марина, киваючи в такт музиці, що долинала із сусіднього залу. У їхнє містечко приїхав ді-джей із Києва, і народ відірвався по повній.

— Про що ти думаєш? — потягуючи пиво, спитав Олег, кліпаючи білими віями. Він був схожий на поросятко — рожевий, зі світлою щетинкою.

— Думаю, що в тебе є шанс, на відміну від мене, — сказала вона давно заготовлену фразу. — Знайдеш її, зізнаєшся. Он який ти симпатичний!

— Ти вважаєш? — розплився він у посмішці.

Вона так не вважала, але кивнула. Навіщо псувати настрій людині, яка, як і вона, позбавлена вищого щастя — взаємного кохання.

Вони стали друзями саме тому, що не палали пристрастю одне до одного. Проте з часом природа взяла своє, і якось, під пісню Стіві Вандера, Марина подумала, що час віддячити Олегові за його вірну дружбу. Це сталося наприкінці серпня, на дачі у приятеля Олега.

Вранці Олег, червоний як рак, намагався вибачитись, але вона кинула йому жартома:

— Ні! Тепер одружуйся!

— Ти… серйозно? — розгубився Олег.

— Ще і як! — заявила вона, ледве стримуючи сміх.

— Я… це так несподівано! — від хвилювання він ніяк не міг потрапити ногою в штанину, й Марина розсміялася.

— Жартую!

— Ні, ну а що? Я думаю, з нас вийшла б чудова пара, — сказав він, безглуздо усміхаючись.

— Та жартую я, розслабся! — засміялася вона.

— А я — ні. Я впевнений, що на взаємоповазі можна побудувати міцну сім’ю, — раптом сказав він. — Правда, Марин, виходь за мене!

Вона перестала сміятися. Згадала про воблу з її перуками. Вовка ніколи не одружиться з нею. Він узагалі ніколи й ні на кому не одружиться.

— Я згодна, — вона заплющила очі й відчула легкий, невинний поцілунок на губах.

Під марш Мендельсона, коли вони приймали вітання від родичів і друзів, ніхто й гадки не мав, що їхні серця належать не одне одному, а зовсім іншим людям.

У весільну подорож молодята поїхали до Греції, де прекрасно проводили час у компанії пари з Вільнюса, з якою познайомились у турі — Гедимінаса й Ольги.

— А ти йому подобаєшся, — якось після насиченого дня сказав Олег.

Він лежав на спині й дивився в стелю.

— Ти що, ревнуєш? — здивувалася вона й погладила його груди. — Не треба.

— Ну, все-таки непристойно так витріщатись на чужу дружину, — він стис її руку. — Я не ревную, але…

— Ревнуєш, — лагідно сказала вона, сідаючи на нього зверху й розводячи його руки в sides, — ще і як ревнуєш.

Повернувшись із Греції, Марина зрозуміла, що вагітна. Вона не планувала дітей саме зараз — хотіла спершу збудувати кар’єру. Повідомивши Олега, що збирається перервати вагітність, вона побачила, що йому ця ідея зовсім не до вподоби.

— Марино, мені здається, що дитину варто залишити… це ж…

— Коли здається — хреститися треба! — різко відповіла вона. — У мене зараз на роботі відкриваються хороші перспективи! А ти хочеш посадити мене вдома?!

Того вечора вони вперше серйозно посварилися. Вона пішла з дому, зустрілась із подругою, зібралась напитися… але в барі побачила Володю. Він тримав під руку… воблу. І в неї був… живіт.

— Місяців п’ять, — визначила подруга. — Ну, з чого почнемо наш млосний вечір?

— Я не буду пити, — раптом сказала Марина. — Пробач, Іро.

— Ні, ти серйозно зараз? Навіщо ми тоді сюди приперлися?

Але Марина чітко знала відповідь: щоб побачити Вовку — і його дружину воблу, яка скоро народить йому дитину. Вона подумала, що якби дитина була від Вовки, вона б і хвилини не вагалась, народжувати чи ні. А так… їй раптом стало прикро за свого чоловіка, хоч і нелюбого.

І вона вирішила народжувати. Це викликало в Олега справжній захват — він запевняв її, що виконає всі її бажання, а його батьки, якщо вона захоче зосередитись на кар’єрі, із задоволенням візьмуть на себе турботу про дитину.

Трохи раніше терміну у них народилися близнюки — Артем і Арсеній. Обидва рожевенькі, з білим пухом на голові. Вони були точною копією батька, й він душі в них не чув.

Минали роки. Батьки Олега виконали обіцянку й займалися дітьми, поки Марина працювала, вибиваючись у топи. Вона старалася, як могла. І якщо іншим жінкам чоловіки дарують прикраси чи побутову техніку, Олег знав, що його дружина більше зрадіє курсу MBA або циклу лекцій з історії мистецтва.

Після пологів Марина почала набирати вагу, і до сорока її було важко впізнати: талії майже не залишилось, а ще — коротка стрижка, яка, на думку Олега, зовсім їй не пасувала.

— Мариночко, у тебе ж чудове волосся! Ну відпусти хоча б каре! — благав він.

— Ти нічого не розумієш! «Піксі» — у тренді! До речі, моя мама — перукар! — відмахувалась вона.

— Як знаєш, — зітхав він і розгортав журнал «Навколо світу», заглиблюючись у нього з думкою: «а от якби Вовка попросив — відпустила б».

До речі, тепер і в нього з’явився маленький секрет: він знайшов свою іспанку у Facebook і написав їй. І Уна відповіла. Технології дали йому змогу перекладати її листи та писати у відповідь — кострубато, але щиро. На фото вона виглядала старшою, ніж він її пам’ятав, але не настільки, щоб не впізнати. Її чарівна усмішка й досі викликала у нього трепет.

Він дізнався, що Уна нещодавно вийшла заміж — за якогось рієлтора. Власних дітей у них не було, але вони думали про всиновлення. До листа вона додала фото зі своєї розкішної квартири в Сан-Паулу, куди переїхала до чоловіка-бразильця після весілля.

Одного разу, зачинений у себе в офісі, Олег Іванович наважився на відеодзвінок.

О, скільки мрій було пов’язано з нею! Іноді, пестячи дружину, він у думках торкався шкіри Уни, занурював пальці в її неслухняні кучері…

Тепер він чекав, коли вона приєднається до відеочату. Вона запізнювалась. Нарешті, з’явилася. Мила жінка, але не більше.

— Hola! — сказав він, поклавши перед собою електронний перекладач.

— Hola! — зраділа Уна, усміхнувшись, як колись, на всі тридцять два зуби. — ¿Qué pasa, amigo?

Потім вона видала таку довжелезну фразу і так швидко, що перекладач «захлинувся».

— Уно! Я так тебе любив, — сказав Олег по-російськи. — Дякую тобі, що ти була в моєму житті.

Її великі темні очі сумно дивилися на нього. Йому здалося, що вона зрозуміла його без перекладу. Вони кілька хвилин просто мовчки дивились одне на одного. Потім вона поцілувала кінчики своїх пальців і приклала їх до екрана. Він зробив те саме — і зв’язок перервався.

То була чи то технічна несправність, чи то час сесії вичерпався, а може, сама доля втрутилась. Як би там не було, про Уну Олег Іванович згадував із тихим смутком — і більше про неї не мріяв.

Він зрозумів, що найрідніша йому жінка — це його дружина.

Близнюки виросли й навчались у різних вишах. Артем обрав кібербезпеку, а Арсеній — журналістику. Обидва університети були у Львові.

Ще проводжаючи синів на вокзалі, Марина дивилась їм услід і думала: «Вони зараз такі ж, як ми колись із їхнім батьком». Ця думка засмутила її. Життя йшло до заходу, ніби все було… крім головного — взаємного кохання.

Натхненний своїм досвідом з Уною, Олег не став перечити, коли дружина повідомила, що хоче зустрітися зі своєю першою любов’ю. Вона чула від спільних знайомих, що Володимир розлучився з дружиною і доживає свої дні сам.

— Тільки, прошу, скажи, коли тебе зустріти, — мовив Олег. — Я тебе заберу.

— Навіщо це? Олежко, я йду на побачення! — подивилась вона на нього, як на божевільного. — Можу взагалі не повернутись!

— І все ж подзвони, коли зберешся, — не здавався Олег.

Володимир відчинив двері й, побачивши Марину, присвиснув.

— Ого! Маришо, ти виглядаєш круто! Молодець! — він заплескав у долоні, як вовк з відомого мультика. — Ну, заходь!

Його маленька квартира була неохайною, стіл липким, вино — дешевим, а сам господар у м’ятій сорочці й увесь час кашляв. Одне слово — очікування й реальність кардинально відрізнялись.

— Вовка… а ти змінився, — сказала вона. — У тебе є діти?

— Один, — він підняв вказівний палець, — донька. Василиса!

— Скільки їй?

— Полегше нічого спитати? Вона вже незабаром зробить мене дідом, — він засунув сигарету до рота.

— Не кури, — скривилась вона. — Кашляєш! Тобі треба перевіритись!

— Уже перевірився. У мене рак.

— Рак?! — Марина була шокована. — А ти лікуєшся? Кажуть, зараз це можливо!

— У мене й так вже майже весь час — «на пів шосту», а ще хімію… Ні. Хай вже доїдає мене, рак цей клятий.

— Не здавайся, Вовка! — стисла кулаки Марина. — Я в тебе вірю!

— Та вір — не вір, а я курс хімії вже пройшов. Толку — нуль. Доживу, як є… тільки з ліками кепсько. Мені б нормальне знеболення, а не ту шкільну туфту, що в аптеках втюхують.

Він налив собі та їй дешевого вина, підняв склянку:

— Ну от, хоч перед смертю на тебе подивився. Юністю повіяло. Дякую.

— Вовка, не говори так, благаю, — заплакала вона. — Як тобі допомогти? Я все зроблю!

— Та чого ти ревеш? Я ж ще не вмер, — раптом роздратувався він і ліг на диван. — Іди вже, втомився я.

Вона вийшла вся в сльозах. Звісно, чоловікові подзвонити забула, а він чекав її дзвінка й не міг заснути.

Зате вона подзвонила подрузі, яка організувала зустріч, і накинулась на неї:

— Чому ти мені нічого не сказала?

— Що? Говори тихіше, трубка тріщить, — попросила подруга.

— Чому ти не сказала, що в Вовки рак?!

— Я не знала! — одразу прокинулась подруга. — Може, заїдеш до мене, розкажеш усе?

У подруги вона просиділа дві години. Обговорили Вовину хворобу, його доньку й покинуту «воблу». Збираючись додому, Марина глянула на телефон, щоб викликати таксі, й побачила понад десяток пропущених викликів від чоловіка.

Останній — годину тому. Добравшись додому, вона не вмикала світло, скинула туфлі й пішла вглиб квартири, але спіткнулась об тіло, що лежало на підлозі. Викликавши швидку, наче в тумані, вона опустилась біля чоловіка. І тільки тепер зрозуміла, як сильно його кохає.

— Олеженько, ти тільки живи, рідний! — шепотіла вона, тримаючи його за руку й зрошуючи її сльозами. — Ти ж обіцяв, що ніколи мене не покинеш! Ми ж домовлялися, пам’ятаєш? Живи! Ну будь ласка, Олег!

***

Як тільки його перевели до загальної палати, він обійняв дружину, а вона — його. І ці обійми дали їм зрозуміти, що Любов, яку вони так довго чекали, весь цей час була поруч.