Поліна стояла біля вікна, розглядаючи припаркований у дворі чорний BMW. Машина дісталася нелегко – довелося взяти кредит, який вони з Артемом досі виплачували. Вірніше, виплачувала тільки Поліна – чоловік уже третій рік не працював.
— Знову у вікно дивишся? — Артем розвалився на дивані, гортаючи стрічку у телефоні. — Милуєшся нашою красунею?
— Нашою? — Поліна відірвала погляд від вікна. — Кредит-то я плачу.
— Зате за кермом я, — усміхнувся Артем. — Або ти думаєш, що сама змогла б водити таку машину? Водійське посвідчення твоє вже пилом припало.
Поліна промовчала. За п’ять років шлюбу вона звикла до колючих зауважень чоловіка. Спочатку списувала все на його складний характер, потім – на тимчасові труднощі з роботою. Але тепер усе зрозуміло – Артем просто користувався нею.
— До речі, я тут із хлопцями домовився на риболовлю поїхати, — неначе між іншим повідомив чоловік.
— На вихідних?
— Ага. Десь на три дні.
— А гроші де візьмеш?
— Ну ти ж не відмовиш коханому чоловікові? — Артем зробив жалісну гримасу.
Поліна втомлено потерла скроні. Кожного місяця одне й те саме – то риболовля, то зустріч із друзями, то раптом новий телефон знадобився. А платити чомусь завжди повинна вона.
— Ні, Артеме. Більше грошей не дам.
— Що значить – не даси? — чоловік різко сів. — Ти зобов’язана мене утримувати!
— Зобов’язана? — Поліна розвернулася до нього. — Чому це?
— Бо ти – дружина! А дружина має підтримувати чоловіка.
— П’ять років підтримувала. Досить.
Артем підскочив із дивана.
— Та як ти смієш? Я, між іншим, теж у сім’ю вкладаюся! Машину ось купили…
— На мої гроші!
— Зате оформлена на мене, — посміхнувся Артем. — А точніше – на маму.
Поліна застигла.
— У якому сенсі – на маму?
— У прямому. Я місяць тому переписав її на матір. Щоб ти не змогла на неї претендувати.
— Ти що зробив?
— А ти думала, я такий дурний? — Артем самовдоволено усміхнувся. — Я ж бачу, як ти на розлучення натякаєш. От і підстрахувався.
Поліна повільно опустилася в крісло. Машина коштувала чотири мільйони. Кредит вони взяли на три роки, половину вже виплатили. І весь цей час…
— Як ти міг?
— Дуже просто, — Артем попрямував до дверей. — Мати дала згоду, я все оформив. Тепер машина наша з нею, а не твоя.
— Тобто, Ніна Петрівна знала?
— Звісно! — у дверях з’явилася свекруха у власній персоні. — А ти що думала? Що ми дозволимо тобі нажитися на розлученні?
Поліна перевела погляд із чоловіка на свекруху. Ніна Петрівна виглядала напрочуд задоволеною.
— Артем усе правильно зробив, — продовжувала вона. — Машина чоловікові потрібніша. А то бач, розлучилася б і поїхала на ній у захід сонця.
— Думаєте, найрозумніші? — тихо запитала Поліна.
— Ще і які! — Артем картинно вклонився. — Вчись, поки я живий.
— Отже, машина тепер ваша?
— Саме так, — свекруха гордо підняла голову. — І не смій щось вдіяти. Все за законом оформлено.
Поліна мовчки дістала телефон.
— Кому це ти дзвонити зібралася? — насторожився Артем.
— Юристу.
— Даремно! — розсміялася Ніна Петрівна. — Дарча складена ідеально. Можеш хоч усіх юристів міста обдзвонити.
Поліна набрала номер.
— Добрий день, Михайле Сергійовичу. Пам’ятаєте, я вам розповідала про махінації чоловіка? Так ось, він машину на матір переписав…
Артем перестав усміхатися.
— Які ще махінації? Ти про що?
— А тепер слухайте уважно, — Поліна відклала телефон. — Я давно знала, що ви щось замишляєте. Тому останні пів року збирала докази…
Поліна попрямувала до шафи й дістала товсту теку. Усередині лежали акуратно підшиті документи: договір купівлі-продажу, графік платежів за кредитом, виписки з банківського рахунку.
— Дивіться, — Поліна розклала папери на столі. — Ось щомісячні платежі – мої, тому що кредит оформлений на мене. Артем за весь цей час жодної копійки не вніс.
— Ну і що? — фиркнула Ніна Петрівна. — Машина тепер моя, за документами все чисто.
— Справді? — Поліна дістала ще один аркуш. — А це копія моєї заяви на розлучення. Дата подання – п’ятнадцяте число. А дарча оформлена сімнадцятого.
Артем зблід.
— Звідки ти знаєш про дату дарчої?
— Я ж казала – навела довідки, — Поліна продовжувала викладати документи. — Ось свідчення співробітників автосалону. Вони підтверджують, що машину вибирала й оплачувала я. Ось довідка про мої доходи. А ось інформація про те, що ти, Артеме, не працюєш уже три роки.
— Та хоч десять! — підскочила Ніна Петрівна. — Дарча законна!
— Фіктивна, — спокійно поправила Поліна. — Оформлена з метою уникнути поділу майна при розлученні.
Наступного дня Поліна приїхала до юриста.
Михайло Сергійович уважно вивчив документи.
— Однозначно фіктивна угода, — підсумував юрист. — Суд її скасує. Ба більше, за таке шахрайство передбачена відповідальність.
— Яка саме?
— При такій сумі – доволі серйозна, — Михайло Сергійович почав робити помітки. — Плюс можна вимагати компенсацію моральної шкоди. Я б радив подавати позов негайно.
Того ж дня Поліна підготувала заяву до суду. Вона діяла тихо, не попереджаючи ні чоловіка, ні свекруху.
Артем дізнався про все лише за тиждень, коли отримав судову повістку. Увірвався у квартиру, розмахуючи паперами:
— Ти що твориш? Думаєш, найрозумніша?
— Ні, просто відновлюю справедливість, — спокійно відповіла Поліна.
— Яку ще справедливість? — Артем нервово ходив кімнатою. — Я маю право розпоряджатися майном!
— Чужим? Яке навіть не оплачував?
— Я чоловік! Це наше спільне…
— Було спільним, поки ти не вирішив провернути аферу з дарчою.
— Нічого ти не доведеш! — вигукнув Артем.
— Уже довела. Всі документи у юриста.
Артем вискочив із квартири. Не минуло й години, як примчала Ніна Петрівна.
— Що ти робиш? — свекруху буквально трусило від злості. — Хочеш залишити Артема без машини?
— Без машини, яку він не заробив?
— Ми цю дарчу не скасуємо! — підвищила голос Ніна Петрівна. — У мене зв’язки, я знайду потрібних людей…
— Ви погрожуєте? — Поліна дістала телефон і увімкнула диктофон.
Свекруха замовкла.
— Я… я просто попереджаю.
— От і добре, — кивнула Поліна. — Тому що погрози теж фіксуються.
Увечері подзвонив Артем. Голос звучав уже не так самовпевнено:
— Може, домовимося? Я поверну частину грошей…
— Ні, тепер лише через суд.
— Ти ж сама все ускладнюєш! — у слухавці пролунав дзвін розбитого скла – схоже, Артем щось розтрощив. — Думаєш, я це просто так залишу?
— А що ти зробиш? — спокійно поцікавилася Поліна. — Ще одну дарчу вигадаєш?
— Ти ще пошкодуєш! — проричав Артем і кинув слухавку.
Поліна підійшла до вікна. Чорний BMW стояв на звичному місці. На капоті грали відблиски заходу сонця. Десь на задньому сидінні лежала тека з документами – копія тієї, що Поліна передала юристу.
У передпокої пролунав дзвінок. На порозі стояли Артем і Ніна Петрівна. По їхніх обличчях було зрозуміло – розмова буде непростою…
Перше судове засідання розпочалося рівно о десятій ранку. Поліна сиділа поруч із Михайлом Сергійовичем, спокійно спостерігаючи, як Артем нервово теребить краватку. Ніна Петрівна зайняла місце у першому ряду, з важливим виглядом.
— Прошу звернути увагу на надані документи, — Михайло Сергійович підвівся. — Усі платежі за автомобіль здійснювалися з особистого рахунку моєї довірительки. Дарча була оформлена через два дні після подання заяви на розлучення, що явно вказує на спробу приховати спільно нажите майно.
Суддя уважно вивчала папери.
— Більше того, — продовжив юрист, — під час перевірки з’ясувалося, що відповідач накопичив штрафів на суму понад сто тисяч гривень. Усі порушення зафіксовані камерами.
Артем сіпнувся.
— Які ще штрафи?
— За перевищення швидкості, виїзд на зустрічну смугу, паркування у заборонених місцях, — суддя зачитувала список. — Загальна сума – сто двадцять сім тисяч гривень.
Ніна Петрівна зблідла.
— Це помилка! — вигукнула свекруха. — Машина ж на мене оформлена!
— Саме так, — кивнула суддя. — Тому всі штрафи тепер ваші.
Після двох годин розгляду суд оголосив рішення: визнати дарчу недійсною, повернути автомобіль у спільну власність подружжя, зобов’язати Ніну Петрівну сплатити всі штрафи.
— Може, домовимося? — Артем наздогнав Поліну в коридорі. — Ну навіщо ти так? Давай поділимо машину навпіл?
Поліна усміхнулася і дістала ключі:
— Тримай. Можеш забрати хоч цілком. Тільки спочатку сплати штрафи, податок за наступний рік і залишок кредиту.
— Які ще гроші? У мене таких немає!
— Це твої проблеми, — Поліна повернулася до колишнього чоловіка. — Ти ж хотів машину? Ось і отримуй.
Артем різко розвернувся до матері:
— Мамо, ти ж казала, що все буде нормально! Що дарчу не скасують!
Ніна Петрівна розгублено розвела руками:
— Я думала…
— Що думала? Що можна просто взяти й привласнити чуже майно?
— Артемчику, я ж хотіла як краще…
— Як краще? — Артем схопився за голову. — Тепер у нас борг у кількасот тисяч!
Поліна мовчки спостерігала за цією сценою.
Через тиждень вони зустрілися у нотаріуса – оформлювати документи про поділ майна. Артем виглядав пригніченим.
— Полін, може, повернешся? — тихо запитав він, коли вони залишилися наодинці. — Я все усвідомив…
— Справді? — Поліна підняла брову. — І що ж ти усвідомив?
— Що був неправий. Що потрібно було просто працювати, а не…
— Хитрувати? Обманювати? Ховати майно?
Артем опустив голову.
— Я сумую, — пробурмотів він. — Без тебе все не так.
— Звісно, не так, — кивнула Поліна. — Нікому оплачувати твої забаганки.
— Справа не в грошах!
— А в чому? У коханні? — Поліна усміхнулася. — Яке закінчилося, щойно я заговорила про розлучення?
— Я просто злякався…
— І вирішив мене обдурити. Разом із мамою.
Артем мовчав.
На парковці стояв чорний BMW – тепер уже офіційно належав Поліні. Ніна Петрівна виплатила штрафи, продавши свої коштовності.
— Знаєш, — Поліна взялася за ручку дверей, — я тобі навіть вдячна.
— За що?
— За те, що показав своє справжнє обличчя. Тепер я точно знаю – не можна будувати стосунки з тим, хто готовий зрадити заради вигоди.
— Поліна!
— Не дзвони мені більше, — вона сіла за кермо. — Я вже занадто далеко поїхала, щоб озиратися назад.
Поліна завела мотор. У дзеркалі заднього виду відбивалися розгублені обличчя Артема і Ніни Петрівни. Тепер вони точно зрозуміли: хитрість – не завжди козир, особливо якщо противник уміє думати на два кроки вперед.
Через місяць Артем надіслав повідомлення: «Давай спробуємо спочатку?»
Поліна не відповіла. Вона була зайнята – вибирала місце для літньої відпустки. І точно знала: цю поїздку їй не доведеться оплачувати за когось іншого.
— Моя наречена тобі не прибиральниця! — Міша гаркнув на матір так, що вона мало не вдавилася ікрою